І от стою я в якійсь кімнатці з невідомими мені шпалерами на стінах і стелі. Виглядаю у вікно, бачу знайоме подвір'я - о, то це ж я дома. А шпалери? Переклеїли, видно. Але коли?
На кухні хтось дзвенить посудом. Дивлюся на годинник – о пів на другу.
- Ніно! - гукаю. - Скоро вже там обід?
На порозі з'являється Люда Савенко.
- А-а, це ти, Максиме. А де ж Петро?
Люді, видно, розвидняється також.
- Ну, ось ми й проснулися, - говорить вона. - Як нам і обіцяли, через дванадцять років.
Боже, а де ж перше наше життя? Що нам приснилося - оте перше, чи нинішнє, друге, життя? Чи взагалі нічого? Чи все воно дійсне, як я, як Люда, дружина моя нинішня? А Ніна? А що Ніна? Живе з дочкою в нашому селі, вчителює - хіба я раз її бачив. Розлучена з чоловіком - був у неї якийсь Віталик заїжджий, не вжила вона з ним, повіявся він туди, звідки й приїхав.
А я? Згадалося наше зі Світланою весілля - пишне, веселе, щасливе. І життя спільне - цілих одинадцять років. І синок наш, Андрійко. І кохання взаємне, що озвичаїлося, знепримітніло в буднях, з білого лебедя перетворилося у звичайного сірого горобця. Так і повинно бути - сірі будні, то сірі й птахи.
Я весь цей час агрономом працював - як і в першому житті. Як і в першому житті, навчався заочно в інституті, так же само здибав Петра Савенка і перетяг його з сім’єю в наше село. Так же само ходив частенько в контору, забалакувався там з бухгалтером Людою Савенко, так же само з’їздив в Угорщину, так же само повернувся додому і зачастив до жовтих осінніх лісів.
Думав тільки - чому ж закохався в Люду? Куди заховав кохання до першої своєї дружини, де позбувся його, де розтринькав? Адже сильне було. Безмежно сильне. Шукав те кохання в душі. І знаходив. І кохав Свєту. Але й Люду кохав. Два кохання в одній душі?! Чи ж можливо? Виявляється, так. Тільки одне узвичаєне вже, ситеньке, вгодоване - чом турбуватися йому, чом палати щодня, як об’єкт його поряд: захотів - обійняв, захотів - поцілував. Дружина - вона завжди поряд; кохаєш її тихо, непримітно, кохаєш, як щось вічне - ні поспішати, ні хвилюватися немає потреби, кохаєш не серцем уже, серце втомлюється від постійності, кохаєш розумом.
Інше ж кохання палке, пекуче - як блискавка, як спалах, як неспокійний зайчик, який весь час насторожі. Об’єкт його жаданий, об’єкт непостійний - не втратити б, не згубити б. Серце б’ється, серце прагне, серце розкриває назустріч білому лебедю ворота навстіж, і він оселяється в ньому, прибирає на свій лад квартиру попереднього лебедя, що давно вже вицвірінькує ситим горобцем в іншій душевній квартирі; оселяється та й живе, несе тебе на своїх крилах до твоїх мрій. І ти не здатен йому опиратися, бо ти людина з лебедем у серці. А хіба може горобець не пустити тебе на лебедині крила? Та нізащо. А вірність? Взяв би горобець цього щита в поміч, гляди, й закрив би дорогу будь-яким лебедям. Але ковані щити такі важкі - і якщо в юності ти ще носишся з ними, щитами тими, гримлячи на всю округу, то пізніше томишся, кладеш десь осторонь, щоб не переставляти щодня, та й забуваєш про них. Інколи хіба що наткнешся випадково, витреш пилюку, викарбуєш на щитові тому якесь чергове присвячення, та й уся ото твоя робота. Летиш одно до свого лебедя, подалі від усяких щитів. Бо навіщо горобцеві щит, хай сидить собі ситенький мовчки, хай насолоджується життям. Ти ж не хочеш, щоб він здох, ти ж його плекаєш - що йому ще треба. Лебедя однак йому не замінити, з лебедем однак не змагатися, хоч і в одній душі мешкають. Хай сидить, чекає цього лебедя до себе в гості - лебеді з літами всі стають горобцями.
