Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2477
Творів: 44609
Рецензій: 87288

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза оповідання

I. Чорна діра

© Рудько Ігор, 10-01-2015
Це би ще перевірити добре... але я чомусь не хочу.

                                                           І от землетрус великий відбувся,
                                                                 І сонце стало тьмяне, мов міх волосяний,
                                                                 А весь місяць став, як кров,
                                                                 І зірки небесні попадали на землю,
                                                                 Мов смоковниця обсипає недостиглі смокви свої,
                                                                 Вітром великим трушена

                                                                                      Книга одкровення Йоана Богослова


   Оля прийшла з самого ранку, значно раніше за призначений хлопцем час. Максим спроквола відчинив важкі металеві двері, та протер кулаком напівзаплющені очі.
"Привіт" сказав він – ще досі у піжамі та заспаний – і запросив подругу в передпокій незграбним помахом руки. Юнак допоміг зняти дівчині пальто, відчинив шафу і акуратно повісив його всередину.
"Знаєш" озвався він кволим голосом, ще майже крізь сон "ну не розумію я зовсім, чому продовжую за порядком та чистотою стежити. Звичка, мабуть. А яка різниця, скажи, куди я його повішу сьогодні? Міг би й тут, на підлогу кинути, нам під ноги твоє пальто – що б це змінило? А ні, все ж таки у шафу заховав."
"Мабуть ти правий, ми уже нічого не змінимо" відповіла дівчина "але знай: я завжди дивувалась твоїй охайності. Навіть по-доброму заздрила тобі."
"Ти рано якось."
"Вдома бути більше не можу."
"Мама?"
"Так."
"Не помирилася з нею?"
"Я навіть не дочекалась, поки вона прокинеться. Крадькома вийшла з квартири десь о шостій ранку. Ключі від automobile вкрала... А для чого їй тієї машини, поясни?"
"Звідки я знаю, куди сьогодні твоїй матері їхати заманеться."
"Та нікуди уже. Буде вдома сидіти весь день..."
"Йду переодягнуся" сказав Максим.
"Гаразд, а я до кухні, на стіл накривати почну."
"Не сперечатимусь. Де в мене ножі та виделки, сама добре знаєш."

Оля відчинила вікно, щоби витріпати скатертину од дрібок. Вона висунула назовні голову і прислухалась до навколишньої тиші.
"Надиво безшумно, правда?" в кухню зайшов Максим, у костюмі та білій сорочці.
"Гарно виглядаєш" похвалила його дівчина.
"Ти також просто чарівна, Олю... А щодо тишини: зазвичай отут, в центрі, такий гармидер у понеділок зранку. Жінки на ринку щось кричать, люди в машинах сваряться, сигналять один до одного крізь ті затори, кудись спішать усі – біг, гамір. Інколи навіть скрипач під вікнами Очи чёрные грає... Ти мене чуєш?"
"Що? Вибач, я в небо задивилася."
"Її уже видно?"
"Здається ні."
"Це добре."
"Тільки дощик накрапує."
"Який?" стривожився Максим.
"Просто дощ. Не хвилюйся."

Хтось постукав у двері.
На порозі стояв Данило, мокрий, з гітарою у правій руці та пляшкою віскі в лівій.
"Я ж тобі казав, що знайду алкоголь" промовив бадьоро хлопець "на ось, тримай" і він подав йому через поріг віскі й одразу, переставивши гітару з однієї руки в іншу, поздоровався з Максимом.
"Такого в магазинах не продають" сказав музикант "витримка – тридцять років. Десь чотири тисячі євро ціною."
"Невже вкрав?"
"Мені більше до вподоби термін безстроково позичив. Хоча не думаю, що вони мою крадіжку швидко помітять. Не до того їм сьогодні."
Данило зняв з голови шапку і зайшов у передпокій.
"А ти хвилювався так: алкоголь, алкоголь" передражнював він Максима "не можу знайти. Магазини позакривали. Розібрали усе."
"Гітара не намокла?"
"У мене футляр хороший."
"Добре, що вдома не забув."
"Футляр?"
"Та ні, дурнику, гітару."
"Який з мене толк без інструменту? До того ж: якщо помирати, то тільки з музикою" і хлопець нагнувся, аби розшнурувати кросівки. "Оля вже тут?" здивувався він, побачивши туфлі дівчини.
"Так, недавно прийшла."
"А я гадав, що першим буду... Хто ж міг подумати, що у центр так швидко доберуся?"
"Ти хіба не машиною приїхав?"
"Бензин закінчився."
"І аж з периферії сюди пішки брів?"
"Добрих дві години шляху десь. Попри узбережжя, щоб не заблукати."

