Весна мало що змінила в моєму житті. Хіба що позбирала по лісах сніг, натикавши натомість повсюди рясту.
І ми з Людою їдемо збирати ряст. Весело дирчить мій автомобіль - звик уже до лісових мандрівок. Знайома, вивчена, як своїх п'ять пальців, дорога безтурботно стелиться під колеса. Обабіч асфальтівки стоїть дідусь з піднятою рукою - хоче під'їхати.
- То що, підвеземо? – питаю в Люди.
- Підвеземо, - погоджується Люда. – людина стара, а закохані серця повинні бути великими.
- Великодушними, - уточнюю я і пригальмовую біля дідуся.
- До Калитянки підвезете? – шамкотить дідусь, привідкривши дверцята.
- Сідайте, - даю я згоду і ми їдемо далі.
- Як життя, діду? – питаю в старого, аби лишень не пускати в кабіну недоречну мовчанку.
- Всяко буває, - відповідає дідусь.
- Додому добираєтесь, чи до дітей?
- Додому.
- О, баба, мабуть, ще й борщу не встигне зварити, як дід уже на поріг ступить, - жартую.
- Не встигне, - погоджується дід. – Баба свій борщ уже відварила.
- Пробачте, - ніяковію я.
- Та чого там, - мовить дід великодушно, - не тушуйтесь, шановні молоді люди. Живіть собі щасливо. Хоча навряд чи вам це вдасться.
- Чому? - насторожуюсь.
- Велика стіна між вами, діти, - каже дід. - Не здолати вам її.
- Яка стіна, дідусю? - втручається в розмову Люда.
- Ви знаєте, яка, - не щедрий дід на пояснення. - Бо якщо домом вашим ліс, то непевний то дім.
Мені розмова перестає подобатись - що це ще за пророк до нас підсів.
- Який ліс, дідусю? - виправдовуюсь. - Ми чоловік і жінка, у нас п’ятеро дітей.
- В душі, - коротко мовить дід.
- Що в душі? - питаю нерозуміюче.
- В душі ви чоловік і жінка, - пояснює дідусь. - А діти ваші не спільні і не будуть ними. А життя ваше порізну, бо молодість спільною не була. А кохання ваше велике, але безруке - нічого йому не вдіяти, нічого йому не змінити. А ліси хоч і надійна схованка, але і їх пронизують пильні очі. І випливе колись ваше кохання, як утопленик, і побачать його всі, і обгидять, обпаскудять, і нікуди вам, діти, діватися буде, і похороните ви, посоромлені, своє кохання, як хоронить убивця жертву. І сумні будуть ваші подальші дні, і проживете ви їх лише згадками про ці ліси, про своє кохання, що бурею ввірвалося до ваших сердець, розкуйовдило, розворушило їх та й знайшло там свою могилу, на яку тільки й залишається, що носити щодня квіти спогадів.
- У вас, діду, такі пророцтва, одначе, - розгублено белькочу я і замовкаю.
- Це не пророцтва, діти, - заперечує дідусь, - це життя.
Я мовчу. Люда також.
- Але життя іноді можна змінити, - не вгамовується дідусь. - Якщо мати інкрустатор часу.
Я знизую плечима - що відповісти, коли чоловік верзе казна-що, мов несповна розуму.
- Я сповна розуму, - випереджує дід мої думки і наганяє на мене жаху. - А інкрустатор - ось він, - дістає з сумки якусь тьмяно-червонувату скляну паличку. - Один-єдиний на наш секундний вимір. Собі дістав, думав Марію покійну ще раз побачити, віку їй добавити. Але яка з того користь, як мені однак через два роки йти з цього світу, а їй не пережити туги. Хай спочиває вже, як упокоїлася, а я... я походжу вже на могилу, доки й не ляжу поряд. Ще недовго лишилося, якихось сімсот днів.
Дід замовк. Я глянув на Люду - вона аж на лиці змінилася.