Одним словом, не так уже й відрізнялося друге моє життя від першого. От тільки одного зимового дня мався я поїхати на нараду та не поїхав, бо поламався автомобіль. Затяг я його в гараж та й пішов додому.
Приходжу - хата замкнена. Зсередини. Постукав - тихо. Постукав ще раз - знову тихо.
- Чи вона там спить, чи що? - вилаявся на Світланину адресу.
- Світлано! - загрюкав у вікно.
І двері відчинилися. Дивлюся - стоїть Світлана біла, як стіна.
- Захворіла, чи що? - питаю.
- Голова розболілася, - відповідає.
- То нащо закриватися? - лаю дружину. - Ніхто тебе серед дня не вкраде.
- Хто його знає, - мовить Світлана і якось непевно, боязко повертається в хату.
- Давай обідати, - вмощуюся за столом.
- Ти б у повітку сходив, - рекомендує мені Світлана, - там бичок геть стайню розібрав.
- Сходжу, - заспокоюю дружину. - Пообідаю, переодягнуся і сходжу. Чи мені до бичка, як до начальника, при краватці йти?
Обідаю. Світлана ж ні жива, ні мертва.
- Біжи ляж, - кажу. - Чого ти його мучишся?
Пішла. Лягла. Очей же з мене не зводить.
- Чи я такий гарний, що ти на мене витріщилася? – перепитую.
Не відповіла - відвернулася.
Я пообідав, зняв костюма, поцупив його до шафи.
- Поклади на дивані, - обізвалася Світлана якимось таким кволим та тремтячим, мовби й не її, голосом, - я потім повішу.
Та пожалію, думаю, дружину, повішу костюма сам, вона он така хвора.
Відкрив шафу і...
І очам своїм не повірив. Сидить у тій шафі друг мій і сусід Петро Савенко, сидить не так уже щоб зовсім і одягнений, сидить і очима на мене лупає.
- Здоров, Петре, - кажу. - Що, міль ловиш?
- Ага, - ледве вимовив Петро.
- Правильно, - підбадьорюю сусіда, - це заняття гідне тільки ветеринара.
Та за шкірки Петра, та в одвірок головою, аж бекнув нещасний "Дон Жуан ".
Дивлюся - і Світлана одужала. Сидить на канапі і ридма ридає.
- Що ж це воно, жінко, робиться? - перепитав я дружину.
- Те, що бачиш, - відповіла.
Я звіз Світлану долонею по щоці - так, для порядку - сів поряд та й засміявся.
Петро витріщився на мене підбитим оком - думав, мабуть, що збожеволів я. А я уявляв, куди б мені довелося ховатися, якби Петро мене з Людою застукав. Невже також у шафу поліз би? Чи у вікно тікав би - у Савенковій хаті такий варіант можливий.
Окинув я поглядом дружину свою і друга, мовив:
- Ну-ну, придумайте тут якесь оправдання.
Та й пішов.
До Люди. До коханої своєї Люди.
Не ображався на Світлану, ні. Гіркота в душі була, так - ну, ніби ото хтось нажувався полину, а тоді плюнув тобі в душу, - а образи..., образи не було.
Філософськи я розміркував - якщо в мене в душі шугають лебеді, то чому це Світланина душа має бути кліткою із навік заіржавілими, змертвілими завісами, де сидить лиш прикутий до підлоги сіромаха-горобець. Лебеді - вони у всіх душах літають. От тільки коханих не завжди за собою приводять - хто соромиться дверцята в душі відкрити, хто за гріх це має, кого доля до цього не приводить. Отак літають у душі ті лебеді, літають, а бал у житті править горобець. У Світлани ж горобиного балу не вийшло - лебідь притяг за собою Савенка. Ну, що мені робити? Гірко, звісно, гірко, але ж лебедя не вб’єш, не виженеш, єдине, що можна зробити - запастися терпінням і чекати, доки посіріє той лебідь, втратить здатність ширяти над світом та й зацвірінькає поряд із твоїм горобцем. Отоді вже зводь тих горобців докупи - гляди, твій годованіший, витриваліший, гляди, і заскубе приблуду-зайду нежданого.
