Дума про кохання
(маленький уривок з чужого життя)
Вчора так густо і чарівно падав сніг, що такого снігопаду Олесь жодного разу не бачив за недовгі 24 роки свого життя. Навіть в ту глибоку тиху ніч напередодні Нового 2009-го року, коли падало дуже багато снігу і він опускався так гарно, наче то був «подарунок від самого Бога». Так тоді сказала Оля, Олесева колишня дівчина.
Вранці, через сніг, маршрутки ледве їхали, тому Олесь, як і більшість містян, запізнився на роботу. Проте не можна сказати, що то була робота, тому що вона була добровільна і безоплатна. Олесь разом з іншими волонтерами кожної суботи збирали на найбільшому базарі міста допомогу для військових, що воювали з північним сусідом. Побратима пана Андрія Олесь наздогнав уже біля точки тьоті Анжели, повненької жіночки з дуже тонким голосочком, яка щотижня закидувала в скриньку 100 гривень і все бідкалася, що не може дати більше.
- Олесь, знову запізнився! – крикнув на нього, посміхаючись та тиснучи міцно руку, сивоголовий моторний дідусь Андрій.
- Слава Україні, друже. Сніг бачите який, машини ледь їдуть, - відповів йому Олесь.
- От в тебе то сніг, то гріх. Бери скриньку та йдемо.
Вони ходили по базару до 12 години, а потім зустрілись біля виходу на центральний базар з іншими волонтерами. Через погоду людей на базарі було мало, а продавці поховались від снігу в шуби та під ковдри. Можливо тому Олесь з паном Андрієм назбирали лише близько десяти тисяч гривень. Трохи більше зібрали тітка Наталя та її донька Софія. Гроші віддали діду Андрію, який щовівторка з іншою групою волонтерів, відвозив на фронт харчі та необхідні речі.
А потім, коли Олесь вже розпрощався з побратимами, подзвонила Оля. Та сама колишня. Він не бачив її вже понад два роки, а не розмовляв з нею ще довше. Останній раз він її бачив не більше хвилини з якимось високим худорлявим хлопцем на тому ж базарі. Вона вибирала собі рукавички, а Олесь випадково побачив її здалеку і цілу хвилину вагався чи підійти до неї, чи не варто.
Він не підійшов, тому що не знав, про що з нею говорити. Про себе розповідати не хотілося, бо й не було що розповідати, а слухати про її «в мене все добре» не було бажання. Потім сердився на себе за слабодухість та швидко пройшло. І ось її дзвінок, такий несподіваний, наче вибух серед тиші.
- Привіт! Ти де? – почув він знайомий солодкий голос і його обдало від хвилювання холодом.
- Привіт! Це ти?
- Я в місті. Давай зустрінемося, – прозвучало ще більш м’яко і мило.
Через півгодини Олесь з нею зустрівся. Вона здавалась все такою ж хорошою, як і в приємному минулому: все те ж біле обличчя з розкиданими по ньому веснянками, все той же гострий носик, все ті ж палаючі глибокі очі, тонкі губи та привітна посмішка. З нею була маленька дівчина на ім’я Ніка, яка була дуже насуплена і сторонилася Олеся. То була її донечка, якій було близько трьох рочків.
Вони зайшли в затишний ресторан «Армєнія», що був недалеко від базару і замовили собі хаш та долму. В Олеся не було грошей, тому що залишив їх вдома і соромливо сказав про це Олі. Вона тепло посміхнулася і заспокоїла його, сказавши, що в неї достатньо грошей, щоб пригостити друга смачним обідом.
За столом Олесь вдивлявся в її обличчя, шукав щось в ньому, сам не знаючи, що хоче знайти. Все ті ж дивні привабливі плечі, тонкі довгі руки, швидкі пальчики, веселий голос і соромливий погляд.
Оля розповідала про себе, а Олесь переважно мовчав. Вона розповіла, що зі своїм хлопцем розійшлись, а на згадку від нього залишилася Ніка. Вона його покинула, бо останні півтори року життя з ним, то було справжнє жахіття. Чомусь він занудьгував і став не такий цікавий і веселий, яким був. Все щось мовчав, все його чомусь дратувало, він зривався на ній та йшов до друзів. Незабаром став приходити додому страшенно п’яним, інколи його просто приводили, бо не міг сам дійти. Бувало бив її, а вона терпіла і сподівалася, що всі ці лиха скоро пройдуть. «Вірила, що має щось статись хороше і все знову стане так добре, як раніше», - так вона описала свої сподівання.