"Це ж і я, мабуть, такий наляканий," - пронеслося вихором у моїй голові.
- Який секундний вимір, який ще інкрустатор часу?! – корчу з себе науково-підкованого сміливця. – Ми, дідусю, матеріалісти і у всякі казки про машину часу не віримо.
- А й не треба, - мовить дід. – немає машини часу, є повторюваність світів. Ніколи не ловили себе на мимовільній згадці, секундному такому відчутті, що оце, що трапилось ниньки, ніби вже було колись у нашім житті?
- А буває ж, буває таке! – вигукнула Люда. – Правда ж, Максиме, буває?! – чи то питалася в мене, чи то стверджувала мені істину свою.
- Буває, - погодився я. – То й що, мозок наш – штука не досліджена ще до пуття.
- Не в мозку справа, - мовив дід. – Справа в реальності відчуття. Що було в нашім житті, те ми й відчуваємо.
- В якому житті? – не второпав я. – Воно в нас одне і в ньому, коли ми при кебеті, точно знаємо, що було, а чого не траплялося.
- Життя одне, світів – багато, - загадками повнив дід простір кабіни.
Я знизав плечима – що зі старого візьмеш, коли він…
- Мильні бульбашки бачили? – не вгавав дід. – Одна за одною летять, як близнюків орда, часовим проміжком свого виникнення тільки й розділені. Отак і всесвіти з піни сутності злітають багаточисельною множинністю, усі один в один, секундами тільки ділені, однаковісінькі – і ми в них мільярдами життів снуємо, хоча життя те одне є. Те, що зараз відбувається, відбулося безліч разів до цього і безліч разів по цьому відбудеться ще. Не час летить крізь світ, а світ крізь час. Час – камінь, а світ – вода, хоча нам здається, що малось би бути навпаки. Ми – смертні у світі і вічні в часі. Переміщуючись у секундних вимірах між світами-бульбашками, ми спроможні прожити прожите. От тільки рух наш є лишень у минуле, в майбутнє руху нема. Кажу ж: час – камінь, ми застигаємо на ньому, аби накотилась на нас нова бульбашка-світ, наздогнати ж ту, що покотилась-потекла далі – ніяк, діти, ніяк.
Я важко зітхнув – швидше б уже довезти діда до Калитянки, бо набрид.
- Одним словом, не важливо те, чого ви не розумієте, - почав дід підбивати підсумки, – важливо, чи захочете ви скористатися можливістю. Не бійтеся, діти, - чую, мов крізь туман, дідів голос, - беріть ось інкрустатор і вертайтеся на дванадцять років назад. Вибачте, іншого виміру не маю. Вам судилося прожити там дванадцять днів. Прожити з пам’яттю про дванадцять майбутніх років аж до сьогоднішнього дня. Змінюйте свою долю. Через дванадцять днів своєї молодості ви повернетеся в наш час, знову ж на дванадцять днів назад від сьогодні. Ви житимете так, як захотіли там, у своєму поверненні. Вірніше й чесніше буде сказати, ви не повернетеся уже в цей світ, ви залишитеся в тому, куди занесе вас інкрустатор, але пам’ять ваша перескочить послідуючі літа, бо прожити двічі життя можна тілом, а от ресурс душі обмежений ресурсом пам’яті – вона має відключитися на період повторного життя. І ще одне: знатимете про все лише ви - користувачі інкрустатора. Навіть я забуду, бо передав його вам. Ну, все, діти, до наступної зустрічі в сьогоднішньому дні. Хоча я вас уже не впізнаю. Щасти вам. Пам’ятайте лиш, перш ніж розбити інкрустатор – у цей світ вам вороття немає. Ніколи.
Я побачив, як тьмяно-червонувата скляна паличка перекочувала до Людиних рук.
- Що з нею робити? - здивовано запитала Людмила.
- Перш за все, візьміть, юначе, кохану за руку, - дав дідусь мені пораду.
