Є оліґарх Мішков. У нього трохи куменде прізвище, але так вважати може людина, якщо не входить в коло знайомих Мішкова.
Є у Мішкова дочка – Мiвiна.
Гарненьке таке дiвчатко.
Олігарх Мішков – людина well connected. Посеред його знайомих є повнолітні чоловіки, в яких кремовий бізнес-стрій та гостроносі мешти являють обраний штиль в більшості ситуацій.
Про тих людей можна сказати одним висловом: вони вирішують питання.
Проте, якби переглянути відеозапис життя Мішкова протягом місяця, то навряд чи можна сказати, що в нього є друзі.
(Втім, якщо переглянути відеозапис будь-кого з нас, то хтозна, чи буде там видно щось взагалі?)
Ще в олігарха Мішкова колись був приятель для гри в ґольф: Пiркiсов.
Але він зник.
Зараз ми прокрутимо тимчасово туди, де Піркісов ще є.
Ось наразі Пiркiсов сидить у ресторанi "Машерi" i їсть суп з мушлями. Він носить тоненькі вуса.
Згодом мусить пiд'їхати Мішков, бо вони домовлялися вечеряти разом.
Мiвiна дивиться у затемнене вiкно авта на те, як дощові бульки грають по калюжах, і нiчого не каже татовi. У дзеркалі заднього зору Мівіна потрушує сама собі косичками. Зовсім як ягнятко.
Тато мовчки веде машину.
Коли Мішков приїхав до ресторану "Машерi", і вони з донькою зайшли до завішеної дрантям тераси, Пiркiсов вже кудись зник, а замiсть нього сиділи: власник мережі кав'ярень, маловідомий ґалерист та ще якісь тітки.
Мішков почастував доньку морозивом, собі замовивши кави. Вони нiкого не помiтили i пiшли.
По дорозi в клуб Мішков подарував Мiвiнi нову куклу.
Біля клубу їх зустрів лакей з великою жовтою парасолькою та радіальними чорними рисками на ній. В клубі було чемно і тихо.
Пiркiсова взагалi бiльше нiхто не бачив.
*********
Мівіна сидить і дивиться на чорні шкіряні двері.
Секретарка готує для неї чай із бутербродами.
Дзвонить телефон, і люди гомонять поміж перегородками.
-- у них -- двісті -- за вчора -- у кого форми -- хто -- підніміть торічні.
Це все, що Мівіна іноді могла розібрати. Але навіть почуті слова швидко розчиняються, бо Мівіна позирає здебільшого у вікно, де біліє пласке офісне небо.
"Зараз ви з татом вже мусите їхати." – каже секретарка, поклавши слухавку.
Мівіна дивиться у вікно.
* * *
Мівіна із татом стоять посеред шосе. Позаду стоїть авто, на якому вони приїхали. Двері водія прочинені. Мівіна із татом дивляться поперед себе. Перед ними стоїть страхітлива жінка і дивиться жаско розплющеними очесами на обох. Навіть пересічний матеріяліст відчув би одразу безпомилково, що в постаті цієї жінки насправді ховається жахливий демон Гропа, який полює на неосвідчених дівчаток.
Мівіні від цього погляду ніяково. Їй хочеться позбутися певного запаморочення в голові та тілі. Вона мовчить і дивиться на тата.
Її тато знімає темні окуляри.
Раптом у тата глухо дзвонить вібротелефон, і він починає в нього мовчати, іноді промовляючи щось коротке.
Згодом вони вже їдуть в машині по шосе.
Гропа поволі згасає на тому ж місці, не знайшовши цього разу дівчатка собі на поживу.
Йому пощастить деінде.
*********
Мівіна у білому шкіряному кріслі. Зараз їй будуть сверлити зуб. Але їй не буде боляче, бо подіє анестезія.
*********
На уроці сувора просмалена вчителька розказувала дітям про відомого хіміка Кекулє, якому наснилася формула бензолу.
Мівіна промовчала на цю оповідку вчительки, хоча інші діти гуртко обговорювали цю чудасію: оце вже наснилося йолопові, блін, на нашу голову.
Мовчати на слова інших було найбільш природною реакцією Мівіни.
Вона не цуралася інших дітей, бо розуміла, що всі інши зрештою були такі ж само як вона. Хіба що від інших дітей іноді тхнуло пральним порошком: їй не подобалось нюхати цей запах. Але вона нічого їм про порошок не казала.
