Зринуло десь зі згадок давнє, ще радянське протверезіння. Викотилося з пам’яті у всій красі бувальщини, де влада вирішила зарізати, як кабана, зеленого змія, а коліїв, то вже шукали на місцях. Уже, напевно, і хміль пощез із землі, висаджений у ті непевні роки, а згадки лишилися. Не для якихось повчань, так, задля сміху лишень. Отже, історичне оповідання на дурнувату тему вседержавної боротьби з алкоголізмом у маразматичний спосіб. А мораль у байці… мораль, як завжди, в кожного своя. Отже...
Іван Семенович Прищепа, очоливши в нашому селі товариство тверезості, відразу активно взявся за роботу. Через місяць буйної діяльності Івана Семеновича кількість членів товариства становила п’ятдесят чоловік, через два місяці – сто двадцять вісім, через три – триста шістдесят шість. Районна газета присвятила Прищепі три нариси, його портрет вималювався на районній дошці пошани.
Як істинний патріот своєї справи, Прищепа, не зважаючи на рішучі протести дружини – баби Ганни, перейменував власну корову з Берези у Тверезу. Коневі, котрим Іван Семенович звозив молоко від населення, була дана кличка Голова.
На запитання баби Ганни:
- Що ти, дурню, коневі за прізвисько вчепив?
Прищепа гордо відповів:
- Не кричи! Мій кінь – основна тяглова сила товариства, отже достойний бути названим в честь хазяїна, тобто мене.
Баба Ганна сплеснула руками:
- Ти бач, луб’я старе, воно себе ще в голови записало! Та який ти в дідька голова?
- П’ятий на селі. – відбив контратаку Прищепа. – Як не віриш, сама порахуй. Голова колгоспу – раз, голова сільради – два, голова профкому – три, голова ревізкомісії – чотири, і голова товариства тверезості, тобто я – п’ять. Так що, стара, не панікуй, а відкривай скриню і діставай мого весільного галстука. Бо я вже теж начальство і повинен мати солідний вигляд.
Через деякий час усе село зверталося до Прищепиного коня не інакше, як:
- Товаришу Голова, дозвольте поставити на віз бідончик.
Кінь байдуже дивився собі під ноги, а Прищепа зверхньо махав рукою - давай, мовляв, став, чого вже там.
Кінь, може, довго ще називався б Голова, якби не стався один конфуз. Приїхав узяти інтерв’ю в Івана Семеновича кореспондент обласного радіо. Задав пару запитань про життя-буття товариства тверезості, а потім і питає:
- А голова як, допомагає вам у роботі чи ні?
- Аякже! – каже Прищепа. – Та я без нього, мов без рук. Як запряжу зранку, то цілий день він зі мною возиться.
Кореспондент здивувався:
- А в нього що, турбот більше немає, як з вами возитися?
- Які ж у нього можуть бути турботи? – скрикнув Семенович. – Я його нагодую, я його напою, я його вночі з Сидоровою Василиною попутаю! Ех, гарна кобила, якраз до пари Голові!
Кореспондент після таких слів диктофона виключив.
А наступного дня вийшов Прищепа з кабінету голови колгоспу червоний, мов рак. І негайно дав коневі нове ім’я – Зав.
«Хай, - думав про себе, - не дошкулятиме нікому, але й суть не згубиться – завідуючий, себто».
Кум Івана Семеновича – Іван П’яниченко (Прищепа вже пропонував йому змінити прізвище) якось на весіллі привселюдно сказав:
- І який ви в біса, куме, голова? Он голова колгоспу як голова, то вже голова! У нього весь колгосп у руках! А у вас?
І зневажливо махнув рукою.
Прищепа задумався. А дійсно – головувати, так головувати. В розбурханій уяві Івана Семеновича виникла ідея загального, стопроцентного охоплення жителів села товариством тверезості. Наступного дня Прищепа зателефонував у район. Через три дні в районній газеті з’явилася стаття «Безалкогольна зона Прищепи», в якій ставилася задача «…на протязі місяця втягнути абсолютно всіх жителів села в активну роботу товариства тверезості по викоріненню пияцтва, ліквідації самогонних апаратів і п’яниць…», а також повідомлялося, що «…виконання даного рішення буде контролюватися з боку трьох комісій – від райвиконкому, від районного товариства тверезості і від райвідділу внутрішніх справ».
