Пам'ятаю той понеділок у жовтні сорок третього. Дивовижний день, безтурботний, наче пташки. Для початку ми випили по "Мангеттену" у Джо Белла, потім, коли він дізнався про мою удачу, ще по "шампаню" за рахунок закладу. Пізніше ми рушили гуляти по П'ятій авеню, де йшов парад. Прапори на вітрі, бухкання військового оркестру і військових чобіт - здавалося, все це було затіяно на мою честь і до війни жодного стосунку не мало.
Поснідали ми у закусочній парку. Потім, обійшовши зоосад (Холлі сказала, що не витримує, коли когось тримають у клітці), ми бігали, хихотіли, співали на доріжках, що вели до старого дерев'яного сараю для човнів, якого зараз вже немає. Озером плило листя; на березі садівник склав із них ватру і стовп диму - єдина пляма в осінньому мареві - піднімався вгору, наче індіанський сигнал.
Весна ніколи не хвилювала мене; початком всього здавалася мені осінь і це я особливо відчув, сидячи з Холлі на перилах човнового сараю. Я думав про майбутнє і говорив про минуле. Холлі розпитувала мене про дитинство. Вона розповідала й про своє, але ухильно, без імен, без назв, і враження від її розповідей вийшло розмите, хоча вона зі хтивістю описувала літо, купання, різдвяну ялинку, гарненьких кузин, вечірки, - словом, щастя, якого не було й не могло бути у дитини, яка втекла з дому.
- А може, неправда, що ти з чотирнадцяти років живеш самостійно?
Вона почухала носа.
- Це-таки правда. Інше - неправда. Але ти, любий, таку трагедію влаштував зі свого дитинства, що я вирішила з тобою не змагатися.
Вона зіскочила із перил.
- До речі, згадала: треба надіслати Фреду арахісу.
Іншу частину дня ми провели, нишпорячи містом і виманюючи у бакалійників банки з меленим арахісом - делікатесом військового часу. Темрява настала до того, як ми встигли набрати півдюжини банок - остання дісталася нам у гастрономі на Третій авеню. Це було поряд з антикварною крамницею, де продавалася клітка, яку я уподобав, і ми пішли на неї поглянути. Холлі зацінила хитромудру річ.
- А все ж це клітка, як не крути.
Біля Вулворта вона схопила мене за руку.
- Вкрадемо що-небудь, - сказала вона, затягуючи мене до крамниці, і мені одразу ж здалося, що на нас дивляться всі очі, ніби ми вже під підозрою. - Давай, не бійся.
Вона шаснула вздовж прилавку, заваленого паперовими гарбузами і масками. Продавщиця була зайнята монашками, що приміряли маски. Холлі взяла маску й надягла її, потім обрала іншу й нап'яла на мене; потім взяла мене за руку й ми вийшли. Та й по всьому. Декілька кварталів ми пробігли, мабуть, для більшого драматизму, і ще, як я зрозумів, бо вдала крадіжка дає крила. Я спитав, чи часто вона краде.
- Доводилося, - сказала вона. - Коли що-небудь потрібно було. Та й зараз зрідка цим займаюся, щоб не втрачати навичок.
До самого дому ми йшли в масках.
В пам'яті моїй лишилося багато днів, проведених з Холлі; час від часу ми справді довго бували разом, але в цілому, ці спогади оманливі. Наприкінці місяця я знайшов роботу - чи треба тут ще щось додавати? Чим менеше про це говорити, тим краще, достатньо сказати, що для мене це було необхідністю, і я був зайнятий з дев'яти до п'яти. Тепер розклад дня у мене і у Холлі був зовсім різний.