"Привіт, Олю" Данило зайшов до кухні.
Дівчина якраз накривала на стіл: три салфетки, три ножі, три виделки, стільки ж винних бокалів.
"Для мінералки забула" сказав хлопець.
"Що? А й дійсно, вибач... Обернися, ззаду тебе вони стоять. Хіба не бачиш: я зайнята."
Данило притулив гітару до стіни, відчинив дверцята тумбочки і вийняв звідтам три кришталеві склянки. Він поставив їх на стіл і почав вистукувати по кришталю ножем, намагаючись зімпровізувати якусь мелодію з трьох нот.
В кухні робилося душно від великої кількості пари. Оля посолила воду в каструлі та помішала вариво дерев'яною ложкою.
"А ти швидко" сказала вона.
"Хто б говорив. Не помирилася з мамою?"
"Я не стала чекати, поки вона прокинеться. Тому так рано з дому вийшла. Розумієш, не хочеться мені більше сцен в стилі Берґмана. Вони цікаві лишень в кіно."
"Ну-ну" втрурився у розмову Максим "зараз не час для докорів і сліз, пам'ятаєте? Дві наступні години повинні стати нам безтурботними та радісними. А дивлячись на те, що ми так швидко тут зібралися, то не дві, а цілих три навіть."
"Якщо й не більше" сказав Данило, махнувши головою в сторону годинника на стіні.

Говорили, здебільшого, про минуле. Ностальгія була останнім, що дозволяло їм забутися, і вони цілковито віддались їй.
Приємні спогади з дитинства в Україні, у кожного свої. Їхні перші, безтурботні роки в Італії. Нові знайомства. Свята. Іменини. Весілля товаришів. Походи в гори. В ліс. Нічліг посеред поля. Пісні під гітару при світлі місяця й зірок. Старі компанії, від яких навіть сліду не зосталося. Імена, прізвища, прізвиська... а за кожним із них – людська доля і життєвий досвід. І пари очей: то голубі, то карі, то зелені.
А десь за тридцять хвилин усе було готовим: картопля в лушпинні, трохи солі в маленькій, красиво оздобленій мисочці, квашені помідори та огірки, салат олів'є, відбивні, оселедець, укупі з цибулею маринований в прянощах, декілька головок часнику та житній хліб – і усе це було обачно, майже з французькою елегантністю подано на стіл, разом із спиртним та водою.

"Почуваю себе, неначе в Україні" сказала Оля "Новий рік чимось нагадує позаторішній, пам'ятаєш, ми його в тебе зустрічали?"
"Той, що у Львові?"
"Звичайно."
"Пам'ятаю" відповів, усміхаючись, Максим "як таке забути можна? "Все мені там догори дриґом перевернули."
"І навіть прибрати не допомогли..."
"Ще й досі совість мучить, Олю?"
"Чесно?
"Так."
"Інколи."
"Знаєте, а я би нізащо зараз пасти не їв" озвався раптом Данило.
"Тобто?"
"Не те, щоб я на Італію злився, або чимось вона мені завинила. Навпаки, ця держава вже п'ятий рік нас ospita..."
"Мене – сьомий" виправила його дівчина.
"Просто хочеться" продовжив музикант "аби усе закінчилось саме так: по-домашньому, як у дитинстві майже."
"Скажи мені краще, signore по-домашньому, з якого хутора твоє віскі?"
"Ти негайно свою думку зміниш, Максиме, тільки спробувавши його. Та й вибач, будь ласка, що сивухи гнати не вмію."
"А не замало на трьох сімсот буде?"  
"Щоби напитися – кількість ідеальна."
"Хіба не цього ми хотіли?"
"Так."
"Ну то давайте вже по першій вип'ємо" запропонував Максим "гріх дорогоцінний час гаяти."
"І за що її п'ють?" поцікавився Данило.
"Не пригадую навіть... Давно я таким не займався, ще з буремних юнацьких років. Хоча й тоді ніколи точної послідовності не пам'ятав."
"Чи не за любов?"
"Ні, третій за любов. Це єдине, в чому ще не сумніваюся. Другий за дружбу, здається. Хоча... день маємо особливий, а тому заслуговує він особливого тосту. Так що тільки нам вирішувати, що казати будемо."
"Ну, хто зважиться?" Данило підніс келих вгору.
"Почекай" спинив його Максим "Олю, тобі ближче. Будь ласкава, зачини ставні... І жалюзі також."
"В новинах казали, що видовище повинно бути жахливим."
"Саме тому й прохаю зачинити".
"А не подушимося ми тут?" запитав Данило.
"Думаю, що вже після третьої, за любов, буде нам однаково."
В кімнаті миттю зробилося темно. Оля майже навпомацки добралася до стіни та увімкнуна світло.
"За що п'ємо?"
"Почекай, Даниле, не так швидко."
"Ну якого ще дідька?" не стримався музикант.
"Я ніколи не пробувала віскі."
"Ну і..?"
"Страшно якось."
"Ти холерик, Олю. В тебе очі сумні."
"Не розумію..."
"Не бійся" запевнив її Максим "віскі – хороше, а тому питиметься легко."
"Обіцяєш?"
"Так. Тебе точно не знудить."
"Ну гаразд..."
"Що таке?"
"Ти не вмієш переконувати" усміхнулась Оля.
"Стараюсь, як можу... Ну що, готова?"
"Починаємо!"

І троє товаришів умить спорожнили келихи. Максим та Данило скривилися.

