Вечоріло. Іван Іванович Пихатий ішов додому навпростець, огородами, будучи під гарненькою мухою, ще й горланив пісню про те як цвіте терен, збурюючи сільських собак, котрі аж казилися у дворах загрозливо брязкаючи ланцюгами. Та не даремно кажуть розумні люди: Хто навпростець ходить – той вдома не ночує. Отож, старий гультяй заплутавшись нетверезими ногами в кабаковій огудині на своєму ж огороді, та не втримавши рівновагу на рівному місці, зі всього маху плюхнувся у вигрібну яму за відхожим місцем, що була необачно ним же прикрита лише старою шифериною. Яма була глибоченькою, тому, діставши ногами дна, Іван Іванович, куди й хміль дівся, з переляку заволав так, що аж собаки вмить змовкли.
Тітка Марфуша, дружина Івана Івановича, в цей час дрімала в кріслі перед телевізором, час від часу гепаючись розслабленою головою об стіну. Учувши крізь сон чиєсь благання про допомогу вона вискочила на подвір’я і гримнула на Сірка, котрий жалісно скавучав поглядаючи у бік нужника, звідки лунав несамовитий репет. Схвативши вила тітка Марфуша не мешкаючи кинулася на крик, та коли взріла, що в ямі борсається людина, ткнула йому в руки держак допомагаючи небораці вибратися з халепи.
– Чого витріщилася, – оскаженіло заволав на неї бідолаха, – воду мерщій неси, раз не втопився, то від смороду здохну.
Тітка Марфуша лиш сплеснула руками, вгледівши в утопленику свого рідного чоловіка.
– Ах ти ж бісова душа-а, допивя-я-я, що ледь в лайні не втопився-я-я, – майже проспівала злорадісно вона та мерщій кинулася за водою.
Після такого хрещення з переляком у Івана Івановича, щось сталося з головою – його зовсім відвернуло від горілки, та так радикально, що навіть від одного натяку на випивку в нього мутнів розум, чому тітка Марфуша не сказано зраділа і навіть у церкві поставила свічку перед образом Спасителя. В селі було тільки й балачок про якесь дивовижне зцілення дядька Йвана, жінки навіть завидували тітці Марфуші. Все було б добре та одним відворотом від пияцтва дива з перевтіленням Івана Івановича не скінчилися – він, якимось незрозумілим чином, став ще й ясновидцем – розгадував всілякі таємниці в долях людей виводячи на чисту воду походеньки односельців, від чого в селі назрівав справжній бунт. Тітці Марфуші так і сказали: «Або ти розкодуй свого дурисвіта, хай він краще дудлить ту горілку, або ми твого довбаного Нострадамуса зі світу зживемо».
Якось на свята, коли навіть кури наклювавшись підступної тюрі здобреної самогоном ходили спотикаючись по селу хмільні, а півні так горланили своє завзяте ку-ка-рі-ку призиваючи рябих до свого гарему, коли все село аж захлиналося веселим переспівом, сидіти вдома тверезому чоловіку було не по людське. Дядьку Йвану стало скучно. Дружина десь зранку завіялася по рідні і, хильнувши чарку-другу, споминала, як дівкою була.
Дядько Йван вийшов у двір і заклопотано слухав хмільне село. Сусідка Леська, незаміжня молодиця при тілесах, взрівши тверезого провидця на якого вже давненько накинула оком, стала чомусь дефілювати перед його хвірткою, саме напроти дядька Йвана, ще й нібито ненавмисно впустила хустку.
- Дядьку Йване, погадайте на майбутнє, - грайливим нетверезим голосом зачепила Леська сусіда піднімаючи хустину. Від надлишку напруги і жіночої здоби, кофту на грудях не втримали ґудзики, віддавши на звабу чоловічим очам оголене, біле як молоко, ще невироблене тіло. Дядька Йвана як магнітом потягло до молодиці. Якась легкість відпустила ноги, а по грудях поповзли манливі мурахи – тіло по-молодецьки почало наливатися чоловічою силою.
- А що, можна й погадати, - не тямлячи себе від надлишку гормону щастя хвацьке промовив дядько Йван. Леськина жіноча магія була нездоланною.
- То гадайте! - Леська підійшла впритул, її осоловілі очі безсоромно нишпорили по його тілу, від неї тхнуло сивухою і парним молоком. Дядько Йван вмить захмелів і вже не тямив що відбувається.
- Ну, що, так і будемо стояти?
- Пішли до сараю, не гадати ж посеред двору, - тільки й промовив дядько Йван.
Сірко, не сміючи зайти в сарай, стояв на порозі задоволено махаючи хвостом.
На біду, саме в цей час, нечиста сила принесла додому тітку Марфушу. Учувши зрадливе скуління Сірка зирившого у відчинені двері сараю вона відразу, не мешкаючи, поперлася туди як на страшний суд.
Сірко жалісно завив ніби учувши покійника.
Вгледівши неподобство в затінку вона скрикнула так, ніби перед нею луснула земля. Тітці Марфуші так заклинило розум, що вона в серцях буцнувши Сірка, немов винуватця її лиха, бігала по двору, рвала на собі волосся і скреготіла зубами.
- Ой боже-боже, для чого я тебе, срамника, з ями витягла, - причитала вона, - краще б ти горілкою під генделиком залився!
Тут з сараю топтаною куркою вискочила Леська. У тітки Марфуші очі на лоб полізли.
- Ти? Ах ти ж шалава задрипана! Уб’ю! – кинулася вона квочкою на суперницю.
- На-кось, викуси, - тикала Леська дулі Тітці Марфуші під ніс поправляючи спідницю. Розкодувала я твого Нострадамуса на прохання громади, хай краще пісні про терен співає, а не плітки по селу розносить…
Сірко принизливо опустив голову.