Обстановка вимагала дій як від усього керівництва села, так і від самого Прищепи. Вибравши вільну годину, Іван Семенович сам заповнив заяви всіх без винятку жителів села на вступ до товариства тверезості. Незабаром відбулося спільне засідання загальних зборів колгоспу і сходу села. Коли зал заповнився, на трибуну піднявся Іван Семенович. Сірі, із зеленавим відтінком, галіфе були акуратно заправлені в хромові наваксовані чоботи. На грудях з-під жилетки виглядала нова, щойно куплена для такої події карчиста сорочка. Комір тої сорочки був щільно притиснутий до шиї зеленавою краваткою, заштопаною на самому видному місці (знала, клята міль, де жерти).
Прищепа вхопився руками за поручні трибуни, обвів поглядом зал, поправив на голові своє рідке волосся, котре обрамляло солідну лисину, і гордо почав:
- Так, дорогенькі! Всі ви знаєте, що тверезість – норма життя. А норми треба виконувати і перевиконувати. Отже для всіх сидячих у цьому залі тверезість повинна стати нормою, а норма – тверезою.
- Правильно! – підтримав Прищепу хтось із залу. – Пити треба в міру, норму знати! А то дехто як прийде на весілля, то зразу ж нажереться, як свиня, ні людей, ні молодят не бачить…
- Тихо, товариші! – гримнув голова сільради. – Прошу не заважати доповідачеві. Бажаючі виступлять потім.
Прищепа приглушено кашлянув і продовжив далі:
- Тверезість кожного з нас, дорогенькі мої, пов’язана зі свідомістю. Хто тверезий – той свідомий, а хто…
- Хто п’яний, той нічого не пам’ятає, - знову долинув голос із залу.
- Я ж просив, товариші, - підвівся голова сільради.
Прищепа на репліку не звернув уваги:
- Я хотів сказати: а хто свідомий – той тверезий, тобто автоматично включається до товариства тверезості. Я впевнений, дорогенькі мої, що в цьому залі всі свідомі і всі тверезі.
По залу прошелестів смішок, а з правого кутка донеслося:
- Я пропоную перевірити!
- Хе-хе, - засміявся Прищепа. – Що ж тут перевіряти? Ми ж усі свої, ми ж одне одного знаємо. Хіба серед нас зараз є п’яні?
- Є! – як вибух, пролунало в залі.
А слідом за вигуком зі стільця піднявся Василь Липка, здоровенний сільський парубійко. Він поправив піджак і повагом рушив до сцени. З кожним кроком Липки зіниці Прищепи робилися все більшими й більшими. Мета зборів опинилася під загрозою. Прищепа повернув витріщені очі до голови сільради, але той, ніби загіпнотизований, невідривно дивився в зал, судорожно ковтав слину і трощив у долонях олівця.
Василь вийшов на сцену, поглянув туди-сюди, а потім шепнув Прищепі на вухо:
- Де ж квіти?
Івану Семеновичу перехопило подих:
- Га?
- Квіти де, питаю? – просичав Липка.
Прищепа мовчки показав рукою на вазу з квітами побіля трибуни і поліз у кишеню за носовичком.
Василь підійшов до квітів і ніжно, урочисто взяв у руки вазу. Зал вибухнув реготом.
- Куди? – верескнув голова профкому і якимось блискавичним маневром також схопився за вазу, з усієї сили смикнув її до себе.
- Як куди? – здивувався Василь. – До пам’ятника.
- Ти чого сюди вийшов? – гепнув кулаком по столу голова сільради. – Хто тебе просив?
- Іван Семенович, - зовсім розгубився Василь.
У Прищепи аж щелепа відвисла.
- Я питав, хто п’яний, - проскиглив. – Ти пив?
Липка заперечно хитнув головою:
- Та дрімав я, а не пив. А хтось із хлопців штовхнув мене, іди, каже, винось квіти, тебе гукають.
- Сідай на місце, - махнув рукою голова сільради. – Тихо, товариші! Продовжуємо збори!
- Як ви тільки-но самі пересвідчилися, дорогенькі мої, - знову ввійшов у роль Прищепа, - народ у селі нашому веселий, життєрадісний. Та ми з вами, як захочемо, то перевернемо гори…
- Макулатури, - буркнув хтось з передніх рядів.
