Чст.1.ред13_=++03_01_15
Аннотація: Повість про альтернативні 80-ті СРСР, де завдяки необачним експериментам на штучному озері утворюється Кокон, який пожирає радянську реальність. Ті нечисленні представники людства, хто виживав найдовше протягом Останнього Тижня, називали його "Кокон Комунізму", або "Жовтневий Кокон" бо те, що вони пережили в той тиждень Великого і Останнього Жовтня 1985, вкладається в життя цілого покоління, або й двох. Читач жиє в іншій (більш безпечній) біфуркації реальності тільки завдяки героїзмові (а іноді і відвертій ліні чи гірше, прихованого збоченства) мешканців квартири №*4 дому 1*Б по вул. Тарасівській, яка зникла разом із тією біфуркацією реальності. Ми ніколи не дізнаємося, що сталося після певного моменту, на якому переривається цифробітна бобіна, знайдена в сумнозвісній шуфляді 4 в київському науково-дослідницькому Інституті проблем океанології.
==ЗАСТЕРЕГИ: Даний твір є в процесі доопрацювання. Дана частина 1. публікується виключно на ГАКу, і до 06.2015 підлягатиме нерегулярним змінам, як і інші частини твору. Дякуємо за всі критичні побажання та творчі зауваги!
пчтк.тркнскрпт1. за потреби скористайтеся перекладачем Гугля, текст складено з урахуванням його семаналізу. дянькує!)запускай--!8^$)
-----------------------густо густо шпичаки шшш -шшшшшш -шшшшш
____ ДАЛІ ІДЕ ТЕКСТ ТВОРУ ------–
_______ГОЛОВА ПЕРЖА))____пробачте______нетути попав)_______Зміну здав04.05am#SIGNOFF_cmd PorepchenkoA
_______________скрипт4.errorcs.bad*term*4#
- Скільки ж це буде продолжацця? - прошипів собі під ніс Маркіян Селіпанович Риба. Нетривку нічну тишу порушувало глухе гупання та ритмічне рипіння, що долинало з-за стіни. Так, безпомилково, це рипіння старої роздовбаної кроваті, у супроводі підглушеного рементування двох голосів, означало одне: сусіди Челдоватенки заходилися кохатись.
Маркіян Селіпанович хоча вже був не молодик, але коли вночі сусіди починали робити свої шлюбні справи, йому, як людині компанійській, кортіло проявити сусідську солідарність, і він всякраз робив спроби лагідно розторхати свою благовірну з міцного сну. Але все даремно: Оряна Кугултаївна Риба спала як ота доісторична істота під одвічними снігами, і легкими похропуваннями нагадувала про те, що зараз не сприймає конкретики цього світу.
Маркіян Селіпанович спробував обережно погладити її по пружному стегну, потім прижався трохи ближче. Але дружина на це лише хропнула і перегорнулася на інший бік.
Маркіян Селіпанович ще деякий час лежав горілиць як бревно, дивлячись в глупу темряву. Раптом в нього виникло відчуття, немов із темряви на нього спрямований чийсь погляд.
Декілька разів в стіну гупнуло особливо гучно (напевно, Челдоватенки своїми порухами підсунули ліжко аж під саму стіну) і почулися зойки, спочатку чоловічий, потім жіночій.
Згодом рипіння та зойки за стіною стихли.
Сяк-так заснувши, Маркіян Селіпанович побачив сон, ніби світ довкола перетворився на велетенську рибу, в череві якої опинилося все людство, і риба ця страшенно і гулко реве.
Прокинувшись ізнову, Маркіян Селіпанович зрозумів, що його благовірна дружина хропе, від чого дрижкотить усе ліжко.