Я схопив Люду за руку.
- А тепер, якщо є на те ваша воля, розбийте інкрустатор перед собою.
- Що робимо? – запитала Людмила.
Я знизав плечима – у нісенітниці всілякі не вірив, а бити скляні палички… ну, їй-богу, що в тім цікавого.
Люда розмахнулася і кинула інкрустатор.
- Люда, вікно! - тільки й устиг я крикнути.
Та й опинився на ліжку в кімнаті студентського гуртожитку. Поряд, бачу, хлопці-однокурсники снують.
- Хлопці, де ви взялися? - запитав я їх.
Василь, товариш по кімнаті, здивовано витріщився на мене і покрутив пальцем біля скроні.
- А куди ж ми дівалися? - перепитав.
Я замовк. Я зрозумів, що сталося неймовірне, сталося чудо - ота скляна паличка спрацювала, і казка перетворилася в дійсність.
"Змінюйте свою долю," - спливли в пам’яті слова діда.
"Треба негайно шукати Люду, - майнуло у мене в голові. - Їхати в її рідне село, в Кошинці, і, доки вона не з’єднала своєї долі з Петровою, забирати її до себе, в наше майбутнє. Як дружину, як матір моїх дітей, як зірку, що, зійшовши на небі, зникати не повинна.”
- Хлопці, - пролунав раптом з порога кімнати дівочий голос, - а в кого є блок до машинки, бо мій згорів.
Свєта! Світлана моя! Перше кохання моє! Ти? Звідки? Ой, та я ж у юності! Чи не сплю, чи не під наркозом часом? А дай-но, щипну себе. Ні, болить, не сплю, значить. Свєта, кохана моя, здрастуй!
- Ти розумієш, Свєта, - забігали раптом довкола дівчини хлопці-однокурсники, - ми б з радістю дали тобі блок...
- Я дам, - припиняю оту метушню, - зараз піду заберу і принесу.
Хлопці витріщаються на мене.
- У тебе ж немає його, - дивується Василь.
- Не твоє діло, - затикаю Василеві пащеку.
І до Світлани:
- Зараз принесу.
- Добре, - радіє дівчина і зникає за дверима.
- Два карбованці, - простягаю я руку до Василя.
- Що?
- Два карбованці позич.
- На, - немає меж здивуванню Василевому.
А я мчу до Толі, студента четвертого курсу.
- Толя, продай блок.
- П'ятнадцять рублів, - закопилив губу Толя.
- На, - витягую з кишені гроші.
Добре все-таки знати майбутнє - не треба бігати шукати тих нещасних два карбованці, яких, як на гріх, у найвідповідальніший момент завжди не вистачає, вже все заготовлено наперед, усе давно в кишені.
Знати майбутнє... А навіщо ж мені тоді цей блок? Хіба я до Світлани на побачення сюди, у юність, прибув? По Люду ж.
Люда, лісова моя царівна, де ти? Чом немає тебе в серці? Чом там одна-єдина постать - Свєта, мрія моя юнацька, якій і несу я блок. Може, зупинитися, викинути блок геть і мчати до Люди? А як же Свєта, яку я всі роки юнацькі цілував у думках, так і не взнавши присмак її вуст у дійсності, а от зараз можу взнати, бо знаю майбутнє, бо можу не допустити більше тої проклятої новорічної ночі з Кебичем у Світланиному ліжку! Я відберу в Кебича своє кохання, я віддам першій своїй любові полум'я вірності, і воно повік не згасне. А Люда? Як же тоді наші ліси? О, Боже, як нелегко повертатися в юність! Певно, Господь, направляючи наші душі в життя, недарма начисто стирає нашу пам'ять про життя минулі, інакше ми щоразу сходили б з ума від своїх згадок і марудили б вік у вічних пошуках близьких істот з минулого життя.
Ось і кімната з номером "512".
Відкриваю двері, кладу блок на стіл.
- Ось, приніс, - мовлю.
