Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43507
Рецензій: 84768

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Графік

© Елен Тен , 11-01-2015

«Жанна, виблискуючи на сонці золотавими кучерями, обняла його за плечі і приязно посміхнулася. Губки – перестиглі вишні, спраглі до солодких вин і поцілунків, ледь чутно прошепотіли:
- Оресте Арнольдовичу, ваша присутність для мене – найрозкішніший подарунок».
- Ку-ку-рік! – роздер горлянку півень-галаган.
- Цить, - ледь не звалившись з переляку із розкладного стільця, махаю на нього рукою.
- Куку-рікууу! – півень повторює своє соло. Вже наполегливіше.
Та чую, чую!
Він високо задер голову, подивився на мене з погордою, наче на нижчу істоту. Загрозливо замахав крильми. Знай, хто тут господар!
Нажаль, півень ніколи не помиляється. За негідником хоч звіряй годинник. Пів на сьому. Спливли мої «робочі» тридцять хвилин. Ставлю крапку. Спересердя проколюю пастою папір. Заправляю товстий зошит у штані, прикриваю зверху сорочкою. Зараз прокинеться Ліда, не знайде мене в ліжку, навигадує казна-чого. Фантазію має, дай Боже. Воно й не дивно. Дружина письменника…
Влітку я пишу в сараї, взимку, коли все замело снігом, на кухні біля грубки. Завжди потай, під щільним темним простирадлом ночі. Ліпше не муляти рідним очі такою «невдячною» справою.
Виходжу на свіже повітря, лишаючи двері відчиненими. За мною виходить півень. Закинув набік гребінь, високо піднімає ноги. Сільський франт.  Наздоганяє мене, приміряється, в яку із ніг дзьобнути. Хапаюся за стертого деркача. Півень відразу оголошує капітуляцію, задкує, кричить. На його крик із сараю повибігали кури. Він тієї ж миті забуває про мене. Упадає коло своїх дам серця, гукає скуштувати черв’ячка, розпускає хвіст. Типова чоловіча поведінка. Цікаве  порівняння. Треба занотувати…
Зранку небо затягнуло мрякою. До сараю дощу не потрапити, а  холоднеча  суне крізь кожну шпаринку. Тілом розлазяться дрижаки, цокотять зуби, змушують кутатись у спортивну кофту і пританцьовувати. Не надто ритмічно, зате енергійно. Справжній письменник повинен бути голодним, чи, може, й холодним.
Повертаюся додому. Із кухні вже пахне чимось смаженим. Дружина зустрічає мене у картатому ситцевому халаті і з великою виделкою в руках. Чому так рано прокинулась? Дивно. Їй на роботу до крамниці лише на дев’яту.
- Я годував курей, - про всяк випадок вигадую алібі.
- Я знаю, - киває Ліда і повертається до сковорідки. – Бачила тебе у вікно.
Чекаємо, доки до столу вийдуть діти, допоки жінка розкладе по тарілках сніданок. На десерт у нас сьогодні тортик. Не уявляю, з якої нагоди, але не запитую про це дружину. Якщо я забув котрусь визначну дату, вона образиться. А ображається Ліда завжди «голосно» і «загрозливо».
Розрізаю свій шматок на дрібні квадратики, стежу за тим, як діти змагаються у розмазуванні свого десерту по тарілках. Грізне Лідине: «Припиніть!» змушує їх синхронно заклацати виделками. І собі підношу шматок до рота. Шоколадний, слоєний. Моя свідомість розслоїлася як цей тортик. Між тим, що «хочу» і тим, що «треба».