Якщо це був не четвер, день її візиту до Сінг-Сінга, і якщо вона не вирушала до парку кататися верхи, Холлі ледь встигала встати до мого приходу. Іноді дорогою з роботи я заходив до неї на "вранішню" каву, і вона вдягалася до вечора. Щоразу вона кудись йшла - не завжди з Расті Троулером, але зазвичай із ним, і зазвичай їхніми супутниками були Мег Уайлдвуд і її симпатичний бразилець на ім'я Жозе Ібарра-Єгар - мати в нього була німкенею. Квартет цей звучав злагоджено і, головно, завдяки Ібаррі-Єгару, який виглядав так само недоречно в їхній компанія, як скрипка в джазі. Він був людиною інтелігентною, респектабельною, вочевидь, серйозно займався своєю діяльністю, здається, державною і важливою, і проводив через неї більшу частину часу у Вашингтоні. Незрозуміло лише, як він міг просиджувати цілі ночі в "Ла-Рю", в "Ель Марокко", слухаючи б-б-базікання Мег Уайлдвуд, дивлячись на щічки-сіднички Расті Троулера. Можливо, подібно на нас, він не здатен був оцінити людей у чужій країні, розкласти їх по поличкам, як у себе вдома; мабуть, всі американці виглядали для нього однаково, і супутники здавалися доволі стерпними носіями національного характеру і місцевих звичаїв. Це може пояснити багато-чого; рішучість Холлі пояснює інше.
Одного разу в кінці дня, чекаючи автобуса на П'ятій авеню, я побачив, що на іншому боці вулиці зупинилося таксі, з нього вилізла дівчина й вибігла сходами Публічної бібліотеки. Вона була уже в дверях, коли я її впізнав, - похибка цілком можлива, оскільки важко було уявити собі більш безглузде поєднання, ніж бібліотека і Холлі. Цікавість потягла мене на сходи з левами; я вагався - наздогнати її відкрито чи зобразити несподівану зустріч. В результаті я не зробив ні того, ні іншого, а непомітно влаштувався поблизу неї в читальні; вона сиділа там, сховавшись за темними окулярами і кріпосним валом книг на столі. Вона перескакувала з однієї книжки на іншу, часом затримуючись на якійсь сторінці і завжди при цьому суплячись, ніби літери було надруковано догори дриґом. Олівця її було націлено на папір, але, здавалося, ніщо не викликає її цікавості, і лише зрідка, ніби у відчаї, вона починала щось ретельно шкрябати. дивлячись на неї, я згадав дівчинку, з якою вчився в школі, зубрилу Мілдред Гроссман, - її масне волосся й замацані окуляри, жовті пальці (вона препарувала жаб і носила каву пікетчикам), її тьмяні очі, які піднімалися до зірок лише для того, щоб оцінити їх хімічний склад. Холлі відрізнялася від Мілдред, як небо від землі, але мені вони здавалися чимось накшталт сіамських близнюків, і нитка моїх міркувань тяглася приблизно так: звичайні люди часто змінюються, навіть наше тіло раз на кілька років повністю перетворюється; подобається нам це чи ні - такий закон природи. Але ось дві людини, які не зміняться ніколи. Це споріднювало Холлі з Мілдред. Вони ніколи не зміняться, оскільки характер їх склався надто рано, а це, як раптове збагачення, позбавляє людину почуття міри: одна заклякла у повзучому емпіризмі, інша, сторчголов кинулася в романтику. Я думав про їх майбутнє, уявляючи їх в ресторані: Мілдред без кінця вивчає меню з точки зору поживних речовин - Холлі жадібно куштує одну страву за іншою. І так буде завжди. Вони пройдуть життям і підуть з нього все тим же рішучим кроком, не озираючись і не дивлячись навколо. Ці глибокі спостереження примусили мене забути про те, де я знаходжусь; прийшовши до тями, я з подивом виявив, що знаходжуся у сумовитій читальні, і знову був вражений, побачивши недалеко Холлі. Вже було за сьому, і вона чепурилася: підфарбувала губи, надягла шарф, сережки, готуючись після бібліотеки прийняти вигляд, що більш пасував "Колонії". Коли вона пішла, я підійшов до столу, де лежали її книги; на них я й хотів поглянути. "До півдня на "Буревіснику". "Шляхами Бразилії". "Політична думка Латинської Америки". І так далі.