- Я не розуміла, чому він став таким, від чого та страшна переміна. Я не знала, що я маю зробити, щоб все стало по – іншому. Шукала причини в собі, знаходила себе винною і тому повністю корилася йому. Навіть тоді, коли в ньому почала проявлятися жорстокість.
А одного разу мені наснився сон. Вибач, але я тобі не стану розповідати його зміст. Коли я прокинулась, то окинула оком темну вбогу спальню і мені стало від того дуже важко. Я глянула на свого чоловіка, який лежав в якійсь огидній позі й він мені чомусь показався надзвичайно нікчемним. Мені було так шкода себе, так гірко за свої втрачені роки і від того розпачу я ледь не закричала. Я раптом почала дивуватися як це я можу жити в таких, не вартих життя, умовах та ще й з таким чоловіком. В той день я від нього пішла, а йому було наче й все одно.
Потім Оля розпитувала Олеся про його життя. Вона питала «як живеш? чим займаєшся? чи маєш дівчину? чи любиш її?» Він відповідав коротко і сухо, бо неприємно було йому говорити про те. Живе скромно та весело, працює в супермаркеті, дівчину не має, то ж і любити нікого.
- Хоча…, - задумався Олесь, - є одна дівчина. Вона мені трохи подобається. Не знаю чому. Але в нас з нею нічого не може бути.
- Чому не може бути? Хто вона? Покажи мені її світлину? – зацікавилась Оля.
- Вона дуже хороша, дуже мила дівчина, але заміжня, - з сумом констатував Олесь.
- Ну, ти як завжди. Все в тебе щось не так. Скільки їй? - випитувала Оля.
- Їй лише 19 років. До речі, її весілля було півроку тому. Слава Богу, мені не довелось там бути, - з гіркою посмішкою видавив Олесь. – Вона якась особлива. Вона не така як ти. Ми бачимось раз на тиждень і майже не розмовляємо. Я намагаюсь з нею не розмовляти.
Потім Олесь розповів Олі про свою нудну роботу, з якої мріє звільнитися, але вагається; про те, що їздив в Київ на мітинги і вже через декілька днів якісь дуже злі хлопці з залізними прутами розбили йому голову. Олесь довго лежав в лікарні та поки вийшов, то вже й розійшлися з Майдану люди. Тепер же він збирається таки полишити роботу, щоб поїхати на війну з північним сусідом за прикладом свого друга Горді, з яким познайомився на Майдані та мав добрі стосунки в організації. «Гордя» - то не справжнє ім’я, а похідне від прізвища Гордієнко.
- Ти поїдеш на війну? – здивувалася Оля. – Вона тобі треба? За кого ти будеш воювати?
- За нас усіх! Як це за кого? – не менш здивовано запитав Олесь.
- Ой, не сміши мене. Вас використовують політики в своїх цілях і ви з пристрастю кидаєтесь на багнети, гинете ні за що.
- Деякі речі, Олю, жінка ніколи не зрозуміє. Як ніколи не зрозуміє людина, чому існує сонце і небо, - відповів їй Олесь.
- Все тебе кудись тягне не туди, - якось тихо, з розпачем промовила Оля, а потім гучно і нервово продовжила. - На війну захотів. Живи нормальним життям, як всі. Чого тебе тягне скрізь в усяку дурню? Люди одружуються, в них народжуються діти. Ти ж постійно втікаєш від нормального людського життя.
- Ні від чого я не втікаю, - заперечив їй Олесь.
- Втікаєш. Я все знаю. Я цікавилися про те, як ти живеш і ті відомості, які до мене надходили причиняли мені смуток. Ти втікаєш від простого людського щастя. Ти від нього відмовився. Ти не прагнеш кохати, ти не прагнеш створити сім’ю, ти не хочеш дітей. Тобі потрібна якась політика, якась метушня навколо речей наскільки далеких від життя, що…
- Олю, - перебив її Олесь, намагаючись зупинити неприємну для нього розмову та Оля була заведена і не зупинялась.