Ліда вважає моє захоплення дурницею. Зневажливо називає оповідання, що вискочили з-під мого пера, мемуарчиками.
- Ти ж чоловік. А справжній чоловік не може займатися різними дурницями. Думай про завтрашній день, - торочить вона.
А воно все не думається.  
- Інші вже дослужилися до вищої категорії, а ти в мене все сидиш у спеціалістах.  Хіба завадять кілька зайвих сотень?
Не завадять. От тільки як втиснути в обмежені двадцятьма чотирма годинами графік ще щось?
За сніданком кілька разів встаю з-за столу, біжу до своєї кімнати, до записника. А що мені робити, коли підкріплений смачним сніданком мозок починає фонтанувати ідеями? На мене підозріло поглядає дружина. Кажу, що забув покласти у дипломат річні плани. Ліда свято вірить, що я покинув свою писанину. Не хочеться переконувати її в протилежному. Або будити підозри. Підступні товариші, їх потім не спекаєшся.
До школи йду сам. Діти не люблять зайвий раз світитися в моїй компанії. Вважають, що мати батька-вчителя – це зовсім не круто.
На сусідньому городі вже працює Шептуха. Вправно цокає сапкою по пересохлих від надмірної спеки грудках.  Шептуха – справжнє прізвище Насті. Через нього вона має сутички з бабою Василиною, котра підробляє на селі знахаркою і шептухою. Приїдуть до Василини з іншого села клієнти, запитають в перехожих: «А де тут живе шептуха?», а добрі люди, не уточнивши, котра з двох, відправляють їх до Насті.
Ох і  лютує вона. Якось навіть вивісила на своїх воротах саморобного білборда: «Я не знахарка. Вам до баби Василини. Живе через три двори. У побіленій синім хаті».  
Не любить Настя бабу Василину не лише через хобі старої. Василина – теща Петра, чоловіка, за якого вона в юнацькі літа ледь не вискочила заміж. Не раз, проклинаючи долю, Настя шепотіла: «Стара відьма! Приворожила парубка для своєї доньки. Та ж страшна і гаркава, добровільно таку б ніхто не схотів.»
- Добридень! – вітаюся нальоту.
Шептуха не відповідає. Уся в роботі. Виполює город, викидає за тин головаті  ромашки. Як парадоксально це не звучить, але їй заважають жити саме квіти. Після того, як Петро обрав іншу, Настю відвернуло від краси. В городі лише картопля, буряки, кукурудза, фасолька, лапаті гарбузи. На горіху – стрічки для відлякування ворон, серед соняшників – потворне пузате опудало. Шептуха перестала за собою стежити, її краса швидко зів’яла. Натягує на себе різне лахміття, накручує на голові щось схоже на тюрбан. Якби на городі замість того опудала виставили її, сумніваюся, що хтось би  помітив різницю.
Настя заробляє на життя тим, що продає на базарі городину. Щоранку тягне нагору перевантажений торбами візок і бубонить щось собі під ніс. Дехто думає, що закляття чи прокльони. Якось я наблизився, щоб послухати. Ритмічне плямкання губами виявилось пісенькою. Веселою і життєрадісною, чого не скажеш із зовнішнього вигляду господині.

