Вечір . Небо усипане мільйонами
яскравих зірок . Морозне повітря
обпалює легені , важко дихати .
Але зовсім молодий хлопець уперто
йде , крок за кроком по снігу .
Іноді він оступається і
провалюється в
глибокі замети , але уперто
продовжує йти далі . У його
пальцях міцно затиснуті дві яскраво-червоні
троянди .
І ось ... ось він побачив, до чого так
уперто йшов . Але так сподівався не
дійти . Ніколи . Квіти самі випали
з рук . Як дві криваві краплі .
- Ти ж так цього хотіла . Я тут
повернувся , - беззвучно шепоче
хлопець , - Тільки благаю , не мовчи !
Хочеш , я більше не поїду ? Все-все
поміняю ! Я зможу , ти мені віриш ?
Але відповіддю була , лише снігова
поземка .
- Значить ... тобі
байдуже ? -хриплый голос
схожий на стон . - Тоді , я сьогодні
же поїду !
Але не встигла фраза злетіти з губ
як в яскравому небі скотилася
зірочка . Немов сльозинка .
Серце хлопця стиснулося від болю .
- Мама , пробач , - видихнув він . - Я
знаю , ти тут . Більше не буде
погроз .
Його величезні очі дивилися в
небо . Воно тепер на завжди його
єдина підтримка .
Холодні зірки зігрівали.
