Лемент стояв над селом. Тріщали й ламалися тини, валували собаки, верещали свині, голосили жінки. Чоботи безжально давили пил до землі, а той намагався знятися й відлетіти якнайдалі від крові, жаху, болі, розпачу й сліз. Чорні постаті вдиралися до хат і лайкою та стусанами, прикладами й чобітьми виганяли налякану молодь надвір, відривали дітей од матерів і гнали усіх на майдан, вже оточений ланцюжком таких же чорних примар. А сільські пси скаженіли і рвали ланцюги, кусаючи непроханих зайд за халяви чобіт, і тоді зненацька лунала автоматна черга і чулося приглушене скавучання.
Довкола майдану матері плакали: «Що ж це дітоньки, куди ж вас, що ж з вами буде?» й намагалися продертися крізь цеп солдат, а ті тримали поперед себе автомати й вівчарок, котрі не добріші за хазяїв, гарчали, казилися й кидалися то на матерів, то на налякану молодь посеред майдану.
Віра стояла у юрбі разом зі своїми однолітками ближче до середини. Малечі серед них не було і то слава Богу. Ще із учорашнього вечора потяглася селом чутка, що забиратимуть молодь до Німеччини. То ж ті в кого були родичі по дальніх селах за ніч здиміли з хат, а інших витягали зараз за волосся та сорочки із клунь та льохів, із горищ та копиць, з кукурудзи та старих скринь і зганяли сюди.
Хлопці хто сміливіший перемовлялися між собою:
- І що ж тепер?
- У Германію поїдемо.
- Пішки поїдемо?
- А он бачиш вози стоять.
- Повезуть на Рублівку, а звідти потягом.
- То ж наші вози.
- Наші ж і везтимуть.
- Я би відмовився.
- Ті що відмовилися он під тином лежать.
- Тільки не дивись туди як ітимеш...
Перекладач, теж німець, із жахливим акцентом волав у гучномовець: "Велика Німеччина надала вам честь бути обраними і працювати задля її добробуту і процвітання. На вас чекають гарні домівки, щоденне харчування та інші зручності. Ви повинні пишатися тим, що будете працювати на благо Великої Нордичної Раси...", а матері плакали, заламуючи руки, й кидали дітям через цеп солдат і псів нашвидкуруч зібрані вузлики із їжею.
2
Потяг гуркотів на захід.
Колеса вистукували на стиках рейок, дошки товарних вагонів скрипіли од старості, хлопці й дівчата спали потомлені довгими перегонами просто на голій дерев’яній долівці. Повз вагони пролітали рідні ліси й річки, зруйновані війною села й міста, і, здавалось, що вся країна тихим вечірнім присмерком прощалася зі своїми дітьми.
- Тікайте ...- щось дивне вчулося Вірі крізь сон ,- Тікайте люди.
Вона прокинулася і продерши очі поглянула на голос.
Двері вагона якимось чином було відсунуто. Біля них стояв якийсь дядько, не одягнутий, а обмотаний якимось брудним шматтям, що не знати як і трималося на його худому змарнілому тілі. Давно не голена борода заросла йому по щоках, і тільки глибоко запалі від безсоння очі із захованими десь у глибині вогниками люті й затятості, можна було вирізнити на темному, аж зчорнілому од голоду обличчі.
- Тікайте ...- повторював він знову й знову , - Вискакуйте з вагону й тікайте в ліс. Партизани вас приймуть.
І хлопці один за одним вистрибували з дверей і скочувалися насипом униз аж до лісу, що пролітав у вечірніх сутінках повз вагони. Віра ще сонна також звелася на ноги й зробила кілька кроків до дверей, коли зненацька з даху останнього вагону потягу глухо застрочив кулемет, косячи унизу тих, хто ще не встиг сховатися поміж деревами.
Партизан визирнув із дверей у бік кулемета, поглянув на Віру й махнув їй рукою: «Тікай…» у бік дверей. Віра з жахом поглянула туди, де, інколи зачіпаючись гілками за вагони, пролітали в цілковитій темряві дерева, прислухалася до злого стрекотіння кулемета на даху і заперечно хитнула головою.
