Вона була десь над прірвою поглинута чорною мрякою. Унизу сяяло сріблом, наче хто розсипав мільярд діамантів по білому килимі. Зверху було чорно, ніби хто закрив сонце покривалом. Нараз над нею засвітило золотом. Хтось, навмисне продер дірку в чорному покривалі, яким було заслано небо. Одну, другу, третю... Точно, то маленька міль їла шерстяне покривало. Зовсім не давно такі ж дірки міль прогризла у трикотажному теплому платтячку. Тепер, як піднести спідничку до сонця то через кожну дірочку світить промінчик. Але у небі з тих дірок тихо сипався золотий пісок. Той пісок заспокоював і випромінював казку. Казка спішила, її кроки почулися в коридорі, рипнув паркет, зацокотіли каблучки і стихли. Знову тиша. Вона була одна серед того хвилюючого незрозумілого світу. Небо розсипало золотом, земля виблискувала сріблом.
Раптом одна з дірок ожила, відірвалась від покривала і пташкою злетіла у низ. Через хвилю пташка розтанула в чорній пітьмі, не долітаючи до білосніжного покривала з діамантів. А он де, ще одна дірка розправила хвіст і крила, моргнула і канула в безвість. І знову нічого. Вона все марно вглядалася у небо чекаючи чогось. Від сяйва золотого піску, що сипався з неба на землю, мутніло в очах. Раптом усі ці дірки в чорному покривалі ожили, збіглися до купи, і почали рости, рости, рости... Аж нарешті з них з’явились білосніжні дивні створіння, з величезними крилами. Їх обличчя було, як сонце, воно випромінювало сяйво, що нагадувало колір плавленої міді. Навколо, подібно відблиску кришталю, грали барвами веселі іскорки. То напевне були ангели. Вони про щось шепотілися, сміялись, а коли при цьому махали крильми то з них струшувався білий пух, котрий називають сніжинками. Сніжинки падали на землю, кружляючи вальсом в повітрі, мов тисячі білих комах. За помахом срібного крила чорна мряка розсіялась. Ангели посміхалися до неї. Від їхніх посмішок навкруги стало так світло, так ясно, що потеплішало на серці. Вони хапали дірки з покривала і грали ними в сніжки. Їх сміх вчувався в вухах. Вони по дитячому раділи, і та радість лилася, як пісня. Враз заспівали. Той стоголосий спів чувся звідусіль. Він лунав то з верху, то з низу, то здалеку то зовсім поряд.
- „Ой радуйся, земле, Син Божий народився!”
І тут на небі з’явилась величезна зірка, своїм сяйвом вона засліпила навіть ангелів, ті сполошились, і загукали: - Еге-гей! А нумо швидше! До Вифлеєму спішіть всі нині, Бога витайте .......
Вони всі заметушилися, наче збиралися на величезне свято. І один за одним відлітали десь у височінь, у безмежне небо. Від помахів тих крил зірвався вітер, за ними закурило пухом, замело. Один з ангелів, перш ніж відлетіти, залишив перед її очима чудернацьку квітку, тепло посміхнувся і за мить розчинився у небі за рештою. Ангели щезли, тільки пір’я ще довго падало крізь чорну безвість на землю, засипаючи діаманти у білій ковдрі. Блиск тих пір’їн був яскравіший за перлини. Христинка протягнула руку, аби собі вхопити одну з пір’їнок. Та була холодна і невагома. Торкнувшись руки диво в мить розчинилось у повітрі, ніби отого всього ніколи і не було. Лиш чиста ангельська сльоза залишилася у неї на долоні.
- Хто відчинив вікно?! – почувся суворий голос за спиною. Дівчинка здригнулась. - Христино, ти знову спиш на підвіконні! Скільки можна повторювати! Я заборонила тобі навіть підходити до вікна!
- А чому всі спішать у Вифлеєм? – запитала мала розгнівану виховательку. Але побачивши роздратованість в жіночих очах зіщулилась і замовкла. Сльози затремтіли на безмовних очах дівчинки. За вікном знову почувся ангельський спів:
Тиха ніч, свята ніч!
Гей утри сльози пріч!
Бо Син Божий йде до нас
Цілий Світ Любов’ю спас
Вітай нам, Святе Дитя!
Чи то від пісні, чи то від вигляду колядників, що видавались маленькими мурашками з вікна п’ятого поверху у Лариси Петрівни, покращився настрій. Вона сама собі здивувалась, кудись вивітрилась вся її злість. „Мабуть дитину розбудили колядники, хто ж з дітвори втримається, аби не подивитися на перебраних казкових персонажів?” Вихователька закрила вікно, вхопила малу на руки і занесла на ліжко.
- Маєш щастя, що сьогодні Різдво. – суворо попередила вона дівчинку. – Спи. Всі діти он сплять. Якщо мені кого розбудиш... – вихователька покивала пальцем. – Сьогодні не можна не спати.
