- Що вони хочуть? –Дмитрик на ходу спіймав за рукав куртки Сергійка.
- Там мої батьки. У директорки.
- Що ти їм сказав?
Той супиться, втягує голову у плечі. Голосно шморгає носом.
- Це не я! Це мій брат. Все розказав мамі. Стукач, - обертається до Дмитрика, витирає рукою почервонілі очі. – Батько мені всипле. А я ж не хотів її брати.
Дмитрик відчиняє рота, але не встигає нічого сказати. В коридорі чуються кроки. Сергій озирається і зникає за дверима із дещо обтертим, але й досі загрозливим написом: «Директор школи».
Із вестибюлю, у тьмяному світлі люмінесцентних ламп (вони горять через одну, ледь не в шаховій послідовності) з’являється дві тіні. Вони наближаються, набуваючи рис конкретних людей. Знайомих йому людей. Дмитрик іде назустріч батькам.
«Сиди тут», - жестом наказує мати. Зведені англійською літером V брови не віщують йому нічого доброго. Коли вони заходять до директора, хлопчик знімає з плеча рюкзак і сідає на підвіконні. Він би залюбки став під дверима. Йому НЕОБХІДНО чути цю розмову. Не вийде. Тітка Віра, прибиральниця, наче зумисне, миє у вестибюлі листя на височенному фікусі. Він росте у величезному, збитому з дошок ящику, і рахується найвизначнішою пам’яткою школи. З ним постійно фотографуються вчителі й учні, його знімають в презентаціях і роликах про школу, тягають на різні урочисті заходи у класи і актову залу. На новорічні свята на фікус чіпляють гірлянди, а цьогоріч на листя наклеїли сніжинки із назвами класів. Наслідки цього снігового апокаліпсису зараз і намагається ліквідувати тітка Віра.
Зібравши у жменю розмоклі сніжинки, прибиральниця нахилилася над відром. Човгаючи підлогою, її капці створювали кумедний звук: «кляк-кляк!»
Дмитрик розстібає куртку, опускає руку до кишені. Знаходить там соснові шишки і смажене соняшникове насіння. Пригадуючи вчорашній вечір, посміхається. Раніше він і не знав, що голубів можна годувати з руки. Він багато чого не знав…
Пролунав дзвінок на урок. У вестибюлі стає тихо. В цю тишу, просочуючись з-під дверей, вриваються високі нотки маминого голосу. Дмитрик дивиться на годинник. Потирає плече, яке трохи ниє після вчорашнього падіння з гірки. Приємний біль. Нарешті рука болить не від того надокучливого смичка.
Голоси дужчали, наближалися. Двері різко відчинилися. Дмитрик зіскочив з підвіконня, рюкзак гепнувся на мокрі, а від того слизькі кахлі. Першою вилетіла мати. За нею, поважно задерши голову, вийшов батько. Однією рукою він поправляв краватку, яку надягав навіть під светр. В іншій тримав футляр зі скрипкою – його одвічним мучителем.
«Скрипка на першому місці», - заучена фраза вже давно відскакувала у Дмитрика від зубів. І він майже в неї повірив. Скрипка на сніданок, скрипка на обід, скрипка на вечерю. Скрипка – вісь, навколо якої обертається його всесвіт. «Йому бути геніальним скрипалем», - вирішила мати. А батько не заперечував. Він, наче той папуга, повторює все за дружиною. І постійно з нею погоджується. Хіба Мілочка може помилятися?
Хлопчик вовтузить смичком по задубілих струнах, підбирає на слух акорди, дивуючись тому, що з цього гармидеру виходить щось схоже на повноцінну мелодію. «Діма має здібності», - торочать вчителі. А він їх не хоче. Ненавидить скрипку, від звуків якої у нього болить голова. Але Дмитрику лише одинадцять, його думкою не переймаються. Коли хлопчик каже, що не хоче займатися музикою, мати кидає: «Ти просто втомився. Відпочинь». О восьмій вечора в його кімнаті вимикають світло, а суботнього ранку у двері вже стукає черговий вчитель музики.
- Ходімо, - мати бере Дмитрика за руку, батько закидає собі на плече його рюкзак. Тітка Віра охає і витирає за ними підлогу.
