Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2682
Творів: 50901
Рецензій: 95675

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 40, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.235.145.108')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Фантастика

ЕФЕКТ СОНЯШНИКА.Художній кіносценарій. Частина 1

© Олексій Спейсер Кацай, 28-04-2005
"Кирпата безодня розплющує губи..."
Іван Андрусяк

"Ефект "соняшника" виявив співробітник харківського Радіоастрономічного інституту Андрій Залізовський, коли провадив виміри геомагнітних пульсацій в магнітосфері Землі і з'ясував, що їхня поляризація обертається впродовж доби слідом за Сонцем..."
З газети "Дзеркало Тижня", №50, 29.12.2000 р.

(Написи на заставці)


Маленьке сліпуче сонце над безкрайньою сніговою пустелею. Пустеля рухається, насуваючись на нас, проникаючи у нас, пробуючи огорнути нас собою і підпорядкувати собі. Чиста й стерильна. Безживна. У вуха, на межі чутливості, вповзає далеке-далеке, тихесеньке завивання, що поступово голоснішає. Це вітер, що разом зі снігом вихолоджує нас зсередини. Пустеля закипає поземкою. Тускніють промені сонця. Поземка скипає сніговими вихорами, а тужливе й рівне завивання вітру рветься на клапті незрозумілих зойків. Ось синхронно з одним, тим, що найголосніший, зненацька зростає сніговий смерч, який закручується у сліпучу спіраль, що, в свою чергу, згусає в кулю й зривається з місця. Панорама, що було завмерла, знову розпочинає рухатись. Швидше. Швидше... Ще швидше... Раптом вона вибухає сліпучим спалахом. Водночас, опісля миттєвої паузи, чутно короткий звук, немов зовсім поряд з нами промчалося якесь величезне тіло. Розміром з цілу планету.
Стоп-кадр краю Великого Льодовика Антарктиди.
Спалах. Звук. Стоп-кадр океану з ескадрою військових кораблів зразка початку минулого століття.
Спалах. Звук. Стоп-кадр з подій першої світової війни.
Спалах. Звук. Стоп-кадр з портретом молодого Гітлера на тлі свастики та натовпів штурмовиків.
Спалах. Звук. Стоп-кадр з портретом молодого Сталіна біля домовини Леніна.
Спалах. Звук. Стоп-кадр величезного лану соняшників.
Лан повільно оживає, розпочинає рухатись на нас, немов ота далека-далека снігова пустеля, що зненацька розквітла величезними сонячними квітками. І ми наче летимо над нею на гранично малій висоті, потім - над лісопосадкою, річкою, луками, до недалекого українського села. Село наближається. Вже під яблунею видна лавка, на якій, спиною до нас сидить зморений чолов'яга.
Рух уповільнюється і майже зупиняється, коли, так же повільно, чоловік розпочинає обертатися до нас. А ми наближуємося, наближуємось до нього, і бачимо лише величезні, мудрі й сумні очі, які раптом розширюються чи то від переляку, чи то від здивування...
Сліпучий спалах. Білий простір. Пауза.

