Як же нестерпно спати вдень! Для мене пообідній час, коли ми всією групою йдемо до спальні - найболючіший. Я відчуваю в собі ще багато сил. Хочеться бігати, кататися на гойдалці, ліпити щось з піску.
Я лежу і розповідаю хлопчикові, ліжко якого поруч з моїм, про щеня, яке мені подарували вчора. Він слухає і заздрить. У нього немає цуценяти і він уже давно просить батьків про нього. Потім помічаю, що хлопчик щось дуже довго не відкриває очі. Він спить?! Отакої! А я так старалася!
Сплять усі. Навіть вихователька прилягла на вільне ліжко. Я ховаюся від неї за залізними прутами, але вона помічає і погрожує мені пальцем.
А одного разу в дитячий садок несподівано прийшла мама. Уявляєте? Одразу по обіді! І мені не довелося страждати в ліжку!
Ми пішли з нею в парк. Я кружляла на каруселі, а мама махала мені рукою щоразу, коли я зі своєю конячкою пролітала повз неї. Це було так весело!
Потім ми пішли туди, де було багато-багато сухого осіннього листя. Лежали на ньому. Я втягувала в себе його незвичний, ні з чим не зрівнянний, запах. Дивилася на багряні шевелюри дерев над нами, на небо. Я була щаслива. Адже зі мною мама. Вона багато працює, у неї прийом хворих, нічні чергування, мені її не вистачає. Напевно, вона вже всіх вилікувала і тому сьогодні не на роботі. Як було б добре, щоб ніхто не хворів! Тоді не треба було б ходити до лікаря взагалі! Відкрию вам свій секрет: я дуже боюся всіх лікарів, окрім мами.
Ми лежимо з мамою на осінньому листі. Розмовляємо, потім мовчимо. Мовчимо, а потім знову розмовляємо.
Додому йти не хочеться - вдома тато. Він весь час сердиться і кричить на нас з мамою ...
Наступного дня мама знову прийшла по мене. І все повторилося.
Тої осені я жила з неперевершеним відчуттям щастя. Величезної нашої з мамою любові ...
Тільки через багато-багато років я дізналася від мами, що та осінь для неї була надзвичайно важкою, що вона намагалася тоді знайти найкращий вихід для себе, та для мене, уникаючи зайвих страждань. Як розлучитися зі своїм чоловіком та моїм татом так, щоб не заподіяти нікому болю ?..
Ми часто не відчуваємо, що переживають найближчі нам люди на даний момент життя. Особливо, коли ми ще діти.
Коли я прогулююся нашим парком, завжди згадую ту дивовижну осінь. Єдину осінь, коли мама належала мені цілком. Коли я її ні з ким не ділила. Коли у нас з нею було таке єднання душ, що тільки одна згадка про це спричиняє серцю нестерпний щем.
Я дивлюся на яскраве листя, що щедро вкрило собою землю під ногами, і думаю - осінь проминає. Все в нашому житті проминає. Щастя поглинає горе, а потім негаразди знову витісняються радістю. Отак все життя, поки ми живі, поки пам'ятаємо ...
