-Спочатку беремо горщик свіжої землі, додаємо майже півкілограма міді, доливаємо півсклянки холодної води і півгодини кип’ятимо…Потім потрібно додати 85 грамів окису міді. І знову кип’ятити годину. А потім , ой, зараз я прочитаю..
Тетянка почала гортати зошит, шукаючи запис…
-Ага. Ось. Треба додати майже шістдесят грамів миш’яку, варити ще годину. Сюди всипати 80 грамів подрібненої дубової кори. Кипить півгодини, доливаєш столову ложку трояндової води, тримати на вогні лише 12 хвилин. Наприкінці треба всипати до цієї суміші 80 грамів сажі. Тепер треба кип’ятити, поки вариво не буде готове. Щоб довідатися, що все вже зварено, треба у той окріп опустити цвях. Коли його колір зміниться, все.
-Що це за вариво? І з якого часу ти стала сталеваром? – звертаюся до дівчини.
Тетяні цього літа минуло вісімнадцять. Вона тонесенька, цього року ще й витягнулася так, що, здається, зламатися може. Навколо голови золотий ореол кучерів, що її страшенно дратує. Щовечора миє голову і туго закручує хустиною, щоб вирівняти кучері, потім ще їх рівняє різними засобами , чимось там прасує.
-Навіщо мучиш таке прекрасне волосся?
-Та яке ж воно прекрасне. Зараз модне рівне волосся, а це, - гляньте. – Воно ж закручується коли хоче і як хоче. В усі боки стирчить. Я не можу нічого з ним зробити. Ані зачесати, ані пригладити. Як після буревію.
Тетянка – донька моєї однокурсниці. Пізня дитина. Та ще й однісінька. Батька вона заледве пам’ятає. Та подруга моя все зробила, щоб образ цей у її пам’яті був світлим . Виходить так, що цей , ой, не можу знайти слова, себто батько дівчини, майже святий. Не пив, не курив, дружину та дитину любив, працював, про все пам’ятав, подарунки купував і купує, лише й мріє, коли то вже всі вони будуть разом. А зараз на порозі величезного відкриття: ще трішки і людство отримає знання атлантів, які він знайшов і розшифрував. А ще він жив у якомусь племені, де отримав рецепт виготовлення ліків від туберкульозу, читав таємничі лінії-коди Наски, побував в старовинному місті майя Чичен-Ітца, підіймався на вершину піраміди Кукулькан у день рівнодення.. І, як самі розумієте, ну ніяк не мав часу займатися сім’єю, вихованням дитини.
Насправді все воно далеко не так.
Цей бузувір з дивним іменем Франік одружився зі Світланою, бо батько її був відомим хірургом. І дім їхній був повною чашею. На подвір’ї дві машини, садом займався справжній садівник, у будинку економка і гувернантка. Матір Світлани померла, коли дівчинці заледве минув рік. Так ось цей Франік був студентом медичного інституту, де на кафедрі хірургії і познайомився з провідним хірургом обласного центру. Довідався, що в того гарна донька. Та й занадився, як Пилип до конопель. Звісно, планував, що й роботу матиме, і житиме, як у Бога за пазухою.
Не розумію, чому Світлана з багатьох залицяльників вибрала саме його. Коли ми почули , що вона, та, яка стільки літ ніяк не могла вибрати собі судженого, раптом почала зустрічатися з інтером, молодшим на десять років, не могли повірити. Намагалися навернути її на розум. Бо ж такі гарні та розумні хлопці вже втратили надію на те, що вона зверне на них увагу. А тут на тобі. Весілля відгуляла пара швиденько якось. Наче похапцем. Якесь невеселе було те весілля. Хоча в дуже дорогому і престижному закладі. Через рік народилася у них дочка.
Про своє життя Світлана намагалася не розповідати, завше уникала розмов про це. Тоді ми ще не були близькими подругами, хоча були далекими родичками по матері. Я мало знала, що діється у родині відомого хірурга та його доньки. Коли раптом у газетах появилася інформація про трагедію, яка спіткала їх. До нашої редакції також хтось приніс цю скорботну новину. Батько Світлани повертався з симпозіуму, щоб встигнути на день народження внучки, і потрапив в автокатастрофу. До лікарні не довезли. Ми потім бачили цю машину – купа металу. Світланка ходила вся в чорному і ні з ким не хотіла спілкуватися. Франік працював на той час під крилом тестя у відділенні хірургії і, здається, про нього непогано відгукувалися.
…Світлану я зустріла через три роки у комп’ютерній. Виявилося, вона принесла оголошення. Чи то пак – вітання. Вітала свого судженого з днем народження.
-Смішно, - не стрималася я. Навіщо таке? Чи ж ти не можеш його привітати вдома ? Чи придумати щось оригінальніше? Через газету…
Вона так пильно на мене подивилася і ,якось неприродно розтягуючи слова, мовила:
-Ми не живемо разом.
Того дня ми довго гуляли. Забрали із садочка Тетянку і бродили , бродили, шуркаючи опалим листям у старезному парку. Світлана розповіла, що після смерті батька довелося продати другу машину. На похорон і все, що пов’язано з цим. Після смерті тестя Франік все рідше появлявся вдома, нарікаючи на зайнятість. Тоді виявилося, що в нього якісь неоплачені борги. Довелося продати будинок , розкішні меблі. А за тим пропав і Франік. Кудись перевівся, переїхав. Не давав про себе знати.
