Давним-давно, може, за мільйони світлових літ, коли наша планета була звичайнісіньким уламком якогось невідомого світу й гасала по чорному Космосу без руля і без вітрил, не було на ній нічого, крім товстелезного льодяного панцира. Єдиним господарем на тому льодовищі був Мороз, а владарювала Льодяна Королева.
Тепер уже кожному малюкові відомо, що навіть у глибокому Космосі достобіса усякого мотлоху, тож Морозові клопоту вистачало — пильнувати за чистотою у своєму господарстві та переповідати космічні плітки Королеві, яка ховалася від жахів космічного безладу у Льодяному Палаці.
Маленьке космічне тіло, якому лише колись судилося стати планетою Земля, мандрувало невідомо куди, то стикаючись, то розбігаючись із подібними собі. Іноді воно наближалося до котроїсь з великих Зірок, і тоді льодяний панцир майбутньої Землі вловлював далеке проміння, міріади кольорових блискіток спалахували у найдрібніших його кристалах. В одну мить холодна і темна космічна мандрівниця перетворювалася в осяйну красуню... Ах!
Ось так миттєво, з нічого народжуються Мрії.
У холодних серцях наших мандрівників зародилася ще неясна, невизначена Мрія про свою Зірку. Свою! І саме на той час прокотилися Космосом чутки, плітки і пересуди про якусь молоду — просто навіжену! — Зірку, яка сама не знає, чого хоче, але клопоту завдає усім. То у якійсь зоряній системі зіб’є з курсу цілком поважну планету, то посвариться з бовдурами-астероїдами або засипле космічним пилом чорну діру, до якої всі вже настільки звикли, що й не помічали. Чого вона шукає, та Зірка?
Мороз і Льодяна Королева побурчали для годиться щось про нинішню молодь, але кожний з них тайкома подумав: коли б вона прилетіла до нас! Яким би осяйним стало наше життя!
І сила їхньої Мрії про свою Зірку була така могутня, що крізь усі космічні перепони досягла молодої фантазерки, і Зірка стрімголов помчала на поклик. Її ще ніхто й ніколи так сильно не жадав!
Льодяне Королівство не встигло підготуватися до зустрічі з жаданою гостею. Його аборигени тільки снили своєю Зіркою, коли вона зопалу пробила льодяний панцир майбутньої планети й застрягла в самісінькій середині. Її пульсуюче тіло навіки залишилося гарячим серцем Землі.
Удар був таким сильним, що коли Мороз і Льодяна Королева отямилися, їхня космічна домівка вже влетіла в Сонячну Систему, і Сонце, засліплене святковим блиском Льодяного королівства, одразу полюбило її, включило у сув’язь своїх планет і визначило найкращу з усіх можливих орбіт.
Нова планета була осяйна, надзвичайна, прекрасна. І сяяв на ній прекрасний Льодяний палац, а в ньому Льодяна Королева у діамантах і перлах теж сяяла, як найкоштовніший діамант. Для Сонцевих ігор було стільки нового матеріалу, воно так старанно працювало, що Мороз почував себе зайвим.
Він сам не знав, що так непокоїть його. Королівство зрештою має свою Зірку — Сонце! І як воно сяє у сонячному промінні! Воно і — Королева… Де ж поділася його Зірка? Чому обдурила?
Гаряча любов Сонця до нової планети і її красуні Королеви потроху руйнувла льодяний панцир, і холодними місячними ночами Морозові вистачало роботи. У тиші цієї самотньої праці йому іноді вчувався неясний ритмічний постук, іноді здавалося, що звідкілясь з глибини планети долітає не тільки звук, але й постійне, хоча ще й слабеньке, тепло. Це тепло руйнувало льодяний панцир зсередини, але Морозові не хотілося заважати йому. Він старанно залатував рани, нанесені льодяному панциреві Сонцем, а ці, залишені внутрішнім теплом, не чіпав. "Може, то моя Зірка?” — сподівався він.