"Напрочуд добре віскі" сказав перший.
"А ти ще сумнівався?"
"Ні, звичайно. Просто..."
"Не знав, що настільки?"
"І не здогадувався навіть."
"От бачиш."
"До речі" озвалась дівчина "вгадайте..."
"Що?"
"Ми про тост зовсім забули."
"Овва!"
"Без тосту – недобре якось" зауважив Максим "немов справжні алкоголіки."
"А ще... а ще" сказала Оля, ледве стримуючи сміх "здається мені, що олів'є – теж не надто українська страва."
"Руйнуєте мені національну ідилію?"
"Ні. Зовсім не наша, Даниле. Назва себе цілком видає."
"Знаєш, я й сам якось здогадався."
"Французька?"
"А в Італії навпаки, insalata russa її називають."
"Ну і де тут правда?"
"А вона, взагалі, існує?"
"Тепер я хоч не так винувато себе за віскі почуваю" сказав музикант "всі претензії щодо неукраїнськості салату – до жінок."

Дівчина попекла піднебіння картоплею.

"Обережно, Олю!"
"Ти мені навпаки вдячний повинен бути, Даниле. А то їв би зараз таку ненависну тобі пасту."
"Перестань, прошу тебе."
"Що за дурнуваті докори?"
"Я пожартував. Невже не розумієш?"
"Ми ж домовлялися як вдома, а не строго по-українськи."
"Та знаю я, знаю!"
"Хлопці, дівчата, благаю, не сваріться" попрохав друзів Максим "ви не забули, про що ми домовлялися і так ревно клялися ще декілька тижнів тому? Жодних суперечок, конфліктів... сліз, врешті-решт. Усе повинно бути, як колись: безтурботно та весело."
"Що ти сказав? Весело?" здивувався Данило "повтори."
"Не хочу."
"Розумієш, важко змирити..."
"Стоп. Годі тобі. Давайте краще вип'ємо" урвав його на півслові Максим.
"Так швидко?"
"І за що п'ємо?"
"Та яка вже різниця, все одно найважливіший, перший тост проґавили."
"За олів'є тоді" запропонував музикант.
"Я не проти."
"За олів'є."
"За олів'є."
"Ви знущаєтесь з мене?"

І знову бокали їхні миттю зробилися порожніми. Данило хутко пригасив неприємний букет в роті великою кількістю води, насилу стримуючи нудотний рефлекс.

"І ця легенько пішла" сказав Максим.
"Як кому!"
"Все добре, Даниле?"
"Не переживай. Я знаю, де в тебе умивальник."
"Впевнений?"
"Про що ми там говорили?"
"Про олів'є."
"Ах, точно."
"А оселедець – українська страва?" поцікавилась дівчина.
"Тобто?"
"Українська, чи ні?"
"Козаки, по-твоєму, що на макітрах носили" запитав Максим "скумбрій та восьминогів?"
"Козаки були зграєю пияків, мародерів та нероб" сказав Данило.
"Знаємо ми твою теорію, і я з нею категорично не згідна. До того ж, сам зараз що робиш, не п'єш хіба?"
"Обставини зовсім інші."
"Так, ви знову починаєте? Може поясните мені, дурному, що з вами відбувається?"
"Нерви" сказав музикант "замало випили, аби остаточно заспокоїтись."
"Хочеш, я тобі повний налию?"
"Мене від четвертини щойно не знудило. Уже забув?"
"Ну гаразд, нехай буде по-твоєму."
"Наливай як і раніше."
"D'accordo."
"А цей за що?" запиталась дівчина.
"За любов, звичайно. Третій же" сказав Данило і пильно подивився їй у вічі "без жартів."
"З коханням не жартують."
"Думаєш?"
"Сподіваюся, Олю."

І втретє того ранку піднялися келихи.

"Ну а тепер... може вам заграти щось?" і Данило нагнувся, щоби дістатись інструменту.
"Чим нас потішиш?"
"Тобі відповідь музикою не достатньою буде? Те, що завжди добре грав. Класика."
"Та ну, Даниле, давай не зараз" попрохала його Оля.
"Потім не до музики буде."
"Зіграй щось таке, щоб і ми заспівати могли. Високе високим, але ти, напевно, попередній тиждень те тільки й робив, що класику свою бренькав."
"Чуєш, Максиме, що верзе? Аби не казав згодом, що я першим починаю. Пфф... Класична музика їй не подобається."
"Та я зовсім інше на увазі мала."
"Я попси грати не вмію, вибачай. Хіба акорди даси."
"Звичайно дам" сказала дівчина і незграбно підвелася з-за столу, ледь не опрокинувши на скатертину стакан з мінералкою.
"Обережно."
"Голова чогось крутиться."
"Воно й видно."
Хитаючись, Оля попленталась в передпокій.
"Хм... Одразу вона сп'яніла" сказав Данило.
"Можливо. Хоча, знаєш як то буває: поки сидиш, то здається тобі, що тверезий, а коли вже встати спробуєш..."
"Максиме, де моя сумка?" долинув у кухню тремкий голос дівчини "усе, не треба – сама знайшла" гукнула вона, не дочекавшись відповіді "дякую!"