- А чому ...?
- Тому... Що сьогодні особливий день. Сьогодні в ночі стається багато дивних речей. Людям не можна того бачити і чути. Бо люди дуже грішні. Один чоловік не послухав того застереження і заховався в сараї, аби підглянути що буде відбуватися, чи справді цієї ночі розмовляють звірі.
- І що трапилось?
- Він почув як кінь сказав бикові, що хоч і добрий був їх хазяїн, а доведеться завтра його везти на цвинтар. Тої ж хвилини чоловік і помер. Сьогодні та сама ніч, говорять звірі і дерева, а по світу бродять багато безтілесних духів.
- А Ангели?
- І Ангели теж.
- А чому?
- Бо сьогодні народиться маленький Ісус. Все, решту питань завтра. Лариса Петрівна вкрила Христинку ковдрою і вийшла з кімнати.
Христинка знову опинилась в чорній мряці. І гнітюча запаморочлива тиша кругом неї поглинула все навкруг. Крізь той морок пробивався промінь з вікна. Він довго блукав по стіні, ніби щось шукаючи і нарешті зупинився на маленькій іконі, що висіла там від учора. Священик розповідав, що то зображено святе сімейство. Он Мати Марія схилилася над немовлям, закутана синім покривалом, а збоку Йосип. То був триптих, ( тобто ікона складалася з трьох малюнків) який дитбудинку подарував отець Іван.
Промінь набрав яскравості, світло поширшало і осяяло першу картину. На ній був зображений чудернацький ослик, що віз жінку, поряд нього йшов змучений чоловік, а далеко на горизонті світилося вогнями місто. Найбільше Христинці сподобався ослик. Ось він махнув хвостом намагаючись відігнати настирливий промінь, що напевне лоскотав його у ногу. Промінь раптом розсердився, почервонів, те сяйво наповнило всю кімнату. За мить навколо більше нічого не існувало тільки картина. Христинка побачила, як затрусив головою ослик, як усміхається жінка, почула, як човгає сандалями чоловік. Картина раптом заповнила весь простір. Христинка затермосила Володю, що спав поряд, але той повернувся на інший бік, щось пробелькотівши незрозуміле. Мала непосидюча вертихвістка швиденько підхопилася з ліжка і підбігла аби помацати, що стіна на місці.
- Ось і Вифлеєм – почулося Христинці, як втомлено заспокоїв чоловік жінку.
Дівчинка завмерла від здивування. Вона притихла і глянувши на місто, що виднілося зрозуміла, то вже не картина. Вогники будинків наближалися, і вона мов би йшла слідом за подорожніми.
Вже зовсім стемніло, коли чоловік постукав у двері першої хати.
- Місць нема! – вигукнули йому з вікна, проганяючи геть.
Так було і біля других, четвертих, десятих і останніх дверей. Дехто навіть не озивався, не прочиняв двері, не вигукував з вікна, не глянув на перехожих. І ніде місця не було для них. Аж нарешті один з господарів їх пожалів, сказавши, що за містом має стаєнку, де тримає худобу. І вони, якщо хочуть, то можуть там переночувати.
Як все це сумно, подумала дівчинка, у неї хоч немає дому, але є де ночувати. Христинка глянула на небо. Воно було закутане хмарами. Нараз десь далеко у верху засріблило, заясніло заблискотіло і почулися співи:
Тешуть теслі з срібла сані,
Стелиться сніжиста путь.
На тих санях в синь незнану
Дитя Боже повезуть.
Знову той самий мелодійний спів! Христинка вдивлялась у небо. Он там мелькнула ясна Пані, а біля неї молоді хлопці в лемківських строях. Їх вишивані жупани, подивували б сучасних дизайнерів, але ось засвітив місяць і більше нічого Христинка не побачила.
А коли роззирнулась, зрозуміла, що стоїть посеред вузенької вулиці у чужому незнайомому місті. Навколо темно і холодно. А їй немає куди подітися. Такий страх і розпач охопив серце. Як вона тут опинилася? Чому не послухала Ларису Петрівну і не лягла спати? Її ж попереджали, що сьогодні стаються дивовижні речі! І чому вона така цікава? Чому постійно все робить навпаки, наперекір? В пам’яті непрошено вигулькнули докори виховательки. Напевне саме через те її залишила мати? Сльози вже застелили Христинці очі, тоді, як ангели знову заспівали:
Нова радість стала,
яка не бувала!
Над Вертепом звізда ясна
во весь світ засіяла!
І раптом, та сама велика зірка, до якої зліталися ангели, закотилася за місто і зупинилась. Усі переживання за мить зникли. Серце заполонила цікавість. Дівчинка витерла кулачком очі і швиденька побігла за тим сяйвом.
