Пересмішник Сашко, влаштувавшись на роботу в київську СТО, швидко здобув серед нових колег авторитет гумориста. То клієнта „підколе”, та так витончено, що тому начебто й ображатися нізащо, а хлопці потім цілий день сміхом давляться, згадуючи; то вайлуватого Вітька, з котрим найбільше подружився, розіграє, „як по нотах” – навіть строгий Ґнатович, майстер їхній, у вуса посміхається. Що тут скажеш – талант у хлопця від Бога: людей смішити.
Якось спекотного липневого дня у заасфальтований двір їхньої, середньої руки, СТО вкотив... розкішний „Bentley”-кабріолет блідо-рожевого, з перламутром, кольору, на капоті – сердечко із стразів Swarovsky і з них же –розсип, мов діамантовий пил, по дверцятах.
Мов би хтось чарівною паличкою махнув – СТО від подиву завмерла, усе стихло, а коли ще з авто випурхнула й гламурна цяця – то хлопці, немов ошурки до магніту, усі, як один потягнулися у двір. Ще б пак – шоколадна „Барбі”, дев’яносто-шістдесят-дев’яносто, ноги від шиї, на ній, з огляду на спеку, лише білосніжний топ з відкритими плечима і такі ж шортики: нижче нікуди і коротше нікуди, а біляве, досить довге волосся, заплетене разом із різнобарвними стрічками щонайменше у тридцять кісок-дредів, мальовничою копичкою облаштувалося на голові і феєричним фонтаном спадало на плечі – всі роти пороззявляли і стояли, немов бовдури...
Задоволена ефектом, „цяця” зняла чорні, як ніч, окуляри і з легенькою посмішкою богині краси мовила:
– Хлопчики, мені на отому світлофорі один мужик сказав, що ліве заднє колесо потрібно підкачати. Ви у змозі це зробити? – з натяком на колективний ступор спитала білявка.
Єдиним, хто оговтався, був Сашко.
– Джастив момент! – проспівав він, демонструючи своє віддалене знайомство з англійською мовою і вже через хвилину, тягнучи від компресора шланг із пістолетом, нахабно втупився у плаский спокусливий животик богині.
– Як у Вас пупок красиво зав’язаний! – він відпустив „цяці” комплімент, від якого Гнатович аж пожух, очікуючи праведного гніву „Барбі”.
- Не зламай очі, - порадила насмішкуватим тоном Барбі, але по всьому видно було, що Сашкове залицяння прийшлося їй до вподоби.
– Щойно з Кіпру? – нахабнів далі Сашко. – Як погода?
Він запитав це таким тоном, немовби тільки те й робив, що літав на той Кіпр.
– Із Сейшел – промурмотіла цяця. – Там завжди сонце.
А Сашка понесло, як свого часу Остапа Бендера. Прилаштовуючи інструмент, він, ніби мимохіть, зронив:
– Ми тут нову послугу запровадили – підкачка з ароматом... Вам що більше подобається: лимон? Манго? Апельсин?
Ґнатович, опинившись поряд, непомітно пхнув Сашка ногою, мовляв, ти що, зовсім з глузду з’їхав? Не нахабній! Але Сашко не звертав уже на майстра жодної уваги.
– А! Хочете, вгадаю – маракуйя! Так?
– Так! А звідки знаєш? – здивувалася цяця, певно, вже уявляючи, як буде випендрюватися перед подругами такою крутизною – ароматом тропіків у шинах свого кабріолета.
– То може всі чотири? – пропустив повз вуха її запитання Сашко.
– У мене з собою готівки мало... Скільки одне коштує? – почала турбуватися цяця.
– Десять „зелених”, – зневажливо махнув рукою нахаба.
– Чудово! У мене ось півсотні, – вона протягнула Сашкові чужоземну банкноту з портретом президента Ґранта і звично махнула: – Здачі не потрібно.
Уже за кілька хвилин шоколадне янголятко запурхнуло у свій кабріолет, стрази на якому від гордощів за шини, заповнені божественним „ароматом маракуйї”, сяяли потужніше, ніж діаманти, і помахавши на прощання ручкою:
– Хлопчики, пай-пай! – покотило у своїх справах далі.
Що тут почалося!
– Чувак, ну ти зух!
– Оце так розвів „чіксу”!
– Проп’ємо! – пролунала нарешті і чиясь конструктивна пропозиція.
– Не сьогодні! – запротестував Ґнатович. – Я вас знаю, завтра працювати буде нікому! Не раніше п’ятниці, ясно?
– Я ще подумаю, – озвався і сам герой: – чи варто мені з такою „німотою” пити? – І вніс, поро всяк випадок, до каси шістнадцять гривень, реальну таксу, аби бути незалежним від громадської думки.
Два дні він ходив на роботі гоголем.
А в четвер перед обідом на подвір’я в’їхало велике, чорне і страшне – „Hammer H2”, зупинилося посеред СТО і з нього, немов із НЛО, вийшли спочатку два „сек’юрайті”, а потім, з почуттям власної значущості і об’єкт їхньої охорони – лисий, мов коліно, жлоб у пісочного кольору літньому костюмі, фіолетовій сорочці і краватці, що переливалася золотими блискітками.
На СТО стало тихо, немов перед грозою. У Сашка від лиховісного передчуття сперло в грудях.
– Хто старший? – поцікавився жлоб.
Улесливі доброзичливці гукнули Ґнатовича. Той притьмом прискочив зі своєї комірчини, стримано привітався. Лисий оцінююче глянув на нього і враз забув, що ця людина існує на світі.
– Хто позавчора блондинці на „Bentley Continental” колеса маракуйєю підкачував? – повернувшись направо, спокійно і неголосно звернувся лисий до персоналу СТО, що збившися в купку, стояв під стіною боксу.
Гнітюча тиша була йому у відповідь.
Раптом зліва від нього щось захирчало і лиса голова на бичачій шиї здивовано повернулася на дивний звук. То Ґнатович, уявивши, що сек’юрайті зараз вихоплять свої „Узі” чи „Беретти” і викосять усіх до ноги, спробував вимовити щось задля їх спасіння, але з тієї його потуги нічого певного не вийшло.
Голова знову повернулася до натовпу.
– Ну?! У мене немає часу! – вже трохи роздратовано звернувся до натовпу жлоб: – Вдруге питаю – хто?!
Інстинкт самозбереження нарешті спрацював і колеги дружно виштовхали наперед Сашка, хоча той, із скромності, щосили цьому опирався.
– Ти? – Лисий явно втішався із Сашкового переляку.
– Ну ти реально круто розвів мою „вівцю”, пацан! Я кому не розповім, другий день усі животи рвуть зі сміху! Тримай!
І витягнувши з кишені заздалегідь приготовлені сто „баксів”, протягнув їх напівживому Сашкові. Той, уже попрощавшися до цього з життям, не одразу й допетрав що й до чого, але банкноту слухняно взяв.
Жлоб сів у чорне „НЛО” та й поїхав, а Сашко ще якийсь час стояв, мов знятий з хреста, і життя дуже повільно поверталося у його оболонку.
СТО чманіла. СТО не знаходила собі місця. СТО кричала, сміялася, плескала Сашка по спині і вже домовлялася влаштувати в суботу робочий день.
Коли нарешті Сашко повернувся з „того світу”, першим, що від нього почули, було:
– Дулю вам усім з маком, а не могорич! Випхали на смерть!! А якби ті жлоби мене вбили?!!
