Вечоріло. Іван Іванович Пихатий ішов додому навпростець, огородами, будучи під гарненькою мухою, ще й горланив пісню про те як цвіте терен, збурюючи сільських собак, котрі аж казилися у дворах загрозливо брязкаючи ланцюгами. Та не даремно кажуть розумні люди: Хто навпростець ходить – той вдома не ночує. Отож, старий гультяй заплутавшись нетверезими ногами в кабаковій огудині на своєму ж огороді, та не втримавши рівновагу на рівному місці, зі всього маху плюхнувся у вигрібну яму за відхожим місцем, що була необачно ним же прикрита лише старою шифериною. Яма була глибоченькою, тому, діставши ногами дна, Іван Іванович, куди й хміль дівся, з переляку заволав так, що аж собаки вмить змовкли.
Тітка Марфуша, дружина Івана Івановича, в цей час дрімала в кріслі перед телевізором, час від часу гепаючись розслабленою головою об стіну. Учувши крізь сон чиєсь благання про допомогу вона вискочила на подвір’я і гримнула на Сірка, котрий жалісно скавучав поглядаючи у бік нужника, звідки лунав несамовитий репет. Схвативши вила тітка Марфуша не мешкаючи кинулася на крик, та коли взріла, що в ямі борсається людина, ткнула йому в руки держак допомагаючи небораці вибратися з халепи.
– Чого витріщилася, – оскаженіло заволав на неї бідолаха, – воду мерщій неси, раз не втопився, то від смороду здохну.
Тітка Марфуша лиш сплеснула руками, вгледівши в утопленику свого рідного чоловіка.
– Ах ти ж бісова душа-а, допився-я-я, що ледь в лайні не втопився-я-я, – майже проспівала злорадісно вона та мерщій кинулася за водою.
Після такого хрещення з переляком у Івана Івановича, щось сталося з головою – його зовсім відвернуло від горілки, та так радикально, що навіть від одного натяку на випивку в нього мутнів розум, чому тітка Марфуша не сказано зраділа і навіть у церкві поставила свічку перед образом Спасителя. В селі було тільки й балачок про якесь дивовижне зцілення дядька Йвана, жінки навіть завидували тітці Марфуші. Все було б добре та одним відворотом від пияцтва дива з перевтіленням Івана Івановича не скінчилися – він, якимось незрозумілим чином, став ще й ясновидцем – розгадував всілякі таємниці в долях людей виводячи на чисту воду походеньки односельців, від чого в селі назрівав справжній бунт. Тітці Марфуші так і сказали: «Або ти розкодуй свого дурисвіта, хай він краще дудлить ту горілку, або ми твого довбаного Нострадамуса зі світу зживемо», і тут Івану Івановичу немов заціпило, він лише очі сором’язливо відводив дивлячись на ту чи іншу молодицю, чи необачного сільського донжуана. Та шила в мішку не втаїш: пішов слух по навколишніх селах, що в Зачепилівці (так називалося їх село) з’явився провісник майбутнього – дядько Іван.
Ось тут і попливла сайра у їх тенета.
Клієнтів кожного дня біля двору Пихатих товклося чимало, багатьом людям чомусь конче хотілося за гроші взнати своє майбутнє. Дядько Йван, ставши відомою знаменитістю, виправдав повною мірою своє призвіще і з часом так загордився, що на сеанси яснобачення майбутнього став приймати лише людей заможних та наділених владою бо вчасно вчув звідки дмухнув вітер змін. Але коли до нього приїхали питати про долю аж із самого Києва, то дядьку Йвану стало не перелюбки і йому вперше, після реінкарнації, захотілося піти в глибокий запій. Приїжджі питання поставили так, що на кону опинилося його життя.
– То що нам чекати в майбутньому від того ушкуйника, що мордує нас на сході?.. – суворо запитав поважний пан з доволі випуклим черевцем.
Дядько Йван думкою вже попрощався з життям достеменно знаючи невеселу перспективу.
– Холоду, пане…, – ледь вимовив дядько Йван ніби чекаючи кінця світу.
Пан аж позеленів від люті.
– Кажи, бісова твоя душа, та не забалакуйся. Кажи, що далі буде? – пан важко дихав і все поглядав на любих друзів, що стояли осторонь з розстебнутими піджаками.
– А потім… потім наступить ще й льодяний період, – по-філософськи стримано відповів дядько Йван, а в самого страх опустився в низ живота, голос його ніби хлиськав пана по щокам.
– Гм-м… – заклопотано буркнув той. – А нам що робити? коли відлигу нам чекати? – в серцях аж скипів він.
Сільський провісник, учувши силу свого передбачення, відповів словами із Святого Писання: – Мойсей сорок років водив свій народ по пустелі доки не привів у Землю Обітовану…