Слід зауважити, що Оряна Кугултаївна мала особливий хист і талан до хропіння. Маркіян Селіпанович спочатку був затикав вуха підопрілим горохом, але потім, після того, як одного разу йому ледь вдалося виколупати звідти цей горох, став затикати вуха хлібом. Цього разу хліба під рукою не знайшлося (бо Оряна Кугултаївна його з’їла якраз перед сном), а вставати і йти за ним через весь коридор комунальної квартири на кухню йому було взападло, тому Маркіянові Селіпановичу довелося слухати витвори хропового мистецтва. Оряна Кугултаївна хропіла як підземельна протоісторична істота. Деякі тембральні обертони її хиркань, хрюкань, плямкань та підсапувань відгукувалися глибоко у серці Маркіяна Селіпановича підземельними проточасовими вібраціями, горгульними абераціями, збуджуючи найпотаємніші, найдоісторичніші та позачасові непокоєння, марення та кошмари.
Втративши надію як слід поспати, Маркіян Селіпанович впав у стан мрачної байдужості до всього, а відтак несподівано здобув певну легкість на душі. Він просто лежав, і замість затикати вуха, став навпаки дослухатись до звуків, що їх відтворювала його дружина.
Оряна Кугултаївна тим часом дійшла апофеозу свого лунатичного мистецтва, бо перегорнулася горілиць, відтак звільнивши для руху вібрацій більш широкі нетрі горлянки, і гриміла, угиркала та ропотіла жаскими квадрофузіями з обох ніздрів та з рота, резонуючи видобутими звуками через огрядне черево.
Аж тут знову відчув Маркіян Селіпанович, немов хтось дивиться на нього з темряви. Він навіть знав, хто. І від цього ставало ще більш лячно.
Зі стіни на Маркіяна Селіпановича споглядав Ушинський. Звісно, не власною персоною, а лише відбитком тієї персони, що зробив невідомий художник, з якого книжкові комбінати надрукували чимало картонних копій. На стіні, прямісінько навпроти ліжка, висів портрет видатного педагога, якому приписують виникнення шкільної класно-урочної системи. (Хоча, Оряна Кугултаївна, як колишня завуч школи №34 для тяжко обдарованих – де, власне, і скомуниздила цей портрет з якогось “червоного куточка”, - вичитала в одній дисидентській роздруківці, що насправді класно-урочну систему придумав пруський барон фон Штайн, авантюрист, промисловик та пройдисвіт, аби плодити послушних та тупих зомбі-клерків для новоявленої індустріальної епохи.) Щоразу, як тільки в кімнаті вимикалося світло, Маркіянові Селіпановичу здавалося, що Ушинський дивиться на нього крізь темряву.
Змагаючись з Ушинським в переглядки, Маркіян Селіпанович несподівано для себе заснув, і наснилося йому, що тепер портрет - це він сам, і висить він десь понад вулицею, і бачить, як повз нього проїжджає величезна чорна цистарна, знизу у якої звисають чорні щупальця, а зверху світяться та дрижчать тоненькі фіолетові ниточки…
Вже під світанок Маркіян Селіпанович знов прокинувся, не одразу второпавши, що під час його кількасекундного перебування на невідомій жаскій вулиці та споглядання чорної цистарни у звичному світі сплило пів ночі. Нарешті збагнувши, що він вдома, Маркіян Селіпанович одразу прислухавсь до сусідської квартири: там було тихо. Також одразу згадав, що було вночі, і йому знову закортілося припастися до дружининих принад. Натомість, повернувшись до іншого боку кроваті, зустрів лише зім'яте простирадло: його жінка десь вже спозаранку здиміла.
ІІ
Насправді Оряна Кугултаївна мала доволі серйозну пристрасть, якщо не сказати залежність. Щоночі та щоранку (а також щодня і щовечора) їй неймовірно хотілося їсти. Рухома потужним і невідворотнім позовом, вона прокидалась, і чимчикувала темним довгим коридором до комунальної кухні, де рука її знервовано відкривала один з двох холодильників, порпалась, вибірково видобуваючи нагромаджені наїдки, і поспіхом споживала, при цьому алярмічно озираючись на двері. В суцільній тиші, що переривалася лише тихим шарудінням тарганів та гирготінням холодильників, Оряна Кугултаївна плямкала та гучно ковтала поспіхом прожовані кавалки, після чого вони бультахкалися в кишкову рідину.