І ось - ті ж чоловічі очі вже вкарбовані у фотографію на могильній стелі. Її обережно протирає від порохняви чоловіча рука. Рука відривається від фото і стає видна табличка: "Омельченко Антон Лукич. Полярний дослідник, член антарктичної експедиції Р.Скотта 1912-го року. 1883 - 1932" І ось вже видна і вся стела, і осіннє сільське кладовище, і молодик, який стоїть біля могили.
-Так, дуже дивне життя цієї людини. І дуже рідкісна смерть. Від удару кульової блискавки, - чується позаду нього.
Молодик ледь здригається і обертається. Майже відразу напружені риси його обличчя пом'якшуються і він широко посміхається, протягуючи руку кремезній людині з текою, що нечутно підійшла до нього:
-Оце так-так. Привіт, Кешо. Яким це вітрами тебе сюди занесло?
-Аналогічне запитання я можу задати й тобі, Андрюхо.
-Та я так, транзитом. Їду з Гременця до Харкова. Вирішив і сюди завернути, бо роблю матеріал про Омельченка. Пам'ятаєш, як нам за нього в Центрі розповідали? Ах, як би усі його нотатки та не пропали в тридцятих!.. На їх основі такий роман написати можна було б! Таку історію!.. Дійсно, цікава людина.
Кеша для чогось обмацує свою теку:
-Цікава. Не кожен українець може похвастатися тим, що брав участь у досягненні південного полюсу...
-Ну, в штурмовій групі Антона не було. Сам розумієш, національний престиж. Англійці на рахунок цього...
-Розумію. І не лише англійців... А ти як? Кажуть, з Антарктичного центру пішов?
Андрій похмурніє:
-Пішов. Набридло на цей бардак дивитися. Зараз в гременецькому політехнічному викладаю, трохи екологією займаюся та пишу трохи. Для душі.
Хлопці розвертаються, кидають останні погляди на могилу і повільно йдуть з кладовища.
Опісля тривалої паузи Кеша кидає:
-Мені, до речі, теж. Набридло. В тому сенсі, що я теж пішов.
Андрій на мить навіть зупиняється і стишує, і без того неспішну, ходу:
-Та ну! І де ж ти зараз?
Кеша кривувато посміхається у відповідь:
-Не всім же викладати. Після отого зимування на Вернадському запросили мене до однієї дослідної лабораторії. Охоронцем. Ось, охороняю потроху.
-Ну, що ж... Гроші добрі платять?
-Не жалюся. Та й начальник - своя людина. Ти його, до речі знаєш. Зимували ж разом. Когут. Олександр Іванович. Пам'ятаєш?
Андрій остаточно зупиняється і здивовано сплескує руками:
-Сашка?!? Знаю? Так я ж до нього і їду у Харків! Він же нашу екологічну організацію громадську очолює. Конференцію збирає. От здорово! Так ти у Лабораторії геомагнітних досліджень працюєш? От здорово! І як ми раніше не зустрілися! - Він хапає Кешу за руку і тягне до виходу з кладовища. - Пішли, пішли! Разом поїдемо.
Кеша сміється:
-Та я ж не проти.
-Слухай, а ти як тут опинився? Теж матеріал якийсь збираєш?
Кеша якось підтягується, суворішає і кидає короткий погляд на свою теку:
-Вже зібрав... Я у Полтаві був, у друзів в... В одній організації. Тепер повертаюсь.
Хлопці виходять на дорогу. Вона пустельна. Виє осінній вітер. Біля входу до кладовища стоять дві машини - п'ятидверна "нива" Андрія та старий "БМВ" Кеши. Андрій запитує на ходу:
-А для кого матеріал?
Кеша в цей час підходить до машини Андрія:
-Для газети однієї харківської. - Стукає по колесу. - Твоя тачка?
-Моя, моя старенька... - Андрій відчиняє дверці й киває на БМВ: - А то, як я розумію, твоя. Ти, Інокентію, як на трасу виїдеш, не жени. Бо я за тобою не встигну.
З-за далекого повороту повільно виїжджає, звичайний на вигляд, "москвич"-пікап. Але передня частина його фургону якось дивно нависає над кабіною, навіть трохи видаючись уперед над непроникно-тонованим лобовим склом. Автомобіль зупиняться, але з нього ніхто не виходить. Кеша уважно спостерігає за ним.
А Андрій у цей час продовжує:
-Тільки-но давай спочатку до села заїдемо...
"Москвич" м'яко зрушує з місця, розвертається й зникає за поворотом. Кеша проводжає його важким поглядом. Андрій щось говорить, але він не чує його.
- ...це зовсім швидко.
Кеша здригається:
-Що?
-Ти що, не слухав? Я кажу мені треба з родичами Омельченка поговорити. Я для цього навіть диктофон цифровий у знайомих журналюг випросив. Уявляєш, його онук теж на Вернадському зимував. Щоправда не в нашу зміну. Я швиденько в нього інтерв'ю візьму і, думаю, ми тут більше не затримаємось.
Думаючи про щось своє, Кеша неуважно відповідає:
-Та ні, Андрюхо. Я, чесно кажучи, поспішаю. А тут - розмови, потім частування. Полтавці без цього нікого не відпустять. Ні... Давай, краще у Харкові зустрінемось. Разом з Олександром Івановичем. Посидимо, побалакаємо, Антарктику згадаємо, Вернадського...
Андрію залишається тільки розвести руками:
-Ну, що ж. Добре. Обов'язково зустрінемось.
Кеша було протягає йому долоню, але в цей час у Андрія дзвонить мобільний телефон. Андрій жестом просить співрозмовника почекати, дістає телефон, повертається до Інокентія спиною і відходить трохи убік, про щось розмовляючи. Дверцята "ниви" залишаються відкритими. Сторожко роззирнувшись і кинувши швидкий погляд на спину Андрія, Кеша зазирає до салону й кидає свою теку на заднє сидіння. Потім рвучко розвертається і поспішає до своєї машини. Заводить її й рушає з місця. Зупиняється біля Андрія, що продовжує свою розмову, й відчиняє віконце:
-Андрію, я поїхав.
-Добре, добре, - кричить Андрій у телефон. - До побачення. - Суне мобільник у кишеню і обертається до Кеші. - Ну що ж ти такий непосидючий! Точнісінько такий же, як і колись.
-Та пізно вже характер змінювати. Ти коли у Когута будеш? Сьогодні?
-До вечора, думаю, доберусь.
-Ти мені відразу зателефонуй. Бо ж дійсно треба збігтися, посидіти. А я - вільний сьогодні. Тобто, ввечері він мені не начальник. - Кеша протягує Андрієві візитку. - Обов'язково зателефонуй. Чекаю.
-Добре, добре, друзяко. До вечора.
І ось, потиснувши один одному руки, приятелі розлучаються. Виє вітер. БМВ Кеші їде до повороту, за яким зник "москвич". Андрій же йде до своєї "ниви", заводить двигуна, розвертається і тільки-но переключає передачу, як попереду, за поворотом, здіймається смерч полум'я. Здається, аж загуло навкруг. Вражено вилаявшись, Андрій зриває авто з місця і мчить до місця пригоди. І там стає зрозумілим, що Інокентій вільний не лише сьогодні ввечері, а й назавжди. Від усього земного вільний: попереду палає його БМВ.
Біля автомобіля метушиться якийсь чоловік у старому, ще радянського зразку, військовому бушлаті, на узбіччі кинутий його велосипед. За клубами диму видно, як на дорозі розвертається "москвич" з чорними тонованими стеклами. Вискнувши гальмами, зупиняється "нива", Андрій вистрибує з неї і кидається до "москвича":
-Гей, гей! Зупиниться!.. Чи не бачите, лихо трапилось! Зупиниться, кажу!..
А "москвич" вже закінчує розворот і стрімко зривається з місця. У зворотному напрямку. Андрій кидається до палаючого БМВ. Підійти до нього неможливо через жар та полум'я. Щось шурхоче, щось тріщить, щось кричить чоловік у бушлаті. Розуміючи, що зараз відбудеться, Андрій кидається до нього:
-Геть! Геть від машини! Рятуйся, блін!!!
Рвучко - аж м'язи зсудомило! - хапає чоловіка і разом з ним скочується на узбіччя. Вчасно. Бо БМВ вибухає, розкидаючи навкруги шматки металу та ошмаття полум'я.

