-Старий Косів? Ну ти й дивачка. Це ж майже тут. Так, так, церква там Успіння пресвятої Богородиці. Поруч Вербовець, недалеко Смодна. Тут так хтось покрутив, що й голову можна зламати. Старий Косів був давніше, вже потім Косів. А чомусь Старий Косів так і залишився селом, а Косів став містом. На одній вулиці Косів, на іншій - Смодна. Поруч Старий Косів. Але всі ми пишаємося тим, що тут були Леся Українка, Ольга Кобилянська, Іван Франко. Коли то говорять гостям, то ніколи ніхто не згадує, чи були вони в Косові, чи в Старому Косові, чи в Смодні. То велико значить, що були тут такі високі гості. І ,коли хто до лікарні їде, то не каже: до Старого Косова. Лиш: до лікарні йду.
Софія поправила хустку. Переклала важку сумку з однієї руки в іншу:
-Ти, відей, голодна. Зараз прийдемо, пообідаємо. Поговоримо. Як тобі їхалося?
-Тето, ваша торба нелегка. Давайте понесу. Їхала добре.
-Та твоя, відей, не легша. Я сама вже. То не є таке аж тяжке. Тут подаваники.
-А що це таке?
-Мама би не питалася. А ти не знаєш, мала ще була, як переїхали до Стрия. Подаваники – то відкупне від покійника: калач, свічка.
-Тето, але ж і ви не гуцулка.
-Йой, дитино. Чи не знаєш, що не той гуцул, що вродився, а той , що згуцулився. Та ми тут більше як піввіку прожили. То як не згуцулитися.
Вже й хата, добротна така. Літня кухня, подвір’я у квітах. І пес назустріч. Гавкає люто. У хаті гарно так, сяє все вишиванками, ліжники на канапах, інкрустовані тарелі на стінах.
-Меш пити кофе?
-Ой не подужала би я так говорити, тето. Каву люблю. І буду пити.
Софія вже на стіл накладає,парує борщ у тарілках, студенина вилискує сито. Тішиться гостею. Бо ж роки-рокенні не було Дзвінки в Косові. Як поїхала з батьками до того Стрия, то так і забула про неї. Добре, що зважилася. Бо то є неблизька дорога.
-А ще феїна. Та ти мала би бути тут щоліта. І на всі свята. Бо знаєш, що я вже давно сама, - і вицвілими, кольору перецвілих волошок очима, пильно придивляється до дівчини.
-Феїна?
-Аякже. Ти моя похресниця. Тут кажуть феїна, а хтось – фіна, то вже і я так. Цілі дні щось трохи пороблю та й валєюсі…Водно мені банно. То вже ти трохи побудеш. Десь підемо.
-То й добре, що відпочиваєте, погано лиш, що сумно вам.. Але таке життя нині. Тето, а я лиш на день-два. А як знайду, що шукаю, то й завтра назад додому.
-Вже завтра? Ба що ж ти шукаєш?
-Я, тето, сорочки вишивані шукаю. Але не нові, а старі, автентичні.
-Тентичні? То би які мали бути?
-Автентичні. То дійсно прикарпатські, гуцульські, старі і складні техніки, натуральне полотно, вишивка по самому полотні…Чи знаєте, де такі би мали бути? Мені казали, що в Кутах багато, в Старому Косові. Я, тето, нині тим займаюся, що шукаю старі гарні вишиванки і перепродую. То мій бізнес..
-Та нині всі лишень бізнес та бізнес. А знати знаю. Не знаю, чи візьмеш, бо дорогі ті сорочки. Та якраз на тім тижні мене перепитували, чи не знаю, хто би купив п’ять сорочок. То є дуже старовинні сорочки та ще з одного роду. Від прабаби до баби. Заповіли онуці. Нині онуки нема. Молодесенька переставилася. А сорочки мати перепродує, аби помочи внукам і зятю, котрий слабує.
-Тетонько, золотко, та ходім нині туди. Я прошу вас. А, може, вже хто й купив?
-Не знаю, дитино, не знаю. Перепочинь, то й підемо. То таки тут, коло Рибниці.
Дорога недалека. Та як же гарно розглядати заквітчані подвір’я, хати, оздоблені візерунками. Ріка співає, клекоче, щось розповідає, сміється, з камінчика на камінчик перетікає, щоб потім ринути з високих каменів водоспадом. Верби коси полощуть , намагаються довгими вітами затримати хвилі…
-Чи ж удома господиня, чи можна увійти?Як дужі, Калинонько?
-Раді вас вітати, заходіть…Якраз бануш підоспів, - на порозі моложава жінка , чорноока, з косою, як ворона крило, закрученою довкола голови. Вишивана запаска охоплює ще стрункий стан.
-Та я, Калино, сама з гостинцем. Сирник пекла, бо приїхала моя феїна. То й вам несу спробувати.