Але мені чекати ні до чого. Мене самого лебідь несе на крилах. Несе до такого ж, як і сам, білого-білого лебедя, що оселився в душі Люди Савенко. І я лечу, лечу, і навіть радію, що Петро нині у Світлани, бо наші з Людою лебеді отримали можливість здійнятися в небо разом. Такий шанс втрачати не можна.
Тож і переступаю я поріг Савенкової хати.
- Здрастуй, кохана, - кажу.
- Здрастуй.
- Прийшов оце до тебе.
- От добре.
- Ні, ти не зрозуміла - навіки прийшов.
- Як? - очі-зорі здивовані, налякані, стурбовані.
- А так. Петро твій у моїй шафі інтер'єр вивчає, піду, думаю, не буду заважати, забралася ж навіщось туди людина.
- То це він до Світлани твоєї вчащає?! - перепитує мене Люда. - А я ніяк не могла здогадатися, до кого ж він ходить.
- Хіба тобі за мною було коли догадуватися? - перепитую-кажу.
- Так, - поклала Люда голову на моє плече.
А потім була у нас сімейна двохстороння зустріч. "По обміну жінками", як охарактеризували її в селі. Зустріч не так уже щоб зовсім приємна, але ділова і продуктивна. Що я далі житиму з Людою, а Петро зі Світланою - це було ясно, це не обговорювалося. Обговорювалося, хто в якій хаті житиме (вирішили, що новоутворені сім'ї проживатимуть у будинках господарів), як ділитиметься майно, куди підуть діти (вирішили - за матерями), як батькам тих дітей хоч інколи бачити своїх крихіток (вирішили в цьому питанні не ставити ніяких перепон).
По закінченні зустрічі випили по сто грам.
- За майбутнє! - гаркнув щосили Петро.
- За втрачену юність, - прошепотіла Світлана.
- За щастя, - блиснула сірими зорями Люда.
- За любов, котра ніколи не переводиться в нашому серці, - проголосив тост і я.
І потекли дні. Як намисто, що нанизується на нитку. Нанизалося на нашу з Людою нитку ні багато, ні мало, а чотири місяці спільного життя. Що про них можна сказати? Кохалися, любилися, про Петра і Світлану намагалися не згадувати, хоча і бачили їх мало не щодня. Одним словом, жили, як живуть усі інші сім’ї на світі. Щасливі сім’ї я маю, звісно, на увазі.
І дожили до того дня, коли до нас повернулася пам’ять про перше наше життя, про діда з інкрустатором часу і про все-все, що було після того.
- А бач, Максиме, - мовила Люда, - таки доля нам бути разом. Дарма тільки інкрустатора того розбили, в юності однак не наш час, а ось у цих, зрілих літах, навіть у тому, першому, житті ми також, напевно, зійшлися б, як і в цьому. Долі не обдуриш.
- Так, - погодився я і також пожалкував за розбитим інкрустатором.
А ще пожалкував за своїми донечками, яких втратив там, за часовим отим переворотом. Є в мене синок від Світлани, Андрійко, але ж донечки, донечки... Де вони зараз, адже були там, у першому житті, повинні бути й тут, у другому. А їх немає. Ой, лихо моє, лихо, навіщо ж відібрало в мене дітей? Чи тобі долі мало, чи серця мого?... Навіщо ж дітей? Я їх так любив. Віддай же, поверни їх мені. Де вони, де? Бігають по хаті лиш Петрові діти. А мої? Чи не зроджені ще, чи кимось іншим зроджені? Де ви, діти мої? З'явіться на батькові очі. З того, з цього життя, з долі чи недолі, звідки зможете, але з’явіться. Усміхніться, обвийте рученятами шию, засокоріть на вухо. Зродіть мене на світ, бо я ще не зроджений. Не до кінця зроджений. Позичив хтось шмат моєї душі, а повертати не збирається. Хто позичив? Де знайти зловмисника? І чи є він взагалі? Дід, може, отой з інкрустатором? Але ж я сам планував своє друге життя. Свідомо. Невже сам себе обікрав, сам у себе долю позичив? Куди ж подів тоді, куди поклав? Не знайти, не згадати. Доленько ж моя щербата, хто заліпить тебе, залікує?