На Святвечір вони з Мег влаштували вечірку. Холлі попросила мене прийти раніше і допомогти їм прикрасити ялинку. Мені досі невтямки, як вони зуміли запхати таке здоровенне дерево до кімнати. Верхні гілки впиралися в стелю, нижні ж - розкинулися від стінки до стінки. Загалом, вона не відрізнялася від святкового велетня, що стояв на Рокфеллер-плаза. Та і прикрасити її міг лише сам Рокфеллер - іграшки і мішура танули в ній, наче сніг. Холлі зголосилася збігати до Вулворта і поцупити кілька повітряних куль - і справді, ялинку вони дуже прикрасили. Ми підняли за неї склянки, Холлі мовила:
- Зазирни в спальню, там для тебе подарунок.
Для неї я теж припас маленький пакетик, який здався мені ще меншим, коли я побачив на ліжку обв'язану червоною стрічкою диво-клітку.
- Холлі! Це страхітливо!
- Цілком згодна з тобою, але я думала, вона тобі подобається.
- Але стільки грошей! Триста п'ятдесят доларів!
Вона знизала плечима.
- Декілька зайвих прогулянок до вбиральні. Тільки пообіцяй мені, що ніколи нікого туди не посадиш.
Я кинувся її цілувати, але вона простягла руку.
- Давай сюди, - сказала вона, плескаючи мене по відстовбурченій кишені.
- Вибач, це не бозна-що...
Справді, це була лише медаль зі святим Христофором10. Зате придбана у Тіффані.
Холлі була не з тих, хто вміє берегти речі, і вона, мабуть, давно загубила вже цю медаль - запхала у яку-небудь валізу й забула у якомусь готелі. А клітка досі у мене. Я тягав її з собою у Новий Орлеан, Нантакет, по всій Європі, В Марокко, Вест-Індію. Але я рідко згадую, що подарувала її Холлі, тому що одного разу я вирішив про це забути. У нас відбулася бурхлива сварка і піднялася вона через диво-клітку, О.Д. Бермана і університетський журнал з моїм оповіданням, який я подарував Холлі.
У лютому Холлі поїхала мандрувати з Мег, Расті і Жозе Ібаррою-Єгаром. Сварка наша сталася скоро по їх поверненню. Шкіра у Холлі потемнішала, наче від йоду, волосся вигоріло до білого, і час вона провела прекрасно.
- Значить, спочатку ми були на Кі-Вест і Расті там розсердився на якихось матросів, чи навпаки, вони на нього розсердилися, коротше, тепер йому до самої могили носити корсет. Люба Мег також втрапила до лікарні. Сонячний опік першого ступеня. Огидно: суцільні пухирі і смердюча мазь. Запах її неможливо було витримати. Тому ми з Жозе покинули їх в лікарні й рушили до Гавани. Він каже: "Чекай, побачиш Ріо"; на мій смак Гавана - теж місце абияке. Гід у нас був надзвичайний - більше, ніж на половину негр, у іншому - китаєць, хоча і до тих, і до інших я байдужа, гібрид вийшов нічогенький. Я навіть дозволила йому гладити мені під столиком колінця, він мені, їй-богу, здавався доволі кумедним. Але одного разу ввечері він нас повів на якусь порнографічну картину, і кого, ти думаєш, ми побачили? На екрані ми побачили його самого. Звісно, коли ми повернулися до Кі-Вест, Мег була переконана, що весь цей час я спала з Жозе. І Расті - теж, але він не надто побивався, йому просто цікаво було дізнатися подробиці. Коротше, поки ми з Мег не побалакали сам-на-сам, обстановка була доволі важкою.
Ми були у вітальні, і, хоча лютий вже добігав кінця, ялинка, яка побуріла, втратила запах, вся у кулях, зморщених, наче вим'я старої корови, як і раніше, займала більшу частину кімнати. За цей час з'явилися нові меблі - похідна койка, і Холлі, намагаючись зберегти свій тропічний вигляд, засмагала на ній під кварцевою лампою.
- І ти її переконала?
- Що я не спала з Жозе? Божечки, звісно. Я просто сказала - але, знаєш, як на сповіді і з відчаєм, - сказала їй, що мене цікавлять самі жінки.