Міліціонер трапився якийсь тупуватий. Чи вони всі такі? Судячи з обличчя Андрія, який сидить у салоні патрульної машини - усі.
-Я вам вже у сотий раз кажу - зустрілися ми випадково. До машини його я не те що не сідав, а й не підходив. Тому ніякого запаху відчувати не міг. А про несправність якусь там Кеша... Інокентій Петрович... мені нічого не розповідав. Домовилися ввечері у Харкові зустрітися та й по усьому. Ви краще його розпитайте, - Андрій тикає пальцем у вікно. - Він же майже поряд був.
За вікном патрульної машини видно, як диміє, догораючи, остов БМВ. Поряд лінькувато снують міліціонери, пожежники, лікарі зі "швидкої допомоги". Вродлива санітарка перевіряє пов'язку на голові чоловіка у старенькому бушлаті. Поряд з ним навпочіпки сидить хтось у цивільному, про щось розпитуючи.
Міліціонер перехоплює погляд Андрія:
-Та що з нього, п'яного, узяти? І як лише на велосипеді тримався?!?  Доп'ються до білої гарячки і їздять. Треба ж таке: по ньому, мовляв, з гранатомету стріляли. Та він хоча б бачив його колись - гранатомета!..
-Але ж "москвич" був. Це я підтверджую.
-Був, був... Шукаємо. Але щоб з "москвича" та по БМВ... З гранатомету... Надивляться, розумієш, бойовиків усяких!.. Зверху горілкою заллють, "сцигали" недороблені, і.. Тьху!.. Та й ви кажете, що пострілу не чули.
-Не чув.
-Отож. І на залишках авто ніяких слідів не виявлено. І навкруги. А ви кажете - гранато...
-Я нічого не кажу. Я вже розказав, що міг. Чи довго ви мене ще тримати будете?
Міліціонер з жалем роздивляється документи Андрія, підозріло крутить їх у руках і віддає з таким виразом, наче це - папери на отримання усіх багатств усіх нафтових шейхів разом узятих. Кахикає:
-Та ми Вас, Андрію Степановичу й не тримаємо більше. Можете їхати. Але, громадянине Доброхлібе, будь ласка, щоб по першому ж виклику...
Андрій, крекчучи, вибирається з машини:
-Та зрозуміло, зрозуміло! Куди ж від вас подінешся.
Йде до своєї "ниви", що так і завмерла, трохи боком, посередині шосе. На нього ніхто не звертає уваги. Навіть чоловік у бушлаті, який в сотий раз щось оповідає, розмахуючи руками і крутячи головою з пов'язкою, яка, теж у сотий раз, сповзає з неї. А Андрій вже сідає до "ниви", грюкає дверцятами і вмикає запалювання. Двигун глухо порикує, Доброхліб з усіх сил тре долонею лоба і дістає з куртки телефон:
-Привіт, Сашко! Тут така справа... Знаєш?!? А, звісно. Я ж казав ментам, що до тебе їду... Телефонували, кажеш? Добру характеристику дав, кажеш? Спасибі. Тільки, хто тепер Інокентію характеристики давати буде?.. Так, так... Ні, він мені нічого не передавав. І не розповідав. Що ж ти мені ніколи не казав, що він в тебе працює? Ні... Ні... Мабуть, в селі таки заночую. Усього теліпає. Ані до тебе не доїду, ані до себе у Гременець. Добре... Завтра в першій половині дня. Бувай!
Телефон знов зникає у надрах куртки, руки Андрія лягають на кермо й барабанять пальцями по ньому. Двигун працює на холостих обертах, Доброхліб невидющим поглядом дивиться просто поперед себе.
-До Омельченків, кажеш, у село? - питає осінню порожнечу. - Але ж не вийде розмови. Там уся розмова за сьогоднішній вибух буде. У різних варіаціях.
До віконця "ниви" стукотять. Андрій переводить погляд. Цивільний, що розмовляв з чоловіком у бушлаті, нагнувся до авто й жестом показує, щоб Доброхліб їхав. Той згідливе киває й рушає з місця.
-Зараз би грамів сто п'ятдесят, - знову говорить до самого себе. - З причепом. У вигляді розмови спокійної. Чоловічої.
Різко перемикає передачу:
-До дідька! Поїду таки до Сашка! Посидимо, Кешу пом'янемо...
На задньому сидінні автомобіля від поштовху гойднулася грубезна тека. Чоловік з перев'язаною головою проводжає "ниву" довгим, трохи п'яним і якимсь тужливим поглядом.