Тоді він махнув на неї рукою і сам стрибнув у тьму, та ще навіть не встиг торкнутися землі, як був зрізаний кулеметною чергою і вже мертвий зсунувся насипом униз.
- Правильно зробила .- Людка, її подруга, вхопила Віру за руку й потягла назад ,- На ось, краще, натри собі руки й ноги ,- і сунула їй у руку щось на зразок пожованого шматка перчини.
- Що це?
- Щось. Я й сама не знаю.
- Де ти його взяла?
- Мати дала. Вона в мене вміє таке готувати. Три собі та й усе.
- Нащо?
- Три кажу! Так треба.
І Віра одвернулася до стіни й стала, непомітно для інших, зціпивши зуби й беззвучно плачучи, бо ж таки запекло-засвербіло по всій шкірі, гірше, ніж од жаливи, терпляче втирати зеленаво-червону кашку.
3
Станція була оточена. Людей виганяли з вагонів і шикували уздовж колій, так, що ті трьома нескінченими ланцюжками зміїлися аж до столів, котрі стояли майже на виїзді зі станції. За кожним із столів сиділа людина у білому халаті, позаду якої стояли двоє німців із автоматами. Молодь по черзі підходила до столів, де лікар уважно оглядав кожного й по тому пропускав далі до інших ешелонів, що стояли на запасних шляхах, вишикувавшись у бік Німеччини.
Дівчата стояли у черзі одна за одною.
- Що буде ?- Віра хвилювалася і ледь не плакала.
- Не бійся .- Людка заспокоювала її.
- Невже ж таки заберуть?
- Не бійся, кажу тобі...
- Це ж ми вже не повернемося, Господи спаси і збережи.
- Ти терла?
- Та ж терла, чорти його бери!
- Ану покажи?
- Дивись ,- Віра трохи підняла поділ спідниці й повернулася до подруги, і та побачила її почервонілі, вкриті набряками та пухирями литки та руки. Із очей увесь час текли сльози, і Віра витирала їх брудним рукавом кофти.
- Залишилося ще що небудь?
Килина мовчки розтулила кулака й показала їй недотертий шматок.
- Три ще .- Людка швидко кинула туди поглядом і одвернулася, бо ж повз них якраз проходив один із солдат.
Черга хвилюючись та звиваючись рухалася далі, і тих, котрих лікарі пропускали за столи, заганяли у вагони, а деяких, таких було мало, виводили за цеп автоматників і гнали геть у степ, і ті бігли полем, щосекунди очікуючи автоматної черги, яка так і не лунала, аж доки вони не ховалися у лісосмузі.
Дівчата тим часом вже майже підійшли до столу. За ним сидів маленький миршавий чоловічок у пожмаканому лікарняному халаті. Його обличчя, чисто виголене й суціль вкрите зморшками, не виражало, жодної емоції, окрім професійної зацікавленості. Ще сидячи він побачив очі, руки та ноги дівчат. Коли ті підійшли ближче, лікар вийшов з-за столу, уважніше придивився до пухирів, торкнувся до одного чи двох пальцем, а потім поглянув на їхні повіки й замислився.
Несподівано його погляд натрапив на міцно стиснутий Вірин кулак. Він узяв її руку в свою, розтиснув силою один за одним усі пальці і в його очах з’явилося розуміння.
- Есен !- сказав він німецькою звертаючись до Віри.
- Людко, що він каже ?- зніяковіла дівчина не знала, що робити.
- Не знаю.
Лікар ще якусь хвильку помовчав, немов би щось згадуючи, а тоді сказав:
- Їж.
Налякана Віра, ще не повністю розуміючи, чого від неї хочуть, поклала майже стертий шматок до рота і почала його жувати, і там одразу ж запекло, зароїло, немов у вулику з бджолами, запалало таке багаття, що дівчина одразу ж ковтнула майже не пережований шматочок, і тоді багаття у роті перекочувало нижче й запалало з новою силою десь унизу, глибоко у шлунку, так сильно, що вона нарешті почала ревти від безсилля й горя.
Лікар тим часом, не звертаючи на це жодної уваги, повернувся назад до свого столу і промовив щось, звертаючись до одного з німців і показуючи на обох дівчат.
- Век !!!- гримнув на них солдат і показав дулом автомата у бік степу.