"Ось тобі акорди" Оля жбурнула на стіл невеликий стус паперів "і зовсім то не попса."
"Всі пісні – українські, сподіваюся?"
"Невже це дійсно так важливо?"
"Ти, як завжди, не розумієш жартів."
"Даниле, перестань."
"Що перестати?"
"Сам знаєш" буркнув Максим.
"Ну то чиї вони?"
"Пісні?"
"Так."
"Італійські, англійські, російські... українські також" відповіла Оля "в мене на одній державі анальних фіксацій немає."
"Звідкіля таких термінів набралася?"
"Що, не очікував?"
"Від тебе – ні. Або береш свої слова назад, або нічого не гратиму."
"Ну гаразд. Вибач мене, Даниле. Не хотіла тебе образити."
"А я й не образився. Просто неприємно, коли дорікають тим, що насправді тобі не притаманно" він шморгнув носом і витер його рукавом піджака "але спочатку одну класичну композицію дозвольте зіграти. Прошу вас, друзі. Обіцяю: вперше та востаннє сьогодні. Ви не уявляєте навіть, наскільки це мені важливо."
"А пізніше не можеш, коли наспіваємось вдосталь?"
"Ні, Максиме, потім пальці не слухатимуться. Акорди я завжди перебирати зможу, але зіграти щось серйозніше п'яним – ніколи."
"Гаразд. Олю, ти як, згідна?"
"Лише одну."
"Більше – це вже концерт. Гроші треба платити."
"Сподіваюся, вона не годину триватиме."
"Таких немає, заспокойся."
"Що гратимеш?" запитав Максим.
"Пані та панове" урочисто промовив гітарист "La Catedral."
Він торкнувся струн, і в кухні залунала музика.
Оля відвела погляд убік і дивилася на Максима, ну а той, тим часом, стуливши набряклі од виснаження повіки, уважно слухав.

Ох, чого лиш не коїлось з ними, що за напруга виникала завжди, коли грав Данило шедеври класичної музики друзям і знайомим в тісних приміщеннях, немов крім струн гітарних, торкався він найпотаємніших жилок у душах слухачів. І настільки поєднувався музикант зі своїм інструментом, так органічно сплітався з ним воєдино, що людям довкола робилось неприємно спостерігати за цим видовищем і вони неодмінно ховали від хлопця погляди, так наче не грає він, а займається з кимось коханням.

Пролунали останні акорди. Данило висушив піт на чолі салфеткою і жбурнув її на підлогу.
"Хто композитор?" запитався Максим.
"Аґустін Піо Барріос Манґоре. А що?"
"Десь я цю мелодію чув."
"Хороша музика завжди звучить знайомо."
"Невже це одна людина?"
"Ти про кого?"
"Ну, той Аґустін Піо... і так далі."
"А ти як думаєш, Олю?"
"Звідки я знаю."
"Здогадайся."
"Просто і'мя нетипове. Задовге якесь."
"Композитор – парагваєць."
"Ну і що?"
"Все, Максиме, я більше з нею не розмовлятиму."
"Як схочеш. Мені набридло вас мирити."
"Правду кажеш... Наливай краще."
"З превеликою радістю, пане музиканте."

Четвертий стакан. Залпом і без закуски.

"Ну, давай сюди ті акорди, подивлюся, що ти там роздрукувала."
"Ви ці пісні теж добре знати повинні, от побачите!"
"Почуємо швидше."
"Цікаво" сказав Данило, перебираючи довгими пальцями аркуші "Флойди, Ділан, Акваріум... Ну що, починаємо?" запитався він, і не діждавшись відповіді, зіграв перший тритон.
Соль!
Трійко незграбних, п'яних голосів: тенор, сопрано і бас.

How many roads must a man walk down
Before you call him a man?

"А що, таки добре в нас виходить, як думаєш?"
"Тобі тільки здається, Максиме..." сказав музикант "повір: записав би себе зараз на диктофон і послухав завтра, уже тверезим – одразу би думку змінив."
"Кажеш?"
"Я це чую добре."

П'ятий стакан.

I've got a little black book with my poems in,
Got a bag with a toothbrush and a comb in...

"Теж своєрідна класика" сказала Оля.
"Можливо, тобі краще знати."
"Сумніваєшся?"
"Я з тобою не розмовляю, забула уже?"
"Гаразд, мовчу."
"А як ти відпросився, Даниле?" запитав його Максим.
"Дуже навіть легко..."
"Ну то як?"
"Розтлумачив їй ситуацію, запевнив, що моментально і безболісно – сама відпустила. Не стала сперечатися навіть."

Шостий стакан.

Лошадь белая на траве
Далеко ушла в поле...

"А ти, Олю, не жалієш, що не помирилася з мамою?"
"Дуже."
"І вона не знає навіть, де ти зараз знаходишся?"
"Я написала їй листа і залишила його в кухні на столі перед тим, коли вже з дому мала вийти. Пояснила усе. Сказала з ким буду і що робитимемо. Думаю, як і мама Данила, моя теж зрозуміє та пробачать."

Сьомий стакан.