Вже за містом вона відхекалась і вгледівши людей в полі біля отари побігла до них.
„А в тій стороні були пастухи, які пильнували на полі, і нічної пори вартували отару свою. Аж ось ангол Господній з’явився коло них і слава Господня осяяла їх. І вони перестрашилися страхом великим. Та ангол промовив до них „не лякайтеся, бо я ось благовіщу вам радість велику, що станеться людям усім. Бо сьогодні в Давидовім місті народився для вас спаситель, Який є Христос Господь.
Ось вам ознака: Дитину сповиту ви знайдете, що в яслах лежатиме”.
І ось раптом з’явилася з ангелом сила велика небесного війська, що Бога хвалили й казали: „Слава Богу і на землі спокій, у людях добра воля!”
І сталося, коли ангели відійшли від них до неба, пастухи зачали говорити одне одному: „Ходім, до Вифлеєму й побачимо, що сталося там, про що сповістив нас Господь.”
І прийшли, поспішаючи, і знайшли там Марію, Йосипа та Дитинку, що в яслах лежала. А побачивши, розповіли про все те, що про Цю Дитину було їм звіщено. І всі, хто почув, дивувалися тому, що їм пастухи говорили.”
Тихо потріскував вогонь, пахло сіном і радістю. Христинка примостилася біля ясел в котрих лежало дитятко і замилувано дивилася, як солодко воно спить. І від того мир та спокій наповняв її серце. Вона прийшла сюди з пастухами і може багато чого не розуміла з того що казали Ангели, але всім серцем відчувала, що присутня в найважливішу мить у всесвіті. Нараз знову почувся ангельський спів, що розповідав і провіщав новину.
За світлом зірки десь аж зі сходу
Йдуть три владики княжого роду
Золото, дари, кадило й миро
Враз з серцем чистим несуть офіру.
А за хвилю наповнилась стаєнка де вони перебували слугами, і вельможами, і стала немов царські палати. І вмістила всіх хто прийшов, і стала велична та казкова. Ось ангели прислуговували своєму королю. Пастухи, вельможі і всі хто був з ними, в страсі клякали на коліна в своїх надіях і сподіваннях, випрошували ласки для себе, своїх ближніх і родини. Ангел нахилився до неї і прошепотів. Чого б ти хотіла? Попрохай.
Чого б вона хотіла? Христинка розгубилася від несподіваного питання. І раптом згадала про свого друга. На весні на подвір’ї садили деревця. Одне з них, те саме менше, було її улюблене. Вона переповідала йому свої біди і болі. Літом воно простягало до неї свої листочки, щось шепотіло у відповідь. А зараз зимою деревце постійно тремтіло на морозі. Вітер здер з нього листочки і тепер, йому холодно. Йому би шапку і кожушок. Вона підвела очі, аби сказати, коли ж ангел відповів:
- Буде йому кожушок. А тепер лягай спати. Пречиста якраз для тебе колискову співає.
Спи Лелійко спи, голівку схили
Ту на рученьки Марії,
Бач Вона Тебе леліє:
Люлі, серденько, люлі!
Спи, Лелійко, спи
Спи, Дитино, спи, спатоньки ходи.
Можеш Леле тихо спати
Над Тобою Твоя Мати
Шепче молитви.
Христинка заплющила оченята і міцно заснула. Так ніби то спала на м’яких пухових перинах. Її розбудив дзвіночок, який дзеленькотав безупинну, приносячи з собою хаос, переполох і нестримну радість. Всюди чувся гамір, довкола зривалися на ноги з ліжечок дітки. Нарешті і Христинка протерла кулачками оченята. Перед нею стояв ангел. Це вже в наступну хвилю вона зрозуміла, що він не справжній. Але в тому ангелі було щось рідне. Молода тітонька простягнула їй пакуночок з цукерками.
- Під ногами сніг рипучий,
Вітер стріхи обміта.
Нині день ясний, блискучий –
День Народження Христа!
„То ж отець Іван прийшов привітати їх з Різдвом!” Скоро всі впізнали його голос. „А разом з ним Маріїнська дружина” - здогадалася Христинка.
Вони переглянули вертеп, який для них влаштували дітки з їх парафії. Усі веселились. Після сніданку пішли до церкви. А вже після обіду Христинці випала нагода постояти біля вікна і подумати. Невже все це їй тільки наснилося? І раптом на вікні засвітилася квітка, котру їй залишив ангел. Вона була вимальована на шибці і виглядала дуже дивовижно, а на дворі її маленьке деревце мало білосніжну шапку і кожушину зі снігу. Христинка помахала йому рукою і посміхнулася.
Заспівайте для Господа пісню нову,
Від краю землі Йому хвалу!
Нехай море шумить і все що є в ньому,
острови та їх мешканці! Співайте Йому хвалу!