Світланка з донькою поселилися у невеличкій квартирі неподалік від мене. Так ми й здружилися. Тетянку забирали з садочка по черзі. Потім до школи водили по черзі. Дівчинка росла справжньою красунею і дуже розумною. Улюбленим предметом у неї була хімія. Чого я ніяк не могла зрозуміти. Бо сама ще десь із шостого класу дуже боялася тієї хімії і хіміків. Все мені здавалося, що знайдеться хтось, розщепить повітря на кисень та водень…І що тоді? Хто зупинить ланцюгову реакцію?
Коли Тетянка була десь у третьому класі , на дні народження я побажала їй швидше вирости, вона образилася, розплакалася і не розмовляла зі мною цілий вечір. Не могла я ніяк второпати,чому дитина образилася.Вже коли йшла додому, вона вийшла зі своєї кімнати:
-Ніколи не бажай мені швидше вирости.
-А це ж чому?
-Бо я не хочу рости. Коли виросту, тато мене не впізнає.
Тоді я вперше зрозуміла, як важко вона переживала розлучення батьків. А, може, виною було й те, що Світлана день при дні вимальовувала німб навколо голови Франіка. Не знаю.
Тепер Тетяна вже студентка медичної академії. Вона рідко дослухається до наших порад, вважаючи, що наше покоління це вже ретро та ще в стилі кантрі.
І ось тепер знову щось нове та ще пов’язане з хімією.
-Що це таке? – у голові швидко прокручуються якісь уривки.. . Мідь, дубова кора..
-Це філософський камінь. Швидше за все у нас вийде філософський еліксир.
-У нас?
-Еге ж.. У мене ж нема міді, нема миш’яку. Трохи мідного дроту я дістала,шматок патини також. Дубову кору купила в аптеці. Ви ж розумієте, що вдома я цього робити не можу. Це дуже тривалий процес. Сьогодні субота і Ви вдома. Ось ми й попробуємо…Тим більше, що у вас є камін і там має бути сажа.
-І цей розчин ми маємо вилити на розплавлену ртуть чи свинець, щоб отримати золото ? - пригадала я. І розсміялася.
Тетянка не підхопила мого жартівливого доповнення.
-Могли б. А ще могли б вилити на якусь рослинку і та вже завтра могла би нас втішити своїми плодами. Чи покрити ним зеркало і бачити все, що відбувалося від початку світу і до останньої миті його. Але цього ми робити не будемо. Нам потрібен цей еліксир.
-Але навіщо? Навіщо нам цей еліксир, коли не будемо добувати золото?
-Філософський еліксир лікує усі хвороби. Він допоможе вам, а ще – моєму батькові.
Правду кажучи на той час я розчарувалася у всіх лікарях, ліках і зі страхом чекала погіршення. Та при чім тут Франік?
-Я знайшла батька. Він важко хворий. Лежить у хоспісі. У нього нічого нема. Його покинула дружина. Дітей у нього більше не було. Він медик і не вірить ні в що. Його вже оперували, опромінювали, переніс хімії. Але нічого, розумієте, нічого не допомагає.
Ще б я та не розуміла.
-Я носила йому чистотіл, веселку, шиітаке. Варила чай з листя сау-сепу. Сметанного яблука. Намагалася виготовити філософський еліксир, еліксир Богів, з роси листя манжетки. Але, може, треба було додати ще квітів манжетки? Не знаю. Це також не допомогло.
Манжетка. Пригадую. Росянка, сльоза Бога. У нас приворот-трава. Сердечник. Трава, якою колись лікували лепру. Наполеона нею лікували.
-А в батька що?
-Онко.
-Мати знає?
-Що знайшовся, що хворий, знає. Що я його відвідую, що шукаю ліки, не знає.
-Давай відкладемо на завтра. Я постараюся знайти усі складники. Та й маму покличемо. Вона все-таки також хімією цікавиться.
Зі Світланою ми зустрілися надвечір, коли Тетянка побігла з подругою на якийсь новий фільм.
-Філософський камінь, еліксир? Т а про що ти? – перепитала вона. - У дитинство впала?Це ж якась містика. Того насправді нема.
- За це нема, щоб не видати таємницю, люди віддавали життя. Але ж це сильне згущення життєвої енергії. Може попробуємо. Хоча, щоб підтримати Тетяну.
Чи треба казати, що мій камін того вечора було вимито до блиску, мідну кавоварку розпилено на дрібненькі шматочки. У стоматолога, котрий на першому поверсі нашого будинку має свій кабінет, випросили всі старезні запаси миш’яку… Ми цілісіньку ніч варили той еліксир. Він ставав то білий, то червоний, то жовтий, то зелений, то знову червоний….
Вранці з хоспісу зателефонували: Франіку уже не треба було філософського каменя чи то пак еліксиру. Після похорону я зважилася заглянути до того варива. На дні великого баняка було трішки чорної в’язкої маси… Та ще з дуже неприємним запахом. Ось тобі і ліки. Філософський камінь…
-Бо цей еліксир треба було пробувати свіжим, - розумієте, - розраджувала мене сумна Тетянка. - Але ще маємо залишки мідної кавоварки. Ми ще попробуємо. Неодмінно попробуємо. У нас майже вийшло.
Я кивала головою, погоджуючись на ще один експеримент. Хоча пригадувала відповідь головної лікарки радіології онколікарні. На мої запитання , чи вірить вона в те опромінення, у хіміотерапію, відповіла: « Не вірю у те. Лише в силу Божу». Так , може, саме це, віра в Божу силу, і є великою таємницею еліксиру, таємницею філософського каменя?