Прищепа незадоволено глипнув у зал і продовжив:
- Та ми з вами, як захочемо, то до дна осушимо океани, моря й іншу всяку рідину; підкоримо космос і все, що там коло нього ошивається. Ми з вами, дорогенькі мої, як гуртом, то ого-го. Гуртом, як говориться, і батька добре бити, а одному, як мовиться, погано й воду пити. Чому ж тоді, дорогенькі мої, ми дозволили розділити наше село на дві анта…
Прищепа запнувся. Вчора цілий вечір повторяв це гаспидське слово і ось тобі, забувся.
- Анта…, анта…, антарктичні групи.
«Біс його бери, чи хоч правильно сформулював,» - подумав Семенович і пильно подивився на односельців. Але ніхто, здається, уваги на заминку не звернув.
- Онуки наші нам цього не пробачать! – верескнув Прищепа. – Тому зараз, не гаючи ні хвилини, ми об’єднаємо громадськість села під прапором товариства тверезості. Кожен із сидячих у цьому залі підійде до мене, підпише заяву на вступ до товариства тверезості і сплатить один карбованець вступних внесків і один – членських. Ну, хто перший?
Котрийсь із чоловіків метнувся до дверей, шарпнув їх раз, другий, і став, як укопаний.
- Людоньки, облава, - прошептав.
- Петровичу! – весело гукнув чоловікові Прищепа. – Не сіпайся там коло дверей, не сіпайся! Назад дороги немає, двері блоковані! Вихід із залу в кожного один – через товариство тверезості!
- Облава, мужики! – гаркнув на весь зал чоловік біля дверей.
Мужики заворушилися. Хтось крикнув:
- Стояти до останнього! Не здаватися!
А у відповідь:
- Ви що, у мене дома свиня пороситься!
- Косяками треба прориватися, косяками! – не вгавав чийсь голос.
- У вирій хіба, - рокотіло поряд.
- Правильна політика, Семеновичу, - одна з жінок заплескала в долоні. – Не дати їм, харцизякам, ні краплини. Знищити горілку!
- Ти, Лисево, як уже запарила і вигнала, то мовчи, - просичала сусідка Лисеви по ряду.
- Я не вигнала, - лунав на весь клуб Лисевин голос. – Я взагалі не гоню! Я пропоную знищити самогоноваріння на пні.
Кілька презирливих чоловічих поглядів спопелили Лисеву на місці.
Але вона піднялася з попелу:
- Семеновичу, ви можете поставити питання ребром?
- Хлопці! – схопився з місця один з чоловіків, але, зустрівшись очима з похмурим поглядом голови сільради, впав назад, на стілець.
- Ех, хлопці, - бив себе кулаком по коліну.
- Яким ребром? – ввічливо усміхнувся Прищепа.
- А таким, щоб за кожен випитий грам горілки штрафували на один карбованець, а тих, хто п’є, будучи членом товариства тверезості, взагалі зничтожати, - на одному подиху випалила Лисева.
Зал завмер. Голова профкому сплюнув прямо на стіл. Голова сільради нервово закліпав очима.
Прищепа спершу втратив дар мови, а через хвилину пробелькотів:
- Я…, я, дорогенькі мої, людина… Я…, я…, я жити хочу.
Потім оговтався, тріпнув головою:
- Лисево Оксентіївно! Штрафувати карбованцем за випитий грам ми не будемо через відсутність у селі мільйонерів.
- І потім, - не витримав голова профкому, - що це за пропозиція… знищувати членів товариства тверезості?
- Тих, хто продовжує вживати спиртне, - уточнила Лисева.
- А ми не варвари, - голова профкому ослабив краватку, закусив нижню губу, змахнув набіглу сльозу і гордим, тремтячим голосом закінчив, - і поголовного знищення односельців проводити не будемо!
- Лизавето Оксентіївно, - продовжив Прищепа, - як вам не соромно? Замість того, щоб надати практичну допомогу у вирішенні питання загальносільського значення, ви зайняли цю, як її, е-е…
- Екстремістську, - вставив голова профкому.
- Іменно цю позицію, - погодився Іван Семенович.
Голова сільради ствердно кивнув головою. Лисева Оксентіївна безнадійно махнула рукою й сіла. Зал напружено чекав.
- Товариші, - підвівся голова сільради, - попрошу не звертати уваги на політично незрілі думки. Ніяких особливих вимог до членів товариства тверезості висуватися не буде.
Зал полегшено зітхнув. Прищепа повеселішав:
- Щось ми з вами, дорогенькі мої, вже засиділися.
- Відкривай, Семеновичу, двері, бо в мене свиня пороситься! Це ж не жарти! – донеслося із залу.