Надвечір околиці Харкова сірі й похмурі, неначе насторожено очікують якихось неприємностей. Насторожене світло, насторожений асфальт доріг, насторожені стіни будинків. Біля одного, двоповерхового, захищеного від вечірньої вуличної підозрілості пиками старої чавунної огорожі, зупиняється "нива" Доброхліба. Над нею, на огорожі - синіє солідна вивіска: "Незалежна лабораторія геомагнітних досліджень". З воріт виходить симпатична жіночка, обертається, комусь махаючи рукою на прощання, переходить вулицю і простує у перспективу сусіднього провулку. Андрій проводжає її неуважним поглядом і раптом здригається: на розі, біля тротуару, стоїть "москвич" дуже знайомого вигляду.
Оце так зустріч! Або ж то не він? Але в нього ті ж самі непроникно-тоновані стекла. Доброхліб метушливо вистрибує з машини і вже було зачиняє дверцята, коли таємниче авто рушає з місця.
-Гей, гей! Почекайте!..
"Москвич" завертає у провулок. Андрій похапцем сідає за кермо і зривається з місця. Ч-чорт! Світлофор. "Москвич" зменшується у розмірах. Та біс з ними, з правами, потім розберемось! "Нива" гарчить, ледь не збиваючи з ніг молодика, вуха якого заліплені навушниками плейєру. Від різкого поруху плейєр вислизає з-під одягу. Молодик щось кричить услід Андрію, крутячи пальцями біля скроні. Той не звертає на це уваги. Бо ніколи. Бо розпочинається гонитва за невідомим по похмурих околицях мільйонного міста.
Рідкі нажахані перехожі... Нажахані зустрічні машини... І машини обурені, яких обганяють, порушуючи усі правила дорожнього руху... "Москвич" явно помітив погоню за собою і хоче відірватися від переслідувача. Виск гальм... Небезпечні повороти... Мерехтіння вікон... Мерехтіння ліхтарних стовпів... Ось один випірнає з-за рогу якось особливо близько і Андрій ледве встигає перекласти керма. "Ниву" заносить і вона б'ється бортом об стовп. Глухий удар, якийсь брязкіт, лайка Андрія.
"Нива" завмирає біля ліхтаря. "Москвич", наостанку єхидно мигнувши червоними габаритами, зникає у сірій млі. Випадкова нажахана парочка похилого віку, сахнувшись спочатку назад, обережно підходить до машини. Чоловік схиляється, сторожко заглядає у віконце і натикається на погляд Андрія. Спочатку розлючений, потім розгублений, а ще потім ледь роздратований і жалісний водночас.
Доброхліб махає рукою:
-Проходьте, проходьте. Все нормально. Нормально все. Йдіть собі!..
Чоловік невпевнено знизує плечима і тягне свою супутницю у бік, туди, де вже зупинилося декілька ґаволовів, що розглядають побиту машину.
-Тьху ти! - розлючено спльовує Андрій і пробує завести двигуна. Той хрипить з останніх сил, але не заводиться. - Тьху ти! - знову спльовує водій, обома руками вдаряючи кермо.
Рвучко відкриває дверцята і виходить з "ниви". Ґаволови, побачивши його, розпочинають розходитись, часом кидаючи на нього косі погляди. Андрій обходить навколо машини, зупиняється біля побитого борту і згорьовано крутить головою. Здається, нівроку покаталися! Дістає з куртки телефон й набирає номер Когута.
-Сашко? Привіт ще раз. Де?.. В Харкові. Так... Так... В селі у Омельченків вирішив не залишатися. Але краще б навпаки. Для кишені краще... Стою на місці, бо машину побив. Як? Просто. Вже майже до тебе доїхав, а біля твоєї шараги отой "москвич" стоїть, що у селі був, коли машина Кешина вибухнула, і якого менти зараз розшукують. Ну, я й хотів з його водієм поспілкуватись. Але він таку гонку влаштував, що - ой. Помилився?.. Може й помилився, але чого тоді він тікав від мене, як навіжений. Це я навіжений? Каюсь, є трохи. Де?..
Андрій роздивляється по боках, шукаючи назву вулиці. Як звичайно, табличок поряд немає. Але є симпатична дівчина, що простує вулицею.
-Красуня, - кричить Андрій, - це яка вулиця?
-Металістів, красень.
Андрій широко посміхається і з жалем проводжає дівчину поглядом.
-Кажуть, вулиця Металістів, - знов кидає у телефон. - Номер? А дідько його знає. - Він ізнов обмацує простір поглядом. Навпроти - вітрина маленького магазинчика, на скло якої наліплений папірець "Ксерокс. 15 коп." - Тут магазинчик навпроти. З ксероксом. Та й загалом, ти ж мою стареньку знаєш. Повз її та стовпу, що її розцілував, не проїдеш. Добре, добре... Та куди ж я уїду, Олександре Івановичу? Не на чим їхати. Добре, чекаю.
Засунувши телефон до кишені, Андрій роздивляється побитий борт. Смикає задні дверцята. Вони заклинені. Пробує заглянути до салону через скло, а потім обходить машину й відкриває протилежні дверцята. Залазить на сидіння і раптово бачить теку, що впала на долівку.
-А це що таке?
Підіймає, недовірливо обмацує шерехату шкіру і розкриває теку. У ній  - стос хрустких жовтих паперів, вкритих швидким дрібним почерком. Андрій, вмостившись зручніше на сидінні, розпочинає їх гортати. Спочатку повільно, потім швидше, швидше... Водночас він гарячково шепоче.
-Скотт... Амундсен... Основна база... Магнітний полюс... Під час повернення... Дивні вихори... Кульові блискавки... Причина смерті... Містика, блін! - вигукує раптово.
Почерк на паперах змінюється машинописними літерами. Андрій совається на сидінні, неначе під бік його шпурнули дулом пістолета.  
-Антарктичний флот... Есмінці... Папанін... Адмірал Берд... Дивні диски  з-під води... Зброя... Нацисти... Нова Швабія... Оаза Бангера... Оаза... Оаза Ширмахера... Новолазарівська. Ось, ч-чорт! - знову вигукує Андрій, і гарячково збирає папери до купи, всуваючи їх назад до теки.
З неї на долівку випадає декілька фотографій. Вже інстинктивно засмикнувши блискавку, Андрій, підіймає їх і швидко передивляється. На старих чорно-білих фото видно міноносці під прапором ВМС СРСР біля прямовисної стіни величезного льодовика. Групове фото моряків на борту корабля на тлі зенітки. Ще одне групове фото на тлі розбитого літака, що майже увесь зарився у сніг. Декілька чоловік біля якогось величезного усюдиходу. Портретне фото чоловіка, по вуха зарослого бородою. Лише очі видно.
На останній фотографії рука Андрія робить коротку паузу. Але потім швидко згортає усі знімки разом і суне у внутрішню кишеню куртки. А сам Доброхліб вже судомно втягує в себе повітря і відкидається на спинку сидіння. Напівзаплющені очі. Напружена зморщена шкіра лоба. Папірець у вітрині магазинчика навпроти: "Ксерокс. 15 коп."