- Не могла ж вона повірити?
- Ну так, чорта з два не могла! А нащо, по-твоєму, вона купила цю койку? Що-що, а приголомшити людину я вмію. Любенький, будь ласкавий, натри мені маззю спину.
Поки я цим займався, вона сказала:
- О.Д. Берман - у місті, слухай, я дала йому журнал із твоїм оповіданням. Йому сподобалося. Він вважає, що тобі варто допомогти. Але говорить, що ти не туди прямуєш. Негри і діти - кому це цікаво!
- Напевно не містеру Берману.
- А я з ним згодна. Я двічі прочитала оповідання. Одні шмаркачі й негри. Листя колишеться. Описи. У цьому немає жодного сенсу.
Рука моя, що розтирала мазь втратила покору - їй так і хотілося піднятися й стукнути Холлі.
- Назви мені що-небудь таке, - сказав я спокійно, - в чому є сенс. На твою думку.
- "Грозовий перевал", - сказала вона, не замислюючись. Впоратися з рукою я уже майже не міг.
- Безглуздо, порівнюєш із геніальною книгою.
- Ага, геніальною, правда? "Дикуночка моя, Кеті". Господи, я вся зридалася. Десять разів її дивилася.
- А-а... - сказав я, - а-а, - непростимо підвищуючи голос, - кіношка!
Вона вся напружилася, здавалося, що торкаєшся каменю, нагрітого сонцем.
- Всякому приємно почувати свою зверхність, - сказала вона. - Але непогано було б мати для цього хоч які-небудь підстави.
- Я себе не порівнюю із тобою. Чи з Берманом. Тому і не можу відчувати зверхності. Ми різного хочемо.
- А розбагатіти ти не хочеш?
- Так далеко мої плани не заходять.
- Судячи із твоїх оповідань, так. Ніби ти їх пишеш і сам не знаєш, чим вони закінчаться. Ну так я тобі скажу: заробляй краще гроші. У тебе дорогі фантазії. Навряд хтось захоче купувати тобі клітки для птахів.
- Дуже шкода.
- Ще не так пошкодуєш, якщо мене вдариш. Щойно ти хотів, я по руці відчула. І знову хочеш.
Я хотів, ще й як; серце гупало, руки трусилися, коли я загвинчував банку з маззю.
- О, ні, про це я б не став побиватися. Я шкодую, що ти викинула стільки грошей; Расті Троулер - нелегкий заробіток.
Вона сіла на койці: обличчя й голі груди холодно голубіли під кварцем.
- Тобі знадобиться чотири секунди, щоб дійти звідси до дверей. Я даю тобі дві.
Я пішов просто до себе, взяв клітку, зніс її й поставив біля її дверей. Питання було вичерпаним. Точніше, так мені здавалося до наступного ранку, коли, прямуючи на роботу, я побачив клітку, встановлену на урну, що чекала сміттяра. Зневажаючи себе за слабкодухість, я відніс її до себе в кімнату, але ця капітуляція не послабила в мені рішучості начисто викреслити Холлі з мого життя. Я вирішив, що вона "примітивна кривляка", "нероба" і "фальшива дівка", з якою взагалі не варто розмовляти.
І не розмовляв. Доволі довго. Зустрічаючись на сходах, ми опускали очі. Щойно вона заходила до Джо Белла, я одразу ж йшов.
Одного разу мадам Сапфія Спанелла, колишня колоратура і пристрасна любительниця роликових ковзанів, що жила на другому поверсі, почала обходити пожильців із петицією, якою вимагала виселення міс Голайтлі як "морально розкладеної особистості" і "організатора нічних збіговиськ, що загрожують здоров'ю й безпеці сусідів". І хоча підписати її я відмовився, у глибині душі розумів, що у мадам Спанелли є підстави для невдоволення. Однак петиція ні до чого не призвела, і наприкінці квітня, теплими весняними ночами, у розчахнуті вікна знову долинали з квартири 2 хихотіння грамофону, тупіт ніг і п'яний ґвалт.