- Ти давно відрікся від того єдиного, що має сенс, заради чого варто жити. Тільки я не можу зрозуміти навіщо. Ти свідомо позбавляєш себе найпрекрасніших митей життя, відмовився від усіх його скарбів. Подивись на Ніку? Хіба вона не прекрасна? Хіба в тебе не холоне кров від одного погляду на неї?
- Олю, досить, - зупинив її Олесь. – Нехай Василі тішаться в обіймах своїх коханих і в сонячних посмішках своїх дітей. Наша країна на війні. Завтра війна може бути тут і вона нищитиме всіх тих дітей і всю красу життя. Все це: коханнячко, дітки, свій будиночок – все це дуже примітивні речі для романтичних дівчаток та самотніх жіночок, але я не відмовляюся від всього цього. Все це буде з часом, - промовив Олесь з удаваним презирством.
Після цих слів повисла тиша. Оля опустила голову і про щось думала, зосередивши погляд на пустій тарілці. Олесь спочатку дивився у вікно, а потім звернув увагу на Ніку, яка потягувала сік зі стаканчика. Вона не була схожа на свою маму. В неї було іншої форми лице, дуже біле і чисте, з величезними сірими очима, маленьким носиком та пухкими щічками. Дівчинка захоплено дивилася на те, як підіймається і опускається сік в соломинці, коли вона його потягувала чи відпускала. Потім, побачивши, що на неї дивиться Олесь, засоромилась і щось пробубоніла.
- Ніко, як живеться дядькові Сергію? – несподівано й для себе самого запитав її Олесь.
Мала, підбадьорена проявом уваги до неї, засяяла та швидко і голосно почала щось розповідати незрозумілою Олесю дитячою мовою. Оля посміхнулася, втішаючись своєю донечкою, і «переклала» її слова.
Через хвилин десять Олесь, Оля та Ніка вийшли з «Армєнії» та вирушили на автовокзал. По дорозі Ніка кидалася в Олеся снігом та заливалася від того сміхом. Вона вже його не боялася, вона бігала навколо Олеся з Олею та кричала йому щось на своїй дитячій мові.
Вже сідаючи в автобус Оля попросила Олеся дзвонити їй і не йти на війну. Він нічого не відповів, лише помахав рукою. На його жест на весь автобус щось незрозуміле прокричала Ніка і помахала рукою у відповідь.
Автобус рушив і Олесь пішов в сторону базару. «Все ще люблю? Не знаю. Все так же тріпоче душа, коли дивлюся на неї? Не знаю. Мабуть, вже не так. А мала? Яка вона чиста, яка неземна, яка чарівна. Не моя ні вона, ні Оля. Чи хочу я їх? Не знаю», - міркував Олесь знервовано, спантеличений такою несподіваною появою в його житті Олі з дивовижною дівчинкою.
Сніг не припинявся. Він ліз в обличчя, налипав на повіки та проникав за пазуху, про те на нього Олесь не зважав. На годиннику було близько третьої і Олесь прискорив ходу. Він поспішав в офіс організації, де вже зібрались друзі та, звичайно, ж та, що заміжня. Вони зібрались, бо мав би о четвертій приїхати з фронту Гордя на ротацію.
В офісі було тепло, гучно і весело. Наймолодший в організації, школяр Бодя, розповідав якусь небилицю, а всі його уважно і з захопленням слухали.
- Слава Україні, брати та сестри! – прогримів на весь офіс Олесь, дивуючись своєму неочікуваному піднесенню.
- Героям слава! – відповіли йому гучно хором.
Він швидко оглянув офіс, шукаючи її поглядом. Вона сиділа тихенько у куточку на стільчику. Олесь потис руки своїм побратимам і підійшов до неї. Він схвильовано потис і її руку, маленьку і теплу. Далі все було наче уві сні. Олесь наче сп'янів: він з усіма багато говорив, сміявся, жартував з одруженою, від чого вона червоніла. Олесь був в центрі уваги, наче зірка естради, йому було надзвичайно легко і весело.
Школяр Бодя попросив Олеся піти разом з ним до крамнички, щоб купити цукор та солодощі. Олесеві дуже не хотілося йти, проте Бодя його вмовив. До цього, на перший погляд несерйозного і вітряного хлопця, Олесь ставився з повагою, тому й пішов з ним, всупереч своєму небажанню. Бодя, не дивлячись на свій вік та на занадто веселу вдачу, при справі перетворювався на серйозну та обачливу людину і в організації він був одним із лідерів.
