21
Прокла провели темними коридорами підвалу замка і завели в невелику кімнату де горіло кілька смолоскипів. Там знаходились стіл, крісло, залізний сейф і два прикріплених до полу стільця. Охоронці зняли з нього наручники і посадили його на один із стільців біля столу, самі ж стали поруч з дверима. Прокл, розтираючи зап’ястя, оглядівся. Одні голі камінні стіни, ледь почорнілі від диму смолоскипів і ні чого більше. Напроти виднілись ще одні залізні і досить масивні двері із величезним засувом, схоже там була катівня. Його аж перетрусило, коли він згадав про свій полон у вогнепоклонників і їх жорстоке витончене катування. Невже це знову повторюється? Не хотілось йому вірити, що таке може трапитись в імперії, яка пишається своєю цивілізованістю.
Сьогодні вранці Прокла допитав молоденький офіцер міської стражі, він старанно записав його показання і сказав, що швидко у всьому розбереться. Прокл, якого знали в Цезарії, як графа Сент-Бруно, був досить відомий і поважний пан. Він мав деякі заслуги перед імперією і був навіть нагороджений самим Патріархом Клементом за самовідданість у пропагуванні віри.
Прокл спокійно розповів, що приїхав до Венедії із торговим караваном купця Нестора і мав намір відправитись з ним далі до Кийграда, та затримався у зв’язку із святами. Хотів ще зустрітись в торгових справах з купцем Ісмаїлом і, розшукуючи його, несподівано дізнався, що той відплив до Цареграда. В таверну „Бойовий півень” зайшов випадково, вирішив трохи перекусити. Вертаючись до свого постоялого двору, він натрапив на труп якогось чоловіка і був заарештований міською вартою. Два стилета в його чоботях це лише пересторога – не скрізь в імперії так безпечно, як в герцогстві Венедії.
Офіцер вибачився за деякі принесені йому незручності і ще раз запевнив його, що ретельно у всьому розбереться. Потім він наказав відвести Прокла до камери. На його слова про необхідність від’їзду до Кийграда, відповів, що до вечора постарається завершити цю справу. Прокл трохи повеселішав, хоч і не переставав клясти себе за свою тупість і дурну обережність, треба було відразу зустрітись із Ісмаїлом і міг би разом із управителем та Ізаною приїхати до замку. А там би розібрався по обставинам.
Пообідавши якоїсь баланди, Прокл спробував заснути на вузьких і твердих нарах. Добре, що хоч для шляхетнів панів тут були окремі камери, але скільки він не крутився, а заснути так йому і не вдалось, в голову лізли різні дурні думки.
Під вечір, дійсно, за ним прийшли та не за для того щоб відпустити його. Кілька охоронців у сіро-чорних камзолах на чолі з лейтенантом Николиком вивели його на тюремне подвір’я і, одівши на нього горезвісні наручники, посадили в карету. На всі його протести і запитання лейтенант відповів, що везуть його до замку, бо виникла потреба дещо розпитати у нього. Прокл занервував, та намагався казатись незворушним і заспокоїти шалене биття серця. За свої сорок п’ять років йому довелось багато чого пережити і він надіявся, що і цього разу вдасться викрутиться. Всю дорогу він мовчки вивчав винахід міських стражників – наручники. Це було два дерев’яних бруса зміцнених залізними обручами, які надівались на руки і закріплювались хитрим товстим зашморгом із шкіряної мотузки. Дійсно, зняти їх можна було тільки перерізав зашморг. Через деякий час вони прибули до замка герцога і його привели до підвалу. І ось він сидить, чекає подальшого розвитку своєї долі.
Скрипнули двері і до кімнати зайшов довгов’язий із крючкуватим носом чоловік, в темно-сірому камзолі з сріблястою вишивкою. Він кивнув охоронцям і вони вийшли, пройшов до столу та сів у крісло напроти Прокла.
– Доброго вечора, графе. Я капітан охорони герцога Вольмира, барон Шрауб, – сказав він приємним баритоном.
– Доброго вам здоров’я та я б не сказав, що у мене приємний вечір.
– Я вас розумію і прошу мене вибачити, мої підлеглі дещо перестарались, я просто запросив вас для маленької бесіди, а вони відразу вас у наручники. Хоча їх теж можна зрозуміти, на жаль, ми маємо одну неприємність та можливо ви зможете нам допомогти.
„М’яко стелить”, – подумав Прокл і відповів.
– Спробую зробити все, що від мене залежить але на мій превеликий жаль нічого суттєвого я не можу розповісти про вбитого.
– Давайте я вам буду задавати запитання, а ви чесно на них відповісте, якщо мене задовольнять ваші відповіді то вже сьогодні будете спати у себе в готелі. Добре? – посміхаючись промовив барон Шрауб.
– Згоден.
– Ну тоді приступимо.
– Записувати не будемо? – запитав Прокл, дивлячись на барона, який, поклавши руки на стіл, почав гратися срібною монетою.
– Та ні, для чого ці формальності, а пам’ять в мене хороша.
– Тоді запитуйте.
– Я прочитав ваші показання, що ви дали в міській тюрмі... Скажіть чого ви не сказали, що знали вбитого?
– Я не знав його.
– А хазяїн таверни стверджує, що ви чекали на нього, бо відразу вийшли за ним.
– Ні, він мені просто нагадав одного чоловіка із Цареграда.
– І кого ж?
– Одного злодія, якщо не помиляюсь, його звали Мустин.
– І ви вирішили прослідкувати за ним?
– Так. Мені здалось, що цей чоловік сам слідкував за мною. Нікому не подобається, коли за ним слідкують, тому і хотів запитати його, чому він до мене причепився.
– Графе, можливо є люди які бажають вашої смерті, бо цей Мустин цікавий тип, ходять чутки, що він найманий вбивця.
– Ого!? Та в кожної людини є недоброзичливці і в мене теж.
– Згоден. Хоча вбили його.
– Можливо він зустрів свого старого ворога.
– Можливо.
Барон дістав ще одну монету і, покрутивши її на столі, продовжував.
– Про вас ходять теж чутки, дехто називає вас Проклятим Крадієм.
– Вірно. Це пов’язано з моєю бурхливою молодістю. Свого часу я брав участь у викраденні Щита Пророків, нашої реліквії, в язичників Персидії. До речі, саме за цю справу мені пожалували титул графа і сам Патріарх мене нагородив.
– Так я чув про це. До речі, із вас чотирьох залишившись в живих після цього подвигу, трьох вже немає. Можливо на вас полюють вогнепоклонники, у них же є на це причина.
– Все може бути, – здвинув плечима Прокл.
– Ось і добре, з цим ми трішки розібрались. Тепер скажіть, де ви були вночі, коли відбувався феєрверк.
– Спочатку був на набережній, потім ходив по тавернам і вранці повернувся до „Летючої риби”.
– Хтось із знайомих може це підтвердити?
– А це важливо?
– Так.
– Дуже сумніваюсь, що хтось може підтвердити, все більш випадкові люди з якими і сидів в шинках.
– Краще вам добре подумати і пригадати кого-небудь, – тихо промовив Шрауб і від його холодного голосу у Прокла мурашки побігли по шкірі.
– Не знаю. Хоча ні, пригадую, я трохи заблукав і вийшов до одного постоялого двору. Там ще такий здоровань охоронник, по-моєму звали його Микита.
– І що це за постоялий двір?
– Не пригадую, здається він в центрі міста.
