Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2685
Творів: 50996
Рецензій: 95738

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 39972, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.238.71.155')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Життєва історія

МИХАЙЛОВА ДОЛЯ

© Анізія, 02-01-2015
Мороз, вітер та сніг  творили   дивну казку.  Гілки дерев вітер відхилив, сніг обліпив їх, а мороз  наче  покрив блискучим лаком. Виглядало так, що  дерева, як живі істоти, з розпущеним волоссям  біжать назустріч вітру, йому. Це було настільки гарно, що не хотілося заходити  до  будинку.  Але  вітер, рвучкий, холодний, безпощадний, колючий сніг  таки змусили    переступити поріг. Вітрисько, якому  не вдалося   увірватися до хати, сумно  завив  за дверима і  покотив снігову пелену далі.  
Михайлові минуло шістдесят п’ять. Та виглядав він значно старшим за свої літа.  Обличчя, гладенько  поголене,  пооране  зморшками,  які , наче   шнурки, оживали, коли   посміхався чи говорив щось. Шкіра на вилицях   туго натягнена  блищала, ніби   хтось вділив її надто мало для обличчя.   Або вся вона зібралася у тих зморшках. Худий, високий, здавалося, що  уподібнився  до дерев, котрі росли довкола. І навіть  пишна  сива шевелюра  нагадувала крону .
-Чи ж ви, Михайле, коли що їсте, що такий худий? - не раз цікавилися молодиці , коли  заходив до сільської крамниці.
-Та чому ж не їм, - відповідав, як завше, стримано. – Їм.
-Ага , їсть – докидала котрась. – Їсть  і його біда їсть.
-Та, каркас є. І то добре, - відказував. Та й усе. На тому його розмови з  цікавим  жіноцтвом закінчувалися.
Не одна намагалася проникнути за паркан його садиби, не одна  навмисно підвертала ногу під   самою  хвірткою, сподіваючись на те, що вийде господар і запросить до хати. А там, дивись, і   поговорити можна буде. І познайомитися ближче. Чи навіть залишитися у   такому цікавому будинку, де дах, як туго  натягнені вітрила корабля, де вікна  від землі до тих вітрил, де квіти, як на картинках з країн заморських. Бо самітним жінкам, а їх у селі чимало,  хай уже б сякий - такий, аби був, аби хліба роздобув. Михайло ж був не сяким-таким. Розумний, гарний, ввічливий. Ніхто ніколи не бачив його п’яним. Завше був при роботі. Та не поспішав Михайло когось привести до своєї хати. Говорив собі: «Їж з голоду, а люби змолоду»…  
Вже майже   чверть віку  ось тут, на околиці села , за  широкою смугою перших дерев   старезного лісу, на величезній  галявині, котра, як плато, розкинулася на  пагорбі, з якого  проглядалися довколишні села, спорудив він свій будинок. Зводив його більше  десяти літ. Поволеньки, добротно.  І не те, щоб великим був той будинок. У селі майже кожен  має значно більший.  Звісно,  є й менші. Ось вдова  Карманиха  має стареньку хатку,  як кажуть старі люди, ліплянку, зі стін котрої вже котрий рік  осипається глина. А в нього   на першому поверсі  кухня, вітальня, ванна  та його кабінет, на другому – дві маленькі кімнатки.  І тераса.  На тій терасі його можна побачити  зранку чи надвечір.  Спочатку, щоправда,   звів з дерева малесеньку хатиночку. Бо десь мав же жити, поки будувався. Ця хатинка зараз йому служить коморою. Там тримає всякий   реманент: лопату, сапку, вила, граблі. Та кошики, відра. Там ще іноді влітку  сушить   яблука, груші, в’ялить сливу чи рибину… Навіть взимку щось виплітає з висушених  вербових пагонів.  Крісло величезне  виплів, на терасу поставив.   Потім  гойдалку . Та таку, що аж з міста приїжджали, хотіли купити. Не продав. Дивувалися люди:  навіщо вона йому, коли  дітей у нього нема. Навіть жінки нема.  Взагалі нікого у нього нема… Давно.
У селі знали про долю його. Хтось  його жалів, хтось йому  заздрив. Хтось підозріло приглядався: де ж та правда?
-Куди це Ви, господарю, ходили? Ми вже й переживали. - Тоненька дівоча постать застигла на  дерев’яних сходах.  – Ялиночки нема, то ми  просто гілок соснових  наламали.   Поставили ялиночку    собі й вам.  Я вже й  торт спекла.  Андрійко  дрова рубає .  Оленка вареники ліпить. Сергій їй допомагає. Скоро все буде готово.    