Так Зірка, що стала серцем Землі, і Мороз, який досі був єдиним на ній трудівником, тягнулися одне до одного. І одного разу на світанку, коли Сонце ще спало, а Місяць уже зайшов, вони таки зустрілися…
Ніхто не бачив, ніхто навіть не чув, як тріснув віковий, іще космічний панцир, що сковував Землю. Він просто розтанув від тепла, що йшло від самого серця молодої планети, а з талої води, у якій прозорі кристалики льоду плавилися у сріблясті краплинки, народилося перше життя. Воно засвітилося жовтим вічком першої квітки серед зелених гостролистих стебелець трави на березі першого ручая, що збігав до першої річки…
Уранці Сонце не впізнало Землю. Вона здалася йому ще прекраснішою. З жагучою пристрастю дужого Сонце заходилося допомагати льодогону. Зате Льодяна Королева усе сприйняла як зраду.
З холодної діамантової красуні вона вмить перетворилася на розлючену бабу Сніговицю. Вона знов заморожувала водяні краплини у крижинки-сніжинки й засипала ними усе, що встигли народити на світанні в спільній праці Мороз і його Зірка.
Сніговиця лютилася й хурделила снігом так, що Сонце не могло пробитися крізь віхолу її непокори. Сонце сховалося за хмарами й вирішило перечекати. Але й Мороз не поспішав Сніговиці на допомогу. Час Льодяного Королівства минув безповоротно. Льодяна Королева не збагнула у гніві, що сама зруйнувала свій єдиний захисток — лід. Розпавшись на сніжинки, він укрив відталу Землю товстим білим килимом, під яким зачаїлась іще нікому не відома Весна, захищаючи теплими долонями молоденькі паростки життя. І Сніговиця, не бажаючи, сама зберігала його.
Мороз відступився. Не чоловіча справа — встрявати в жіночі чвари.
А Сонцю взагалі поспішати було нікуди. Зі своєї височини воно оглядало маленьку Землю й уявляло, якою вона буде у зелених шатах вічної весни… Ох, ні!
Спочатку — біле, біле, біле, тепер — зелене, зелене, зелене… Ні! Ні! І Сонце сказало тій Зірці, що стала серцем Землі:
— Ми з тобою однієї крові — ти і я! Давай будемо мудрими. Ми любимо цю маленьку планетку. Вона наше дитя. Давай зробимо її красивою, щасливою, цікавою для усіх.
Зірка сказала:
— Я згодна. Я кохаю Мороза, ми — два полюси життя. Я шаную Льодяну Королеву, бо мій початок там, де її кінець, а Сніговиця-Хуртелиця — лише пам’ять про часи, які не слід забувати. Ти і я — ми з тобою однієї крові. Ми помиримо усіх.
І вони, Сонце і Зірка, що стала серцем Землі, поділили планету навпіл широким поясом вічнозеленого Літа; на обох протилежних полюсах залишили білі шапки льодовиків, а у просторі між вічним Літом і вічною Зимою розділили час, за який Земля обертається навколо Сонця — рік, на чотири пори: Зиму — коли правує Сніговиця-Хурделиця, а Мороз, як завжди, залаштовує негаразди; Весну — найжиттєдайнішу пору зустрічей і прощань холоду із теплом; Літо — для Сонцевих забав, і Осінь, сльози й печалі якої змивають опіки й біль минулих протистоянь.
А в той час, коли Земля завершує своє сонячне коло, настає чарівна мить Нового Року: Мороз приводить на свято Льодяну Королеву. Правда, він з бородою, а вона у вуалі. Але, може, то — маски? У Новорічну ніч усе не так, як завжди. Тисячі, мільйони, мільярди вогнів спалахують у цю ніч на усій планеті, і вона стає такою прекрасною, що Зірка-серце починає битися сильніше, панцир Зими стає усе тоншим і тоншим, Льодяна Королева відходить на льодяні полюси, а між Морозом і Сніговицею-Хурделицею починаються негаразди. Він чекає весни, вона — і чути про весну не хоче. Тоді береться до своєї роботи Сонце.
Але то буде завтра. Сьогодні ж Новий Рік. І нехай одне для усіх нас Сонце і єдина для усіх Зірка-серце, що б’ється у глибині найпрекраснішої з планет, усіх однаково обігріють своїм теплом, подарують Віру, Надію і Любов — на щастя, на здоров’я…
З Новим Роком!