Мовчки спускаються сходами, минають фойє, пробираючись крізь залізні скелети порожніх стендів. Три дні тому в школі проходила виставка новорічних стінгазет. Стіннівку їхнього класу малював Сергій. Дмитрик її навіть не бачив. Як завжди, все проґавив. У нього була репетиція.
Коли вони нарешті опиняються надворі, і білосніжне снігове простирадло змушує примружитись, мати повертається до Дмитрика. Бере його за комір куртки. Хлопчик затамував подих. Чого чекати? Невже удару?
Мати поправляю застібку на блискавці, вправним рухом зав’язує йому шарф.
- Дім, тобі більше не треба спілкуватися із Сергієм. Він не тільки взяв твою скрипку. Він заявив, що ти сам її йому дав, - голос Міли повільно полетів вгору. Як невміло взята нота. – Я сказала тим нахабам, його батькам і директорці, що мій син не міг цього зробити. Ти ж цього не робив? – нахилилася над сином. – Правда?
- Бери, - Дмитрик сунув до рук Сергійка пакунок з кольоровими магнітиками. Презентами від батька, котрий завдяки своїй туристичній професії вже об’їхав добрячий шмат земної кулі. – Я принесу ще.
- Не знаю, - той незадоволено покрутив головою. – Куди я її подіну?
- Заховаєш.
- Куди? – затявся той.
- Під ліжко. Тільки на два дні. Щоб закінчився конкурс.
Дмитрик вже звик і до безкінечних репетицій, і до профільних змагань. А цей конкурс особливий. Всеукраїнський. І приз у ньому – наче покарання. Для фіналістів безкоштовне навчання у спеціалізованій музичній школі. У столиці. Мати загорілася тією ідеєю. Вже ледь не пакує його речі. Батько, як завжди, все схвалив. А він не хоче ні того конкурсу, ні Києва.
Хлопчик, як вмів, намагався уникнути поїздки. Пробував брати фальшиві ноти. А вчителі, чесно відробляючи батьківські гроші, змушували його повторювати зіпсовану партію до десяти разів.
Говорив, що на той день у них в школі назначена директорська контрольна робота. Міла гладила його по волоссю, обіцяючи владнати все із вчителькою.
Стрибав зі сходів, намагаючись зламати ногу.
Лизав льодяні бурульки і скаржився матері на біль у горлі.
- Нічого страшного, - торкаючись рукою його чола, говорила вона. – Температури немає, а від горла у мене є чудодійні ліки. Ти повинен поїхати, котику. Від цього конкурсу залежить твоє майбутнє.
Останній план здався хлопчику найнадійнішим…
- Ну добре, - набиваючи безкоштовними магнітиками кишені, нарешті погодився Сергій.
По обіді, забігши до квартири, Дмитрик сказав:
- Зникла скрипка, - ледь стримувався, щоб не зареготати. Не затанцювати від щастя. - Я її загубив.
Батько присвиснув, мати сполотніла й ухопилася за серце.
- Як загубив? Де?
Скрипка зникла, а натомість з’явилася така бажана свобода. Батьки побігли до школи, на пошуки, а хлопчик поскаржився на головний біль і лишився вдома. Провівши їх з вікна поглядом до перехрестя, Дмитрик вийшов на вулицю. Нарешті, у другій половині січня, безсніжна зима розквітла, вбралася у біле, розмалювала вікна химерними візерунками. Дітлахи висипали на подвір’я, включилися у традиційні для зими забави.
Вийшовши з під’їзду, Дмитрик потрапив у перестрілку сніжками. Приєднався до гри, кілька разів навіть влучив у ціль – розмальований графіті штахет новобудови. Запорошений білим, веселий, щічки горять. Перезнайомився з хлопцями, його запросили до гурту. Роздивляючись, питають:
- Новенький?
- Ні.
Вони дивуються:
- Ніколи тебе не бачили.
А він їх бачив. І не раз. З вікна своєї кімнати. Відкладав скрипку, відсовував кошлаті вазони, вилазив на підвіконня і спостерігав за їхніми іграми, уявляючи себе серед цієї галасливої юрби. Сидів так, притулившись обличчям до скла, аж доки у двері не починала стукати мати. «Чому не граєш?»