- Вихід через сцену, - наголосив Прищепа. – Підпис на заяві, два карбованці внесків, і ви вільні.
Зал м’явся. Прищепа запитливо глянув на голову сільради, той у відповідь ледь помітно кліпнув очима і знову встав:
- Товариші, я повинен довести до вашого відома, що при стопроцентному охопленні жителів села товариством тверезості, тобто при стопроцентній алкогольній свідомості буде позитивно вирішене питання про продаж у сільському магазині спиртних напоїв.
Зал задоволено загув чоловічими басами. Кілька чоловік схопилися з місць і кинулися до сцени.
- Дорогенькі мої, - ледь не співав Прищепа, - сідайте, сідайте на місця. Щоб не було плутанини, я буду викликати по списку.
- Давай, Семеновичу, тільки не затягуй, - погодився зал.
Прищепа наготував заяви і списки.
- Сидоренко Данило!
- Я!
- Семенюк Петро! Шкварка Іван! Тюлькін Семен!
Свіжоспечені члени товариства тверезості покидали зал.
- Семеновичу, називай мене. – нервував один з чоловіків, - у мене ж поросята!
- Пулька Петро!
- Біжу!
- Приходько Данило!
- Лечу!
- Пардон Філімон Юминович!
Чоловік вийшов на сцену.
- Запам’ятай, Прищепо, - вимовив з притиском, - не Пардон я, а Кулькін. Утямив?
- Тьху, Юминовичу, біс поплутав замість прізвища прізвисько сказати. Не затримуй, не затримуй, розписуйся. А ввечері приходь до мене, розберемося. Лапкін Семен!
- Семеновичу, є пропозиція, - мовив Лапкін, підписуючи заяву, - на таких зборах треба пиво продавати. Більше б людей зійшлося.
- Приймемо до уваги, - поплескав Прищепа Лапкіна по плечу. – Миколюк Ігор!
В залі запанувала тиша, тільки котрась із жінок допитувалась:
- А хто це такий? Хто це такий?
- Миколюк Ігор! – повторив Прищепа. – Де Миколюк Ігор?
Зал зашушукався. А потім:
- Знаю, знаю! – здогадався хтось. - Це Надьки Лютої синок!
І до Прищепи:
- Семеновичу! Він сказав, що прийде потім, бо зараз йому ніколи.
- Як це ніколи? – обурився Прищепа. – Які ще можуть бути справи, коли ми сьогодні таке питання вирішуємо?!
- У-у, справи прямо-таки невідкладні, - продовжував голос, - він у матері ще цицьку до кінця не спорожнив.
Зал затрясся від сміху. Голова сільради пирснув у кулак. Голова профкому схопився руками за живіт і з усього маху врізався лобом у стіл.
Прищепа кахикнув, витер спітніле чоло, ще раз пильно подивився в список.
- Ну, годі, годі, - бурмотів спантеличено. – Я його викреслюю. Ви-крес-лю-ю. Молокососів у товариство брати не будемо.
Зал поволі стих.
- Курдюпенко Пилип! – знову взявся Прищепа за список.
- Момент, Семеновичу, біжу!
- Дуля Іван!
- Тут я!
- Гаврило Петро!
- Іду!
- Щербата, вибачаюсь, Щербатюк Настя!
Жінки до сцени не поспішали.
- Якого це я дурня два карбованці буду платити, - шептала Настя сусідці у вухо. – Це ж гроші! А що мені те товариство дасть?
- Жінки, нумо, сміливіше, сміливіше, - підбадьорював голова сільради.
Жінки не рухались.
- Дорогенькі ви мої, ну йдіть сюди, - лагідно бурчав Прищепа, доки нарешті не засюсюкав, мов до дітей, - ню, йдіть сьюдьї.
Жінки мов закам’яніли.
- Та-ак, - протяжно, з притиском, мовив голова сільради, - я бачу, в залі зібралися противники товариства тверезості.
Непомітний рух руки, і з-за куліс з’явився останній козир – дільничний інспектор.
- Здрастуйте, громадяни!
Зал відповів не дружно.
Почувся істеричний напівкрик:
- Самогон трусити будуть!
Голова сільради задоволено потер руки:
- Товаришу інспектор, поясніть, будь ласка, популярно для сидячих у залі мету вашого візиту.
Манька Пардонова не витримала:
- Та що там пояснювати, коли все ясно, як білий день. Давай, Семеновичу, записуй нас хутчій у своє товариство, бо, їй-богу, ніколи.
Зал погодився з пропозицією.