- Спасибі, - шепочуть пухкі вуста, які так хочеться поцілувати.
- Свєта, я... - видихаю та й запинаюся, бо по Люду я все-таки сюди прибув чи по кого?!
- Що ти? - допитується Свєта.
- Нічого, - відводжу погляд убік.
Очі у Світлани сірі, достоту як у Люди, вони збивають мене з пантелику, я гублюся у світі, в тих очах, у фантастичних подорожах своїх.
Тож розвертаюся, іду до дверей.
- Максиме, ти куди? - чую голос нинішньої, чи то б пак, минулої, чи нинішньої все-таки (хто підкаже?) любові. - Сідай, зачекай, у мене така-а смаженя на кухні готується...
- Та ні, - лепечу.
- Сідай, сідай.
Сідаю, чекаю, потім трощу смаженю, набиваюся допомогти у написанні курсової - одним словом, повторно переживаю те, що вже було. Ось і до віршів черга дійшла. Господи, та я ж знаю майбутнє, чом же не змінюю його, чом не крикну: - "Свєта, я люблю тебе!" Ой, та яка Свєта? Чом не тікаю прожогом з цієї кімнати і не мчу серед ночі пішки, через поля і ліси, до далекого села Кошинці, де спить-спочиває у батьківській хаті моя майбутня велика любов - Люда моя?!
- І про любов є? - допитується в мене Світлана за мої вірші.
- Немає, - вимовляю звичне, історичне, те, що й раніше було.
І раптом.
- Є!- рву історію на шматки, лізу з ногами в майбутнє і замішую його там, мов добра господиня тісто.
І читаю вірші - написані і не написані ще, ті, що з майбутнього.
І очі Світланині загоряються, сиплють іскрами, радіють, веселяться. Ось вони, ті очі, яких я так і не побачив у першій своїй юності. І ось бачу, бачу!...
А тут і Тетяна, подружка Світланина, в кімнату. Стоїть, дивиться на мене і Свєту здивовано.
"Що, цього разу не до кпинів? - радію я в душі. - Не ті часи, Тетяно, не той я вже юнак, що був колись, у перший свій візит до вашої кімнати. Я постарішав на дванадцять років, а ви як були дітьми, то так і лишилися. Ха-ха-ха-ха!"
І я прощаюся з дівчатами - при Тетяні однак не та з Світланою розмова - та й іду до дверей. У дверях зупиняюся, чекаю заключного Світланиного слова.
А ось і воно:
- Та не забувай нас, заходь частіше.
- Добре, - відповідаю звично і зникаю за дверима.
А ніч, як мука. Що робити, до кого завтра йти? До Свєти, з якою і душа, і серце, чи до Люди, яку теж кохаю, чи то б пак, кохатиму десь там, у дванадцятирічної давності лісах, які ще, напевно, і не підросли? Збожеволіти можна з цим повторним життям, їй-богу.
Ранок малює рожевим молоком вікна, і я збираюся в Кошинці. Раз явився я сюди по Люду, то треба бути послідовним, забирати того, по кого приїхав. А там розберемося. Перекохаємо Світлану, впустимо до серця Люду, і хай щастить нам у майбутніх днях. От тільки ліси осиротіють, бо чого б то я з дружиною по них гасав? Хати мало, чи що?
Кошинці - велике поліське село. Іду, роздивляюся довкола.
- Де Мирослав Савенко живе? - допитуюся в якоїсь бабусі.
- А в нас такого немає.
- Як? Ще й дочка в нього, Люда.
- Не знаю такого, - править бабуся своєї.
- Ну, лебеді в нього ще такі на воротах, - пригадую я розказані колись Людою спогади про дитинство.
- А-а, лебеді, - осіняє бабусю здогадка. - То хіба ж він Савенко?
О, Боже, який я бевзь! Це, дійсно, дурнем треба бути, аби приписати Людиним батькам прізвище її майбутнього чоловіка.