Якщо ж протягом наступного дня хтось із сусідів виявляв в своєму холодильнику нестачу, Оряні Кугултаївні доводилося терпіти на собі погляди, сповнені жовчної підозри та ледь прихованої ворожості, і ці погрози нерідко загрожували виплеснутися назовні у вигляді неоковирного побутового скандалу із брутальною лайкою та можливим контактним рукоприкладством.
Маркіян Селіпанович, саркастично передсмакуючи у ліжку майбутні невтішні події дня, інтуїтивно упідозрив, що його благовірна знов безецно жере щось на кухні, але на цей раз інтуіція схибила: наразі Оряна Кугултаївна вела галасливу бесіду з іншими мешканцями квартири в дальньому кінці загального коридору, де захламлений коридорний тунель різко повертав, утворюючи довжелезну літеру Г, і виходив на кухню.
Наразі суперечка виникла навколо (і в безпосередній близькості розташування) туалету, який налічувався на всю комунальну квартиру аж один, хоча бажаючих до нього одночасно потрапити було набагато більше. Найчастіше суперечки траплялися вранці, через деяких недостатньо свідомих мешканців, які проводили в цьому популярному приміщенні трохи більше часу, ніж це було потрібно на думку інших мешканців. Саме так систематично чинив мешканець із незвичним для Радянського Союзу ім'ям та прізвищем - Гувільйон Тарасович Баштен-Карамзюк. Він був пенсіонер, французький емігрант в другому поколінні, спортсмен-аматор та чемпіон районної спілки зі спортивного стрибання з гантелями. Окрім нарочитої та підкресленої чемності, яку Гувільйон Тарасович виявляв навіть сварячись із сусідами, він ще мав доньку Саню підліткового віку (про неї мова йтиметься нижче) та декілька доволі дивних звичок. Наприклад, звичку довго сидіти в туалеті. (Про інші дивні звички Гувільйона Тарасовича Баштен-Карамзюка читач неодмінно дізнається пізніше, коли це буде більш на часі).
- Скільки вже можна там сидіти? - репетували сусіди. - Виходьте вже негайно, Гувільйон Тарасович!
У відповідь на галас мешканців з-за дверей туалету долинали по черзі різні звуки: стукіт, металевий лязкіт, потім шарудіння, знов стукіт, ляпання води, дзюрчання, сопіння та вовтузіння.
- Тарасич, ти там ще живий? - запитав мешканець Матвій Челдоватенко, який стояв третім у черзі. - Давай швидш, бо ти знову всіх затримуєш!
У відповідь знову долинув стукіт, брязкіт та ляпання води.
Особливо активна мешканка Єлізавета Горлобанченко (співробітник міського Центрального музею Піонерів) навіть постукала у двері, натякаючи на можливий силовий варіант звільнення приміщення туалету.
Так повторювалося декілька разів, аж раптом, коли більшість сусідів вже втратило надію на звільнення туалету найближчим часом, в туалеті пролунало сичання аерозольного освіжувача повітря, двері несподівано і рвучко прочинилися, відтак Гувільйон Тарасович із сяючим від оптимізму обличчям вийшов на коридор, у супроводі складного шлейфу запахів.
– От ти бляха Тарасич даєш! – гиркнув сусід Челдоватенко, і, втрачаючи усілякий біологічний терпець свого організму, рвонувся до звільненої вбиральні. Решта сусідів (переважно жінки) не встигли зреагувати на прорив Челдоватенка, і спрямували сповнені осуду та презирства погляди на Гувільйона Тарасовича. Він не поворухнувши бров'ю почимчикував до себе в кімнату.
ІІІ
Маркіян Селіпанович Риба, назагал позбавлений задоволення повсякденних чоловічих потреб, продовжував лежати у ліжку і смурніти. Невикористане лібідо в ньому зачало клокотіти і алхімічно переплавлюватись на войовничу підлоту. І тому першому, з ким Маркіянові Степановичу в такому стані випадало зустрітися зранку, судилося отримати весь заряд сублімованого їдкого сарказму.
