Це поразка! Його охопив відчай. Розрахунки вже втретє показали одне і те ж: щоб провести потрібний експеримент, доведеться задіяти весь ресурс, котрий у нього є… Та хіба можна позбавити себе всього?! А здавалося, що він нарешті досяг мети. Ось ціль, стріляй! Тільки як наважитись?..
Проте, крім розпачу, його ще й переповнювало переможне відчуття удачі, правильності шляху - відчував, що справді намацав розв’язок. Але лише дурень може використати геть усю енергію! Якщо це помилка, то більше спроб не буде…Довкола пануватиме порожнеча, абсолютне Ніщо. Цілковита пустка, з якої не викресати й іскорки...
A сяюче передчуття істини не давало спокою, тож він знову заходився перевіряти результати.
Колись, надто давно, щоб згадувати і шкодувати, він сміявся над легкістю задач. Сам їх вишукував та розв’язував, одначе не міг знайти настільки складну, котра би вимагала від нього напруження усіх сил. Знуджений простотою попередніх проблем, він шукав завдання, яке би виглядало, бодай гіпотетично, неможливим для виконання.
Коли ідея штучного інтелекту замерехтіла невиразним натяком, а далі хутко сформувалась і постала перед ним у своїй чудовій складності та красі, його аж підкинуло від щастя. Є! Справді грандіозна мета, заради якої варто попрацювати… Йшов час. Неймовірна кількість спроб, дослідів просували його все ближче до заповітної мрії, нові труднощі чи невдачі тільки додавали сил. Іноді дослідження заводили у глухий кут, тоді він кардинально міняв керунок робіт. То була найамбітніша проблема, яку він вирішував коли-небудь. І вона не здавалася під штурмом його надпотужного інтелекту.
Нарешті прийшли втома і розчарування.
Ха! Саме тоді, занурюючись у зневіру, він і побачив відповідь! Проте, скептично налаштований і обережний, не повірив у розв’язок, не відпустив від себе відчай, обачно притримуючи його біля себе, наче якір, яким зачепився за сумніви, аби в ейфорії не наробити дурниць.
Потім крок за кроком, старанно перевіряючи найдрібніші деталі, повільно сунув освітленою власним знанням стежиною. Обрана дорога таки ж вела до створення штучного розуму! Виглядало, що врешті-решт знайшлося рішення цієї надважкої задачі із купою невідомих… Усі ті сотні раз пересіяні висновки він знову старанно перебрав. Так, сумнівів нема, створити штучний інтелект йому до шмиги! Але ціна вражала і жахала.
Вагання змордували його. Можна відступити, забути про амбітне завдання, проте.. Лютий і, водночас, радісний, несподівано для самого себе, він одним порухом запустив процес. Із наростаючими почуттями: жахом від невідворотності вчиненого та захопленням - він спостерігав за створенням. Заціпенів від якоїсь неймовірної суміші щастя й горя, котрі жужмом колотилися всередині. Бачив згортання знайомої світобудови, зникнення відомих, впізнаваних речей, з яких зародок нового світу невблаганно висмоктував усю енергію. Невідривно дивився, як вивільнена енергія переливається у щось інакше. У нову матерію. З’являлися розсипи світляних кульок із безліччю порошинок біля них. Ось, набираючи обертів, складна машинерія новонародженого світу розпочала свою роботу, котра мала б увінчатися появою штучного інтелекту. І все ж ішло точно за планом, ані найменшого відхилення від розрахунків!
Минуло чимало часу, однак, його увага не вичахла. Він напружено спостерігав за однією із порошинок, збільшивши масштаб. До мети залишався всього лиш один-єдиний крок, коли несподівано процес загальмувався і зупинився… То була жорстока насмішка: все застопорилося саме через нестачу енергії.
Це було неможливо, він бачив, що її ще трохи зосталося в старому світі! Якраз стільки, щоб вистачило для народження розуму. Панічно кинувся перевіряти, де ж криються оті загадкові залишки. Жодної крихти колишньої матерії ніде не було, але прилади фіксували якісь рештки.
І тут його осяяло: та ж у ньому залишилась енергія!
Мало того, що він занапастив увесь світ, треба віддати ще й усього себе?.. Мить вагання, обпікаючого жаху перед самознищенням і… наважився. Відчув, як прозорішають, розчиняються, щезають думки, випаровуються краплина за краплиною…
У ту ж мить на порошинці-планеті, що знаходилась поблизу яскравої кульки-зорі, дивна волохата істота піднялася на дві нижні кінцівки, тримаючи у передніх камінь. Вишкіривши зуби від натуги, вона почвалала до печери неподалік, та поклала брилу біля низенького входу. Повернувшись до берега гірської річки, тварина уважно обдивилась уламки, вибрала нарешті обтесаний, округлений водою камінь і покотила його до домівки. Через кілька годин праці істота задоволено оглянула дірку, що суттєво поменшала. Тепер нічний хижак не викраде її малюка з печери! Очі мавпи світилися рішучістю, задоволенням і ще чимось... Розумом.