Барон трохи поморщився, потім зітхнув і підвівся. Пройшовши до дверей він відчинив їх і тихенько щось сказав одному із охоронців. Вернувшись він задумливо подивився на незворушного Прокла і запитав.
– У вас знайшли досить цікавий медальйон, звідки він у вас?
– Зеленесенький із півмісяцем?
– Так.
– Купив у одного вуличного торгівця, до речі, у вашому місті.
– Для чого?
– Просто так, – розвів руками Прокл.
– Дивно, – проговорив капітан Шрауб.
– А що тут дивного?
– У вбитого Мустина теж точно такий медальйон. Може це якась мітка?
– Не знаю. Не хотілось би.
– Ну що ж, більш-менш все мені зрозуміло та якщо ми не знайдемо цього Микиту, боюсь вам, графе, прийдеться тугувато, – сказав Шрауб із притиском на слові „граф”.
– Бароне, а мені нічого не зрозуміло. Бачу, що ви мені не дуже вірите, та клянуся вам, не вбивав я цього Мустина. Пошукайте краще монахів, які були в таверні.
– Але ви слідкували за ним?
– Так. Та лише тому, що цей Мустин цікавився мною і сам слідкував. На моєму місці і ви б придивились за ним.
– Можливо. Розумієте, граф, в замку герцога була спроба вбити принцесу Анну.
– Який жах!
– На щастя вона не постраждала, але вбито трьох її людей. Зараз ми ретельно всіх перевіряємо і не буду лукавити маємо підозру що до вас.
– Якщо не таємниця, в чому ви мене підозрюєте? Невже ви думаєте, що я можу заподіяти лихо принцесі? – обурився Прокл.
– Мені зрозуміло ваше обурення, та думаю, що ви не все розповіли і хоч я поки не рахую вас вбивцею, все-таки в цій історії багато підозрілого.
– Наприклад?
– Ви з Мустином прибули до Венедії із якоюсь метою та Мустин проникнув до замку і вбив кількох людей. Дізнавшись про це, ви захотіли переговорити з ним але не встигли – його вбили, можливо і вам тепер загрожує небезпека. На вашому місці я б розповів все, що ви знаєте, бо повірте мені справа дуже серйозна.
– Та це просто якась маячня, я не мав жодної справи із цим Мустином і тим більше непричетний до замаху на життя принцеси!
– Не переживайте, ми все старанно перевіримо. Але якщо дізнаємось, що ви щось приховуєте – тоді звинувачуйте тільки себе.
– Точно, якась маячня, – пробурмотів Прокл і запитав. – А кого убив цей вбивця?
– Він убив двох жінок – баронесу Феодосію і служанку Терену, а так же рицаря ордена Зірки – віконта Редо, – відповів Шрауб.
– Що!? – аж підстрибнув Прокл. – Ви сказали, що вбили Редо!?
– Так, – дуже здивований цією реакцією, підтвердив капітан.
– Боже мій! – обхопив голову руками Проклятий Крадій. – Боже мій!
– Та що з вами? – стурбувався барон.
– Знайте, капітане, віконт Редо – мій єдиний син!
***
Ізана вечором прогулювалась подвір’ям герцогського замку. Всі інші танцівниці зранку від’їхали до Цареграду, а її попросили поки залишитись. І все із-за цього триклятого управителя Маркуса! На допиті він запанікував, побліднув і почав заїкатися, відповідав на запитання невпопад, врешті це і призвело до того, що лейтенант Николик про всяк випадок посадив його під домашній арешт. А її затримали бо тієї ночі вона була разом із управителем, хоча вона досить впевнено відповіла на всі запитання. Як зрозуміла Ізана, запідозрили, що Маркус міг привести до замка герцога ймовірного вбивцю. Ізана побоювалась, якщо за справу візьметься барон Шрауб, то управитель може розповісти про те, що вона дала йому склянку із якоюсь речовиною, щоб він підмішав її до вина принцеси. За нею не дуже слідкували і вона могла б спробувати утекти із замка, але це призвело би до того, що тоді б точно її зарахували до убивць. І тоді, якщо спіймають, ні які виправдання їй не допоможуть. Це ж треба було зв’язатись із цим йолопом! Так, добре ж їй удружила імператриця!
На всяк випадок, Ізана, прогулюючись, шукала спосіб, як тихо покинути замок. Добре, що хоч трохи все заспокоїлось, майже всі гості роз’їхались, а стражників було вже не так багато як раніше – в день вбивства.
Перебуваючи біля заднього двору, Ізана помітила карету, яка під’їхала до входу в підвали замка. Яке ж було здивування, коли вона побачила Прокла, якого в наручниках вивели із карети і повели до підвалу. „Боже мій! А він, що тут робить!?” – із жахом подумала вона. Тамуючи подих, Ізана підійшла до стражника, який стояв біля дверей і ліниво спостерігав за цим.
– А це кого повели? – як можна спокійніше запитала вона в нього, намагаючись мило посміхнутись йому.
– Схоже це і є вбивця, – посміхнувся гарненькій дівчині молодий стражник і додав. – Його спіймали, коли він вбив свого напарника, певно замітав сліди.
– Боже мій! – вимовила розпачливо Ізана, потім різко розвернулась і пішла, майже нічого не бачачи перед собою, до своєї кімнати.
Стражник здивовано провів її поглядом та потім знову занурився у свої мрії.
22
Герцог Вольмир сидів у кріслі і задумливо крутив перо в руці. Перед ним на столі лежав чистий аркуш паперу, він збирався написати лист до імператора та не знав із чого почати. Граф Федерік, який стояв в його кабінеті біля вікна, спостерігав за рідкими хмаринками над столицею Венедії. Сонце, ховаючись за гори, забарвлювало їх в червонуватий колір.
– Можливо ти правий, – сказав герцог, відклавши перо, – написати листа краще після завершення розслідування, хто знає, може щось з’явиться нове. Хоч я твердо впевнений, що це заплановано імператрицею.
– На жаль, поки твердих доказів немає, – повернувся до нього граф. – Тому не слід поспішати. Почекаємо, доки барон Шрауб знайде більше доказів.
– Так, – погодився Вольмир і додав. – Мене тільки дивує поведінка мого управителя, невже він замішаний в цьому, все-таки п’ятнадцять років служить у замку і нічого подібного за ним не помічалось.
– Він боягуз але жадібний, міг допомогти сам не відаючи, що робить.
– Дійсно, важко повірити, що він міг таке уткнути і когось вбити. Скоріше за все, його просто використали.
– Ну нічого, Шрауб розбереться.
– Він зараз певно допитує цього графа – Проклятого крадія.
– Хмм... графа, – іронічно промовив Федерік.
– Щоб ти там про нього не думав, та він отримав титул за певні заслуги перед Цезарією і перед нашою церквою.
– Та ні, – граф Федерік присів в крісло напроти герцога, – не зважаючи на моє до нього ставлення, я все ж не вірю, що він міг стати таким цинічним вбивцею.
– Так, легенди про шляхетного крадія... Та не завжди в них правда.
– Я чув про нього від людей які заслуговують на повагу, всі стверджують, що він пристойна людина.
– Ладно, почекаємо, що скаже Шрауб.
– Дійсно, цей капітан чіпкий, як кліщ і хитрий, як лис. Він і його агенти, землю будуть рити та знайдуть якусь зачіпку.
– Імператрицю Зорину він ненавидить, звинувачує її у вбивстві свого батька.
