...Парадайз Сіті в далині у кольорових вогнях, а кругом тебе морок. Ти - невидимий джин, який вирвався вчора з надщербленої пляшки, ти залишив назавжди мутно-зелене скло в диких первісних хащах. Тепер тобі конче треба засіб, щоб швидше донести себе до маленьких примітивних насолод...
Магдалена стояла на узбіччі в короткій юбчині - майже гола. Знервована підфарбована хіть. Вона продавала свої неперевершені можливості під містом за копійки. Її трясло від холоду та єзуїтської спраги всередині поколотого тіла. Я впізнав своє перше кохання одразу. У мене було дивне відчуття провини, що дотягнулось з далекого минулого до моїх грудей її маленькими кулачками, коли я поїхав робити з нічого собі "будуще".
Від того часу, коли ми пили з нею свіжими травневими ранками каву з великої чашки на двох, пропливло у небуття багато різної дряні. Я став черствим і крутим на гроші, в мене не було вже змоги бігати за спідницями. Я користувався послугами хвойд один раз, чи два на місяць - на більше мене не вистачало. Купував в кіоску "резинки", а потім перше-ліпше розвезене чудовисько з перефарбованим в біле волоссям, відвозив за місто в невеличкий мотель. Там була своя кімната для таких випадків. До ранку я випивав пару пляшок шампанського, розповідаючи про своє собаче життя, а потім засинав, мов убитий, іноді так і не згадавши, для чого туди приїхав...
Магдалена мене не впізнала. Скривила щось подібне до посмішки. Перерахувала стандартний набір послуг. Я дивився на неї без жалю. Мені було давно все до лампочки, не згадував навіть, для чого воюю з ближнім, у якого буде той самий прощальний марш про кіно, що і в мене. Раптово для самого себе спитав її:
- Як твоя мама?
Вона здивовано підняла на мене очі. Потім тихо сказала:
- Нема вже мами. Померла...
- А Колюня?
Магдалена півхвилини мовчала, а потім безбарвно відповіла:
- Колюню три місяці тому взяли до війська. Він сам захотів. А потім... Убили, карочє... нікого в мене. Крім Родіни...
Я запалив сигарету. Колюня був молодшим братом Магдалени. Я його, ще хлопчиськом, вчив грати на гітарі. Він любив читати Толкієна. Продукт типового інтелігентного загнивання, де мама-вчителька середньої школи та "добрі" книжки вчать не звертати увагу на потребу звичайного хліба. Чорт забирай...
- Сідай до машини. - сказав я.
Вона покірливо залізла всередину. Спитала:
- Ти мені візьмеш вина в коробці?
- Візьму. - відповів я.
Мені захотілося багато чого їй взяти, а ще більше сказати. Насамперед те, що вона є продуктом цієї паскудної доби. "Тьфу ти, яка в біса доба... Вигадки. Ми всі - бовдури на цій землі. Сліпі придурки... " Я стрімко розвернув авто. Магдалену кинуло на лівий бік. Вдчув через дурнуваті дешеві парфуми знайомий з юності запах. Машина впевнено стала набирати швидкості. Я віз Магдалену до свого холодного,, в стилі хай-тек, дому. Мені було начхати на те, що будуть казати запрограмовані люди...