Михайло аж здригнувся. Цілком забув, що  вчора дві пари молодят напросилися Новий рік зустріти тут, у лісі.  А що  поблизу  не було   жодної оселі, то впросили таки його, щоб  впустив на кілька днів.  Спеціально з самісінького Львова приїхали сюди. Романтики! Спочатку не погоджувався.  Коли   вони, не повернули назад до села,  а   побрели лісовою стежиною углиб,  погукав:
-Ви куди? Там же ліс.  І ні душі. Хіба що  ведмеді та вовки. Ще лисиці, зайці, навіть рись можете здибати.
-Так ви ж не  берете. А ми так далеко їхали. Щоб тут , майже на кордоні, зустріти Новий рік. У нас всього кілька днів вільних.
-До села вертайте. Там знайдете тих, хто  бере на квартиру….
-Не хочемо до села, - тоненький дівочий голосок. – Хочемо далі від людей.
-Чого це людей  цураєтеся? Серед  людей безпечніше аніж серед лісових звірів.
-Ви ж чомусь не захотіли серед людей, -  те саме дівчатисько.
І хоча зарікався, що ніколи не піддасться на  жіночі  прохання, поступився.
-Та  добре вже, вертайте.  
Коли ввійшли до хати, обтрусивши сніг на ганку,  показав їм сходи.  
-Там дві кімнатки. Правда, лише в одній  є  ліжко. В іншій канапа. То дівчата  най поселяються там, де ліжко, а хлопці – де канапа.
-А це  чому? – той самий голос.
А ті троє мовчать. Померзли, бідні. Лиш та вивірка    всюди встигає. І торбу вхопила від хлопця, намагається  тягнути догори. Та  торба  за неї більше.
- Аби комусь не було  образливо, що дісталося  гірше. Там, де канапа, є ще крісло велике. Один зможе на канапі  переспати, інший – на кріслі. А поки що роздягайтеся ,  зараз чай загрію.
Скоро над головою загупали, почувся сміх. Вниз зійшли два парубки. Познайомилися. Незабаром і дівчата зійшли. Переодягнулися. Тепленькі   капці на ногах. Видно, що десь тут придбали. Бо лише  у них  та ще на Гуцульщині такі шиють. З овечого хутра, м’якенькі.
-Чай закипів. Хліб у хлібниці.  Шукайте  там  у  шафці ще дещо. У холодильнику сир, бринза. А я скоро верну.
-Та же ви нас не знаєте, залишаєте самих  вдома. Чи ж надовго ви? Бо Новий рік на порозі. Хотіли би, щоб і господар був. Як нам самим?
-Не затримаюся.  Нині  скоро темніє.  Дороги позамітає так, що й мене може блуд вчепитися.
Надвечір  вернувся. Прокладав  сліди  у високих  заметах, а вітер  намітав перед ним нові, штовхав його, намагаючись  перевернути   і загорнути у білу  ковдру. Не давався, змагався з вітром. Нагадував  дерев’яного паяца, якого в далекому дитинстві  змайстрував йому дідусь. Коли натискав на  тоненькі дощечки, довгоногий паяц стрибав, перевертався. Як і він нині.
-Куди  ходив, там мене нема. То й добре, що знайшли   сосну. Чи ж не знищили її? Бо  я тут замешкав і не маю права ображати нічого живого.
-Та ні. Ми  всього кілька гілочок. Собі по одній, а тут внизу – три.
Вдихнув   запах свіжоспеченого тіста. Як у дитинстві.  Парує вода на  плиті.  Чорненька  дівчина,  вже приготувалася вареники закидати. Швидко освоїлися. Що то молоді. І борошно знайшли, і навіть  шкварками пахне. Та чорненька, здається, Христинка. З красунь, в яких одна брова варта вола, другій і ціни нема.  А це рудоволосе  вивірченя чи не Галинка. Весела як ясочка. Та така, що зуби й губи говорять.
Щоб хоч не забутися.  Та не переплутати.
Галинка ж уже щебече:
-Сало ми  мали з собою. І навіть пательню. І казан.  А торт. Купили   яйця, думали зварити. Та побачили, що у  вас тут цілий міх борошна, взяли чотири ложки,  спекли  цвібак. То нічого? Не будете гніватися? Ми  вам заплатимо. Вареники ми  з дому взяли. Не збиралися пекти. Думали, купимо торт.  Або обійдемося.
Ввійшов  Андрій з оберемком дров.  Хлопці почали розпалювати  камін. Пахло хвоєю, стало так по домашньому затишно й добре. Михайло відвик від того, що хтось тут живе, господарює в його хаті. Але ж сам завернув їх. Витягнув обрус. Вишиваний   волошками. Ще  мама  вишивала.  Розстелив на столі.  Дістав   сулію  вина  сунично – калинового.  Галинка принесла пляшку шампанського.  На стіл  з великої торби  виклала  ковбасу, сир, кілька консервних банок.  І  курку запечену.