Посмішка у продавщиці добра і ледь зморена. Мабуть, вже скоро кінець її робочої зміни.
-Добре, - каже Андрій, - дайте ще пляшечку горілки. Щоб з перцем.
Засовує гранчасту пляшку у великий пакет з покупками, в якому лежить і тека з автомобілю. Розплачується і йде до виходу з магазину. Знадвору через скло вітрини, наче з-за лискучої грані акваріуму, за ним спостерігає якийсь чолов'яга. Побачивши, що Андрій простує на вулицю, зникає з поля зору.
Бережно несучи пакет, аби випадково не розбити пляшку з горілкою, Доброхліб виходить на вулицю й завмирає на виході: на пустельний вулиці біля відчинених дверцят його "ниви" вовтузиться якась постать.
-Гей! Ти що робиш! - зривається з місця Андрій і, розмахуючи руками (в одній з них теліпається пакет, про обережність щодо якого Доброхліб зовсім забув), біжить до машини.
Одначе постать, на диво, ознак переляку не виявляє. Навпаки, розігнувшись і обернувшись обличчям до Доброхліба, чоловік з довгими, "козацькими", вусами очікує на його наближення. Розуміючи, що відбувається щось не те, той рвучко гальмує і озирається. Зі спини до нього наближується чолов'яга, який спостерігав за Андрієм через скло вітрини. За ним чорніє тонованим лобовим склом знайомий "москвич".
-Ч-чорт! - різко обертається Андрій. Але запізно. Величезний кулак топить його прямо у пику. Пакет випадає з рук, чується брязкіт розбитого скла.
-Чорт - це ти, - каже чоловік з козацькими вусами. - Якого дідька за нами слідкуєш? Жити остогиділо?
-Ах, ти!.. - схопившись за око, сичить Андрій. - Ти ж. Мені. Горілку. Розбив. - і кидається бійку.
Але його збивають з ніг швидко й професійно. Один з нападників тримає Доброхліба на землі, а чоловік з козацькими вусами раптом з якимсь подивом дивиться на впалий пакет, з якого вислизнула мокра тека. Підбирає її, розкриває і вже не тамуючи подиву, передивляється папери. Побачивши це, Андрій сіпається й доволі вдалим порухом скидає з себе нападника. Поряд чується виск гальм. Андрій вже було здіймається на рівні, але козацьковусий б'є його ногою. Доброхліб ледь знов не падає, але його підтримує чоловік, що вистрибнув з "ауді", яка різко зупинилася біля місця бійки. Це - Сашко Когут, який, нітрохи не бажаючи розбиратися, в чому справа, теж миттєво вступає до бою.
-Ану, зупиниться! Зупиниться, кажу! -  кричить з магазинчику продавщиця, поряд з якою вже збирається невеличкий натовп. - Міліцію зараз викличу!
-Тримайся, Андрюхо! - це вже Когут.
Напарник козацьковусого з напівоберту дістає його кулаком і Сашка розвертає, кидаючи обличчям на борт його ж машини. Удар. Когут, обличчям до борту, повільно сповзає на землю. Андрій кидається до нього, але йому вдало роблять підсічку і він летить головою уперед, але, все ж таки, встигає спружинити рукам перед тим, як впасти поряд з Сашком. Вдалині репетує продавщиця.
-Якщо колись десь ти ще раз побачиш нас, то краще зроби вигляд, що взагалі сліпий від самого народження, - кидає чоловік з козацькими вусами до Андрія і, суне теку під пахву.
А потім нападники, кидаючи на натовп біля магазинчика сторожкі погляди, швидко йдуть до свого "москвича", сідають у нього і машина миттєво зривається з місця. Андрій ще намагається кинутись за нею слідом, але безсило падає на коліна і трусить головою.
-Чого це вони? Чого, Андрюхо? - запитує Сашко, в якого розбите обличчя, але який вже знайшов у собі сили піднятися і навіть допомагає в тому й Андрієві.
Той відповідає, намагаючись встати рівно, але продовжуючи трусити головою:
-А я знаю? Знаю я? Документи Кешини, виродки, забрали. - І раптом кричить, вишкірившись на Когута: - Що, помилився я з "москвичем", помилився?!?
-Заспокойся ти! - У свою чергу кричить Сашко. - Які документи?
-Я ж кажу - Кешини.
І раптом Доброхліб випростовується на повний зріст:
-А ось їм, ось, - в напрямку зникнення "москвича" виростає величезна дуля. - Ось, ось, ось...
Він припиняє своє жестикулювання, рвучко виймає з внутрішньої кишені курточку зігнуту навпіл кипу паперів і переможно розмахує ними:
-Ось, ось! Я копії встиг зняти.
Сашко вражено дивиться на друга, теж трусонувши головою, наче це якась хвороба, що перейшла на нього від Андрія.