Серед гостей Холлі нерідко траплялися підозрілі особистості, але якось, ближче до літа, проходячи через вестибюль, я помітив дуже дивну людину, яка роздивлялася її поштову скриньку. Це був чоловік років п'ятидесяти, з жорстким, обвітреним лицем і сірими нещасними очима. На ньому був старий сірий капелюх у плямах поту і новенькі коричневі черевики; дешевий літній блідо-блакитний костюм, наче мішок сидів на його довготелесій фігурі. Дзвонити Холлі він, вочевидь, не збирався. Повільно, наче читаючи шрифт Брайля, він водив пальцем по тисненим літерам її картки.
Того ж вечора, прямуючи вечеряти, я зустрів його вдруге. Він стояв, притулившись до дерева на іншій стороні вулиці, і дивився на вікна Холлі. У мене виникли похмурі підозри. Хто він? Сищик? Чи член банди, пов'язаний з її приятелем по Сінг-Сінгу, Томато? В мені прокинулися найніжніші почуття до Холлі. Та і проста порядність вимагала, щоб я на час забув про ворожнечу і попередив її, що за нею стежать.
Я попрямував до "Котлетного раю" на розі Сімдесят дев'ятої і Медісон-авеню і, поки не дійшов до першого перехрестя, весь час відчував на собі погляд того чоловіка. Незабаром я переконався, що він йде за мною. Обертатися для цього не довелося - я почув, як той насвистує. І насвистує жалісну ковбойську пісеньку, яку іноді співала Холлі: "Ех, хоча б раз за життя, та не уві сні, по райських луках прогулятися мені". Свист продовжувався, коли я переходив Парк-авеню, і потім, коли я йшов по Медісон. Один раз перед світлофором я нишком глянув на нього і побачив, що він гладить худющого шпіца. "Прекрасна у Вас собака," - сказав він господареві хрипко і по-сільськи протяжно.
"Котлетний рай" був порожнім. Тим не менш він сів біля шинквасу поруч мене. Від нього пахло тютюном і потом. Він замовив горнятко кави, але навіть не торкнувся її, а продовжував жувати зубочистку і роздивлятися мене у дзеркалі навпроти на стіні.
- Я перепрошую, - сказав я дзеркалу, - що Вам потрібно?
Питання його не знітило, навпаки, здавалося, він відчув полегшення від того, що з ним заговорили.
- Синку, - сказав він. - Мені потрібен друг.
Він витягнув гаманця. Гаманець був потертий, зашкарублий, як і шкіра у нього на руках, майже розпадався на частини; такою ж витертою й поламаною була вицвіла фотографія, яку він мені простягнув. З неї дивилися семеро людей, стоячи на терасі старого дерев'яного будинку, - всі вони були дітьми, крім самого цього чоловіка, який обнімав за талію пухкеньку біляву дівчинку, яка закривала долонькою очі від сонця.
- Це я, сказав він, вказуючи на себе. - Це вона... - І він потицяв пальцем у пухкеньку дівчинку. - А це он, - додав він, вказуючи на скуйовдженого дилду, - це брат її, Фред.
Я подивився на "неї" ще раз; так, тепер я міг впізнати Холлі у цій товстощокій дівчинці, що мружилася. І одразу зрозумів, хто цей чоловік.
- Ви - батько Холлі.
Він закліпав, насупився.
- Її не Холлі звуть. Раніше її звали Луламей Барнс. Раніше, - сказав він, пересуваючи губами зубочистку, - поки я на ній не одружився. Я її чоловік. Док Голайтлі. Я кінський лікар, лікую тварин. Ну, і фермерствую потроху. У Техасі, під Тьюліпом. Синку, ти чому смієшся?
Це був нервовий сміх. Я ковтнув води, вдавився, він постукав мене по спині.
- Сміятися тут нічого, синку. Я втомлена людина. П'ять років шукаю свою гоподиню. Як прийшов лист від Фреда з її адресою, так я одразу ж узяв квиток на дальній автобус. Їй треба повернутися до чоловіка й дітей.