O mare nero, mare nero, mare ne...
Tu eri chiaro e trasparente come me

"Завше цікаво було, про яке то він море співає. Чи не про наше раптом?
"Не думаю, узагальнення просто. Воно чорним не тільки в нас буває."

Восьмий.

Time to burn,
Wakes and weddings
Become confused,
All the faces over-familiar
In the whirlwind of deja-vu

Дев'ятий.

Росте черешня в мами на городі,
Стара-стара, а кожен рік цвіте...

"Треба ж було мені саме цю обрати" сказала дівчина "знаєте, тепер я шкодую, що зараз не з нею. Одного листа замало."
"Олю, не турбуйся. Не плач" заспокоював подругу Максим "я впевнений: коли вона його прочитає, то усе зрозуміє, пробачить тобі, і дуже рада буде, що дочка її зможе безболісно померти... Ти ж попрохала у ньому вибачення, так?"
"За все."
"Ну ось бачиш..."
"Наливайте хтось" звелів музикант "мені уже осточортіли ваші мелодрами."
"Що тобі налити, повітря з пляшки?"
"Як, невже усе?" розхвилювався Данило "так швидко?"
"Якби ж то... Ти на годинник давно дивився?"
В Данила забурчало від хвилювання у животі.  
"Я ж не оп'янів зовсім!"
"Тобі так здається. А ти встати спробуй."
"Що, поправді віскі немає?"
І на тих словах друга Максим підняв порожню пляшку і перехилив її догори дном: декілька останніх крапель бурштину попадали в тарілку з салатом.
"У мене навіть голова не крутиться!"
"Це просто страх, емоція сильна блокує алкоголь."
"І що тепер?"
"Потрібно трохи почекати."
"Я не хочу, не буду" мовила крізь сльози Оля.
"Треба, сама добре знаєш" сказав Максим "та й для чого ми цей фарс з алкоголем влаштовували, напивалися по якій причині? Страви як удома, ностальгія, пісні? Все, щоб тільки страх свій подолати, аби останній крок зробити могли. Вибір за вами, друзі: або одразу і безболісно, або темна прірва, де нас очікує невідомо що. І не смійте казати, що вам лячно зробилося. Не для того ми стільки пили!"
Максим ледь не перекинув стіл, на який дуже навдало сперся долонею. Він звівся на ноги, і тримаючись за меблі щоби не впасти, підійшов до тумбочки в сусідній кімнаті, відчинив останню шухляду знизу і витягнув звідтам металеву коробочку.
"Ось, дивіться" він повернувся у кухню і поклав контейнер на стіл.
"Там те, що я думаю?" запитався музикант.
"Саме так. Спокута наша, наше забуття."
"Libertà" сказала Оля.
Максим вийняв з коробочки три середнього розміру шприци.
"Один – тобі" подав він першого дівчині "другий – для тебе, пане музиканте. Ну а третій – мій."
"Я не знаю, чи відважусь на таке" сказав Данило.
"Маємо ще годину. Спішити не потрібно. Почекаймо, доки алкоголь діяти почне."
"Та щось ніяк."
"Мусить, повір."
"Я думала, що таблетки будуть. Я не вмію уколи робити" злякалася дівчина.
"Таблетки – дуже ненадійні. Тільки шприци стовідсотковий ефект дають. Ви не здогадуєтеся навіть, який на них попит був попереднього місяця. Мені останні вдалося забрати, і то лиш на правах майбутнього лікаря: я вкрав доступ у морозильну камеру з кишені нарколога."
"Невже?"
"Так, Даниле. Можеш не вірити."
"Ніколи не уявляв тебе злодієм."
"Зате колоти їх неважко" продовжив Максим "отруту внутрішньовенно вводити не потрібно – достатньо лише в м'яз поцілити. Засаджуєте голку якнайглибше в біцепс (чи в литку, че деінде, де тільки вам зручніше) і на поршень тиснете. Зрозуміло?"
"Так... Напевно."
"Може вікно відчинимо, подивимось, що ззовні твориться?" запропонував Данило.
"Ні, краще нам того не бачити. Боюся, що надто сильно воно нас зачарує. Лишень радіо увімкни: цікаво, що вони зараз транслювати будуть."
"Де розетка?"
"Позаду тебе, біля серванту."
Музикант обернувся і ввімкнув апарат – нестерпний, жахливий хрип. Данило повернув ручку вліво та вправо.
"Нічого не чути. Жодної станції не ловить" сказав він.
"Просто шуму на лінії багато. І я здогадуюся навіть чому."
"Ой, а що це у мене таке?"
В Олі потекла з вуха кров. Тоненьким струмочком – по щоках і до вуст.
"На ось" подав їй салфетку Максим "це кровотеча внутрішня. Починається Пекло... Даниле, та вимкни ти нарешті той шум!"
"Може це тиск атмосферний змінюється швидко?"
"Якби ж тільки він – часу стає обмаль. Навіть не годину маємо, а хвилин двадцять ще. Більше ризикувати не можемо."
"Та й не потрібно, мабуть..."
"Олю, ти як?"
"Уже проходить. Дякую."
"Впевнена?"
"Що-що?"

Шшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшш.