- Прошу підходити до мене, - промурчав Прищепа і тільки-но хотів назвати перше прізвище, як весь зал кинувся до трибуни.
- Люди! Женщини! Назад! По порядку! – кричав Прищепа, але жінки штовхалися, дерлися по вузеньких східцях одна поперед одної на сцену. З Ганьки Панькової зірвали і кинули в оркестрову яму хустку, в Катерини Семенюкової від піджака відірвали хлястик, і вона, посинівши,кричала:
- Людоньки-и! Живцем роздирають!
Данилова Варвара впала. Галька Кузюпочка перечепилася через неї і витерла кофтиною добрий шматок зеленої клубної стіни, але, не зважаючи на це, обхопила Тетяну Фомкіну, котра стояла перед нею, за талію і, ніби справдешній борець, хвацько жбурнула вбік, між стільці.
Загуркотіло. Тринадцять рядів збитих рейками стільців хряснули додолу. Один стілець з першого ряду під вагою жіночого тіла тріснув і розсипався на друзочки. Голова сільради, голова профкому і міліціонер, взявшись за руки, перекрили жінкам вихід на сцену.
- Жінки! – волав голова сільради. – За збитки, заподіяні клубному майну, будете платити!
Розбурханий зал трохи стих.
Фомкіна Тетяна, піднімаючись з-поміж стільців, роздратовано кинула:
- А чого ж Прищепа резину тягне?! Хай швидше записує нас у товариство!
А підійшовши до Кузюпочки Гальки, котра її штовхнула, просичала:
- Куди преш? Куди ти преш? Думаєш, тільки ти одна хочеш брагу від міліції заховати?
Прищепа тремтячими руками взяв першу заяву:
- По порядку, жіночки, по порядку. Кулькіна Оксана…
Зал поступово спорожнів. Лишилася одна заява.
- Заболотна Лисева, - втомленим голосом видавив Прищепа.
- Ви собі як хочете, - підійшла Лисева до трибуни, - а я у ваш розплідник записуватися не буду.
- Тихіше, тихіше, Лисево Оксентіївно, - сикнув голова сільради. – Слова, по-перше, попрошу підбирати правильні, а не казна-що.
- А я правильні слова підбираю, - огризнулася Лисева. – Бо як ще можна оце наше так зване товариство назвати? Що воно дає, хоч і записали ви в нього ціле село? Хто пив, той п’є і в товаристві вашому питиме, хто гнав самогонку, і в товаристві вашому гнатиме. Протримали ось ви битих три години людей у залі, попросили, полякали, грошики зібрали, в паперах ажур навели, а що далі? Яка користь з цього? Пияцтво ви знищили, зміюку зелену з села вигнали? Чорта з два! Навпаки, ви змію широку дорогу в майбутнє бюрократією своєю вистелили. То як же після цього називати його, товариство ваше, як не розплідник? Ненавиджу, ненавиджу оці ваші паперові товариства, оцих ваших тверезих по документах п’яниць, оцю вашу дурість безглузду, котра справу святу живцем у глуху могилу закопує. Ненавиджу, бо по собі знаю, яка це біда – горілка. Чоловік мій покійний ні мене, ні діток наших п’ятьох із-за оковитої не бачив, доки й не повісився з білої гарячки. Сина мого найстаршого парубки з сусіднього села в п’яному чаду на танцях убили. І ви смієте мене лякати, смієте примушувати в товариство ваше липове вступати? А дзуськи! Можете мене оштрафувати за грубе поводження, але не втримаюсь. Ось тобі, Прищепо, дві дулі – одна замість заяви, а друга замість внесків; бери, користуйся, але сліду мого в компанії своїй не побачиш.
Скрутивши Прищепі перед самісіньким носом дві конфігурації з трьох пальців, Лисева гордо закрокувала до виходу, але з дверей обернулася і кинула оторопілому начальству:
- Сама не п’ю, не гоню, дітей своїх того ж учу, і будь у нашому селі справжнє товариство боротьби за тверезість, хай невелике, з двох-трьох чоловік, але бойове, котре спуску п’яницям не давало б, котре паперового туману не напускало б – перша в нього вступила б. Будь-які внески сплатила б і вступила, бо святе це діло – пияцтво виживати. А ви-и…
Грюкнули двері. Але добру хвилину мовчало на сцені начальство, ніби прибите протяжним, презирливим Лисевиним:
- А ви-и…
Першим отямився Прищепа:
- Ет, нема чого хвилюватися, вона одна і на соту процента не потягне, показника не зіпсує.
