

	ПОШУК

АВТОРУ:

AlmaNAH

Жанри

Авантюрна проза

Авторська проза

Альтернативна історія

Гоголівський ФОРУМ

Наша статистика

Авторів:	827
Творів:	12504
Рецензій:	19371

Наша кнопка

Код:

Художні твори Проза Оповідання

У Німеччину.

© Олександр, 07-03-2007
Лемент стояв над селом. Тріщали й ламалися тини, валували собаки, верещали свині, голосили жінки. Чоботи безжально давили пил до землі, а той намагався знятися й відлетіти якнайдалі від крові, жаху, болі, розпачу й сліз. Чорні постаті вдиралися до хат і лайкою та стусанами, прикладами й чобітьми виганяли налякану молодь надвір, відривали дітей од матерів і гнали усіх на майдан, вже оточений ланцюжком таких же чорних примар. А сільські пси скаженіли і рвали ланцюги, кусаючи непроханих зайд за халяви чобіт, і тоді зненацька лунала автоматна черга і чулося приглушене скавучання. Довкола майдану матері плакали: «Що ж це дітоньки, куди ж вас, що ж з вами буде?» й намагалися продертися крізь цеп солдат, а ті тримали поперед себе автомати й вівчарок, котрі не добріші за хазяїв, гарчали, казилися й кидалися то на матерів, то на налякану молодь посеред майдану. Віра стояла у юрбі разом зі своїми однолітками ближче до середини. Малечі серед них не було і то слава Богу. Ще із учорашнього вечора потяглася селом чутка, що забиратимуть молодь до Німеччини. То ж ті в кого були родичі по дальніх селах за ніч здиміли з хат, а інших витягали зараз за волосся та сорочки із клунь та льохів, із горищ та копиць, з кукурудзи та старих скринь і зганяли сюди. Хлопці хто сміливіший перемовлялися між собою: - І що ж тепер? - У Германію поїдемо. - Пішки поїдемо? - А он бачиш вози стоять. - Повезуть на Рублівку, а звідти потягом. - То ж наші вози. - Наші ж і везтимуть. - Я би відмовився. - Ті що відмовилися он під тином лежать. - Тільки не дивись туди як ітимеш... Перекладач, теж німець, із жахливим акцентом волав у гучномовець: "Велика Німеччина надала вам честь бути обраними і працювати задля її добробуту і процвітання. На вас чекають гарні домівки, щоденне харчування та інші зручності. Ви повинні пишатися тим, що будете працювати на благо Великої Нордичної Раси...", а матері плакали, заламуючи руки, й кидали дітям через цеп солдат і псів нашвидкуруч зібрані вузлики із їжею. 2 Потяг гуркотів на захід. Колеса вистукували на стиках рейок, дошки товарних вагонів скрипіли од старості, хлопці й дівчата спали потомлені довгими перегонами просто на голій дерев’яній долівці. Повз вагони пролітали рідні ліси й річки, зруйновані війною села й міста, і, здавалось, що вся країна тихим вечірнім присмерком прощалася зі своїми дітьми. - Тікайте ...- щось дивне вчулося Вірі крізь сон ,- Тікайте люди. Вона прокинулася і продерши очі поглянула на голос. Двері вагона якимось чином було відсунуто. Біля них стояв якийсь дядько, не одягнутий, а обмотаний якимось брудним шматтям, що не знати як і трималося на його худому змарнілому тілі. Давно не голена борода заросла йому по щоках, і тільки глибоко запалі від безсоння очі із захованими десь у глибині вогниками люті й затятості, можна було вирізнити на темному, аж зчорнілому од голоду обличчі. - Тікайте ...- повторював він знову й знову , - Вискакуйте з вагону й тікайте в ліс. Партизани вас приймуть. І хлопці один за одним вистрибували з дверей і скочувалися насипом униз аж до лісу, що пролітав у вечірніх сутінках повз вагони. Віра ще сонна також звелася на ноги й зробила кілька кроків до дверей, коли зненацька з даху останнього вагону потягу глухо застрочив кулемет, косячи унизу тих, хто ще не встиг сховатися поміж деревами. Партизан визирнув із дверей у бік кулемета, поглянув на Віру й махнув їй рукою: «Тікай…» у бік дверей. Віра з жахом поглянула туди, де, інколи зачіпаючись гілками за вагони, пролітали в цілковитій темряві дерева, прислухалася до злого стрекотіння кулемета на даху і заперечно хитнула головою. Тоді він махнув на неї рукою і сам стрибнув у тьму, та ще навіть не встиг торкнутися землі, як був зрізаний кулеметною чергою і вже мертвий зсунувся насипом униз. - Правильно зробила .- Людка, її подруга, вхопила Віру за руку й потягла назад ,- На ось, краще, натри собі руки й ноги ,- і сунула їй у руку щось на зразок пожованого шматка перчини. - Що це? - Щось. Я й сама не знаю. - Де ти його взяла? - Мати дала. Вона в мене вміє таке готувати. Три собі та й усе. - Нащо? - Три кажу! Так треба. І Віра одвернулася до стіни й стала, непомітно для інших, зціпивши зуби й беззвучно плачучи, бо ж таки запекло-засвербіло по всій шкірі, гірше, ніж од жаливи, терпляче втирати зеленаво-червону кашку. 3 Станція була оточена. Людей виганяли з вагонів і шикували уздовж колій, так, що ті трьома нескінченими ланцюжками зміїлися аж до столів, котрі стояли майже на виїзді зі станції. За кожним із столів сиділа людина у білому халаті, позаду якої стояли двоє німців із автоматами. Молодь по черзі підходила до столів, де лікар уважно оглядав кожного й по тому пропускав далі до інших ешелонів, що стояли на запасних шляхах, вишикувавшись у бік Німеччини. Дівчата стояли у черзі одна за одною. - Що буде ?- Віра хвилювалася і ледь не плакала. - Не бійся .- Людка заспокоювала її. - Невже ж таки заберуть? - Не бійся, кажу тобі... - Це ж ми вже не повернемося, Господи спаси і збережи. - Ти терла? - Та ж терла, чорти його бери! - Ану покажи? - Дивись ,- Віра трохи підняла поділ спідниці й повернулася до подруги, і та побачила її почервонілі, вкриті набряками та пухирями литки та руки. Із очей увесь час текли сльози, і Віра витирала їх брудним рукавом кофти. - Залишилося ще що небудь? Килина мовчки розтулила кулака й показала їй недотертий шматок. - Три ще .- Людка швидко кинула туди поглядом і одвернулася, бо ж повз них якраз проходив один із солдат. Черга хвилюючись та звиваючись рухалася далі, і тих, котрих лікарі пропускали за столи, заганяли у вагони, а деяких, таких було мало, виводили за цеп автоматників і гнали геть у степ, і ті бігли полем, щосекунди очікуючи автоматної черги, яка так і не лунала, аж доки вони не ховалися у лісосмузі. Дівчата тим часом вже майже підійшли до столу. За ним сидів маленький миршавий чоловічок у пожмаканому лікарняному халаті. Його обличчя, чисто виголене й суціль вкрите зморшками, не виражало, жодної емоції, окрім професійної зацікавленості. Ще сидячи він побачив очі, руки та ноги дівчат. Коли ті підійшли ближче, лікар вийшов з-за столу, уважніше придивився до пухирів, торкнувся до одного чи двох пальцем, а потім поглянув на їхні повіки й замислився. Несподівано його погляд натрапив на міцно стиснутий Вірин кулак. Він узяв її руку в свою, розтиснув силою один за одним усі пальці і в його очах з’явилося розуміння. - Есен !- сказав він німецькою звертаючись до Віри. - Людко, що він каже ?- зніяковіла дівчина не знала, що робити. - Не знаю. Лікар ще якусь хвильку помовчав, немов би щось згадуючи, а тоді сказав: - Їж. Налякана Віра, ще не повністю розуміючи, чого від неї хочуть, поклала майже стертий шматок до рота і почала його жувати, і там одразу ж запекло, зароїло, немов у вулику з бджолами, запалало таке багаття, що дівчина одразу ж ковтнула майже не пережований шматочок, і тоді багаття у роті перекочувало нижче й запалало з новою силою десь унизу, глибоко у шлунку, так сильно, що вона нарешті почала ревти від безсилля й горя. Лікар тим часом, не звертаючи на це жодної уваги, повернувся назад до свого столу і промовив щось, звертаючись до одного з німців і показуючи на обох дівчат. - Век !!!- гримнув на них солдат і показав дулом автомата у бік степу.
Написати рецензію	Рекомендувати іншим

Рецензії на цей твір

Усе правильно і навпаки.
© Добродій., 12-03-2007

все було не так
© Кока Черкаський, 07-03-2007

Тема важлива, але...
На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 07-03-2007

Історія непогана, тільки є сумніви щодо відповідності історичним реаліям
© М.Гоголь, 07-03-2007

Згенеровано за 0.0114638805389 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

У Німеччину.

Усе правильно і навпаки.

все було не так

Тема важлива, але...

Історія непогана, тільки є сумніви щодо відповідності історичним реаліям