Дивно. Виходив з дому нібито зарано, а прийшов на роботу якраз впритул до першого уроку. У школі знову немає світла. Прибиральниця ходить по коридору із ручним залізним дзвоником. Минаючи мене, задзеленчала над самісіньким вухом. «Поспішай, неборако!»
Забігаю до вчительської за журналом. Вчасно гальмую, ледь не зіштовхнувшись із директоркою. Бубоню якесь вибачення і вітаюся, намагаючись злитися із стіною, звільняючи їй дорогу. Хапаю журнал, і лише біля тих самих «нещасливих» дверей помічаю, що це не 6, а 9-Б.
Доки я замінив журнал і забіг на другий поверх, у моєму класі вже почалося «святкування». Пунктуальний Антон Степанович ніколи не запізнюється. Вчитель не прийшов, вчитель вже не прийде! Діти бігали класною кімнатою, грали в квача ганчіркою для витирання дошки, запускали паперові літачки, мало зважаючи на такі перешкоди, як парти і стільці.
Помітивши мене, скисли. Посідали на місця, зашаруділи зошитами.
- Т… Антон Степанович! – дере руку Дмитрик з першої парти. – Можна вийти?
- Ні.
Коли твоє село налічує від сили п’ятдесят хат і всі усіх знають, важко лишитися непомітним. Мене називають Тохою. Так вже повелося. І якщо дорослі на роботі  ще пам’ятають мої справжні «ПІБ», доводиться постійно боротися з учнями, для яких ти і в шкільних стінах Тоха Степанович.
- А що у нас сьогодні буде?
- Твір-мініатюра.
З облич дітлахів зникають посмішки.  
- А яка тема?
- Вільна.
Пояснивши завдання і встановивши в класі відносну тишу, дістаю свій записник. Умови мало придатні для роботи, але я не розкидатимусь вільними тридцятьма хвилинами. Моя оповідь наближається до кульмінаційного моменту. Жанна ніяк не може обрати між двома перспективними кавалерами. Кожен з них свято вірить, що він у неї перший і єдиний. А пишногруда шельма не поспішає розвіювати їхні ілюзії.
«Жанна стискала в руках два запрошення. Чорне і біле, наче Інь та Ян. Ризик лоскотав нерви. Чому не можна бути одночасно у двох місцях?
Жіночка позіхнула, прикриваючи кораловий ротик пухкенькою долонькою, дістала із гаманця блискучу монетку, подарунок дідуся-дисидента. Ну, кому пощастить сьогодні? Монетка зробила у повітрі подвійне сальто, брязнула об гладку поверхню столу.
Вуаля! З долею не сперечаються. Вона піде…»
- Як правильно? – кричить з останньої парти Віталік. – В ліс чи до лісу?
- До лісу, - механічно відповідаю я, і пишу:
«Вона піде до лісу». Тьху ти! Викреслюю «до лісу», замінюючи його на ім'я шанувальника моєї «зірки».
За урок встигаю накидати лише два коротенькі абзаци. Коли нарешті пролунав рятівний дзвінок, діти зашуміли, зірвалися з місць наче сполохані горобці. Морщуся. Мені, інтроверту, ці звуки здаються мало не вакханалією. Якби тишу продавали у флаконах, я був би в тій крамниці постійним клієнтом. У нашому селі з вибором роботи не дуже. Або йти до школи, або на кар’єр. Здаючи свого часу документи на філфак, я свято вірив, що вчителі мають час і на творчість.
В коридорі мене наздоганяє наша завуч, Лідія Опанасівна. Одна з тих жінок, з якими приємно лише прощатися. Суворо звівши брови, проголошує:
- Я вас шукала.
Лідія Опанасівна, попри те, що єдина з нашої школи не має вищої філологічної освіти, працює завучем вже тридцятий рік. Подейкують, що на адміністративну посаду її назначили саме через постійно грізний вираз обличчя. Такий собі дарунок природи. Лице, на якому не приживається посмішка. Погляне вона на тебе – і одразу зникає бажання порушувати дисципліну.
Лідія Опанасівна простягає папку з моїм річним планом.
- Що ви мені подали? Ви читали нову програму?
- Читав, - насправді до неї ще не дійшли руки, але у суперечці із завучем головне – не втратити обличчя.
- Якби читали, я б з вами зараз не розмовляла.
Віддає мені теку і безапеляційно кидає:
- Перепишіть.
Це займе максимум дві години, резерв, якого немає в моєму графіку.
Після третього уроку, перед виходом зі школи, зазираю в канцелярію. Секретарка Галина Павлівна і лаборант хімкабінету Олічка полуднують кавою і цукерками. Жіночки, дружба яких нагадує гру цуценяти, котре кружляє, намагаючись вхопити себе за хвіст. На людях – не розлий вода, позаочі намагаються одна одну підсидіти. Олічка мріє пересісти в крісло Галини Павлівни, а Галині Павлівні давно муляють очі  пів ставки лаборанта.
Роблю дамам компліменти, позичаю в Олічки на хвильку комп’ютер, буцімто переглянути електронну пошту. Заходжу на сайт літклубу, на якому виставляю свої скромні нариси. Відучора жодного відгуку. Що поробиш, певно, творіння ще «скромніші», ніж мені здавалось.
Бовдур! Десь колись там щось надрукував, і вже пнешся в письменники.
Кілька місяців тому я ще блукав пухкими хмарами творчого Олімпу. А відома соцмережа допомогла мені опуститися на грішну землю. Зареєструвавшись на фейсбуку, я почав надсилати запрошення на дружбу відомим в нашій країні літературним діячам. Певно, вони довго чухали потилицю, пригадуючи, хто я такий. А потім, зі спокійною совістю,  повідхиляли мої запити.
Але я все-одно не покину той літклуб. Усі письменники трішки жебраки. Нам так потрібні схвальні відгуки. Без них щоденна творча праця здається зовсім безперспективною.
Повертаю лаборанту ПК, ставлю печатку в особовій картці одного із моїх учнів. Щасливчик! Їде до Польщі. Я теж щасливчик. Йду додому. І я буду не я, якщо не викрою у своєму графіку годинку-другу для улюбленої справи.
По обіді сонце висить над колишньою лазнею жовтою кулькою. Тепер у напівзруйнованій будівлі збираються бомжі. Інколи до них приєднується вантажник Іван. Пересиджує «темні сімейні будні». Вранці зі сторони Федорчуків знову кричали. Цього разу війна почалася через капці, за якими вже плаче смітник. І пальму ідентичного з Івасем віку. Із вікна летіли чоловічі кальсони і шкарпетки, отже, ввечері біля лазні ми вкотре побачимо синю куртку вантажника.