- В кожній громаді знайдеться виродок, - добавив голова профкому.
Того ж дня Прищепа в супроводі дільничного інспектора і голови сільради обійшов двори громадян, котрі не з’явилися на збори. Поява на подвір’ї такої трійці, а вірніше, дуету супроводжуючих Прищепу осіб справляла враження і стимулювала жителів села до вступу в товариство тверезості.
Поступово на землю опустився вечір, принісши з полів п’янкі, чи то б пак, протвережуючі запахи трав. Сонце, покидаючи антиалкогольний край, як ніколи рівно, не хитаючись, пішло за горизонт.
В папці Прищепи лишалося лише дві заяви – П’яниченка Івана і його жінки Горпини. Скромно причеплена на краю села садиба П’яниченка символізувала підозрілим у літню днину димком, котрий вився з перешийка льоху, успішне і повне завершення затіяного сьогодні заходу, тож його організатори весело і гордо ступили на поросле споришем подвір’я.
- Ах ти ж погань безсовісна! – долинув із-за хліва сердитий жіночий голос. – Це ж треба додуматись повіятися сьогодні гроші розтринькувати! На мене одну все залишив!.. Ну, зачекай, ірод собачий, ось ти повернешся, я тобі влаштую кінець світу!
Прищепа, обігнавши дільничного інспектора і голову сільради, зник за рогом хліва.
- Здоровенькі були, кумо! – бадьоро мовив. – А де кум?
Горпина миттю перестала викручувати над відром мокру ганчірку, швидко розігнулася і, лихо зблиснувши очима, заторохтіла:
- От паразити, вже починають злазитися на готовеньке! Ну, чого прийшов? Кума хочеш побачити? Бенкету не буде! Ану марш з двору, бо зараз для тебе тут сонце навіки сяде!
Прищепа запнувся, спантеличено розвів руками:
- Кумо?!...
- Не смій рота роззявляти, харцизяко! – Горпина зробила крок уперед. – Марш з двору, я сказала!
Мокра ганчірка шамкнула в повітрі і розпливлася в Прищепи на шиї. І в цей же момент з-за рогу хліва з’явилися дільничний інспектор і голова сільради. Очі Горпини збільшилися в об’ємі.
- Ой! Соколики мої, лебедики, вибачайте. Переплутала в гарячці нашого шановного Івана Семеновича з моїм песиголовцем.
Вкрай розгублений Іван Семенович витирав долонею зі щоки і шиї брудні патьоки.
- І де ж наш, так сказати, песиголовець? – хрипким голосом проскреготав дільничний інспектор.
- Ой, дорогенькі, в Струмилівку на пиво поїхав, їздило б його вздовж і впоперек.
Прищепа струсив з жилетки краплі води і вийняв з папки два папірці.
- Раз таке діло, Горпино Давидівно, то вступайте до товариства тверезості і розпишіться ось тут за себе і за чоловіка, тільки негайно сплатіть мені, будь ласка, чотири карбованці. Два карбованці вступних внесків і два – внесків за цей рік.
Горпина тремтячими руками вхопила ручку:
- Де розписуватися?
- Хвилинку, хвилинку, Іване Семеновичу, - знову подав голос дільничний інспектор. – Давайте знищимо формалізм у ділі боротьби за тверезий спосіб життя. З такими типами… громадян, як П’яниченко, при залученні їх до товариства тверезості необхідно проводити індивідуальну роботу по роз’ясненню низької ефективності вживання пива для досягнення бажаного результату в дні засідань товариства тверезості.
Голова сільради скривився, немов ковтнув ідеологічну кислицю:
- Товаришу інспектор, відкладений тільки сир добрий. Навіщо ж відтягувати до завтра закінчення нашої сьогоднішньої грандіозної операції. Може…
- Ніяких може! – стояв на своєму інспектор. – Треба бути принциповими і послідовними при проведенні антиалкогольної пропаганди. Так що завтра, Іване Семеновичу, не відкладаючи в довгий ящик, займіться цим питанням і доведіть його до кінця, включивши громадянина П’яниченка до списків членів товариства тверезості.
Горпина, вступивши до товариства тверезості і провівши нежданих гостей за
ворота, кинулася до льоху. Тонка цівка тихо бубоніла в трилітрову банку і вже виповнила її по вінця. Треба було переставляти посудину, аби не втратити ні краплі зілля.