- Ми проклянемо себе в тузі за колишніми дітьми, - сказала була Люда в юнацькій нашій зустрічі.
Ти розумна, дуже розумна, Люда моя дорога. Ти й залікуєш мене. Тільки ти, більше нікому.
- Люда, - шепочу, - давай народимо спільну дитину. У нас буде дочка, я знаю. Назвемо Надійкою. Старша була Надійка, я пам’ятаю.
- Ні, Максиме, - заперечила Людмила, - годі з мене й трьох дітей. Не хочу вже ні Надійки, ні Галинки, досить.
- Не хочеш, то й не треба, чорт тебе візьми, - розсердився я. - Думаєте тільки про себе... А що у когось душа криком кричить, що плаче не наплачеться, однаково вам, байдуже вам. Усім на цій землі байдуже. Безсердечні, всі безсердечні, ненавиджу вас усіх, весь цей світ, де немає тих двох моїх крихіток, які були там, у сні моєму дивному. Я хочу в перший світ, я проклинаю другий.
- Ніхто тобі не винен, - визвірилася Люда. - Хто тебе до Світлани штовхав? Сам попер. Проґавив Ніну, не звалюй вину на інших. Май мужність і себе карати.
Я нічого не сказав. Я переспав-перемучився ніч і пішов на роботу.
Їду, розвіюю печаль за весняним вітром, аж раптом..,
Доня моя старша, Надійка, гульк із-за рогу будинку.
- Ля-ля, - наспівує.
Я остовпів. Протер очі, придивився. Ні, не обман, не ілюзія - таки донечка моя з першого життя.
Защеміло в горлі.
- Донечко, - простяг я руки до дитини. - Донечко моя, іди сюди.
Дитя злякано втупило в мене оченята.
- Доню, - шарпнувся я по своїх кишенях, надибав там два бублички і якусь цукерку, - на гостинця, дитино, на.
Дівчинка взяла дарунка.
- Як тебе звати? - запитав я дитину. - Чи не Надійкою часом?
- Надійкою, - усміхнулося дитя.
- А чия ж ти?
- Мамина.
- Хто ж твоя мама? Як її звати?
- Ніна.
- А тато твій хто?
- Палазит, бо повіявся десь.
- Тато Віталик?
- Ні, палазит.
- А сестричка в тебе є?
- Немає.
- Немає Галинки?
- Немає.
- А ходім-но до твоєї мами, - взяв я дитину на руки і пішов до Ніни, дружини своєї по першому життю.
Переступив поріг.
- Здрастуй, - проскреготів пересохлим горлом.
- Здрастуйте, Максиме, - здивувалася Ніна і, вгледівши Надійку на моїх руках, занепокоїлася. - Що це вона вже натворила?
- Вона - нічого, - відповів я. - Це я натворив.
І розкис, розплився.
- Ніно, - став перед жінкою на коліна, обхопив її за ноги, припав щокою до плаття.
- Ніно, - відчув рідний, знайомий запах з того, першого життя, і ледь не втратив розум, полетів, повіявся в якийсь туман.
- Ви це що? - чув крики в тому тумані. - Максиме, облиште!...
А руки в мене, що замок, на жіночих ногах, а вуста, що пустотливі діти, все перебирають складки на жіночому платті.
Та ще шепочуть:
- Ніно, я твій чоловік. Я батько твоїх дітей. Ти згадай, як жили ми в тій хаті, де я нині мешкаю, як любилися, кохалися, Надійку й Галинку ростили.
- Яку Галинку!? - верещить жінка і виривається з моїх обіймів. - Ви збожеволіли, Максиме, ви п’яні! Я буду гукати людей!