Опісля уроків за Мівіною приїздив водій на машині, та відвозив до тата: в клуб, чи на обід в підвальному ресторані без назви, або просто до офісу.
Бувало й так, що тато приїздив за нею сам. Не те щоб зовсім сам, але був при цьому присутнім.
Тато знав про те, що Кєкулє наснилася формула бензолу, але мовчав. Він мовчав про багато речей у цьому світі; його очі просто дивилися перед собою, уперед. Коли Мівіна згадувала вголос про певні явища, тато ледь помітно примружував очі. Мовчання було основним елементом їхнього спілкування. Принаймні, за кермом.
Тато якось казав, що розмова може тривати навіть тоді, коли люди мовчать. Не всі цей процес усвідомлюють, але це справді так. Багато людей, казав він, роблять зі слів трісканину, яка нічого не вирішує. Слово, казав він, це куля. Їм можна вразити і вбити. Як інших, так і самого себе.
Ще він казав, що перш ніж познайомитись з людиною, слід витримати паузу. Чим довша ця пауза, тим більш змістовним буде спілкування після неї.
Мівіна зауважувала, що більшість людей взагалі ніяковіє від пауз в спілкуванні. Вони вважають мовчання за порожнечу.
Це тому, що порожнеча вже виникла в них самих, і вони боялися бути всмоктаними нею остаточно.
Мівіні іноді здавалося, що від татового погляду назовні тягнеться математичний знак рівняння.
"Тато дорівнює всьому, що він бачить." - така формула наснилася якось Мівіні, коли вона закуняла на передньому сидінні, чекаючи на момент, коли тато вийде зі скляних дверей навпроти; їй примарилося, що тато все ще сидить за кермом, і дивиться уперед, а з його очей виходять дві тонкі смуги, з яких потім плететься мереживо усього, що там, за вікнами авта.
Можливо тато просто створив цей світ, і ніхто крім неї не здогадується, що Бог вже давно тут, на землі, ховається від усіх за тонованими вікнами, але продовжує створювати світ. Він їде на своєму авті, зі своєю донькою, мимохіть створюючи людей, які тут же товпичуться та сновиґають довкола, перебігають шлях без світлофору, кидають непевні погляди крізь затемнене скло.
*******
Добре, що Кєкулє не наснилися ті тектонічні зсуви у світі та людях, до яких призведе його формула. Інакше хто зна, яких би змін зазнала його і без того нестійка психіка.
Якось Мівіні наснилося, що її насправді звуть Мирослава, а прозвисько Мівіна їй навісили однокласники, після того, як вона назвала локшину одним з найзначніших винаходів ХХ сторіччя. Однак, коли вона прокинулася, то знову знала, що насправді все навпаки.
*******
В зубному кабінеті тиша. Світло загасло, інструменти лежать по відповідних шухлядках та полицях. Усі - від завідуючого до прибиральників - лежать вдома по ліжках, хтось займається намотуванням карми, хтось спить і бачить сни, які не буде пам'ятати.
Одній людині сниться, що в цьому кабінеті зараз хтось є. Сниться, як крізь нічну тишу щось мовчить, роздивляється довкола, уважно охоплює зором усі дрібниці. Людина переводить свій погляд уві сні з полиці на стіл із реєстраційним журналом, на крісло з апаратурою на тридцять дев'ять тисяч євро, на полишені нею ж гумові рукавиці, і силиться вловити той другий погляд, який невмітно совається стінами.
В кабінеті тремтить невидима тиша.
*******
Мівіна прокидається і не відчуває сонця за вікном.
Не відчуває через те, що в кімнаті зараз ще ніч, а сонце світить з іншого боку земної кулі.
В тілі у Мівіни бринить дивне відчуття, ніби вона щойно була в іншому місці і зараз вмить повернулася.
Мівіна підносить руку до обличчя, щоб поправити волосся, і раптом помічає затиснутий в руці металевий інструмент. Це частина стоматологічного причандалля, яким лікар зазвичай порпається у роті.
Мівіна трохи двиується цій знахідці, але здивування відчуває лише зверхня частина її самості. В глибині вона знає все досконало.
Мівіна деякий час лежить, ловлячи в тиші таємні знаки, написані пилинками у повітрі.
*******
Діти, які ходили в школу з Мівіною, виростали на телевізорах.