І не встиг Маркіян Селіпанович спрямувати свій сповнений гіркої іронії погляд на двері, які відділяли його помешкання від решти житлового приміщення, як в ці двері постукав сусід по комунальній квартирі, Матвій Челдоватенко: той самий, що вночі за стіною розгойдував рипуче ліжко під своєю дружиною, і той самий, що дікількома хвилинами раніше прорвався до комунальної вбиральні.
- Привіт, Селіпанич. - сказав він, по-простому одразу прочиняючи двері помешкання Риб (Челдоватенки були родом десь з Московії, тому в своїй поведінці особої тактовності не виявляли). - Не спиш? А...
Оцінивши смурний вигляд Маркіяна Селіпановича, Челдоватенко не став заходити до приміщення, а застряг у шпарині дверей, обпершись об шибку.
- Ти чо, Селіпанич? - здійняв брови Челдоватенко. - Не в духє?
Потім по-змовницькому ухмильнувся, і зиркнув очима в бік кухні.
- А шо, мо не дає? - спитав він, натякаючи на дружину Маркіяна Селіпановича. - А ти її скрути і візьми на гвалт.
Жестом Матвій Челдоватенко показав, що саме треба зробити, скрутивши дружину.
- Ох, а моя так навпаки, розійшлася шось. - продовжував Челдоватенко. - Кожного дня хоче, і все їй мало. Натер собі все хазяйство.
Він реготнув, але раптом згадав першочергову причину візиту, і дістав з кишені цигарку, тут же безецно її запаливши.
- Слухай, Селіпанич. - діловито завів Челдоватенко, коли кислий бздючий дим він цигарки став розповзатись довкола. - Я оце до тебе по справі. Ми цей, открили нове місце з пацанами, чуєш…
Челдоватенко крадькувато озирнувся і насунувся ближче до співбесідника, перейшовши на напівшепіт.
– Чуєш, там вроді би запрещьонноє мєсто, кажуть при Хрущові був якийсь інститут засікречений…
Челдоватенко затягнувся цигаркою, і на мить, чи то від вакуумного смоктання бздючої цигарки, чи то від певних тривожних думок, очі його занурились трохи глибше у черепні піхви. Але випустивши дим, він очуняв.
– Але ми все одно з пацанами завтра їдемо порибалити. Пофіг шо запретілі, пацани кажуть їздять, хороша риба буває, огромна бля!
Челдоватенко розвів руками в боки, показуючи огромну рибу, а цигаркою, затиснутою в зубах, диригував подальшою промовою, безецно струшуючи попіл на темний паркет підлоги помешкання Риб. Бздюча цигарка розповсюджувала хмарки їдкого кислого диму.
– Я тільки хочу шоби ти нікому цей, не балакав, на всякій случай, поняв, Селіпанич? - Челдоватенко раптом легенько, але настирливо (“по дружескі”, як охарактеризував би він сам) відштовхнув Маркіяна Селіпановича від дверей, пройшов у кімнату та підсів на табуретку біля ліжка, при чому ковбаска попелу тут же нехлюйно обсипалася прямо на ліжко. - Там, пацани кажуть, ставок біля бувшого лабораторного комплексу. Ще при Хрущовє якась лабораторія була, ти представ!
Челдоватенко замовкнув, трохи знітившись, чи не наговорив він зайвого. Посмоктавши цигарку, він перейшов до основної мети свого візиту.
- Чуєш? Дак я за цей... ти за собачкой присмотріть можеш?
У Челдоватенків не було дітей (дружина інколи поміж ділом бідкалася, що "не нажили, хоча старалися"). Сяку таку компанію їм натомість доставляло квапітливе цуценя якоїсь мішаної породи. Цуценя здебільшого носилося по їхній кімнаті, іноді вискакувало на коридор, і тоді Челдоватенки шугали за ним аж до кухні, і брутально запихували тварюку назад до своєї оселі. Воно скавчало та скімлило, і напрочуд густо для такої дрібної потвори бзділо псюрою на всю комуналку.