- Дітей?
- Вони ж їй діти! - майже викрикнув він.
Він мав на увазі інших чотирьох дітей на фотографії: двох босоногих дівчаток і двох хлопчиків у комбінезонах. Зрозуміло - цей чоловік схиблений.
- Але Холлі не може бути їх матір'ю. Вони старші за неї. Більші.
- Синку, - сказав він розсудливо. - Я не кажу, що вони їй рідні діти. Їх власна незабутня мати - золота біла жінка, упокой Господи її душу, - померла у тридцять шостому, четвертого липня, на День незалежності. У рік посухи. З Луламей ми одружилися у тридцять восьмому - їй тоді йшов чотирнадцятий рік. Звичайна жінка у чотирнадцять, може, й не знала б, на що йде. Але візьми Луламей - вона ж надзвичайна жінка. Вона ж прекрасно знала, що робить, коли обіцяла стати моєю дружиною й матір'ю моїм дітям. Вона нам все серце розбила, коли втекла ні з того, ні з сього.
Він відпив холодної кави і подивився на мене серйозно й допитливо.
- Ти що, синку, сумніваєшся? Ти мені не віриш, що я кажу все, як було?
Я вірив. Історія була надто неможливою, щоб у неї не повірити, і до того ж узгоджувалась із першим враженням О.Д. Бермана від Холлі в Каліфорнії: "Не зрозумієш, чи то селючка, чи то сезонниця". Важко звинуватити Бермана за те, що він не вгадав у Холлі малолітню дружину з Тьюліпа, Техас.
- Просто серце розбила, коли ні з того, ні з сього з дому втекла, - повторив кінський лікар. - Не було у неї причини. Всю роботу по хаті робили мої дочки. А Луламей могла посиджувати, крутитися перед дзеркалом і волосся мити. Корови свої, сад свій, кури, свині... Синку, ця жінка просто погладшала. А брат її виріс, наче велетень. Зовсім не такими вони до нас прийшли. Неллі, старша моя дочка, привела їх у дім. Прийшла якось вранці і говорить: "Тату, я там в кухні замкнула двох жебраків. Вони на дворі крали молоко й індичі яйця". Це Луламей і Фред. До чого ж вони були страшні - ти такого в житті не бачив. Ребра стирчать, ніжки худенькі - ледь тримають, зуби хитаються - каші не прожувати. Виявляється, мати померла від ТБЦ, батько - теж, а дітлахів, всю ораву - відправили жити до різних паскудних людей. Тепер, значить, Луламей і Фред жили у якихось паскудних людців, миль за сто від Тьюліпа. Звідти їй було від чого тікати, з їхнього дому. А з мого житла бігти не було від чого. Це був її дім. - Він поставив лікті на стіл, притиснув пальцями повіки і зітхнув. - Одужала вона у нас, гарна стала жінка. І весела. Балакуча, наче сойка. Про що б мова не була, завжди щось веселе скаже, краще усілякого радіо. Я їй, знаєш, квіти збирав. Крука їй приручив, навчив говорити її ім'я. Показав їй, як на гітарі грають. Бувало, гляну на неї - і сльози навертаються. Вночі, коли я їй пропозицію робив, плакав, як маленький. А вона мені каже: "Нащо ти плачеш, Доку? Звісно, ми одружимося. Я жодного разу ще не одружувалася". - Він всміхнувся і став знову жувати зубочистку. - Ти мені не кажи, що цій жінці погано жилося, - сказав він із запалом. - Ми на неї ледь не молилися. В неї і справ по хаті не було. Хіба що з'їсти шматок пирога. Чи причесатися, чи послати когось за цими самими журналами. До нас їх на сотню доларів приходило, журналів. Якщо мене спитати - через них все і сталося. Надивилася картинок. Небилиць начиталася. Через це вона й стала ходити по дорозі. Що не день - все далі ходить. Пройде милю - повернеться. Дві милі - повернеться. А одного разу взяла і не повернулася. - Він знову прикрив пальцями повіки, в горлі у нього хрипіло. - Крук її полетів і здичавів. Усе літо було чутно. У дворі. У саду. В лісі. Все літо кричав клятий крук: "Луламей! Луламей!"