– На це він має підстави, я теж думаю, що імператриця організувала замах на твого батька і брата, де і його батько загинув. Чесно кажучи, спочатку я з недовірою ставився до призначення Шрауба капітаном охорони та тепер визнаю, що ви, ваша величність, були праві – кращого годі шукати.
– Так, барон знає свою справу, – погодився герцог, – хоч іноді він мене дошкуляє своєю настирністю в моїй безпеці.
– Можливо він і правий.
– Облишимо, – махнув рукою Вольмир. – До речі, яка б не була імператриця та її дядька Ахмантин – ось хто найбільш небезпечний, у нього свої люди по всій імперії.
– Не скажи, – похитав головою граф, – Ахмантин не наважився б на вбивство, він досить розумний, а тут щось особисте. Зорина завжди ненавиділа принцесу Анну.
В цей час роздався стукіт у двері.
– Заходьте, – запросив герцог.
До кімнати зайшов лейтенант Николик.
– Щось трапилось?
– Я точно не знаю, ваша величність, барон Шрауб разом із графом Сент-Бруно знаходяться у Великого магістра і просять вас приєднатись до них.
Вольмир перезирнувся із Федеріком.
– Добре, ми зараз прийдемо.
Лейтенант вклонився і вийшов.
– Ось і з’явилось щось цікаве, – сказав, підводячись із крісла, герцог. – Давай, пройдемо до них, послухаємо, що скажуть.
***
Принцеса Анна вирішила закінчити вишивання її служниці Терени і прийнялась за роботу. Вона сиділа із вишиванням біля вікна і, часто відволікаючись, бездумно дивилась на сад, де поволі копирсався старенький садівник, разом зі своїм помічником – молодим русявим хлопчиком. Дуже тяжко було звикнути до думки, що вже немає її веселої подруги Феодосії і вірної служниці Терени, жаль було такого молодого віконта Редо, який тільки почав пізнавати кохання. Завтра у церкві П’ятнадцяти Пророків відбудеться панахида і Анна наполягла на свою присутність, незважаючи на перестороги графа Андре, який останнім часом так ретельно почав дбати про її безпеку, мабуть відчував свою провину за те що трапилось.
Полина і Токана тихенько перемовлялись, сидячи на дивані. Вечоріло і вони вирішили запалити свічки, коли раптом постукали у двері. Токана поглянула на принцесу і Анна кивнула їй головою. Тоді вона підійшла до дверей і запитала.
– Хто там?
– Це я, стражник Вендіб, – пролунало із-за дверей. – До принцеси проситься аравська танцівниця, хоче щось важливе сказати.
– Почекай.
– Нехай заходить, це Ізана, яку поки затримали у замку, мені здається хороша дівчина, – сказала Анна.
– Я тільки її перевірю, – промовила Токана і відсунула засув.
Полина підвелась і стала за дверима, коли та почала відкривати їх. До кімнати легкою тінню зайшла Ізана. Поглянувши на Токану, вона мовчки підняла руки і та швидко її обшукала, та нічого підозрілого не знайшла.
– Я слухаю тебе, Ізана, – сказала принцеса, відклавши вишивку. – Якщо хтось тебе зобиджає – говори, не бійся.
– Спасибі за вашу турботу, – низько вклонилась Ізана. – Та я прийшла просити милість не для себе, а для одного мені дуже близького чоловіка.
– Невже за Маркуса, – здивувалась Анна, поглянувши на прегарне личко дівчини.
Полина із Токаною теж здивовано перезирнулись, не вірилось, що така красуня упадає за лисим управителем.
– Ні, ваша величність, я прошу за Прокла, відомого вам як графа Сент-Бруно. Його звинувачують у вбивстві але це неможливо, він ніколи не заподіє шкоди жінці, та і сам Прокл ледь не лишився життя від найманих убивць підісланих імператрицею.
– Ого! І звідки ти це знаєш?
– Це довга історія і якщо у вас був би на мене час, то я б вам чесно все розповіла.
– Ну що ж, – задумливо сказала Анна, – розповідай але спочатку присядь. Полина, пригости нашу гостю, будь ласка, вином.
Полина підійшла до столика і, налив келих вина, подала його Ізані. Дівчина подякувала і трішки відпила.
– Сідай на стілець і розкажи, які в тебе причини говорити таке.
– Ця історія розпочалась майже десять років тому, – присівши на стілець почала дівчина. – Тоді я жила із батьками на північній околиці Цареграда. Мої батьки були доволі бідні люди і крім мене мали ще двох синів. Батько багато пив, а мати щоб якось прогодувати сім’ю займалась проституцією. Одного разу у матері було два клієнта і один із них почав приставати до мене, він був такий здоровий, а я маленька дівчинка та мені вдалося вирватись і вибігти на нічну вулицю. Здоровань погнався за мною і я не знаю, щоб зі мною трапилось, як би тоді не зустріла Прокла. Він по своїм справам йшов нічними вулицями і, почувши мої крики, прибіг на допомогу. Прокл швидко розібрався із цим похітливим йолопом, хватило одного удару, щоб той залишився валятись на землі... Мене він забрав із собою і привів до своїх знайомих. Вранці ж Прокл відвів до одного свого знайомого учителя танців і заплатив йому за моє трирічне навчання. Він доволі часто провідував мене, приносив подарунки. Після навчання я працювала в різних танцювальних театрах. Та завжди мріяла швидко розбагатіти, тому і повернулась до крадіжок. В мене навіть було кілька знайомих хлопців з якими ми працювали разом.
А потім я залізла до палацу імператриці і мене схопили, а мої два напарники встигли утекти. Так я познайомилась із Зориною. Несподівано вона зацікавилась мною і через деякий час я почала працювати на неї, виконуючи різні доручення. Спробувала залучити до своєї співпраці Прокла, але він не захотів працювати на імператрицю. Я знаю, що ви не любите Зорину і я вас розумію, ви маєте на це право. Та до мене імператриця добре ставилась і бувало ми подовгу розмовляли про все на світі, як на мене, їй не дуже легко жилось в палаці. Прокл кілька разів спробував мене умовити не зустрічатись із Зориною, казав, що вона підсилала до нього найманих вбивць. Я не повірила і навіть поговорила про це із імператрицею, та вона все заперечила.
Ізана замовчала. Анна, підбадьорюючи її, посміхнулась до неї. Полина із Токаною незворушно слухали розповідь дівчини.
– Мені здається я з першого погляду покохала Прокла. Він же завжди відносився до мене по-батьківські, тому що майже вдвічі був старший.
– Може треба було з ним поговорити, – тихо промовила Анна.
– Я пробувала, але з цього нічого доброго не вийшло, ми з ним тільки посварились і останнім часом зовсім не зустрічались. А сьогодні я побачила його заарештованим, кажуть, що він підозрюється у вбивстві. Та я дуже добре знаю його і можу стверджувати на таке він не піде. Щоб про нього не говорили, Прокл шляхетна людина. Прохаю вас, принцесо Анна, допоможіть йому.
Ізана з мольбою підняла свої зволожені очі на принцесу.
– Скажи мені, Ізана, ти тут за дорученням Зорини?
– Так, – похнюпилась Ізана і продовжувала. – Я повинна була передати Маркусу флакон із рідиною, яку він підмішав би до вашого вина...
– І що? – напружилась Анна.
– Я вилила ту рідину і замінила її чистою водою. Я не бажала вам нічого поганого, а відмовитись не могла, імператриця знайшла б іншу людину. Вона сказала, що ви лише захворієте і вам прийдеться повернутись до Цареграду. Повірте мені, ваша величність.