Михайлові стало соромно. Крім того вина,  бринзи,  та  грудочки сиру нічого у хаті не мав. Самому не треба багато. Та й не чекав гостей.  Новий рік зустрічав би сам. Налив би в   келих вина.  Може  яєчню би засмажив.  Та й просидів би перед телевізором… То вже на Святвечір, на Різдво більше би ладився. Може би й  Іван завітав. Чи  Ігор з дружиною.  Друзі  його .
Ось і дванадцята.. .  Хлопці вітають дівчат, дівчата хлопців. І всі разом-його. Іскриться шампанське… Стіл багатий.  Уже й не пам’ятає, коли так було. Та й не  ласий був до їжі.  Сказано:  їж, поки рот свіж, а зав’яне – ніщо в нього й не загляне. Зійшли   літа із світа, як лист із дерева.
Гості  одягнулися, висипали на подвір’я,  салютують небу  і землі, що рік Новий на поріг став. Кликали і його. Не пішов.  Але оці спалахи, цей феєрверк вогню та радості, світла та   сили,  вже вкотре  за нинішній день нагадав йому..
Вчора по телебаченню дивився  програму  «Один за всіх». Там дівча таке, шістнадцятирічне, звинувачувало двох  чоловіків у зґвалтуванні. Один з них- сімейний. Уже й діточок трійко. Та дружина красуня.  І вона  присутня була.  Батьки дівчини доказували, що хочуть лише правди.  А правда випирала з усіх кутів і  була не на їхню користь.   Дівча доказувало, що ось так  собі вийшло прогулятися, де не візьмися знайомі на машині, запропонували підвезти, погодилася. І біда  трапилася.  Свідків же було чимало, котрі  твердили цілком інше: і в барі сиділа, і пила , і до хлопців телефонувала, сама себе пропонувала. А вранці, коли  додому хтось підвіз, була настільки п’яна, мокра, що  батьки   одразу запідозрили погане і на запитання, чи не  трапилося біди,  підтвердила. Вигадала таку історію, що мати  в горі руки заломила, а батько схопився за зброю - військовий – і до хати кривдників… Хлопці  сидять. А дівча й далі  історію  придумує. Скільки  присутні її не просили, щоб опам’яталася, коли не правда це, бо ж ламає долі  двох людей, зрештою, не лише двох,  сиділа, опустивши очі… Батьки ж були впевнені : на дитину їхню  єдину  видумують  всяке,  вони ж хочуть лише правди і,  щоб негідники сиділи.
Ця передача повернула  його у  юність.  Коли  ще двадцяти не мав. Дівчата  на нього  задивлялися.  Батьки ним не могли натішитися, а бабуся лише принцом і називала.  Постійно  говорила, що лиш як народився він , то вже вдався.  Учився добре. Мріяв бути архітектором. Закінчив художню школу. Плани  такі були..
Як на лихо, вподобала його  молодиця.  Архітектор.  До неї ходив на заняття,  давала уроки креслення.  Не раз помічав , що ставиться до нього  по-іншому.   Однокласників  його через годину занять випроваджувала, його ж просила залишитися. Та все про долю свою нещасливу  розповідала. Як  закохалася в однокурсника, як  той покинув її. Як сама вікує.  А самій ой як же нелегко. Михайло червонів, ніяковів…  Розповів і їй, що подобається йому  дівчина одна. Йоланка.  Вона ще  у восьмому класі вчиться. Разом  до художньої школи ходили.  Ще не признавався їй. Ось  складе іспити, стане студентом.
Думав -  допоможе це. Бо ж  жінці  під тридцять. Але  любов – не пожежа, займеться – не загасити. Лідія Іванівна   лише сміялася з його юнацьких почуттів. Мовляв, кохання молодого - весняний лід. Та прилипла – як сліпа до тіста. Боявся признатися батькам, сміятимуться ж.  Вже  боявся  йти до репетитора.  Мовляв, досить. Видать, не було досить.
Був день, коли за ним приїхали.  Саме   під Новий рік.  Всюди сяяли ялинки.  Злітали в небо  вогні. Посадили в чорного ворона. Мовляв так і так: напав він на  жінку молоду та вродливу, самотню, яка навчала його. І зґвалтував.  Як не відпирався, як не добивалися батьки,  Лідія Іванівна доказувала, що хоче лише правди і вимагає для нього покарання.  Адвокат же її   говорив йому: «Чого  впираєшся? Її батько  прокурор. Одружуйся, вона заяву забере. Як  вареник у маслі  будеш».  Ця розмова була  йому, як вовкові весільна пісня.  Як сіль в оці, як  тернина в боці.