Він сидів, згорблячись, ніби прислухаючись до давно замовклого воронячого крику. Я відніс наші чеки до каси. Поки я розплачувався, він підійшов. Ми вийшли разом і рушили до Парк-авеню. Був холодний, непогожий вечір, розфарбовані полотняні навіси ляскали на вітрі. Я першим порушив мовчанку:
- А що з її братом? Він не пішов?
- Ні, сер, - сказав він, відкашлюючись. - Фред з нами жив, поки його не забрали до війська. Чудовий хлопець. Прекрасно обходився з кіньми. Теж не міг зрозуміти, що з нею сталося, з чого вона надумала кинути всіх - і брата, і чоловіка, і дітей. А у війську він став отримувати листи від неї. На днях надіслав її адресу. От я за нею й приїхав. Я ж знаю - вона шкодує, що так вчинила. Я ж знаю - їй хочеться додому.
Здавалося, він просить, щоб я підтвердив його слова. Я сказав, що Холлі з тих пір, либонь, змінилася.
- Слухай, синку, - сказав він, коли ми підійшли до під'їзду. - Я тобі казав, що мені потрібен друг. Не можна її так ошелешити. Тому я й не поспішав. Будь другом, скажи їй, що я тут.
Думка познайомити міс Голайтлі з її чоловіком здалася мені заманливою. А глянувши нагору, на її освітлені вікна, я подумав, що ще приємніше буде помилуватися на те, як техасець стане тиснути руки її друзям - Мег, Расті і Жозе, - якщо вони теж тут. Але горді, серйозні очі Дока Голайтлі, його капелюх у плямах поту примусили мене застидатися цих думок.
Він увійшов за мною і приготувався чекати внизу.
- Пристойно я виглядаю? - прошепотів він, підтягуючи вузол краватки.
Холлі була сама. Двері вона відчинила одразу; вона збиралася йти - білі атласні черевички і запах парфумів видавали її легковажні наміри.
- Ну, балда, - сказала вона, грайливо ляснувши мене сумочкою, - зараз мені ніколи миритися. Люльку згоди розкуримо завтра, гаразд?
- Звісно, Луламей. Якщо ти завтра ще будеш тут.
Вона зняла темні окуляри й примружилась. Очі її були, наче розколоті призми; блакитні, сірі, зелені іскри - як у скалках кришталю.
- Це він тобі сказав, - прошепотіла вона тремким голосом. - Прошу тебе? Де він?
Вона вибігла повз мене на сходи.
- Фред! - закричала вона вниз. - Фред, любий! Де ти?
Я чув, як крокує вгору сходами Док Голайтлі. Голова його з'явилася над перилами і Холлі відсахнулася - не від переляку, а ніби від розчарування. А він уже стояв перед нею, винний і сором'язливий.
- Ох ти ж божечки, Луламей, - почав він і замовк, тому що Холлі дивилася на нього порожнім поглядом, ніби не впізнаючи. - Ой, золотко, - сказав він, - та тебе тут, видно, не годують. Худа стала. Як раніше. Вся, як є, охляла.
Холлі торкнулася до зарослого щетиною підборіддя, ніби не вірячи, що бачить його наяву.
- Здоров був, Доку, - сказала вона м'яко і цьомкнула в щоку. - Здоров, Доку, - повторила радісно, коли він підняв її в повітря, ледь не розчавивши у своїх обіймах.
- Ох же ж божечки! - І він засміявся з полегшенням. - Луламей! Слава тобі Господи.
Ні він, ні вона не звернули на мене уваги, коли я протиснувся повз них і пішов до себе в кімнату. Здавалося, вони не помітили і мадам Сапфію Спанеллу, коли та висунулася зі своїх дверей і загорлала: "Тихше, ви! Знайшли місце для розпусти".