Пообідавши вчорашнім борщем, повертаюся «до Жанни». Пишеться легко, слова покірно лягають на папір, у грудях тепло, наче від чарочки домашнього винця. Непросто займатися тим, що нікому не потрібно. Продиратися до улюбленої справи крізь пошерхлі докори сумління. Творчість – невдячне  заняття. Вчорашнє «ух ти» наступного ранку набуває невтішного  діагнозу «нічого особливого». Доводиться всоте перечитувати, редагувати клятий абзац. Надто вже боюся чіпкого слова «халтура».
Певно, створюючи мене, Господь був налаштований на експерименти. Вже  не виходить обходитись без того, без чого раніше спокійно жив. Це як наркотик. Не напишу в день кілька рядків – деруся на стіну. Як мій сусід Степан без пляшки. Мабуть, муза підчепила мене на свій гачок. Ще один бідаха, котрий має якісь-там літературні ілюзії.
Спека лютує. Від неї плавиться і техніка, і мізки. Я ж описую прохолодні надвечірні години. На столі у Жанни весело блимає каганець. Жінка читає чергове романтичне послання, не розуміючи, кому із обранців воно належить. За вікном шелестить старим брезентом вітер, розганяючи по кутках таємничі  тіні.
За моїм вікном теж з’являється тінь, чутно далекі кроки. Реальність гупає у стіни, просочується в кожну шпарину. Натхнення, як упольований на гарячому коханець, одразу ховається за шафу. Щоб тебе не впіймали, потрібно мати тваринний слух. Згортаю записник, накриваю його матрацом. Побачить дружина, пилятиме. «Здобув сивину, але не розум. Ти ж дорослий! А страждаєш казна-чим».
«Дорослий…», - з її вуст це звучить як невтішний діагноз або вирок.
- Там прийшов Петро, - у дверях з’являється Ліда. Від неї знову пахне тмином і пиріжками. Аромати, «запозичені» із кондитерського відділу їхньої крамниці. – Ти не забув, що збирався з ним на поле?
Проблема в тому, що Ліді здається, ніби мене постійно потрібно підштовхувати. Іноді легенько, іноді застосовувати грубу рушійну силу.