Маркіян Селіпанович нічого не одповів, лише махнув рукою, мовляв, а чорт з тобою, що для Челдоватенка означало ввічливе розуміння сказаного. Більше виказувати Маркіян Селіпанович не мав настрою нічого, бо несублімоване лібідо, яке стояло некомфортним кавалком під животом, не давало зосередитись на промові сусіда. Маркіян Селіпанович поглянув на портрет Ушинського: той серйозно і таємничо вдивлявся в сутність того, що відбувалося в світі.
– Селіпанич, а може, поїхали з нами, га? – Челдоватенко по-братерському видихнув цілу хмару бздючого диму прямо в обличчя сусідові. – Шо нам, кабанам, га?
Маркіян Селіпанович уявив собі на секунду дводенне перебування в димі цигарок Челдоватенка та його “пацанів”, і мусив ввічливо, але впевнено відмовитись від пропозиції.
– Гм, ну, ти даєш, Селіпанич. – трохи обідився Челдоватенко. – Твоя тобі не дає, а ти вдома сидиш, як оце я не знаю. Поїхали!
Маркіян Селіпанович, шукаючи точку опори, спочатку утупився в підлогу, потім звів очі до портрету Ушинського, і, наче відчувши підтримку видатного педагога, знову вперто хилитнув головою. Челдоватенко хтів навести ще якісь арґументи на користь рибалки на невідомому ставку, як в свою чергу помітив портрет Ушинського на стіні, і його погляд захмарився.
– Ну, як знаєш. – сказав сусід, підводячись із табуретки та шукаючи, куди б присунути недопалок. – Але ж за собачку ми з тобой домовились, е?
Коли Челдоватенко пішов з кімнати, Маркіян Селіпанович деякий час відсторонено споглядав, як повітрям мляво нуртують, розповсюджуючись по кімнаті, залишки бздючого цигаркового диму.
===–– інтерлюдія, полковник Подлокотніков
Майор КДБ Подлокотніков йшов до Управління каральної психіатрії в поганому настрої. “Прочухон”, якого вчора йому влаштував полковник Грибоконь, був першим громом у великій бучі, яка обіцяла розігратись сьогодні. Останні події в таємничому лабораторному відділенні 7 попахували чимось зовсім нехорошим, і як мінімум кількома гучними звільненнями. Одним із звільнених ймовірно мав стати Грибоконь. Тому він йшов і міркував над тим, кого підставити замість себе.
Жаска абомінація, яку Грибоконь із Подлокотніковим сьогодні вранці побачили на кіноплівці, сталася буквально вчора. Пацієнт з 7-го відділення перетворився на потворну подобу слизького поліпа, який звисав з потолоки… Що було на плівці далі Подлокотніков не побачив, бо його відіпхнули від дверей. Грибоконь зостався.
Майор відчував, що головна хиба криється в тих пришелепкуватих худорлявих кадрах, яких Управління найняло для… от для чого, ніхто достеменно не знав. За офіційною номенклатурою вони значились як “культурософські асистенти”. Але те, що вони поробляли у відділенні 7, скидалося на бісовський окультизм.
“Культисти довбані”, подумки вилаявся Подлокотніков.
– Довбані культисти. – він вилаявся уголос, не помітивши, що стоїть біля тролейбусної зупинки. Спочатку він навіть не збагнув, в чому саме полягала незвичність ситуації. Але потім в його свідомості щось клацнуло, і він отямився. З тролейбусних дротів звисала тварюка, яка лише зовні нагадувала тролейбус. Абомінація сичала та переливалася мутнявою рідиною під кволими напливами шкіри. З деяких місць випиналися тендріли, якими потвора запихувала кількох пасажирів із зупинки собі у чавкаючий сфінктер.
- Ти шо, йопт... - лише пролепетав Подлокотніков, і рукою потягнувся до кобури.
І тут уявна перверзія зникла.