Цього вільного вечора було все: саморобна ковзанка, і засніжений ліс, і спуск на санчатах з гірки. Дмитрик забув про час. Він пролетів швидко, як викинута ним з вікна і підхоплена вітром нотна грамота.
Додому повертався вже затемна. Обстукав на ганку заліплені снігом чобітки, обтрусив одяг, запхнув у батарею мокрі рукавички. Стоїть перед дзеркалом, потирає червоні щічки, посміхається. Для щастя ж потрібно зовсім не багато. Просто знайти те, що приносить тобі радість, і міцно за нього триматися.
А вдома ледь не революція. Дмитрик не уявляв, що почнеться таке. Батьки підключили до пошуків скрипки сусідів, вчителів, завучів. Навіть міліцію. І таки знайшли…
- Це ж не ти? – вже суворіше повторила мати.
Дмитрик опустив голову. Підборіддя лягло на колючий в’язаний шарф.
- Я, - прошепотів ледь чутно.
- Цікаво, - за звичкою присвиснув батько.
- Але навіщо? - аж підскочила мати. Коли вона нервується, її обличчя вибірково вкривається червоними плямами.– Чого тобі не вистачало?
«ВСЬОГО», - рвалося з язика. Скрипка пожирала увесь вільний час, його не вистачало не тільки на ігри, але й на уроки. Дехто з вчителів вже поставив на ньому хрест, зарахувавши до не надто кмітливих. Він не мав друзів. Бо після школи не ходив, як інші хлопчики, до спортивних секцій, не грав на стадіоні у футбол. Сідав на маршрутку і їхав у кінець міста. До музичної школи. Навіть Сергій кепкував з того, що він постійно тягає із собою скрипку, і згадував про Дмитрика лише коли треба було списати домашнє завдання з математики – єдиного предмету, з якого він так-сяк встигав.
Цьогоріч Дмитрик навіть не потрапив на новорічний ранок. Новий костюм Спайдермена валяється на столі в його кімнаті. Мати обіцяла, що піде з ним на свято, але за день до нього записала хлопчика на якийсь дурнуватий музичний конкурс. Він зайняв там друге місце. І журі, ніби з нього глузуючи, подарувало малому ще один карнавальний костюм. Здається, Зорро. Він його так і не приміряв. Закинув запакованим до шафи.
- Який сором! Через тебе я посварилася з усіма тими людьми. Назвала їх брехунами. Це вже не смішно. Будеш покараний. Із дому ні ногою.
Дмитрик сумно посміхнувся. Ніби він раніше кудись ходив…
- Подзвониш Сергію і вибачишся перед його батьками. А я наберу Галину Олександрівну. Завтра їхати на конкурс. Якщо вона зараз до нас прийде, ви ще встигнете все повторити.
- Тримай, музикант, - батько віддав Дмитрику скрипку. Хлопчик кинув її на сніг, копнув ногою.
- Не хочу.
- Що?!
- Я більше не буду займатися.
- Завтра конкурс! – обурено нагадала Міла.
- Не поїду, - на кілька кроків відступив Дмитрик. – Не хочу.
- Як це не хочеш? – почала заводитись мати. – Твоє майбутнє…
- Зажди, Мілочка, - на подив Дмитрика, батько зупинив дружину несміливим жестом. – Він не хоче. Ти ж бачиш… Ну що ми вдіємо?
- Його майбутнє…, - збита з пантелику чоловіковою поведінкою (вона не пам’ятає, щоб він хоч раз не погодився з її думкою), розгублено повторила Міла.
- Я не хочу майбутнього, я хочу на вулицю. До друзів, - підбадьорений батьковим захистом, хлопчик розвернувся і побіг. З голови злетіла плетена шапка, а він не зупинився, щоб її підібрати.
«Повернись!» - десь позаду сердито кричала мати.
Хлопчик навіть не обернувся. Спітніле волосся липло до чола, над головою, наче кулі, свистіли снігові грудки. Побачивши вчорашніх знайомих, Дмитрик пригальмував, махнув їм рукою:
-Зачекайте, хлопці! Я в грі.