-Агій на вас, Софіє. Та чи я не печу. Таже знаєте, що діти люблять солодке.
-А ми до вас, Калинко, на ті сорочки подивитися.
Глухо скрипнуло віко старої розписаної скрині. На ліжках розкладає Калина диво сорочки.
-То ходіть, дивіться. Потім будемо гоститися. Аби не заплямити. Бо літ їм та літ. Ось ця ще полотно конопляне, ті - т о вже тонше полотно, вже баба льон садили… А та, найновіша, їй піввіку, на тоненькому, панському …
Сорочки, їх п’ять, як пальців на руках, – таких і в музеї нема. Дзвінка те розуміє. Щойно побачила – серце ледь не зупинилося від захоплення. Довгі. Густо зашитий верх, рукави… Ще й по подолу широка коса. Поряд з низинкою хрестик, настелювання, штапівка, шнурок, вирізування, кучерявий шов. Ось курячий брід. А барви як дібрані. Сорочка в бузкових кольорах. Такої ніколи не бачила. Червоно-чорна ота. . Чи ця вишита кількома кольорами яскравими такими, аж горить. Які мережки. І нема машинного шва ніде. Все руками, та так тонко, так філігранно змережане Яке ж то багатство…
-Усі продаєте?
-Та всі.
Справу залагодили швидко. Вже сорочки спаковані. Дзвінка не може до страви й доторкнутися. Серце від захоплення б’ється в грудях радісною пташкою.
У хаті ж одразу кинулася приміряти. Та як же їй то личать ті сорочки, як прегарно виглядає вона і в тій, і в іншій. Червоною крайкою стан обповила… Тета – як на образ святий дивиться-не надивиться.
-Не скидай, най налюбуюся. Та ще зателефоную до Любка, сусіда. Най сфотографує тебе в такій красі..Чи ні. Посидь, а я скоренько. Крикну його. Бо вже смеркає.
Софія за поріг. А Дзвінці погано. Голова важка стала, перед очима мла якась і постать жінки з тої імли випливає, обриси невловимі, у сорочці вишиваній, багатій такій…То вже бісер переливається. Руками голову стискає, до Дзвінки йде:
-Не смій. Чуєш, не смій сорочки брати. То придане моєї доньки. То було мені у спадок передано. А я доньці залишила. То мої прабаба й баба вишивали. Для мене. А я їй… Не смій. Бо не будеш щастя мати. Перепродаш – ті люди тебе проклянуть…Занеси. Скажи: Анна не дозволяє.
Руками вже шию стискає Дзвінки. Ноги заплутуються у подолі. Підлога все ближче. Темно так.
Софія з сусідом на порозі. Дзвінка в сорочці на підлозі…
-Та чи ж та лярва не знала, що її донька то не дозволяла продати. То таки була Анна. Так, її хоронили в вишиваній бісером дуже дорогій сорочці. То була вона. Та лярва світом віялася. Баба виховувала Анну. Таже вона мамкою бабку кликала, а дідика – татом, - сусідка напоює Дзвінку чаєм з трав гірських, віск зливає. – Чому ж ти, Софіє, та не розповіла Дзвінці, що не можна чужі сорочки купувати. Не можна. Бо шили-вишивали їх для когось. Нову можна, а ношену – ні-ні. Бо долю чужу на себе береш. І хрест чийсь. Коли дарують – так. І то лише від родини, коли тебе люблять ті, що дарують. Від мами, баби, прабаби. По роду. Чи замов собі. Тобі вишиють майстрині не сугіршу. А ті сорочки, придане молодої жінки, котра переставилася не так давно… І котра заповіла їх своїй дитині. Най Біг милує. То ще добре обійшлося, що ти, дівко, тут приміряла ту сорочку.. Що ж би ти вдома робила. Не знати, що би сталося в дорозі…
Не спалося. Дзвінці – зі страху, котрий не відпускав її. Боялася глянути на двері, чи не стане знову та постать. Хоча сорочки віднесли. Щось довго Софія там виговорювала Калині. Дзвінка лише чула обривки речень: «Ти би ще колошматила мною?» -тета.. «Куйон старий, чогось вчепилася? Пощо вони мені. Мушу то спродати. Приїхала твоя дівка з дідьчої матері і буде тут мене вчити..»
Не спалося й Зосі.
-Кидай, дитино, той бізнес. Який же то бізнес: нести людям чиєсь горе? То біс несе. Від нечистого то.
Щойно сонечко позолотило верхи гір, вже й сидять у кімнаті. Кавують невесело, сном діляться. Обом снилися сорочки. П’ять їх було. Придане молодої жінки. І жінка снилася. Та не одна. П’ять. Прабаба, баба, мама, донька і онука…Щасливі. Кожна у сорочці… Вишиваній. Ті самі кольори… Ті візерунки…Те полотно. І та філігранна мережка настилом.