Випробування укусів модерованих комах на пацієнтах не давало бажаного результату. Досліди, які розпочинав іще полонений професор Гаймброд-Штюрцфогель при Хрущові, коли було виведено перших модерованих комарів, не дали ніяких результатів, окрім сильних галюцінаторних реакцій та психостимулюючого ефекту. Тепер, п’ятнадцять років потому, робота, досі прихована від очей соціуму, яка не припинялася ані на день, досягала інших результатів, і вони були геть не ті, на які сподівалися. Таємниче перетворення двох із пацієнтів на слизьких та напрочуд швидких арахно-тропоформів спричинило неабияку метушню серед начальства, і змусило потроїти заходи безпеки та карантину. Жаскі та протиприродні мутиляції, які майорові Подлокотнікову довелося спостерігати останніми місяцями, змушували навіть його тренований, успадкований від батька-НКВДиста, шлунок, подеколи давати позови на блювотиння.
----====інтерлюдія переривається=====----
Другим сусідом Маркіяна Селіпановича був Натан Костомислович Чибульбайс, заслужений лікар кріпто-проктолог, член всесоюзної гінеко-проктологічної спілки СРСР. Дружина його - огрядна дама, що працювала на видачі бюлетенів - пішла з життя кілька років тому, і з того часу Чибульбайс здрузякувався з іншим квартирним чудасієм Гувільйоном Тарасовичем Баштен-Карамзюком (про якого буде оповідка далі). Вони обидва часто зачинялися чи в того чи в іншого в помешканні, і про щось довго та чинно теревеніли, аж тільки глухе буботіння годинами долинало крізь тиху спеку літа, чи сутужну зосередженість зими.
Окрім подружжя Челдоватенків, Баштен-Карамзюка та одинокого Чибульбайса в квартирі мешкало іще двійко персонажів: Єлізавета Горлобанченко, бібліотекар та радянська націоналістка (про неї буде оповідь нижче), а також суб’єкт, про якого відомо було лише його прізвище: Х**мов. Страшний да худющий дідуган, що мешкав у самій перший кімнаті біля вхідних дверей, щоранку виходив зі своєї берлоги в обвислих кальсонах та майці, огорнутий шлейфом хворобливих запахів – ліків, блювотиння та чогось тваринного, – і чимчикував на кухню, де варив собі манну кашку в дрібній зкоцюрбленій каструльці. Від нездорового амбре цієї кашки додавався ще негарний запах наче від паленої щурячої шкіри, та чогось зовсім антигіґієнічного. Зазвичай сусіди, здалека завидівши на кухні його лисину із металевою заплаткою на потилиці, звично робили розворот на 180 градусів та повертались до своїх кімнат, аби перечекати, доки Х**мов звідти здрисне в свій закапелок. Ніхто з ним не балакав, бо цей старигань взагалі поводився так, ніби довкола нього нікого не існує: порожній, беземоційний погляд його маленьких, як у мойви, оченят, не виражав абсолютно нічого; можливо, всередині цього тіла взагалі не було ніякої душі. Заплатка з блідого металу на його потилиці постійно сочилася густим та жовтавим, як смола.
Подейкували, що він колись був хірургом і служив в катівні НКВД, поки не зіткнувся з якимось ув’язненим святим чи монахом, який викликав небесну плазму чищо, і вразив нею Хромова, зробивши його навіки калікою з діркою в голові. Казав також хтось, що та плазма (чи небесний вогонь) випалила в ньому пів-душі.
________break_insert_______
}}}|||||STREAM$BREAK.CODE#@020849623
}}}}йосик, куди ми зашлі, це щотаке&&&!! _ !! _ !! __ХЪ
///////ну ти ж казав, що пол.юємоXXi.scr.memdump_1029349628 ..\на оцих от!{{{{{та ну опять ну{{{//шоцетаке…!._..!._..!._
&&$неспугни+_}}чуєш][]] бо воно ж *(#нас читає///…./////…$$creen.ca(*$(*9698749583799