На суд прийшли  і вчителі, і однокласники. Була й вона, Йоланка. Плакали батьки,  щось гундосив   адвокат, як виявилося, після того суду  він  отримав підвищення. Суд  був  невблаганним. Ніякі доводи тут сили не мали. А він не мав алібі. Бо ж ходив  до репетитора. Бо  сидів  з нею  в одній квартирі, на одному дивані.
Відсидів п’ять  років. Стільки зазнав принижень,  що й не передати. Батька не застав.  Та й мати  недовго  протягнула. Серце його горіло помстою.  Всі ті роки  мріяв, як переступить  той  клятий  поріг, як  буде бити-вбивати за  втрачені роки…  За обірвані мрії. Сама прийшла.  Впала на коліна:
-Убивай.  Карай. Важкохвора я. Бог покарав. Любила  тебе… Як бачиш: хто кого любить, той того й губить. Я згубила тебе.  Все чекала, що ти передумаєш.  Що погодишся.  Ти ще піднімешся.  Я все зробила, щоб тебе поновили… У тебе є все: і талант, і  знання. У мене вже нічого.
Заяву написала, що  не було зґвалтування. Придумала. Бо  кохала.  Зняли з нього судимість.  Вона ж до суду не дожила. Казали, що сама  випила таблетки, які мала.
Продав він батьківську квартиру, де  з кожного кутка  дивилися на нього   очі  його дитинства.  Закінчив університет. Восьмикласниця його  після школи виїхала з батьками до Канади. Там вийшла заміж і народила близняток. Щаслива.  Порадів за неї. І  гірким туском оповило  душу.  Мав  роботу добру. Збудував хатину.  На безлюдді. Щоб ближче до  лісу, природи. Нині на пенсії.  Самітник. Як рак.
Та ось знову затупали, засміялися  дівчата  та хлопці.  Такі   рум’яні від морозу, від шампанського.   Більше не дозволив їм випити. Хоч картав себе, що зіпсував їм свято. А таки не дозволив.  Налив  запашної кави, собі ж   запарив  чаю  з трав лісових. Аромати такі…
-Так ми ж святкувати приїхали. Чому ж? – почали сперечатися. І він, помовчавши, розповів їм.  Щоб  не трапилося. Як у цій передачі, яку вони також бачили. Як і з ним. І про те, що  саме цій дівчині та її батькам  ходив на пошту листа відправити.  В якому розповів свою історію.  Трагічну.
Галинка спочатку засміялася, Христина   зверхньо пхикнула… Та хлопці задумалися. Ще посиділи. Помовчали. Галинка ноги гріла коло каміну, відблиск  вогню золотив її локони  непослушні. Вранці  попрощалися з господарем. Довго дивився їм вслід. Як зникають на стежці. Було важко від того, що не зумів чужим дітям подарувати свято. Так, як  і сам собі не  зумів подарувати щастя. Чи така вже  його, Михайлова , доля?  Чи в минулих  життях він також  щось таке натворив, що в цьому мусить відпокутувати?  
   На Свят вечір  запарив кутю, натер маку, влив меду.    Коли хтось   заколядував під  воротами . А через  якусь мить у хаті вже пахло   святом.  Сергій виймав з торби пакет з пампухами…
-Ми приїхали з вами відсвяткувати  Різдво, - щебетала Галинка. - І свої заручини,   – зашарілася.
Пахло  кутею, медом… У вікно заглядали зорі… І під ними, підхоплена вітрами,   наче пливла  невеличка хатина з дивним дахом , що нагадував  вітрила…







Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов , 08-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ірина Лазур, 07-01-2015

Відгук

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ласло Зурла, 06-01-2015

Сяйво далеких зірок видно лише уночі

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Андрій Вовна, 05-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 04-01-2015

«Їж з голоду, а люби змолоду»

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 04-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена , 03-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анна Edelweiss, 03-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 03-01-2015

Уже й не пам’ятає, коли так було...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло, 02-01-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.39559316635132 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …