Зверху з динаміка на мене ллється збентежена романтика напівзабутих "Doors". Дошкульно, з прицілом, різкими стрімкими коливаннями задимленого етеру. Я знемагаю від тягучки, що видавлює з себе бідолаха Моррісон. Після того, як він записав "Road blues", йому залишалося до останньої зупинки зовсім небагато...
Навпроти сидить "бейба", дивиться на мене з під густого випаленого пасма розширеними зіницями безпосередньо в нутрощі мого знервованого Я. Її пальці прикрашають срібні масивні обручки, нігті виблискують пурпуровим коханням в жовтих цятках, вимахують переді мною щось динамічне, підкреслюючи надмірну важливість слів, що вилітають з трохи наботоксованого рота.
Ми щойно познайомилися, але вона вже встигла мені набриднути. Вона не тямиться на ранній творчості красеня Бона Скотта та останніх хітах "Оаsis". Це стало очевидно майже одразу. Її потреба в гармонії ледве досягає "техно", лише тому, що воно дає відчуття свободи сідницям, що так полюбляють робити спіралі. Я сказав їй - "Привіт". Вона відповіла - "Хай!" Я зрозумів - "Все буде чьотко. Якщо не наполягати на різноманітності."
Ми сідаємо за столик. Я п*ю суміш з портвейну та горілки. Це у нас називається "жоржик". Чому - не знаю. Питаю, як її звати.
- Сусанна. - каже вона. Просить - " Замов мені "френделя".
Френдель - це така штука, що зробить з коня Фауста. Вона сильніша за "жоржика" в декілька разів. І наіть за музику. Рейтинг Сусанни в моїх очах дещо зростає. Але вона знову починає його понижувати.
- Понімаєш, "фройндік", можна, я тебе буду називать "фройндік"? Ага, можна. Ну і правильно. Я з дєточками не вожусь. На хрєна мені вони, ці дєточки? Я люблю солідних мєнов. Особєнно з города.
Я вже знаю, що вона називає "городом" столицю. А село називає "сєльськой мєсностю". Вона під час танцю встигла розповісти, що її тьотушка живе в "сельськой мєсності". Я слухаю біографію дівчини, прикрашену відступами в косметику та в нездоровий спосіб життя. Ми п*яніємо. Вона вже не здається мені такою нафарбованою жабою. Я готовий розповісти їй про Девіда Ковердейла і показати свій легендарний медіатор від Пейджа.
Вона хапає мене за руку і каже:
- Ти думаєш, шо я непродвінута? Нічого ти не понімаєш. Слухай, а я пишу іногда стіхі. У мене є красіва тєтрадь. А в ній сокровєнноє.
- Валяй. - кажу я. - Прочитай що-небудь.
- Ща. - відповідає вона. - Тільки не смійся.
- Боже упаси! За прекрасне не б*ють. - згоджуюся я.
Вона піднімається з-за столу, патетично витягує руку, обтяжену браслетами, вверх, декларує:
- Змейка тащила мне время на пальцы -
Так начинался мой сладостный сон...
Оце "сладостный сон" мені вообще вставляє. Понімаєш? Ну і, канєшно, змєйка. Змєйка - це ульот. А... Нічого ти не понімаєш в настоящих стіхах.
Сусанна залпом випиває "френделя".
- Да пашол ти! Подкідиш! - кричить вона мені сердито. Йде геть. Їй не сподобалися в моїх очах вогники. Вона не розуміє, що це просто гра світла з гірлянди. Я залишаюсь один на один з "Doors". Я думаю про тернисту долю світової поезії.
Сусанна через декілька хвилин повертається. Примирливо каже.
- Та ладно. У мене в тєтраді є луччі. Зайдеш на кофє, почитаю ще.