В холостяцькій квартирі Когута тепло й затишно. В неясному світлі від настільної лампи видно книжкові полиці, плакати на екологічну тематику, розвішені по стінах, фотокартки з пейзажами Антарктики. На столі - розкидані папери, стоїть напівпорожня пляшка горілки, димляться дві чашечки кави.
-Отже, - бере одну чашечку Сашко і присьорбує з неї. Одна щока в нього заліплена лейкопластиром. - Отже, я так розумію, що поки не розберемось із цими подіями, про конференцію можна не говорити?
-Олександре, - крутить в руках свою чашечку Андрій, у якого навіть у присмерку помітний синець під оком, - я розумію, що тема дуже нагальна. Я розумію, що тему електромагнітного забруднення треба підіймати. Тим паче, що більшість наших громадян, перебуваючи під постійним впливом високочастотних та інших полів просто не знає, до чого це призводить. Треба проводити конференцію, треба розгортати лікнеп, треба медіа підключати... Треба! Але я зараз просто не зможу думки докупи скласти. Давай поки що сам розпочинай. А я трохи пізніше підключуся.
-Сам, сам... А я, що не такий, як ти?
-Ти вже сам розпочинав, коли на базі радіоастрономічного інституту та університету свою лабораторію склепав. Ніхто не вірив, що вистоїш. Усі думали, що за півроку на захід здимієш, а ти - ні... Поважаю.  
-Поважає він. Ти не поважай, а допомагай.
-Сашко, вибач, але є в тебе, щось холодне. Від рептилії. В тебе за таємничих обставин загинув охоронець. На твого кореша з цього приводу напали якісь виродки. Я так розумію, що просто пожахати хотіли, але... Але раптом з'ясовується, що пов'язане усе це якимось чином з нотатками Омельченка, які зникли ще в тридцятих роках і які раптом опинилися у Інокентія. Разом, до речі, з дивним протоколом допиту учасника радянської антарктичної експедиції, що відбулася  в 1947-му році. Не той, офіційної, на дизель-електроході "Слава", а якоїсь незрозумілої... Якоїсь воєнізованої і такої, що брала участь у якихось дивних бойових діях. Слухай, звідки усе це у Інокентія? Здається мені, що він не простим охоронцем був.
-Не простим. Простого я б до себе не запросив. Він на СБУ працював. Офіційно. А не офіційно може й на ФСБ. Чи ЦРУ. Чи на Моссад. Дідько їх розбере, цих колишніх "кедебешників".
-Ого! То він з контори?
-А ти думав з якого б дива його з нами у дев'яностих на зимування послали? Втім, тоді це було просто за інерцією. Не звикли ще до незалежності.
-А ти його вирахував?
-А то!.. Я, брате, якщо й маю щось холодне, то розум. На відміну від декого. Ось ти у Кешиних документах за смерть Скотта ухопився. Мовляв, свідчить Антон Лукич по те, що загинув англієць на зворотному путі не від холоду, а від того, що пішов околицями магнітного полюсу. Мовляв, там його самого та супутників його якісь дивні електричні утворення стріли та й посприяли їхній... Хм... Загалом, як на мій погляд, містика усе це. Сидів чоловік у селі, згадував героїчне минуле, ну й... Сам розумієш. А ось про п'ятий антарктичний флот СРСР та ескадрені міноносці проекту "45" давно вже чутки ходять. А тут...
Сашко задумливо бере одну з фотографій, які свого часу Андрій витягнув з теки і сунув до курточки, а зараз кинув поверх паперів. Крутить її у руках, а потім подає Доброхлібові, підкресливши нігтем назву корабля на ній - "Високий".
-Три міноносці - "Внушительний", "Важний" та "Високий", кажуть, і складали антарктичний флот. Відомості про ці кораблі, розпочинаючи з 45-го року, відсутні. Неначе і не було їх.  Але ж ти згодишся, що цей корабель стоїть біля краю антарктичного льодовика.
Сашко бере іншу фотографію, зі збитим літаком, що вгруз у сніг.
-А ось маємо ще. Це - "кінгкобра", американський літак, що дістався СРСР по лендлізу. Можна сказати, що фото зроблено десь в Арктиці. Але зверни увагу на це, - Сашко показує Андрієві на якісь цятки в верхньому куті фото.
А потім подає йому лупу:
-Подивись.
В лупу видно, що цятки схожі на зграю пінгвінів, які стоять десь на самому обрії.
-Пінгвіни, як ти розумієш, в Арктиці не водяться.
Когут закладає руки за голову і відкидається на спинку крісла. Андрій задумливо перебирає фотографії. Врешті решт, доходить до фото бородатого моряка:
-Хто ж ти, мічман Чорний Голубок? Як твоє справжнє ім'я? Когось він мені нагадує...
-Та будь кого, - зауважує Сашко. - Відпусти таку бороду, і сам на нього схожий станеш. А що в протоколі цей мореман лише під псевдо проходить, то значить - великою цяцею він був. Та-а-ак, багато чого можна надибати в архівах відповідних служб...
-Ти вважаєш, що Інокентій саме там був?
-А де в нього ще друзі були? Жаль, що він зі мною не порадився... - в голосі Когута проковзують якісь лиховісні нотки.
Андрій продовжує зацікавлено розглядати фотографію Чорного Голубка. А потім кидає погляд на комп'ютер, що стоїть у кутку столу.
-Слухай, Сашко, а в тебе сканер є?
-Та будь-який каприз за ваші гроші.
-А нумо, дай я трохи з цим джентльменом попрацюю.
Андрій сідає за комп'ютер, а Сашко з паперами влаштовується на диванчику, що стоїть в глибині кімнати. Над диванчиком - величезний плакат на якому зображено півколо якихось хмарочосів, складених з нагромадження опор ЛЕП, моніторів та супутникових антен, а над усім цим висить павутиння у вигляді дротів, що тягнуться від тих лепівських опір. Півколо змикається навколо маленької й жалюгідної людської постаті, яка нагадує толкієнівського Голума і на якій сходяться стилізовані хвилі випромінювань, що тягнуться з тарілок антен. Людина сіпається, охоплена голубим іскристим полум'ям. Вгорі надпис - "Скажемо "ні!" електромагнітному смогу!". Внизу, трохи меншими літерами: "Електрика для людини, а не людина для електрики!"
Когут неуважно перебирає папери, а потім зупиняється на одному з аркушів, заповненому машинописними літерами. "В затоці Росіян, перейменованої нацистами на затоку Бісмарка, фашистами була влаштована відома вам, надзвичайно утаємничена "база 211", зв'язок з якою здійснювався лише через відділ "Оаза", підпорядкований безпосередньо штурмбанфюреру..." - можна встигнути прочитати на ньому.  
-Біс його візьми! - чується від комп'ютера вражений вигук Андрія.
Сашко здригається від несподіванки, з якимсь жалем відкладає папери й підходить до друга. Той тицяє пальцем в екран монітору, на якому зображене кінематографічно-красиве чоловіче обличчя, яке вийшло після того, як Андрій убрав бороду зі сканованої фотографії "мічмана Чорний Голубок".
-Та це ж... Це ж - Кирило Голубєв! - не менш вражено, ніж перед тим Доброхліб, вигукує Когут.
-Заступник директора Українського антарктичного центру власною персоною, - задоволено відгукується Андрій.
-Слухай, кінчай приколюватись! Що ти з фото зробив?
-Та нічого я не робив! Просто поголив пана мічмана та й по усьому!
-Та ні... Бути не може... Я, звісно, розумію твоє ставлення до нього, опісля того, як він в тебе подругу відбив, але...
-Нікого він в мне не одбив! Алла й досі сама живе. З Антошкою. А цей "голубок" біля них - наче той ворон, колами літає...
Сашко іронічно зиркає на друга:
-Ага. Тобто, шанси в когось з вас ще є.
-Слухай!... - обурено сіпається Андрій.
-Мовчу. Мовчу. Але, здається мені, що пан Кирило тобі усюди ввижається.
-Та ти сам подивись!
Когут ще раз уважно придивляється до екрану монітора й задумливо жує губами.
-А схожий таки! Але ж його у ті часи ще й у проекті не було.
-Не було. Але батько був. Чи дід. Чи ще якийсь родич. - Андрій робить коротку паузу. - Слухай, Саньо, мабуть, я погоджуся з тобою: не будемо ми поки що міліцію у цю справу вплутувати. Але ти дай мені свою машину на декілька днів. Я до Києва мотнуся, покручуся там. Може, щось винюхаю...
-Та нема проблем. Але... Але краще давай удвох поїдемо. Прямо завтра. У мене теж деякі справи у Києві є.
Друзі мовчать, задумливо дивлячись на екран монітора, обличчя на якому поступово розпочинає зростати, зростати...