- Ідіть он у ту вулицю, що за магазином ховається... - вказує мені тим часом бабуся дорогу.
І я йду. І вже бачу лебедів на воротях. І хвилююся, як хлопчисько. Хоча я ж ним і є. Бо в юності я. Біда прямо - ніяк не звикну до нової ролі.
А з воріт, відхиливши браму з одним лебедем убік, виходить тим часом капловухий парубійко. Петро!... Петро Савенко - його важко не впізнати. Звідки він тут узявся, він же не з Кошинців. Я зупиняюся, а він іде мимо, ковзнувши по моїй розхвильованій постаті байдужим поглядом. Він мене ще не знає. А Люда? Вона повинна знати, вона ж кидала інкрустатор. Цікаво, яка ж вона в юності? Така ж красива, як і в тридцять літ? Чи ні? Чи ще краща? А як біля Світлани її поставити - хто переможе?
Ну, все, годі сумнівів, бо й Петро он зник уже за магазином, а я все стовбичу серед вулиці, мов заблудився. Відхиляю ворота, ступаю на поросле споришем подвір'я, де зустрічаюся з симпатичною жінкою. Здогадуюсь - це Людина мама.
- Люда дома? - перепитую схвильовано.
- А ви хто? - цікавиться жінка моєю персоною.
- Максим, - рекомендуюся, мов тут мене вже давним-давно всі повинні знати.
- Що за Максим?
- Herляд.
- Звідки ж ви, юначе?
- З-під Білої Церкви.
- А до нас у таку глухомань чого?
- До Люди.
- Вона вас знає?
- Так.
- А де ж ви зустрічалися?
- А.., у..., на... Та зустрічалися.
- Ви, може, друг жениха її, Петра?
- Так, так.
- То Петро вже пішов на автобус. Поспішіть, ще наздоженете.
- Ага, спасибі. Але гукніть, будь ласка, на хвилинку Люду.
- Зараз.
За жінкою зачинилися хатні двері, а я втупився в них, очей не відірву, мов то не п'ять збитих докупи дощок, а ворота до раю чи щось на зразок цього.
"Яка ж вона, моя вісімнадцятирічна Люда? - б'ється полохливо серце. - Яка ж доля нас чекає? З весіллям, чи без? Куди Петру діватися? Як Світлану з душі моєї викорчувати? О, питання, питання. А ще кажуть, буцім юність безтурботна. Хто каже? Схоже на те, що телепні. Спробували б ще раз у юність сходити - певен, більше такого не казали б."
І ось на порозі з'являється худорляве дівча. Оце Люда?! А ще казала, що красунею була, всі хлопці за нею бігали. За ким же тут бігати?! Одне лише в цьому створінні від мого кохання - сірі очі-зорі. Але таке щастя і в Світлани є, то Світлана ж хоч красуня. А це?...
- Здрастуй, Максиме, - якось непевно, мляво вітається Люда.
- Здрастуй, - вітаюся і я.
Мовчимо. А що його казати? Про ліси згадувати? То їх, напевно, вже не буде. Старий дідуган своїм інкрустатором відібрав, украв їх, мабуть, навіки. Бо дивлюся я оце на Люду і не хочу чомусь ні її, ні лісів, нічого - мені б до Свєти, до її вуст, стану, голосу. Взагалі-то, дід - молодець! За дванадцять днів юності, подарованих мені повторно, я зміню свою долю: я відмовлюся від Люди, я зречуся Ніни, я заберу у своє майбутнє Світлану. Єдину мою, мою першу, мою найпрекраснішу. Я віддам їй свічку своєї нерозтриньканої вірності, запалю від неї таку ж свічку у Світланиній душі, і ми понесемо наші вогні крізь роки, прикривши спільними долонями і від Кебичевих новорічних ночей, і від Савенковських осінніх лісів, і від усякого іншого лиха зрадливості, що так і клацає зубами над беззахисним звірятком вірності. О, я збережу свій юнацький ідеал, я збережу вірність, як мрію мою, як єдину фортецю мою в цьому світі! Бо вона стане на фундамент любові, а не на сиру землю шлюбу з байдужою мені й до мене Ніною, вона заполонить усе серце і в ньому не знайдеться більше навіть найменшої шпарки ні для вогню сірих зір, ні для духу теплих долонь, ні для шелесту жовтих лісів. Там будуть лише довічне і єдине кохання, розуміюча мою душу і поезію Свєта та наше щастя. Спасибі ж тобі ще раз, дідусю, за долю мою майбутню.