Коли вийшли на вулицю Бодя сказав Олесю, сміючись:
- Друже, не впізнаю тебе. Що з тобою? Ти, звичайно, завжди трохи дивний, але сьогодні особливо. Хлопці думають, що ти накурився.
- Націоналісти не вживають наркотиків! – крикнув весело Олесь.
- Та ти танеш біля Лесі, друже, - промовив Бодя Олесю, обійнявши за плече. – А вона заміжня. Ти не забув?
Олесь оторопів від жахливого для себе відкриття. «Я тану біля Лесі? Не може бути. Таке не може повторитися. Таке буває лише раз в житті», - міркував він. «Я ж нічого і не підозрював, а он воно все проявилося і всі те побачили, і всі все зрозуміли. І напевне вже й давно обговорюють».
- Друже, йди в офіс, а я трохи пройдусь, - сумно промовив Олесь Боді.
- Ти куди? Ти чого?
- Я пройдусь. Я повернуся через декілька хвилин, - відповів він та швидко пішов в сторону базару, залишивши здивованого Бодю.
Він швидко йшов, зсутулившись, в сторону площі Героїв. Він йшов без цілі, просто аби куди йти, аби побути на самоті та розібратися в своїх важких думках, які як сніжна лавина скотилися на нього.
«Ганьба! Яка ганьба – так відверто розтанути перед нею, так принизитись, впасти в очах хлопців, - картав себе Олесь, - А ще на війну зібрався, вояка. Розніжився, розтанув, як рожева дівчинка. Ганьба, яка ганьба! Як я горів біля неї і всі те побачили, а я, дурник, сам себе не зрозумів, не зрозумів, що…невже кохаю її? Невже знову мені ця мука? Що сталося сьогодні? Чого раптом все моментально вирвалося з душі та проявилось? Невже знову вбивати в собі все те сонячне, що проникло в мою чорну огрубівши душу, все знищувати, все порвати? Чому припала до душі вона, а не сотні самотніх дівчат? Чому я ніяк не можу полюбити свою Таню, яку надіявся покохати на все життя, але вже терпіти її не можу? Ставка на нормальне життя без кохання, без всіх цих важких почуттів, не спрацювала».
- Олесь! Олесь! - почув він десь з-за спини і побачив недалеко велику чорну пляму, що виразно виділялася серед білого від снігу світу. То був одягнений в чорний шкіряний плащ Голова. Це був важкий, величезних розмірів чоловік з лисиною, глибокою зморшкою на лівій шоці та кирпатою бровою з того ж боку.
- Ти куди йдеш? Що Гордя – приїхав уже?, - запитав скупий на емоції грізний велетень, потиснувши Олесю руку.
- Гордя має бути вже скоро, пане Голово. Я вийшов пройтись, скоро повернусь.
- Ну, то я в офіс. Побачимось, - сказав Голова, важко розвернувся і пішов до офісу.
«Півроку як заміжня. Не можу ж я грубо влізти в її життя і грубо розтоптати його, все поламати. Вона ж, мабуть, кохає свого чоловіка, півроку лише ж як заміжня. Тоді чому в неї такий погляд? Чи то нормальний погляд кожної дівчини, просто від бажання знайти в її очах натяк на якийсь шанс я в ньому бачу щось більше? Лише один шлях – знову все давити в собі, нещадно знищувати, як і тоді знищував. А якщо все таки взяти те, що дарує мені доля? Якщо пустити в своє життя все, що я люблю? Я вже відмовився від Олі, здався без бою, бо пожалів її та не пожалів себе. А потім було вже пізно за неї боротися. Не просто ж так людина закохується та й не в будь-кого, а в конкретну людину. Хіба це випадковість, що полюбив я заміжню Лесю? Хіба випадковість?», - задавав собі Олесь запитання без відповідей, не знаючи куди податися і що робити.
Олесь того дня не повернувся в офіс. Він ще довго ходив по місту, тікаючи від своїх важких дум про своє життя, про себе, про кохання, про Лесю, про Олю та маленьку Ніку. Йому дзвонили друзі, і сам Гордя зокрема, але Олесь на відповідав. Вже був вечір, в місті запалали жовті ліхтарі, а Олесь все йшов кудись вулицями міста і згодом розчинився в ньому десь під тими жовтими ліхтарями в легкій сніговій завісі.