Обличчя Кирила Голубєва з екрана монітору "оживає" і стає видно, що він сидить за столиком невеличкого ресторанчику, розташованого десь на околиці Києва. Напроти нього сидить доволі огрядний чоловік в дорогому костюмі. Та й сам Голубєв одягнутий нівроку. Не те, що Андрій, який зачаївся у темному закутку ресторанної зали, нишком спостерігаючи за співрозмовниками.
-Вибачте, Анатолію Трохимовичу, я зараз повернуся, - встаючи, каже Кирило гладуну і поважним кроком йде до вбиральні.
Андрій примружує очі, кидає у рота жуйку і, старанно рухаючи щелепами, дістає з кишені гаманця та й відраховує з нього гроші. Кладе їх на стіл, виймає з надр одягу маленького цифрового диктофона і приліплює до нього жуйку. Встає. І тут з ним відбувається дивна метаморфоза: сторожкий погляд стає геть п'яним, а сам Андрій йде по проходу між столиками, наче по палубі корабля, що втрапив до страшного шторму. Біля столика гладуна його кидає на нього і він незграбно спирається на столешницю, непомітно приліплюючи диктофона під неї.
-Вибач, вибач, друже, перепрошую, -  бурмоче він гладуну і вже впевненіше рухається до виходу з ресторану.
Там Андрій ледь не зустрічається впритул з Голубєвим, але встигає відвернутись біля гардеробу і, узявши одяг, висковзнути на вулицю.
Втім, Кирило якось сторожко обертається, але потім все ж таки спокійно входить до зали, сідає за свій столик, бере столовий прибор і доволі іронічно поглядає на гладуна:
-Загалом, так. Ви ж розумієте, Анатолію Трохимовичу, що Англія передала станцію "Фарадей" Україні не за гарні очі і навіть не за вдячну пам'ять про супутника Скотта Антона Омельченка, - каже Голубєв. - Ні, "Фарадей", перейменований на "Вернадського", став українським тому, що у наших вчених вже були дуже великі напрацювання в галузі вивчення навколоземного космосу.
-Та я розумію це, Кириле Григоровичу. Як розумію і те, що саме станція була лише додатком до такого коштовного прибору, як спектрофотометр "Дафні". А не навпаки. Що ж, заслужили. Хоча б, наприклад, відкриттям харків'ян, щодо поляризація геомагнітних пульсацій, які впродовж доби обертаються услід за сонцем...
-Ефект соняшника? Цікавий ефект. Красивий. Дещо таємничий. Але ж, любий мій Анатолію Трохимовичу, я ж розумію, що вашу країні цікавлять не ці другорядні питання.
-Кириле Григоровичу, повірте, що, якщо ви не згодитесь, то Росія матиме змогу провести потрібні дослідження з будь-якої іншої станції, яка належить саме їй.
-Угу. Росія має в Антарктиці такі прибори, як "Дафні"? І ще одне. Саме з "Вернадського", колишнього "Фарадея", вперше була помічена озонова дірка над Антарктикою. Оскільки, ваші дослідження пов'язані саме з цією проблематикою, то я роблю певні висновки.
-Проблема раптового вибухоподібного розширення озонової дірки є проблемою усього світу, а не окремої країни, - роздратовано кидає співрозмовник Голубєва. - І якщо ми згодні вам заплатити, то лише за те, що такі дослідження треба провести терміново.
-Так. Терміново. На нашій апаратурі і в потрібному місці. Тобто, на нашій же станції. Я не проти. Ціну ви знаєте.
Анатолій Трохимович картинно здіймає очі вгору, а потім ногою пересуває до Голубєва кейс, який стояв під його стільцем.
-Гроші тут. Але людина буде визначена нами.
-Та будь ласка. Але цю людину повинні знати в нашому Антарктичному центрі. І покваптесь. Чартер на Аргентину за пару днів. На "Горизонті", цьому полярному тихоході, ви, як я розумію, пливти ж не схочете?
Голубєв іронічно посміхається та й встає, беручи кейс з грошима.
-До побачення, Анатолію Трохимовичу, - каже він і йде до виходу.