Анна поглянула на тендітну дівчину, яка пригнічено сиділа з келихом вина і з надією дивилась на неї. Принцеса на мить замислилась.
– Не знаю, що сказати, мені хочеться повірити тобі. Я розумію, як тобі нелегко було прийти до мене і все розповісти. Але що не зробиш за для коханого чоловіка, це я теж дуже добре розумію. Та тобі прийдеться піти разом зі мною до Великого магістра і ще раз все розповісти йому. Обіцяю тільки одне – з тобою нічого не трапиться і ти завжди зможеш спокійно поїхати до Цареграду.
– Спасибі. Ці жахливі вбивства змусили мене дещо по-новому подивитись на своє життя і мої відносини із Зориною.
– Не хвилюйся, я дуже добре знаю її і розумію, як вона може задурити будь-кому голову, – сказала Анна і підвелась. – А зараз пішли до Константана, він зуміє тобі допомогти врятувати Прокла.
Ізана встала і поставила келих на столик. Полина уважно спостерігала за нею. Коли принцеса підвелась і пішла до дверей, Токана випередила її і сама відчинила двері.
– Пішли, не бійся, все буде добре, – обернулась до Ізани Анна.
Танцівниця ледь чутно зітхнула і попрямувала за принцесою.
23
Великий магістр втомлено лежав у ліжку, він завжди так себе почував після відвідин лікарів. Надії на одужання у нього майже не лишилось, навіть не дивлячись на запевнення Феофана про можливість знайти ліки в інших світах. Залишалось тільки молитись богові і чекати нового відродження, а ще так багато треба було зробити, виправити свої помилки та часу залишалось все менше і менше. Єдине, що зігрівало його душу – герцог Вольмир і принцеса Анна, нарешті вони разом, можливо це допоможе Цезарії вистояти в бурхливі часи, які він відчував незабаром прийдуть, і цивілізація не загине під натиском варварів.
– Подай, Роман, мені магічну кулю, – попросив племінника.
– Може не треба, – сказав невдоволено молодий магістр, який за столом перебирав папери. – Вам, дядечку, завжди потім стає гірше.
– Дай. Зараз прийде барон Шрауб із Проклом, а мені не здоровиться. До речі, не забули позвати герцога?
– Николик пішов за ним, – відповів Роман, виймаючи із шкатулки кришталеву кулю і передаючи її Константану.
Тут почувся стукіт у двері і він пішов їх відкрити. До кімнати зайшли капітан охорони барон Шрауб і граф Сент-Бруно, на прізвисько – Проклятий крадій. Прокл оглядів невелику кімнату пропахлу ліками. Широке ліжко під балдахіном, дубовий стіл, на якому лежали папери та стояв на підносі графин з вином і срібний келих та кілька крісел, високе вікно і шафа на всю стіну. Потім крадій перевів погляд на Великого магістра і побачивши в його руках кришталеву кулю, трохи здивовано підняв свої брові але нічого не сказав.
– Здраствуйте, Великий магістр, – привітався.
– Здраствуй, – відповів Константан і, позвавши поглядом Романа, віддав тому кулю. – Давненько ми з тобою не бачились, років п’ять мабуть. Ти майже не змінився.
Він пильно поглянув в очі Прокла. Так, ті ж самі очі із затаєною глибинною біллю, яка не зникала навіть тоді коли той сміявся. Хотілось би знати, чому в його очах завжди такий сум.
– Сідайте, – сказав Константан і додав. – Роман, будь ласка, налий гостям вина.
– Спасибі, не треба, – спробував заперечити капітан.
– Ні, ні. Це добре вино і так легше буде розмовляти, тим паче треба почекати герцога.
Молодий магістр дістав із шафи кілька срібних келихів і розлив вино. В цей час постукали у двері. Роман гукнув, щоб заходили. Зайшли герцог і граф Федерік. Вольмир із цікавістю поглянув на Прокла, він багато чув про нього, але бачив вперше. Перед ним сидів середнього росту, доволі кремезний і міцний чоловік, із коротким русим волоссям, ледь загорілим обличчям і світло-синіми очима. Той спокійно дивився на нього.
– Ми не запізнились? – запитав Вольмир.
– Ні, ми тільки розлили вино, – відповів Константан посміхаючись. – Сідайте, будь ласка. Роман, подай їм келихи.
Роман мовчки подав вино і сам присів побіля свого дядька.
– Ну, що ж, Прокл, ми готові тебе вислухати, – промовив Великий магістр і зручніше вмостився на ліжку. – Ти вже пробач мені, останнім часом щось я розхворівся.
– Ваше преосвященство, – сказав Прокл, – навіть і не знаю, як мені почати.
– А ти почни спочатку.
– Багато років тому, коли я був зовсім молодим, – розпочав, після деяких роздумів Прокл, – мені зустрілась одна дуже мила жінка. Я тоді був художником і малював її портрет. Ми покохали один одного і вона народила від мене сина. Але її чоловік, щось запідозрив і відправив мою кохану до монастирю, а мене тоді жорстоко побили його найманці. Я потихеньку оклигав від побоїв і кинувши малювання, зайнявся іншими справами... Так ось, віконт Редо – мій єдиний син. Був...
– Я знав про це, – м’яко промовив Константан, – мені розповів твій батько – Феофан.
Присутні здивовано перезирнулись. О це так, Прокл – син магістра Феофана!
– Коли дізнався, що тебе заарештували, не повірив, що ти міг бути вбивцею, просто не встиг поговорити із бароном Шраубом, – продовжував Великий магістр. – Я співчуваю твоєму горю, розумію, як тяжко втратити сина. Тому маю надію, що ти допоможеш знайти вбивцю і покарати його.
– Ми думаємо, що хотіли вбити принцесу Анну, та її на щастя не було в кімнаті. А там залишилась баронеса Феодосія і твій син, – втрутився герцог. – Я підозрюю, що цих вбивць підіслала імператриця.
– Можливо. Та повірте мені, я тут не в справах імператриці, мене послав Феофан пригледіти за магістром Романом.
Всі знову здивовано перезирнулись, тільки Константан невизначено хмикнув і сказав.
– Розказуй.
– Феофан дізнався, що Кинджал Пророків, який зберігався у його скарбниці, не справжній.
– Не в його скарбниці, а скарбниці ордена, – перебив його Великий магістр. – Продовжуй.
– Не знаю як, але він дізнався, що справжній кинджал знаходиться в державі князя Святослава, біля Кийграда. Він розповів про це вам, ваше преосвященство, і ви вирішили знайти цей кинджал самі, а точніше послати до Русинії магістра Романа. Це не сподобалось Феофану, він доручив мені поїхати за Романом і при нагоді викрасти кинджал, щоб привезти його до нього. Мені доволі часто доводилось виконувати різні його доручення і тому, не скажу, що охоче, але я погодився та ще коли дізнався, що мій син теж відправився до Венедії.
– А для чого йому цей кинджал? – не втримався граф Федерік.
– Точно не знаю, він говорив про можливість подорожувати іншими світами. Може хотів стати десь пророком. Але це не все, Феофан мріяв стати, вибачте мені, ваше преосвященство, після вашої смерті – Великим магістром. І за для цього він заручився підтримкою імператриці Зорини.
– О це так-так, – пробурмотів Федерік.
Барон Шрауб похитав головою і поглянув на герцога, той задумливо дивився на Константана, який спокійно слухав Прокла.
– Він пішов до неї і розповів, що Редо його внук і можливо послужить їх спільній справі, та попросив допомогти йому. Зорина погодилась і дала медальйон, сказавши щоб я звернувся до купця Ісмаїла, той допоможе потрапити мені до одного каравану із магістром Романом.
– Оцей медальйон, – сказав Шрауб і діставши його із кишені, передав Роману, а той Великому магістру.
– Зрозуміло, – проговорив Константан, роздивляючись медальйон. – І що сказав Ісмаїл?
– Я з ним так і не зустрівся. Перестрахувався, маючи досить неприємні спогади про давнішні справи із Зориною, вирішив трохи поспостерігати за ним. Там, до речі, побачив Мустина. На другий день пішов до купця і раптом дізнався, що він несподівано відплив до Цареграда. Тоді захотів переговорити із Мустином, але не встиг – його вбили. А потім мене затримали і привезли сюди, а тут я дізнався, що мого сина вбито.
Він замовк. Всі теж мовчали.
– Я теж хотів би дещо розповісти, – порушив це мовчання герцог Вольмир. – Мені так само стало відомо про цей кинджал і я хотів послати до Кийграда Болеслава із моїм слугою Боровиком, щоб вони зустрілись там із магом Мальфаром.
– А Мальфар до чого тут? – поцікавився Константан.
– Наскільки мені відомо, деякий час справжній Кинджал Пророків знаходився у нього. А потім вже зник.
– Як ти дізнався про це? – знову запитав Великий магістр.
– Дід Болеслава, перед своєю смертю, розповів цікаву історію про цей кинджал своєму онукові і в нього ще був зелений камінець, схожий на діамант, який почав ледь світитись місяця за два тому. Він говорив, що це можливо вказує на повернення кинджала до нашого світу. Мені стало цікаво, сам кинджал навряд чи зміг би вернутись, значить можливо до нас хтось прибув.
– Ти думаєш, що Мальфар знає більше про цей кинджал?
– У всякому разі хотілось розпитати його.
Константан замислився. Дійсно, Мальфар міг знати більше про цю реліквію, часів пророків. Про цього мага багато ходить різних чуток, хтось вірить, що він був ледве не засновником ордена Зірки. Всі очікувано дивились на Великого магістра, тільки Прокл, невесело роздумуючи, глядів у вікно. Йому вже було байдуже. Він і жив тільки заради сина, а що тепер робити не знав.
– Можливо має сенс об’єднати наші зусилля, – обережно запропонував молодий магістр і поглянув на свого дядька.
– Як на мене, – встряв граф Федерік, – то бог з цим кинджалом, краще спробувати знайти вбивць і доповісти про все імператору, щоб він запроторив Зорину до монастирю.
– Ні. Вбивцю шукати будемо але і пошукаємо кинджал, – вирішив Константан. – Так що дійсно об’єднаємо наші зусилля.
– Я збираюсь відправити посольство до Святослава на чолі із старим графом Мефодієм Прадським, він добре знає Великого князя і, сподіваюсь, зможе пояснити йому чому я не можу побратись із його дочкою. З ним можуть поїхати магістр Роман і рицар Болеслав, вони навідаються до мага Мальфара і розпитають його про кинджал, – сказав Вольмир Константану.
– Я теж міг би поїхати до Кийграда, якщо ви не заперечуєте, – раптом заговорив Прокл і нерішуче додав. – І довіряєте мені. Повертатись до Цареграду, щось немає у мене бажання.
– Добре. Давайте обговоримо все це, – задумливо промовив Великий магістр.
Барон Шрауб хотів щось сказати, як раптом знову постукали до кімнати. Роман підхопився із стільця і відчинив двері. До кімнати зайшла принцеса Анна, а за нею Полина з Ізаною. Всі піднялись із стільців і вклонились.
– Доброго дня всім, – сказала вона і мило посміхнулась. – Сідайте, будь ласка. Бачу у вас тут нарада, не заважатиму?
– Що ви, принцесо, ми вам завжди раді, – посміхнувся у відповідь Константан.
Прокл, боявся виказати свою зацікавленість, тому ледве поглянув на Ізану, але його серце несподівано затріпотіло і защеміло.
– Я б хотіла, щоб ви, Константан, вислухали цю дівчину, яка прийшла просити за свого коханого, – почала принцеса. – Ізана вважає, що він не може бути вбивцею. І вона хоче дещо вам розказати.
Всі здивовано поглянули на зніяковілу дівчину, у Прокла вражено піднялись брові вверх і відвисла щелепа. Та він швидко опанував своїми почуттями і лише його очі із дивним смутком спостерігали за Ізаною.
– Хмм... Цікаво. Розповідай Ізана, не бійся, – ласкаво сказав Константан і поглянувши на Прокла, ледь посміхнувся.
– Мене послала імператриця Зорина, передати управителю замку Маркусу флакон із рідиною, вона сказала, якщо підмішати її до вина принцеси, то вона захворіє і їй прийдеться повернутись до Цареграда. Я погодилась, але вилила цю рідину і налила замість неї чистої води. Приїхавши до замку, передала флакон Маркусу, а потім трапилось це жахливе вбивство і я зрозуміла, яка Зорина підступна і жорстока людина, на щастя нічого в неї вийшло. Провидіння врятувало принцесу. Та Прокл не міг цього зробити, він ніколи не заподіє шкоди жінці, – сказала на одному подиху Ізана і, трішки затнувшись, додала. – Імператриця теж ненавидить його.
– То ти не знала, що вбитий віконт Редо – син графа Сент-Бруно? – раптом запитав Шрауб.
– Чий син? – незрозуміла Ізана.
– Людини більш відомої як Прокл або Проклятий крадій.
– Що? – дівчина, широко відкритими очима, подивилась на принишклого Прокла. – Боже мій! Яке нещастя!
Вона підійшла до Прокла, захотіла обійняти його та він легенько відсторонився від неї. Ізана розпачливо поглянула на принцесу.
– Так, – сказала Анна і присіла на вільний стілець. – Давайте все розповідайте по порядку.
– Роман, подай мені кулю, – попросив раптом поблідлий Константан і слабо посміхнувшись, пояснив. – Щось не дуже добре себе почуваю.
Молодий магістр невдоволено нахмурився, його дядя все частіше користувався цією бісовою кулею, як порятунком від нестерпної болі, та все ж відкрив шкатулку. Прокл підняв голову і знову уважно глянув на кришталеву кулю, а потім запитав.
– Ця кришталева куля, часом, не подарунок Феофана?
– Так, – підтвердив Роман і запитливо поглянув на нього.
– Річ у тім, що я свого часу добув одну таку кулю для Феофана у кельтських друїдів. Так вона, як би точніше висловитись, була не дуже добра – відбирала життєві сили, взамін даючи легку ейфорію.
Молодий магістр зблід, а потім несподівано для всіх із силою жбурнув кулю на підлогу. Кришталева куля тріснула і розсипалася на маленькі шматочки. Константан голосно зойкнув і приклав руку до грудей. Присутні здивовано поглянули на Романа.
– Я давно підозрював, що з цією кулею не все гаразд, – хрипло сказав магістр.
– Так, дійсно, бійся дарунків від нещирого серця, – зітхнувши сказав Вольмир, дивлячись на блискучі осколки.
24
Ярослав скрикнув і прокинувся.
– Що трапилось? Поганий сон? – запитав Дартаз, занепокоєно поклавши руку йому на плече.
Хлопець оглядівся. Багаття вже повністю прогоріло. Вони лежали на купі хмизу під розлогим ясенем, гілки якого низько схилились над ними. Було по вранішньому прохолодно. Небо ледь починало сіріти під першим промінням сонця.
– Так. Приснився кошмар, – відповів Ярослав і сів, пробуючи розім’яти занімілі суглоби. – Начебто я в божевільні, це такий дім де лікують людей не сповна розуму, мене тримають два здоровенних санітара, а якийсь придуркуватий лікар підходить із величезним ножем і каже, зараз зробимо тобі операцію, видалимо пухлину із голови. Брр.
– Раніше таке снилось?
– Та ні, це вперше мені щось приснилось. А може дійсно все, що відбувається навколо мене це маячня мого мозку.
Дартаз боляче штурхонув його під ребра.
– Ти чого? – розсердився Ярослав.
– Хотів перевірити, а раптом ти мені снишся, – посміхнувся гном.
– Ага, тобі легко насміхатись, ти вдома, а я не знано де, – пожалівся хлопець і знову ліг, пробуючи тепліше вкритись шерстяним плащем.
– Можливо. Та, судячи по твоїм розповідям, твоєму діду було на багато важче вижити у вашому світі, – сказав Дартаз і підвівся. – Вставай, будемо збиратися у дорогу.
Хлопець помотав головою і сховався під плащем. Гном, позіхаючи так, що ледве челюсті не вивернув, почав розпалювати багаття, треба було заварити брусничного чаю. Барт виліз із кущів, підозріло облизуючись, і пристроївся біля Ярослава, улігшись на плащ Дартаза. Та через деякий час, почувши аромат чаю і запах в’яленого м’яса, піднявся і сів поруч із гномом. Ярослав теж підсів до багаття.
– Не журись, хлопче, не такий вже і поганий наш світ, можливо ти і зустрінеш тут свою долю, – казав гном, п’ючи гарячий чай.
– Хотілось би, та не дуже віриться. Я і зараз не можу збагнути, як потрапив сюди, що мені робити, якщо не зможу повернутись до дому, – відповів Ярослав, запиваючи чаєм в’ялене м’ясо.
– А ти не ламай голову і не сумнівайся, доля привела тебе сюди і вона ж знайде тобі і вихід.
– Який вихід? Записатись у дружину до князя, щоб скласти голову не знамо за що і не знамо де?
– Прибудемо в Кийград там і буде видно, як бути тобі далі.
– Не знаю. Важко жити, коли ти знав інше життя. Добре, що хоч ти зустрівся на моєму шляху, а то так би і загубився в цих лісах.
– Ладно, досить теревенить, пора збиратися, а то знову будемо ночувати в лісі.
Вони швидко зібрались і, свиснувши Барта, пішли лощиною до лісової дороги. Ярослав, ухиляючись від гілок, під якими вільно проходив гном, пробував проаналізувати своє нинішнє становище. Якимось дивом його закинуло до іншого світу, добре що хоч він дуже схожий на його світ і потрапив він на землі славен та ще зустрів таку хорошу людину – Дартаза. В цьому світі Олександр Великий завоював багато народів і побудував величезну імперію. Помер він в старості і мав купу дітей, нащадки яких і подробили його державу на шматки. Про Римську імперію Дартаз нічого не знав, так що можливо її тут і не було. Хоча треба спочатку зустріти інших людей, поговорити з ними і тоді вже щось вирішувати. Воювати Ярославу зовсім не хотілось, навіть якщо в його жилах тече кров якогось африканця, то він був досить миролюбна людина.
Так вони йшли майже до самого обіду. Ярослав вже трохи притомився нести на собі купу зброї та ще торбину зі всяким скарбом але терпів, не хотів виказувати слабкість.
– Все, привал, – раптом зупинився Дартаз. – за тими деревами дорога, треба оглядітись.
– Чого це? – запитав Ярослав, який тут же сів на землю і втомлено привалився до дерева.
– На всяк випадок, щоб не нарватись на неприємності.
– Ах, і важке у вас життя, весь час озиратись, чекати всілякі негаразди.
– Ти хочеш сказати, що вискакуєте на дорогу не озираючись, – проговорив гном, скидаючи свою торбу.
– Та ні, спочатку дивимось вліво, а потім вправо, – посміхнувся хлопець.
– Ось бачиш, тоді і помовч. Залишся тут, а я піду погляну.
– Ні, я з тобою, хай Барт постереже, – запротестував Ярослав і, теж скинувши торбину, підвівся.
– Добре, тільки тихо. Барт, сидіти, стережи наші речі.
Вони, залишивши під деревом свої торбини і чорного пса стерегти їх, пішли легкою ходою до дороги. Дартаз йшов безшумно, а Ярослав, як не старався, весь час наступав на сухі гілочки, які легенько потріскували під його чоботами. Та хлопець вирішив, що гном занадто вже перестраховується, навкруги було спокійно, тільки ліс жив своїм незримим життям.
Нарешті, добравшись до поваленої берези, вони побачили лісову дорогу. Сховавшись в кущах, кілька хвилин напружено прислуховувались і роздивлялись навколо.
– Здається все спокійно, – сказав шепотом Дартаз. – Пішли за речами.
– Я так і знав, – посміхнувся Ярослав.
– Не посміхайся, одного разу я отак вискочив і натрапив на волхвів із братства Ведмедя, жалкую до сих пір, – сумно промовив гном.
– А що трапилось?
– Розповім іншим разом.
– Тихо! Хтось скаче, – раптом голосно зашепотів хлопець. Його гострий слух уловив звук кінських копит.
Вони присіли за впавшим стовбуром берези, Дартаз дістав із сагайдака стрілу і заправив у свій лук. Через хвилину на дорозі з’явились два вершника. Перший воїн, в шоломі з барвистим пір’ям і сріблястій кольчузі, притиснувся до гриви коня і несамовито підганяв його пліткою, а другий, трохи позаду, із луком в руках, пробував стріляти по переслідувачам. Коли вершники майже порівнялись із схованкою Ярослава і Дартаза, білий кінь першого несподівано спіткнулася. Вершник перелетів через голову коня і, загубивши шолом, впав на землю, та видно добряче забився, бо так і залишився лежати. Довге чорне волосся розсипалось навколо його голови.
– Дивись, Дартаз, це ж дівчина! – зашепотів хлопець. Той тільки штурхонув його в бік.
Другий зупинив свого коня і хотів було злізти, щоб допомогти своєму товаришу, та з’явились інші вершники, які з радісним криком, угледівши на землі дівчину, накинулись на нього. Зав’язався бій. Переслідувачів було п’ятеро і вони поступово відтіснили одинокого воїна. Всі нападники були в шкіряних латах і хутряних гостроверхих шапках. Один із них несподівано пригнув на воїна в залізних латах і вони покотились по землі. Воїн у залізній кольчузі виявився спритнішим і встиг швидше підвестись, його меч просвистів і відтята голова у хутряній шапці звалилась на траву. Ще двоє зіскочили із коней і почали кружити навколо нього, відтісняючи від дівчини. Потім зіскочив третій і направився до непритомної дівчини. Довгобородий воїн, який залишився на коні, заправив стрілою свій лук. Тут Ярослав не витримав і побіг на дорогу. Гном, лаючись, швидко підняв лук, прицілився і вистрілив. Його стріла влетіла під ліву лопатку бородатого, та той на мить вистрілив раніше і поранив воїна в залізних латах, а вже потім звалився з коня.
Ярослав дістав на ходу свій меч, закрутив його над своєю головою і щось закричав. Воїн, котрий вже дійшов до дівчини, побачивши хлопця, теж вихопив меча і приготувався до бою. Ярослав налетів, наче ураган і просто махаючи своїм довгим мечем, почав тіснити супротивника. Він навіть не помітив, як Дартаз, із сокирою в руках, промчав повз нього на виручку пораненому воїну. Його противник побачивши, що проти довгого меча йому не вистояти, вирішив вдатись до хитрощів та спробував піймати Ярослава на замаху і пірнув під його праву руку. Хлопець встиг помітити цей рух і, своєчасно відскочивши, рубанув його по спині. Меч дістав супротивника всього лиш кінчиком леза та цього було достатньо, щоб майже переполовинити ворога і той, скривавлений, звалився на землю. Ярослав озирнувся і помітив, що Дартаз із пораненим воїном добивають останнього воїна в гостроверхій шапці.
Хлопець підійшов до дівчини. Він нахилився і спробував перевернути її на спину. В цю мить вона прийшла до тями і відкрила очі, а потім, зовсім несподівано для нього, схопила його за руки і перекинула через себе. Меч відлетів вбік на землю, а дівчина впала на парубка зверху, вихопила кинджал і занесла його над головою Ярослава.
***
Дарина відчула як кілька стріл пролетіло зовсім поруч з нею. Вона почала підганяти свою кобилу пліткою, припавши до її білої гриви. Раптом кобила здригнулася, одна стріла поцілила в неї та вона все одно продовжувала скакати. Тимоха щось гукав їй, але княжна, нічого не розуміючи, все гнала свого коня вперед. Несподівано її кобила спіткнулася і дівчина полетіла до землі.
Отямилася Дарина від того, що хтось пробував перевернути її на спину. Відкривши очі, вона побачила незнайомого засмаглого хлопця із скривавленим мечем в руці. Вона перехопила руки незнайомця і, згадавши навчання свого діда, перекинула його через себе, опинившись зверху нього. Вихопив кинджал, занесла його над головою хлопця. Та він встиг перехопити її руки. Вони почали боротись, але хлопець був набагато сильнішим.
– Ти, що здуріла, – проричав він, стараючись відібрати кинджал. – Я свій, чорт тебе забирай!
Дівчина пручалась і намагалась заломити йому руку. Та її руки підвернулись і вона впала обличчям на нього.
– Стій, Дарино! – почула вона голос Тимохи. – Він свій! Не вбивай!
Почулося тупотіння ніг і з її рук грубо видерли кинджал. Хлопець міцно тримав дівчину, притискаючи до себе. Вона спробувала визволитись. Та куди там! Він тримав її наче в лещатах.
– Ярослав, та відпусти нарешті дівчину, – почувся чийсь голос. – Бачу вона тобі сподобалась але нам треба швидше ушиватись звідси, так що залишимо забави для іншого разу.
Дарина відчула, як міцні обійми ослабли і вона випросталась.
– А тобі, дівчино, не гоже сидіти верхи на молодому парубку, так що злазь, – весело пролунав той же голос.
– Дарино, дай тобі допоможу, – сказав Тимоха і обережно допоміг їй встати на ноги.
Вона встала біля Тимохи. Напроти неї стояв гном, весело поблискуючи своїми маленькими очима, і тримав її кинджал. Хлопець підвівся, це був справжній велетень. Він підняв свій меч і зніяковіло подивися на Дарину. Дівчина теж чомусь зніяковіла, хлопець був напрочуд гарний.
– Мене звати Дартаз, – сказав гном. – А цей хлопець – Ярослав. Ми йшли до Боброва, коли помітили вас.
– Я – Тимоха, а ця дівчина, – він трохи зам’явся, – її звати – Дарина. Нам теж треба у Боброве. А тут налетіла ця татарва.
– Ну що ж, треба заховатись в лісі, – промовив Дартаз і протягнув кинджал дівчині. – Нічого тут стовбичити.
– Може краще сісти на коней і скакати далі? – нерішуче запитав Тимоха.
– І знову нарватися на татарву!? – заперечив гном.
– А ці? – махнув головою на вбитих Ярослав.
– Швидко відтягнемо їх в кущі, а коней пустимо бігти по дорозі на Боброве, – скомандував гном.
Тимоха із гномом пішли обшарювати вбитих і відтягувати їх до лісу, а їх коней вони шугнули подалі. Дарина підняла свій шолом і залишилась стояти з Ярославом. Вони мовчки дивились один на одного, а потім дівчина сказала.
– Спасибі, що врятував від татарви.
– Та нічого. І тобі спасибі.
– За що? – здивувалась Дарина.
– Ну, що не зарізала мене.
Вони розсміялись. Напруження трохи спало. Хлопець хотів щось сказати та підбіг гном.
– Чого стоїте, як засватані, а ну мерщій в ліс.
Тимоха з торбиною в руках вже чекав їх біля поваленої берези. Вони пробігли углиб лісу і зупинились. Гном швидко перев’язав рану дружиннику, на щастя, вона не була важкою. Тимоха поворушив пораненою рукою і сказав.
– Начебто все добре.
– Зараз заберемо наші речі і заховаємося, я знаю тут одне місце – ніхто не знайде, – зібрався йти далі Дартаз.
– Ні, – раптом заперечила дівчина. – Там залишився мій дід. Треба нам повернутись і подивитись, можливо хтось живий.
– Дарино, твій дід наказав мені доставити тебе до Боброва, – не погодився Тимоха. – Зробимо, як каже Дартаз, сховаємося, а вночі я вернусь і пошукаю живих.
– Ні, – вперто сказала Дарина. – Підемо зараз.
– Та чого ти, дівчинко, наказуєш, – розсердився гном. – Ти що хочеш, щоб нам голови позносили, роби те, що старші велять.
– Ніхто вас не примушує, ви йдіть своєю дорогою... і спасибі за допомогу.
– Оце так, – тільки і сказав Дартаз. – Тимохо, ти чому мовчиш?
– Ладно, ви нас пробачте, та ми підемо і подивимося, може зможемо допомогти кому-небудь, – нарешті промовив той, тяжко зітхнувши.
– Ну, тоді і я піду з вами, допоможу, – сказав рішуче Ярослав, поглянувши на Дарину. Та кивнула головою і одягла шолом.
– Добре, підемо всі, – спересердя махнув рукою гном. – Тільки ти, дівчино, повисмикуй пір’я із свого шолома, а то нас відразу помітять. І запніться плащами, щоб не світитись в лісі.
Дарина слухняно зірвала пір’я із свого шолома і укуталась у плащ. Інші теж прикрились плащами, хоча їх кольчуги не так блищали, як у дівчини. Вони мовчки прийняли Дартаза за головного і вирушили до лощини. Попереду йшов гном, потім Дарина з Ярославом, ледь позаду і в стороні Тимоха. Ступаючи, як можна тихіше, вони через півгодини спустились в лощину.
Почулись чиїсь голоси. Трохи повагавшись, гном наказав лягти і повзти. Маленький загін забрався у чагарник. Вони обережно виглянули на дорогу. П’ять кіннотників, один із яких був одягнутий у ведмежу шкуру, оточили трьох чоловік біля великого дуба. Несподівано Дарина підвелась і вибігла на дорогу. Вона підбігла до лежачого під деревом старого чоловіка і схилилась над ним. Гном чортихнувся, та побачивши, що Тимоха із Ярославом встали, теж підвівся і пішов за ними.
– Дарино! – зраділо вигукнув вершник із шрамом на все лице. – Ти жива!? Яке щастя! Мене послав твій брат Ізяслав, він дуже тривожився за тебе.
– Що тут трапилось? – підняла голову дівчина, побачивши, що її дід живий хоч і важко поранений.
– Ми підоспіли вчасно, ще трохи і татарва зарубала воєводу Добриню. Та ти не турбуйся, все буде гаразд. Зараз відправимо їх до Боброва, а тебе проведемо до Черніва.
Дарина встала на повний зріст і сказала.
– Мене викликав батько і я направляюсь до Кийграда, а вони разом зі мною.
– І цей гном теж? – чоловік у ведмежій шкурі тикнув пальцем на Дартаза, який підійшов із Ярославом і Тимохом до дівчини.
– Так, він зі мною, – підтвердила Дарина.
– Дивних товаришів ви маєте, княжна, – сказав той, дивлячись на гнома. Той відповів йому похмурим поглядом і наче ненароком торкнувся своєї сокири.
– Дарино, може ти мене не впізнала – я сотник Порій, а він волхв Врон. Ми посланні твоїм братом князем Ізяславом за тобою, – сказав воїн зі шрамом.
– Спасибі, що допомогли нам, – відповіла княжна. – Та нам потрібно до стольного граду, на мене чекає батько – Великий князь Святослав.
– Мені про це нічого не відомо, князь Ізяслав наказав привезти тебе до Черніва, – розвів руками Порій і додав. – Це ж за для твоєї безпеки.
Дарина поглянула на діда, той слабо промовив: „Не їдь, тобі треба в Кийград”.
– Що ти там шепочеш, Добриня? – насторожився сотник.
– Нікуди я з вами не поїду, – твердо відповіла йому дівчина. – Якщо хочете можете їхати з нами до Кийграда і я там поговорю зі своїм братом.
Добриня поворушився і почав підніматись, Тимоха підскочив до нього і допоміг йому встати.
– Ви ж не підете проти волі нашого князя Святослава, – з придихом запитав у Порія воєвода.
– Ти, що таке верзеш, – зло сказав Врон, – звідкіля ми знаємо, що ти не брешеш.
– Собака бреше, – скрипнув зубами Добриня, – а я правду кажу.
Всі насторожено слідкували один за одним. До сотника Порія підходили ще четверо дружинників, два з яких були легко поранені. Гном відразу взявся за сокиру, а Ярослав, якого спантеличило те що дівчина виявилась княжною, так і стояв розгублено, не знаючи як йому діяти. Порій завагався, хоч їх було більше та не стільки щоб бути впевненими у перемозі. І ще княжна, яку не можна чіпати. Першим почав діяти Врон, він щось зашепотів і змахнувши рукою кинув якийсь предмет, той пролетів в напрямку Добрині і розсипався сірим порошком. В ту мить гном хотів кинутись на нього але не встиг, закляк на місці.
– Порій, забери дівчину, – наказав Врон сотнику. – Вони заціпеніли і відійдуть не скоро.
Порій, ледь скрипнув зубами, та все ж кивнув дружиннику Торопилі. Той зліз із коня, гукнув ще двох дружинників, ті неохоче теж злізли з коней і направились до княжни.
– Торопило, – знову пролунав голос Врона, – залиш всіх живими, а гному відрубай голову.
– Що? – ошелешено перепитав Торопило і повернувся до сотника.
– Нічого робити цьому покидьку на нашій землі, вбий його, – зло повторив волхв.
Сотник Порій побачив запитальний погляд свого дружинника і, переборюючи себе, кивнув погоджуючись. Йому було байдуже та все ж не пристало різати чоловіка, як свиню. Хоча зрештою гном не славен, то хай іде до своїх богів.
Ярослав, який здивовано спостерігав за всім цим, почувши, що хочуть вбити Дартаза, аж закипів від гніву. Наволочі! Він потягнувся за кинджалом і піймав злий погляд волхва, який відразу став переляканим, коли той побачив, що хлопця не взяла його чорна магія. Та Врон не встиг і вигукнути щось, як Ярослав метнув у нього кинджал. Лезо, блиснувши на сонці, легко знайшло серце волхва. І магія перестала діяти. Воїни схопились за зброю і почалась битва. Ярослав розлючено махав своїм величезним мечем і Торопило ледве встигав захищатись. Але удари хлопця були такі сильні, що він не втримав свого меча і відразу впав, отримавши смертельний удар. Дартаз бився сокирою, вміло захищаючись і відбиваючи удари противників. Ось рухнув один із дружинників Добрині та не довго його противник радів, його тут же заколов Тимоха. Дарина захищала свого діда, стоячи перед ним із мечем в руці, та на неї ніхто не нападав. Порій, побачивши таке, направив свого коня прямо на Ярослава але той зумів вивернутися і, схопивши його за руку з мечем, стягнув сотника з коня, тут же оглушивши ударом рукояті свого меча. Дартаз успів завалити одного із дружинників Порія, коли побачив як до Тимохи зі спини підкрався ворог, він кинувся на допомогу та не встиг. Тимоха упав, захлинаючись в крові але сокира гнома прошелестіла у повітрі і відправила його вбивцю до праотців. Рухнув ще один воїн Добрині і троє ізяславських дружинників накинулись на гнома. Та тут вихром налетів розлючений Ярослав, розмахуючи своїм довгим мечем, як пушинкою. Із гномом вони швидко поклали всіх воїнів. Огляділись і побачили, що в живих лишилось тільки троє важко поранених дружинників Порія. Дартаз попрямував до них, а за ним поспішив і Ярослав.
– Стійте! Ярослав, не треба більше крові, – вигукнула Дарина і гукнула дружинникам. – Я княжна, дочка Святослава і наказую вам кинути свою зброю.
Ті поспішили виконати наказ. Ярослав зупинився, потрохи спадала злість і він подивився на свій скривавлений меч. Боже мій! Він так швидко навчився вбивати людей!
***
Порій дивився услід вершникам, які поволі віддалялись і через деякий час сховались за поворотом. Княжна Дарина разом із своїми супутниками і важко пораненим Добринею направились до Боброва. Сотник тяжко зітхнув, ось такі справи, а їм веліли їхати до Черніва. Він поморщився, боліла потилиця, добре хоч цей молодий хлопець голову йому не проломив, а то у Хруста здається череп тріснув від удару гнома обухом сокири та й інші не кращі. Залишилось їх п’ятеро і всі покалічені, а ще треба похоронити хлопців та зібратись в дорогу.
Через кілька годин вони нарешті позносили своїх вбитих до купи і прикрили гілляками. Вбиту татарву просто стягнули в одне місце і полишили звір’ю. Коней в них було аж п’ятнадцять, на десяток вони нав’ючили більш-менш цінні речі, в основному зброю.
– Ну що, хлопці, – витираючи піт і морщачись від головної болі, сказав Порій, – сідаймо потихеньку на коней та від’їдемо кілька верст, а там станемо на нічліг – дорога до Пролісків далека.
Та він не встиг сісти на коня, як стріла, випущена вмілою рукою із лука, влетіла йому прямісінько в ліве око. Почувся військовий клич і на дорогу вибігли озброєні воїни.