По обіді на полі людно. Осінь дихає в потилицю, закликає до роботи, зганяє з диванів найзапекліших «телевізоролюбів». Покидавши біля копиці сіна граблі й косу, Петро дістає з-за пазухи вирізаний із газети «Чудодійний портрет циганки». Хвалиться новим скарбом. Киваю, пропускаючи його слова повз вуха. Вони з дружиною постійно вирізають із газет талісмани на гроші, але жодне з них так і не навчилося їх заробляти.
Копаємо картоплю, аж доки сонце не зазбиралося на заслужений відпочинок, а комарі вкрай знахабніли. Я взяв із собою на поле кишеньковий записник, і кілька разів, доки Петро бігав на перекур, заховавшись за снопами, конструював заплутані сюжетні лінії.
Коли ж настав час йти додому, і я не знайшов у кишені нотатник, то ледь не втратив свідомість. Там напрацьований місяцями матеріал, те, чого вже не відтворити. Оббігав вздовж і впоперек стежки навколо снопів, обмацав навколішках траву, «просканував» поглядом картопляне поле. Аж доки не почув за спиною:
- Привіт, Тоха!
За мною, посміхаючись, стежила куховарка Зіна. Жіночка працює в єдиному в нашому селі кафе і, не зважаючи на свої сорок два, полюбляє куценькі міні-спіднички.
В юності Зіна вдало вискочила заміж за військового. Три роки як овдовіла. І тепер не оминає своєю увагою жодного чоловіка на селі.
- Що шукаєш? Вчорашній день?
Зіна – це прототип моєї Жанни. Така ж вольова і безкомпромісна особа.
- Схоже на те.
- Йди сюди, - поманила мене за інший край скирти. – Це дуже важливо.
Але інколи, йдучи за знайомим голосом, можна потрапити у велику халепу. Зіна нахилилася вперед, і на рясно нафарбованому обличчі стали помітними і зморшки, й ластовиння.
- А, може, ти шукаєш це? – вона помахала перед моїми очима моїм же записником, відскочила в сторону. І знову стала скидатися на двадцятилітню. Тонка, пружна фігура, довгі ноги, апетитні округлі стегна. Зінка – наче картина імпресіоніста. Зблизька – нічого особливого, здалеку – шедевр.
- Віддай, - кидаюся за нею.
- Що це в тебе? Мемуарчики?
- Віддай, - чергова спроба упіймати Зіну перетворилася на цілковите фіаско. Я перечепився через покинуту в траві сапу і ледь не розпластався на стерні.
- Поверни, - втретє у моєму голосі вже чулося благання.
- Поверну, - якось відразу погодилась вона. Може, змилувалась. – За винагороду.
- Яку? – боязко цікавлюся.
- За поцілунок.
Голова йде обертом. Вона що, жартує? Боюсь, що ні. Підійшла, підставила мені щічку. Але останньої миті, коли я вже «націлився» на рихтовану рум’янами  щоку, різко розвернулася, змусивши цілувати її в губи. Вони були вологими, гарячими, і пахли м’ятними цукерками. Довгий поцілунок, від якого пробрало до дрижаків, ніби я одним махом осушив цілу пляшку холодної мінералки.
Зіна повернула мені зошит, і ми швидко розпрощалися. Я був певен, що вона мовчатиме. І про поцілунок, і про мій записник. Кмітлива, шельма. Якби  багато базікала, мала б проблеми із місцевими жінками.
Проводжаючи мене поглядом, куховарка хтиво посміхнулася. До її чоловічої колекції додався ще один екземпляр. Я – вірний чоловік. Та й мені не завадить трьохсекундний адюльтер. Кажуть, письменникам корисно «струшувати» уяву.
На годиннику вже початок на восьму, але з поля так просто не підеш. Петро десь роздобув пляшку горілки. Не вип’єш з цим старим огризком, матимеш потім клопіт. Він - голова батьківського комітету. Напише директорці школи на тебе скаргу. Вже не раз так робив у «навчальних» цілях.