Але поряд стоїть Люда. Що їй казати? Вона ж, напевно, чогось чекає? Вона вірить, надіється - я приїхав по неї,
- То що робити будемо? - допитуюсь я в застиглої від чекання Люди.
- Не знаю, - знизує вона плечима.
- Я ж приїхав, - кажу. - Як дід нам рекомендував.
- Ти якийсь не такий нині, - відповідає мені Люда. - Ти там, у лісах, іншим був.
- Ще буду, а не був, - поправляю дівчину.
- Так, будеш, - не заперечує вона.
І знову мовчанка.
- То що, будемо женитися, чи ні? - запитую навпрошки.
- Ой, не знаю, - закриває Люда лице долонями. - Щось воно не так, щось не те в цій нашій повторній юності. Петро нині у мене в серці, Максиме, не ти. Пробач.
- Ясно, - радію я.
Але, щоб не бути крайнім там, у майбутньому, перепитую про всяк випадок:
- То він же тебе зраджуватиме на кожнім кроці. Тепер-то ти вже це знаєш. Наперед знаєш.
- Знаю, - шепоче дівча. - Але не вірю. Надіюсь перевиховати його. Недарма ж я повернулася в юність.
- Дивися, - кажу, - а то знову доведеться тривожити осінні ліси.
- Може, й доведеться, - не заперечує Люда.
- А то виходила б за мене заміж, - белькочу, благаючи в душі, аби Люда тільки не погоджувалася, не завдавала ні собі, ні мені зайвого клопоту. - Народила б мені дітей, та й жили б якось.
- Якось не треба, Максиме, - благають мене очі-зорі. - Краще ніяк не треба, ніж якось. Та й діти, Максиме, вони ж не ті будуть у нас, що у мене з Петром, а у тебе з Ніною. Ми проклянемо себе в тузі за колишніми дітьми, яких не зродили. Розійдемося, Максиме. Поки що давай розійдемося. А як дасть Бог кохатися колись, то будемо кохатися. Така, видно, наша доля.
- Доля, то й доля, - зітхаю полегшено і мчу чимдуж назад, у свій технікум, і віднаходжу в надрах його гуртожитків кімнату з номером "512", і заходжу в неї, навіть не постукавши у двері, і, начхавши на глузливий погляд Тетяни, простягаю Світлані два квитки.
І мовлю:
- Запрошую вас, королево, на кіносеанс.
Тетяна заходиться сміхом, Світлана не то сміється, не то дивується, а я веду своєї:
- Початок о дев'ятнадцятій нуль-нуль. Плаття – вечірнє. Кавалер - порядний. Супроводжуючі - зайві.
- Потрібне мені ваше кіно, - дме губи Тетяна у відповідь на мою останню репліку.
- От і добре, що не потрібне, - погоджуюсь я.
І веду Свєту в кіно, і літаю під небесами.
А по дорозі назад, до гуртожитку, зупиняю кохану під мовчазними каштанами і, взявши за руки, шепочу:
- Я люблю тебе, Світлано.
- І я тебе також, - чую у відповідь.
І цілую пухкі вуста, які цілував у всіх своїх юнацьких снах та так і не встиг поцілувати.
А мимо їхали і їхали автомобілі. Вони везли цеглу. Цеглу на будівництво моєї нової долі.