- Не треба, - втомлено опустився я на стілець. - Я надалі триматиму себе в руках. Але я хочу поговорити з тобою.
- Про що?
- Про все на світі. Про те, як під час нашого весілля я забризкав тобі випадково багнюкою плаття, про те, як у нас виздихали кролі, і ти над ними плакала цілу годину, а я сердився і кричав, що більше й кроля в нашому подвір'ї не буде, про те, як ми купалися в нашій ванні, і ти любила, щоб я обмивав твоє тіло, про те, як ми спали на нашому ліжку під стіною по черзі, бо ні ти, ні я не любили спати скраю, про те, як ми кохалися і розціловували одне одного з ніг до голови, про те життя, яке було, але якого ти, на жаль, не пам'ятаєш.
- Максиме, що ви городите? - злякана, розгублена стояла переді мною Ніна.
Моя Ніна. Яку я, здавалося, ніколи не любив, якій я подумки бажав смерті і подумки ж спроваджував до іншого чоловіка. Моя Ніна, мати моїх дітей, дружина моя єдина, яку я так нерозумно втратив, разом з дітьми, разом з нашим хай і неоднозначним, але спільним, неповторним життям. Як її вернути назад? Як повернути наше життя, нашу сім'ю, наше щастя, яке ми колись щодня тримали в руках, навіть не підозрюючи, що це щастя. Сліпі, дурні людці з жадобою щасливого кохання, які, маючи його по вінця, все шукають і шукають бозна-чого, мов утратили розум, мов здуріли до нестями, мов самі себе порозгублювали по всьому світу, що тепер жоден слідопит не здатний визбирати докупи.
Як повернути собі Ніну? Куди подіти Люду? Що робити зі Світланою? Де той проклятий дід, що, мов тупоголовий бевзь, ламає на дрова людські долі? Завтра вже дванадцятий день, як ношу я в собі пам'ять про перше життя, дванадцятий день пекла серед квітучої весни. Як відпливти в рай, у першу свою долю? Знову шукати діда, видирати з його рук інкрустатор і бити, розбивати перед собою хоч сто літ підряд, аби лишень викинути з життя, з пам'яті оцих дванадцять навіжених, зайвих, непотрібних років, де я все плавав у коханнях, доки й не втопився.
Де ж ти, телепню старий? Ти ж обіцяв з'явитися. На дванадцятий день. Завтра, себто. Добре, я чекатиму тебе на нашій дорозі, я роздеру тебе на шматки, якщо ти не вернеш мені першого життя, як не проженеш геть цей довгий, нікчемний, нестерпно-гіркий і безнадійно-непотрібний сон життя другого.
А поки що:
- Вибач, Ніно. Я поверну нашу сім'ю. Завтра ж поверну.
І пішов, і заходився лаштуватися в дорогу.
А тут Люда:
- Візьми й мене з собою завтра. На базар.
- Не можу, - відповів.
- Чому? - наробила дружина репету.
- У мене відповідальна зустріч.
- З дідом?
- А хоч би й з ним. Яке твоє, врешті, діло?
- Я їду з тобою.
- Ні.
- Їду.
- Чого?
- Я не пущу тебе в перше життя. Ти мій. Запам’ятай, милий мій, дорогий - ти мій. Ну, що ти загубив у тому житті, що?
- Дітей.
- У тебе є син. Кого тобі ще треба?
- Дочок.
- Боже, це неможливо.
- Побачимо.
- Добре, я згодна, я народжу тобі дочку.
- Галинки не народиш.
- Чому?
- Та тому! Діти йдуть по матерях, можеш ти це зрозуміти, чи ні?! І я не знаю, що в нас буде, може, й дочка, але не Галинка моя, не Галинка, розумієш? Не ти її матір’ю була, не ти й будеш.
- Максиме, але ж ти втратиш сина. Свого сина з цього життя.
- Я знаю. Але Андрій не мій. Вірніше, в цьому житті він мій, але там, за інкрустатором... Боже, який дурень міг дати нам пам’ять на всі життя відразу?! Не можна так, треба жити в одному житті, або ж жити без пам’яті. Я їду. Я хочу чогось певного.