О чверть на десяту, повечерявши з дружиною і перевіривши дітям домашні завдання, повертаюся до своєї кімнати. З думкою: «Що б на моєму місці робила перевантажена хатніми клопотами жінка? Як би все встигала? Важко уявити»  
Більше години йде на редагування навчального плану. Далі – стос  зошитів. Завтра «щасливий» день. На черзі два диктанти, тому не потрібно готуватися до занять. Від роботи з дітьми у мене мігрень, від постійного  сидіння за письмовим столом – не менш неприємна хвороба. Правда, покращення настало досить швидко. Щойно я довідався, в який спосіб проводиться обстеження кишківника.
Спину тягне і коле. Розкладаю зошити на підлозі, вигинаюся на килимі англійською літерою «S». Говоріть, що хочете, але я певен, що цю позу запатентували саме вчителі.
Щодня уявляю, як пишу заяву на звільнення. І щоразу подумки її шматую. Я заробляю на своїй писанині? Поки що ні. Єдине моє досягнення – безкоштовна публікація в кількох літературних журналах. Чи зможу я прогодувати себе письменництвом завтра? Не зможу. Ці думки одразу роблять мене тверезим. Як філіжанка добротної кави.
Витягую з одного із зошитів листівку. Букет ромашок, який тримає в руках сумний кролик. Запізніле привітання з днем народження.
«Антоне Степановичу! Щастя Вам, здоров'я і успіхів у житі.
Ваш 4-В».
Пригадуючи рясні жита і Зіну, червонію. Як не крути, а діти мають щось від ясновидців.
Так чи інакше, рука не піднімається виправляти помилку у вітанні. Потрібно не забути завтра подякувати класу.
Майже об одинадцятій, коли нарешті покінчив із безкінечними  вчительськими справами і  повертаюся до своєї повісті, вже почуваюся зів’ялим огірком. Ошаліло цокають стрілки годинника. В голові жодної путньої думки. Сміх та й годі! Пишу півгодини в день і мрію стати письменником.
Для чого я пускаю свої твори у вільне плавання безкраїм Інтернет-простором? Іноді хочеться натрапити на того, хто візьме й напише: «Зупинись! Це не твоє».  Але проблема в тому, що цього тобі ніхто не скаже. Твій хрест – непевність. Сумніви, розтягнені на вічність. Ось такий я дивак. Кинути писати страшно. І  страшно не кинути.
Вичитав в одному науковому журналі, що розігнати сон допомагають присідання. Але чи дослідники десь схибили, чи я виявився непридатним для подібних експериментів матеріалом, але після фізкульхвилинки мені все одно хочеться спати. Куняю над рукописом. І совість мовчить, допомагаючи мене колисати.
Відчайдушно позіхаючи, наближаюся до сцени з автокатастрофою. І ніяк не можу вирішити: вбити Жанну чи нехай живе? «Ні, - підказує внутрішній голос. Бідаха теж схиблений на творчості. – Такий фінал – ніби латка на елітній сукні».
Із сусідньої кімнати долинає сміх дружини, котра дивиться свій улюблений серіал. Не вперше ловлю себе на думці, що їй заздрю. Я ж добровільно позбавив себе таких буденних радощів, як вечірній перегляд телепередач. «Заради чого? Навіщо мені все це?». Запитання, на яке ніяк не знаходжу відповідь. А тому й не сильно переймаюся. Відчуваю – потрібно!
- Там щось з антеною, - відчиняє двері Ліда. – Не працює третій канал.
Стогну, а хочеться вити. Щойно моя уява зарясніла  непоганими ідеями. Якщо я негайно не перенесу їх на папір, потім вже нічого не згадаю. Хочеться «недоторканості». Хоча б на кілька годин. Або простягнути руку і змести у сміття всі подразнюючі чинники. Ну чому письменник не може просто писати?
- Швидше, - підганяє дружина. – Ти ж у нас в родині єдиний чоловік.
Я вже ладен погодитись з тим, що я не справжній чоловік. Аби мені тільки дали спокій. Але підводжуся, йду. Смикаю антену, кручу коліщатко налаштування, добиваючись більш-менш чіткої картинки. І повертаюся до себе, доки Ліда не завела свій вечірній хіт:
- У людей нормальні телевізори, іноземні. З пультами. А такий, як наш, вже не куплять і на деталі.
Прямий і грубуватий натяк, вимога брати додаткові години, проходити атестацію. Заради цього мені доведеться відмовитись від свого хобі. А муза відмовиться від мене. Навзаєм. Знаємо, проходили.
Здатися і здати свою мрію? Ніколи…
В поясниці знову щось коле, вибухає довгими болючими спазмами. Ледь доповзаю до ліжка, тягнучи за собою книжку. Занурююсь під ковдру, підпихаю під спину подушки. Що добре для поясниці, погано для очей. А, нехай! Маю збагачувати свій куций словниковий запас, читати щонайменше по двадцять сторінок в день. Інакше зіб’юся з графіка.






Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 8

Рецензії на цей твір

Думаю, Елен, Вам ніхто й ніколи не скаже:"Зупинись!":)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 13-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 13-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 12-01-2015

Реінкарнація

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 12-01-2015

От вам і графік!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ласло Зурла, 12-01-2015

Творчість – невдячне заняття.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 11-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 11-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 11-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 11-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ірина Лазур, 11-01-2015

Півень ніколи не помиляється!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Андрій Вовна, 11-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.43874001502991 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …
Свято на вулиці книголюба: 10 найочікуваніших новинок весни
Українські видавці вже звично, і це прекрасно, не припиняють тішити книголюбів все новими й новими перекладами …