Вони всмоктували поведінку та орієнтири, що лунали через яскраві та різнобарвні телепередачі. За те, що Мівіна не носила мобільного пристрою і взагалі ними не цікавилася, її вважали дурепою; проте, її це мало зачіпало. До того ж, всі бачили її тата, і тому казати їй в обличчя не наважувались.
Мівіна із чудуванням спостерігала хлопців, які кучкувались в коридорі біля вікон, кожен втупившись в свою мобілку, і “закачували” одне одному різні забавки. Занурені в миготіння мізерних екранчиків та шерхаве скрипіння динамиків, вони міняли колір своєї оболонки на коричнево-сірий, і для Мівіни це виглядало, наче люди свідомо роблять собі боляче.
Ці оболонки у людей Мівіна бачила змалечку, і лише знедавна здогадалася (по відгуках оточуючих), що далеко не всі здатні її бачити.
*******
Ще Мівіна дивила, як усі явища світу мають причину та наслідок, і всі явища пов’язані зі своїми причинами і наслідками тоненькими ниточками, які тягнуться через часопростір.
Мівіна не могла второпати, чому інші люди іноді так довго не можуть розпізнати причину тієї чи іншої події, або не зауважують наслідок того чи іншого вчинку – бо ось же вони, висять прямочки тута, їх добре видно!
*******
Коли Мівіні перебігав шлях кіт, вона дмухала перед собою, висолопивши губи трубочкою. Вона знала, що коти залишають за собою невидимий слід, який треба здувати таким же невидимим вогнем.
Мівіна дивилася на людей, що вештались довкола, смітячи.
Люди курили сигарети і випускали смердючий дим разом із порожніми балачками, повними брудних слів.
Табачний дим, який вони випускали з легенів, ставав ще більш смердючим, бо до нього домішувалися випари гниючого сміття пережованих думок і вражень, що накопичувалися в головах людей після щоденного перегляду телевізора і марнослівства.
Ці люди не терпіли тиші та безмолв’я, вважаючи їх неприйнятними. Люди тікали від тиші, бо в тиші до них долинали голоси сміттєвих монстрів, які копирсалися в багаторічній застійній багнюці, що ковсалася в глибинах їхньої занедбаної свідомості.
Мівіна бачила, що існувати в цьому світі цим людям залишилося вже недовго.
*******
В одному зі своїх снів Мівіна пригадує себе іншу.
Вона в саду.
Поруч із нею - істота. Якась частина Мівіни знає, що одне з імен цієї істоти - змій.
Змій простягує Мівіні дзеркало.
Мівіна бачить та відчуває, що якась сила встромляє се дзеркало в її голову, і ним розтинає її свідомість навпіл.
Змій ухмиляється до Мівіни, але не можна знайти в цій посмішці хоча б натяк на приязнь.
Мівіна знає, що змій не вміє, не може інакше. Його на те й пустили сюди, бо хто тебе краще навчить жити, ніж той, хто щиро бажає тебе зжерти.
Мівіна розуміла, що ті зірки та планети, які всі начебто бачать у темряві космосу - то не більше ніж тіні справжніх планет та зірок, які знаходяться ніде інше, як у нашій свідомості. Простір власної свідомості вона відчувала так само конкретно та реально, як інші відчувають стадіон чи супермаркет.
І хоча давати назви планетам в свідомості їй було не потрібно, вона осягала їхню присутність в собі.
Вона відчувала їхній рух, знала їхні конфігурації та орбіти. Прокинувшись ранком, вона одразу знала, що і де змінилося. Без участі астролоґа вона безпомилково встановлювала, коли свято, а коли навпаки день небезпечний; знала, які чинники сприятимуть тому чи іншому вчинкові, а також які можливості та ситуації відкриває сьогоднішня конфігурація планет.
Астроном назвав би її божевільною.
Вона знала, що душа людини - це чарівний ліхтар із свічкою всередині, яка випромінює світло. А свідомість людини - це самі стінки ліхтаря, на яких вирізьблено візерунки. Відтак світло душі пробивається крізь вікна-візерунки свідомості, і створює світло на тлі Всесвітнього Театру Світла.
Дехто називає його Театром Тіней, але то вже залежить від точки зору.
У своїх захопленнях Мівіна теж поводила себе як планета. Вона не розуміла, як можна займатися однією справою постійно. Її за це називали "нестабільною"
*******
Зараз Мівіна знову спить.
Наразі вона у вашій кімнаті.