В кухні знову зробилося тихо. Данило мовчав. Оля притулила до вуха салфетку і плакала, а Максим зосереджено розглядував позаторішню пляму на скатертині, що своїми обрисами нагадувала чомусь людське обличчя.
"Раджу висповідатись" сказав він неголосно, через деякий час "якщо хочете у чомусь зізнатися, то робіть це тут і зараз. Все, що накипіло в душі за останні роки. Аби померти спокійно."
"Нехай ініціатор ідеї першим буде" пробурмотів Данило.
"Гаразд. Хоча різниці мало" Максим затяжно вдихнув просякнутого алкоголем повітря "не думав, що відважуся це комусь сказати."
"Ми тебе уважно слухаємо."
"Важко знайти потрібні слова..."
"Сміливіше!"
"Я колись людину вбив."
"Що?" вигукнула Оля.
"Позаминулого літа, коли в Україну приїжджав... Випадково майже."
"Як, Максиме?"
"До мене вночі якийсь п'яничка підійшов, сигарету, мабуть, попрохати хотів. Він положив мені на плече руку і нерозбірливо щось гукнув. Темно було, я налякався і влупив його ліктем в живіт. А той не втримався на ногах і впав. Вдарився потилицею об сходи під'їзду. Ну а коли я схилився над ним, щоби пульс помацати – серце його вже не билося."
"У тому немає твоєї провини, Максиме. Це ненавмисне вбивство."
"Може він не помер навіть? Ти ж міг помилитися."
"Я на медика вчуся, Даниле, пам'ятаєш?"
"Але..."
"І не дихав також. Кров зі скроні пішла."
"А потім що" запитався музикант "ти викликав швидку?"
"Якби ж то! Утік із місця злочину, немов останній негідник."
"Це не дуже добре..."
"Два роки уже мордуюся. Інколи навіть заснути важко."
"І ти дотепер не знаєш, хто це був?"
"Ні хто він, ні де його могила. Не здогадуюся навіть."
"Ну... люди помирають. Від того ми анітрохи не вбережені."
"І це все, що ти сказати можеш, Олю?"
"Чого ж ти від мене досі хочеш? Повторюю: в його смерті мало твоєї вини."
"Мало? А раніше запевняла, що зовсім немає."
"Ти не так мене зрозумів... Даниле, скажи йому щось!"
"Що сказати?"
"Він намарно себе бичує."
"Намарно себе бичуєш, Максиме."
"Та яка вже, до біса, різниця?"
"Сам побажав висповідатись, хіба ні?"
"Що я й зробив."
"А тепер жалієш?"
"Я повинен був комусь зізнатися."
"Дарма, що так пізно?"
"Краще вже зараз, аніж десь на тому світі."
"Згоден."
"Ви мене вислухали – за це я вам безмежно вдячний."

Шшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшш.

"Тепер моя черга?" запитався музикант.
"Як захочеш, мені все одно вам нічого розказувати."
"Ти впевнена, Олю?"
"Не зволікай. Зізнавайся уже."
"Гаразд" він із важкістю проковтнув слину "я от нікого не вбивав, нікого не калічив і не ранив..."
"Але?"
"Зовсім інші почуття тривожать мені душу останні п'ять років" і Данило пильно подивився на дівчину "здогадуєшся, що я тобі зараз скажу?"
"Ні."
"Зовсім-зовсім?"
"Найменшого уявлення не маю."
"Подумай добре."
"Я уже боятися починаю. Говори."
"Кохаю я тебе, дурепо. Без тями. З того моменту, відколи ми познайомились."
І вкотре запанувала мовчанка. Зробилося навіть чутно, як клацає на кухонній стіні годинник. Значно швидше, аніж клацалось йому вчора.
"Любиш?"
"Так, люблю. Хіба ти не зрозуміла цього за стільки часу? Всі натяки, погляди, слова мої, невже усе було марним?"
"Я думала, що це дружба така."
"І те, коли я за тебе ледь курсову не написав? І тоді, перед операцією, аж до самого ранку в палаті сидів, аби тобі так страшно і сумно не було на самій. А потім, ще декілька днів опісля, щодня в лікарню з апельсинами навідувався. А композиції, які тобі присвятив? Für Olga... Подумати тільки!"
"Я була сліпа, Даниле, я не знала."
"І глуха."
"Пробач мені, якщо зможеш."
"Давно уже вибачив."
"Чесно?"
"Став би я тобі зараз брехати?"
"Не думаю."
"Звичайно ні!"

Шшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшш.

"А тепер що?" запитав Максим.
"Тобто? Я уже все сказав."
"Впевнений?"
"Хіба не бачиш? Мене аж лихоманити почало. Досить з мене зізнань."
"А можна й мені покаїтись?"
"Ти ж, здається, не хотіла раніше."
"Бо ще не знала про твої почуття. Хочеш вір, Даниле, а хочеш – ні. Не здогадувалась навіть. Розумієш, за ті декілька нещасних років життя мені жодного разу не вдалося її пізнати."
"Кого? Любові?"
"Анітрохи."
"Дивна ти дівчина, Олю."
"Здогадуюсь."
"Шкода тебе."
"Не треба мене жаліти."
"Хоча..."
"Що?"
"Нічого суттєвого ти не втратила, повір."
"Поясни..."
"Ромео і Джульєта були дурнями. Кохання не варте стількох мук."
"Тоді чому ж ти мені раніше не зізнався? Ми б поговорили обов'язково, вирішили щось!"
Данило мовчав.
"Скажи, будь ласка."
"Бо існують почуття важливіші за любов."
"Наприклад?"
"Вгадай."
"Не знаю."
"Спробуй, Олю."
"Можливо... дружба?"

Шшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшш.

"Каюсь, каюсь, безмежно каюсь" повторював наляканий Данило "у своїй сліпоті, у дурості, наївності. Каюсь!"
"А ще мені мами жаль" сказала дівчина "я не повинна була втікати зранку. Потрібно було розбуди... пояснити усе, вибачитись... Яка ж ти дурна і вперта, Олю" била вона себе по чолі кулаком "ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу."
"І яка користь тепер з ненависті" запитався Максим "із ницості, упертості нашої, з усіх страждань, переживань і мук, скажіть, який з них зараз толк? Якщо тільки біль здатен нагадувати нам, що ми досі живі, то так далі жити я не хочу. Пора покласти цьому край. Достатньо теревенів!"
"Ще десять хвилин маємо" зауважив Данило.
"Яка, до дідька, різниця? Я так більше не можу. Це вже не очікування, а мука суцільна."
"Але..."
"Я боюся."
"Олю, вибирай сама: або жахлива безвість, де нас очікує невідомо що, або швидка, безболісна смерть."
"Гаразд, чорт з ним, із переляком. Зробімо це" і дівчина дістала з контейнера ін'єкцію.
"На рахунок три?"
"Пам'ятаєте, як колоти потрібно?"
"В м'яз і тиснемо на поршень" відповів Данило.
"Саме так."
"Хто рахуватиме?"
"Дивіться уважно. Показую!" і на тих словах Максим ввігнав собі шприц у біцепс.
"А як же рахунок?"
"До біса твій рахунок, Даниле" сказала Оля, і не роздумуючи, одразу повторила за другом.
"Я...я...я... Не так швидко. Стоп!" вигукнув музикант "ще три секунди дайте, будь ласка."
Ніхто не відповідав.
"Ти мене чуєш? Максиме!"
Тіло юнака сповзло з крісла на мармурову підлогу кухні.
"Олю..."
Вона, не кліпаючи, дивилась на музиканта холодним, вже майже потойбічним поглядом.  
"О Господи" злякався Данило "це сильніше за мене. Я хочу жити! Жити хочу! Жити... розумієте?"
Він миттєво схопився на ноги. Тримаючись за край столу, аби не впасти, хлопець закричав. Нестримно, зовсім не жаліючи зв'язок. Що було сил і доки вистарчило в нього дихання.
Данило почав гамселити по столі: спочатку кулаками, а згодом обличчям. Він схопив пляшку з-під віскі та метнув нею в протилежну стіну. Пляшка розбилася на дрібненькі друзки, одна з яких, зрикошетивши, поранила хлопця в щоку.
У нього потекла кров. З носу також. Чи то від ударів головою об стіл, чи від раптової зміни тиску в атмосфері планети. Музиканта почало тіпати од переляку.
"Все ж так просто мало бути: м'яз – поршень – смерть – м'яз – поршень – смерть – м'яз – поршень – смерть" повторював він пошепки "боягуз, клятий боягуз..."
Данило підійшов до Максима – схололого та блідого на кухонному мармурі – вийняв йому з руки голку і жбурнув порожній шприц на підлогу. Невимовних зусиль знадобилося хлопцеві, аби знову посадити мертвого в крісло.
"Вибачте, що зараз не з вами, друзі" прошепотів Данило, і сльози забриніли у нього на щоках червоним відсвітом (а вже за мить – безслідно зникли, висушені раптовою спекою).
У кухні почала трястися підлога, вимкнулось світло. Не зволікаючи, хлопець витер гарячий піт з чола рукавом сорочки і чимдуж помчав до передпокою. Взувшись у перші Максимові туфлі, які він там намацав, музикант вибіг на вулицю, майже навпомацки пробираючись крізь непроглядну темінь під'їзду.

Юнак ще ніколи не бачив Неаполь таким спустілим і тихим.
Зорі погасли та зникли, розчинилися у безмежності неба. Місяця теж не стало. Ані сонця. Сама лише темрява. Праворуч і ліворуч. Зверху, під ногами. В повітрі, яким він дихав. І зловісній тиші, яку відчував. Суцільна та страшна, темніша за найчорнішу ніч. Густа й важка під тиском власної маси.
"Е-ге-гей!" щодуху крикнув хлопець. "Ей-ей-ей-ей-ей-ей" озвалися йому стократним відлунням довколишні будівлі. "Є тут хтось?" а потім, згадавши що не в Україні: "c'è qualcuno qui?"
"Qui... Qui... Qui..."
Тишина... Масивна. Ворожа. Звідусіль.
"Оля" прошепотів наляканий музикант. Його Олечка. Перше і єдине кохання життя. Він же не попрощався з нею як слід. "Я просто зобов'язаний побачити її востаннє перед..." Перед чим? Данило дістав з кишені мобільний телефон – ще працює. Як дивно... Він удруге занурився у темноту під'їзду, і освічуючи собі дорогу в кромішньому мороці телефонним екраном, знову піднявся на третій поверх. Хлопець зайшов у кухню і наблизився до Олі. Він поцілував дівчину в губи, але злякавшись холоду та смерті, моментально одірвав свої вуста від її, вже майже синіх, і обережно заплющив дівчині повіки.
Данило підняв з кухонної підлоги гітару (яку він ненароком друлив, гамселивши кулаками об стіл) і наостанок подивився на Ольгу. Ледве помітна усішка, така спокійна та безтурботна, якою лиш мертві володіють, прикрашала бліде обличчя. Юнак поцілував дівчину в щоку і вийшов у коридор – з гітарою в правій руці та світлом у лівій.
Як той батискаф, що вперше спускається на дно жолобу, він сік промінням страхітливу тінь. Вліво, вправо, зверху й вниз, невпинно борючись із кимось невидимим.
Хлопець вибіг надвір. Якраз вчасно: телефонний екран погас, немовби сонце на небі ще декілька митей тому. Без жодного звуку. Без попередження навіть.
Горизонт поооооооооооооодій.
"C'è qualcuno?" повторив музикант – цього разу тихіше й несміливо. Ніхто не озвався... Він намацав у темноті стіну будинку, давно уже розпечену, гарячу, буцімто магма. "Ну, де ж той біль?" Не було жодного болю. Та й сп'яніння, чомусь, також. Лише якась дивна, несподівана готовність в душі. От тільки до чого?
Хлопець умостився на порозі під'їзду і зайняв класичне положення, так необхідне йому, аби добре зіграти: ліва нога вище, на сходинці, права впирається у корпус гітари. Данило заплющив очі. Знизив плечима. Провів долонею по дерев'яній талії.
І почав грати. Asturias Ісаака Альбеніса. Голосно, як ніколи раніше, гаратаючи пальцями по розпечених струнах.
А чи по гітарних тільки?
І його музика відбилася ехом од сусідніх міст і сіл, а згодом – від Юпітера й Венери, і Марса з Меркурієм, і зашуміла умить всіма океанами, і перетворилась на гудіння поїзда, на цвірінькання птахів, на шепіт вітру в траві спекотного ранку два літа тому, і став юнак власною музикою, і пізнав нарешті сонце й зорі, і сам перетворився на сонце, і побачив знову свою матір, і зробився нею, і кожне найменше коливання, і світло і звук вібрували в ньому, і поліфонія ця, міріади частот, ритмів, мелодій линули до хлопця звідусіль, з минулого та майбутнього, з того що є, і чого вже ніколи не станеться, і Данило побачив Бога, і він сам зробився Богом, і Бог став ним, і нашептав йому Господь на вухо найстрашніші, древні секрети Буття, і хлопець став травинкою, кожною найменшою піщинкою в морі, Данило зробився морем і скелями об яке воно невпинно, впродовж тисячоліть б'ється... він перевтілився на дерево, квітку, камінь, вовка, тигра, корову, козу, слона, кита, жирафа, жука, павука, став він павутиною його, і жертвою в тій павутині, і полем, і лісом, і повітрям у лісі, і мікробом, і вірусом, і кометою, за якою спостерігав колись давно, ще малесеньким хлопчиком, і робився знову тим хлопчиком, щоразу меншим і меншим, а згодом – перетворився на дитину, ембріон в утробі матері, і став він сім'ям батька свого. І Нічим, і звали його Ніхто.
І тут музика стихла. Раптово. Поступившись абсолютній тиші. І мала ця тиша ім'я, і називалась вона Смерть.
Та сказав тоді Господь: нехай буде світло. І настало світло. І побачив Бог світло, що добре воно та й відділив Бог світло від темряви. Назвав же Бог світло – день, а темряву назвав ніч.
І був вечір, і був ранок – день перший.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Катерина Омельченко, 13-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 12-01-2015

Незвичо

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ласло Зурла, 12-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 11-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 11-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.75998616218567 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Нікола Юн «Увесь цей світ»: найбільший ризик – не ризикнути
Світ, у якому ми з вами живемо, сприймаємо як належне й буденне для героїні цієї книги — непізнане й …
Філіпп Майєр «Cин». Кривава історія Техасу
Філіпп Майєр з другої спроби написав роман, який потрапив до списку фіналістів Пулітцерівської премії …
Керолін Вебб «Живи на всі сто»: як завжди бути щасливим та продуктивним?
Ідеї саморозвитку і самомотивації не є новими — вони давно мандрують сторінками книг та блогів. Але …
С. Дж. Кінкейд «Діаболік». Підліткова книга про дорослі проблеми
Рік тому студія Sony Pictures разом із режисером Метью Толмаком (серед його фільмів «Нова Людина-павук» …