- Я їду також. Я не пущу тебе одного.
- Та їдь куди хочеш! Тільки відчепися від моєї душі.
І ось мчить автомобіль по асфальтівці. Несе мене й Люду назустріч діду, інкрустатору, повторному диву.
А обіч дороги стоїть з піднятою рукою проклятий чаклун. Знову хоче під'їхати, потороча стара?
- Максиме, не ставай, - шепоче Людмила і пронизує мене сірими зорями.
Але свинцевою стала моя душа, жоден промінь не в силі її просвітити, просвітлити, зупинити.
Я щосили натискаю на гальма. Верещать передсмертним свинячим писком колеса. Хряпають дверцята.
- Інкрустатор, - хриплю я, хватаючи діда за барки, - інкрустатор давай!
- Що? - налякані дідові очі мережать довколишній простір.
- Інкрустатор! - кричу я, рвучи на ганчір’я всі і всякі мережки.
- Максиме, не дурій, зупинися! - тягне мене за піджак Людмила.
- Пішла геть! - відштовхую дружину, вихоплюю в діда з рук сумку, вивертаю її вміст на траву і риюся в дідових речах, безжалісно топчучи розсипані бублики, рвучи якісь газети, розкидаючи навсібіч різний непотріб.
Але не бачу тьмяно-червонуватої палички.
- Де інкрустатор? - повертаюся до діда, б’ю його щосили по одній щоці, потім по другій, рву на ньому піджак, сорочку, штани, перевіряю черевики.
Мені заважає Люда. Я намагаюся її відігнати, але вона в'їдлива. Я б’ю Люду. По лиці. Я божеволію, я шукаю інкрустатор.
І не знаходжу.
- Пробачте, дідусю, - голосить Люда.
- Падло старе! - реву я зраненим звіром і тягнуся до сухої дідової шиї, щоб стиснути її руками, щоб побачити піну на дідових губах, щоб видавити з цього худого старигана його душу взамін украденого в мене дванадцять літ тому щастя.
Я намацую вже пальцями дідову горлянку, я відчуваю вже душею солодкий, заспокійливий присмак помсти, але Людмила впивається зубами мені в руку, гризе, шматує її на закривавлені шматки, і гіркий туман розпуки затуляє мої очі, нестерпний біль розжимає мої руки.
- Що ти робиш, суко?! - кричу я, витираючи кров.
І замахуюся на злодійку.
Але сірі зорі зупиняють мене, відштовхують, спопеляють.
Адже я не можу бити брудними руками по сірих зорях. Я сідаю на землю і плачу. Довго, невимовно довго плачу. Вже подався геть, позбиравши своє шмаття, дід, уже вгамувалася, переплакала Люда, а я все ловив розсипи своїх сліз, як ловить ото неймовірно жадібна людина несподівано знайдені розсипи самоцвітів.
Страшна, гола правда сміялася мені в самі очі. Вона знущалася, знаючи, що другого інкрустатора мені не знайти, не побачити, знаючи, що повторного вороття в минуле вже не буде ніколи.
А майбутнє ховалося за голою правдою. Посоромлене, зганьблене голизною правди, воно здавалося таким нікчемним, безпросвітним, нецікавим, що на нього не те що дивитися, про нього навіть думати не хотілося.
Але до нього треба було йти, воно тягло за собою, як ото задрипаний, приречений, побитий лишаями та старечими хворобами собака тягне, все ж надіючись на щось, своїм беззубим ротом кістку.
Тож я сів за кермо автомобіля і помчав назад до села, де, зупинившись біля Ніниного двору і не звертаючи аніякісінької уваги на сидячу поряд Люду, пішов до Ніни в хату і знову впав перед нею на коліна, і знову був вигнаний геть, але знав, що ще сто, тисячу разів повернуся сюди, сто, тисячу разів впаду на коліна, але лишуся-таки колись тут, лишуся навіки, живий чи мертвий, але лишуся.
