... Роздивлявся крізь цигарковий дим навколо себе, бачив непевних людей, розмитих напівмороком та жагою до наповнення нутра гіркотою спогадів за чаркою дешевої погані. Його тремтливі руки обмацували стіл, на якому було розлито щось липке, шукали кухоль з недопитим пивом, щоб загасити ним хоч на мить тривогу, шо стягнула його мізки невидимим обручем. Було страшно...
Як він сюди потрапив? Все дуже просто...
Будинок з*явився нізвідки. Охайний такий, іграшковий. Мов зрізаний десь у глибинці Нідерландів та втицьнутий сюди насильно чиєюсь невідворотною волею. Зашморг затягнувся наче уві сні. Йшов собі звичайною вулицею: полатаний асфальт, тротуар, що потребує кращих часів, будинки, сірі та прибиті до землі, мов цвяхи, а тут таке...
Він довго стояв перед будинком, поїдав очима його вікна, двері, вивіску, яка серйозно стверджувала, що всередині будинку рай, що там дуже добре, настільки, що пройти мимо - просто безглуздя, злочин, врешті-решт. Він не міг не зайти. Тяжіння вже почало діяти. Тяжіння замотувало його тіло яскравим привабливим дротом. Він впадав в трясовину спокуси. Він програвав силам, що були набагато вищі за нього, силам, що знали напевно, де в нього найпотаємніше місце.
В будинку його радісно зустріли улесливі люди-привиди. Вони були не з цього світу. Вони допомагали всім прибулим забути про свої домівки, віддати разом з гаманцями найдорожче, що в них до зустрічі з будинком було - свою пам*ять. Над амвоном з пляшок в очі неоном стріляв надпис:
"Тут згортається твій час!"...
І тепер він сидів серед уривків, що пливли в стиснутому просторі, випущених заснулими бранцями, топив себе в цукровому сиропі бесконечно-гіпнозуючої жалості. Він чекав на індульгенцію...
......................................................................
- Скільки 666000000-ий продав свого часу? - спитав старший деструктор у чергового по сектору.
- Три доби, а ще тиждень на відновлення внутрішньої структури.
- Гм... непогано. І врешті-решт, не так дорого...