З "ауді" Когута, червона фарба якої дуже добре пасує тонованим вікнам і яка стоїть на майданчику біля ресторану, виходить Андрій. Він пару разів підстрибує, розминаючи затерплі ноги. Підходить до величезної верби, що росте під самими вікнами закладу і вклякає: до ресторану під'їздіть знайомий "москвич". А на порозі закладу з'являється постать Голубєва.
-Ч-чорт! - напівголосно сичить Андрій. - Становиться гаряче. І треба ж було змінити диспозицію! Помітили чи ні? Сподіватимемось, що ні.
Доброхліба наче вчавлює в шерехату кору дерева. Кирило й чоловік з козацькими вусами, що вийшов з "москвича", зустрічаються на вході до ресторану, але байдуже проходять повз один одного. Голубєв так же спокійно сідає до свого "мерседеса" і від'їздить.
Стараючись залишатися в тіні, щоб його не було помітно з "москвича", Андрій наближається до вікна, за яким видно, як чоловік з козацькими вусами сідає за стіл гладуна і розпочинає з ним якусь розмову, жестикулюючи і показуючи пальцем у напрямку виходу з ресторану. Андрієві здається, що він чимось здивований.
Доброхліб повертається до верби, а потім, заклопотано покрутивши головою і час від часу продовжуючи визирати з-за дерева, дістає з кишені телефон:
-Сашко, привіт!.. Справи?.. Не йдуть, а несуться. Почекай, почекай, не перебивай. Я тут біля ресторану "Пролісок" застряг, сидячи у твоєму авто. Багато, розумієш, наших друзів тут зібралося до купи.
Чується, трохи викривлений перешкодами, голос Когута:
-Друзів? Цікаво. В авто? А ну, ну, розповідай. Тільки відразу скажи, як машина? Як карбюратор, що вранці переставили? Відчувається?
-Відчувається, відчувається. Все нормально. Хочеш, заведу зараз, послухаєш. Але, це потім, а зараз...
-Ой, Андрюхо, вибач, я передзвоню. У мене - виклик по терміновому...
-Тьху ти! - злісно спльовує Доброхліб і вклякає, так і не поклавши телефон до кишені, бо з ресторану виходять гладун з козацьковусим.
Той теж тримає біля вуха мобільник. Знизує плечима, згідно киває. Щось каже гладуну і той, попрощавшись з ним за руку, йде до свого "джипа", що завмер на іншому боці майданчика. Стиха гарчить двигун і, розвернувшись, "джип" зникає у темряві.
Козацьковусий, закінчивши розмову, підходить до "москвича", кидаючи якісь косі погляди на червоне "ауді", а потім сідає за кермо свого автомобілю. Андрій з полегшенням чекає того, що він зараз від'їде. Але відбувається щось зовсім інше.
Вкрадливо, але якось по-хижацькому, гарчить двигун "москвича". І раптом з передньої частини фургону, яка нависає над кабіною, відпадає якийсь щиток. За ним видно дві щілини. Ось права розпочинає потроху світитися і Андрію здається, що в повітрі чується якесь слабеньке дзижчання. Щілина світиться дужче, дужче і ось видно, як світло, що точиться з неї, відривається від фургону, закручується у вигляді диску, що обертається, і, поступово збільшуючи оберти, опісля коротенької паузи, немов зібравши сили для остаточного стрибка, стрімко летить прямо на Доброхліба. Той ціпеніє від здивування.
Але диск, зробивши широке коло, неначе кинутий бумеранг, повертає до когутівської "ауді" і вдаряється об неї. Відскакує, миттєво набравши форму сфери, й летить до "москвича" для того, аби зникнути в іншій, лівій, щілині. Щиток безшумно займає попереднє місце. "Ауді" охоплює якесь помаранчеве свічення. "Москвич" вже на усю силу реве двигуном, зривається з місця і щезає у темряві. А помаранчеве свічення розгорається дужче, дужче і, врешті решт, закручується вихором полум'я, що миттєво охоплює машину.
-Нічого собі, поставили, карбюратора, - розгублено шепоче Андрій.
І в цю мить "ауді" вибухає. Вибухова хвиля кидає Доброхліба на землю. Мобільник, якого він так і тримав у руці, падає на грати ливневої каналізації і проковзує крізь них. Чується брязкіт розбитого скла. З ресторану вибігають люди, здіймається галас і метушня.
Андрій, вилаявшись крізь зуби, обмацує обличчя, схоплюється на рівні і непевно тупцює на місці. Врешті решт, прийнявши рішення, кидається назустріч потоку людей, вбігаючи до приміщення ресторану. Зал вже майже пустий. Столик, за яким сиділи гладун з Голубєвим ще неприбраний. Доброхліб підскакує до столика і швидкими рухами нишпорить під столешницею, дістаючи диктофона.
Засунувши його до кишені, Андрій через розбите вікно вистрибує на вулицю. Декілька секунд спостерігає за метушнею навколо машини Когута і зникає у нічній темряві.


Продовження

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.85110187530518 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …