Він міг пити пляшку з горла, стоячи на вікні, коли на нього байдуже дивились зорі. Міг літати уві сні над квітами разом з бджолами, збирати з ними солодку лікуючу радість. Він залишав глибокі рани на протікаючих дахах мертво-сплячих людей. Ці відбитки я бачив свіжими вранці, коли перші промені сонця запалювали стіни їх пуританських будівель.
Він жив на вулиці, всмоктував в себе сірі фарби вмираючих під*їздів, збирав докупи звуки, розкидані по місту, ходив з розцяцькованою сопілкою і був завжди усміхненим. Він знав щось таке, про що не міг знати ніхто інший. Його скарби знаходилися вище даху і вище самого неба. Звідти не можно було нічого поцупити. Там ховався його небесний банк. В ньому не було дорогоцінних паперів. Тільки безконечними рядами лежали хворі, знедолені та скривджені, що виплакували з себе блискуче марево.
Коли його не стало, світ не змінився. Продовжували ламатися трамваї, лаялися між собою засмучені люди, на чолах яких він один колись бачив надпис - "не додали", собаки рилися в відходах цивілізації, шукали те, що відстрочило б їм страшні муки.
Зате щось сталося на небі. В той день жодна хмаринка не залетіла в сонце, а місто чуло ангельську музику. Ніхто не міг сказати, звідки вона появилася. Люди все списали на дивні речі, що останнім часом траплялися по всьому світу. Люди завжди так роблять...
Він добровільно прийшов у наш світ і добровільно пішов. Він був одним з тих малих, що навчилися від Бога давати...