- Розлучилася з ним? Звісно, я з ним не розлучалася. Мені ж-бо було чотирнадцять років. Шлюб не міг визнатися законним. - Холлі поклацала по пустому келиху. - Містер Белл, любий, ще два мартіні.
Джо Белл - ми сиділи у його барі, - прийняв замовлення знехотя.
- Раненько ви взялися напиватися, - зазначив він, посмоктуючи таблетку.
На чорному годиннику позаду шинквасу не було ще й дванадцятої, а ми вже випили по три коктейлі.
- Сьогодні неділя, містере Белл. По неділях годинники відстають. А до того ж я ще не лягала, - сказала вона йому, а мені зізналась: - Точніше не спала. - Вона почервоніла й винувато відвернулася. Вперше на моїй пам'яті вона захотіла виправдатися: - Розумієш, довелося. Док насправді мене любить. І я його люблю. Тобі він, може, старим здався, сірим. Але ти ж знаєш, який він добрий, як він може втішити й птахів, і дітлахів, і всіляку слабку істоту. А хто зміг тебе втішити - тому ти до загину зобов'язаний. Я завжди згадую Дока у своїх молитвах. Припини, будь ласка, шкіритись, - зажадала вона, гасячи недопалок. - Я ж справді молюся.
- Я не шкірюся. Я посміхаюся. Дивовижна ти людина.
- Мабуть, - сказала вона, і обличчя її, змарніле, пом'яте під безжальним вранішнім світлом, враз прояснилося; вона пригладила розпатлане волосся і руді, солом'яні й білі прядки знову засяяли, наче на рекламі шампуню. - Мабуть, вигляд у мене кошмарний. Та й чому тут дивуватися? Весь залишок ночі ми протинялися біля автобусної станції. Док до останньої хвилини думав, що я з ним поїду. Хоча я йому без угаву торочила: "Док, мені вже не чотирнадцять, і я не Луламей". Але найжахливіше (я зрозуміла це, поки ми там стояли) - все це неправда. Я і зараз краду індичі яйця і ходжу вся пошкрябана. Тільки тепер я зву це "лізти на стінку".
Джо Белл із презирством поставив перед нами по коктейлю.
- Дивіться, містере Белл, не здумайте закохатися у лісову тварину, - порадила йому Холлі. - Ось у чому помилка Дока. Він завжди тягав додому лісових звірів. Яструбів з перебитими крильми. А одного разу навіть дорослу рись приніс, зі зламаною лапою. А диких звірів любити не можна: чим більше їх любиш, тим сильнішими вони стають. А коли наберуться сил - тікають до лісу. Або злітають на дерево. Потім на дерево, що вище. Потім у небо. Ось чим все закінчиться, містере Белл. Якщо дозволиш собі полюбити дику тварину, закінчиться тим, що лише й будеш дивитися в небо.
- Вона нажлуктилась, - повідомив мені Джо Белл.
- У міру, - звзналася Холлі. - Але Док знав, про що я кажу. Я йому докладно все пояснила; таку річ він може зрозуміти. Ми потисли одне одному руки, обійнялися і він побажав мені щастя. - Вона глянула на годинника. - Зараз він, мабуть, проїздить Блакитні гори.
- Про що це вона торочить? - спитав Джо Белл.
Холлі підняла келих.
- Побажаємо Доку щастя, - сказала вона, цокнувшись зі мною. - Щастя. І повір мені, любий Доку, - краще дивитися в небо, ніж жити там. До чого ж порожнє місце, і таке похмуре. Просто край, де гремить грім і все на світі зникає.
"Ще одне одруження Троулера". Цей заголовок я побачив в метро, десь у Брукліні. Газету тримав інший пасажир. Єдине, що мені вдалося прочитати: "Резерфорд (Расті) Троулер, мільйонер і бонвіван (людина, яка живе у своє задоволення - Є.Т.), якого часто звинувачували у пронацистських симпатіях, поцупив вчора у Грінічі чарівну..." Не можу сказати, що мені хотілося читати далі. Значить, Холлі вийшла за нього - так-так. Прям хоч під потяг лягай. Але таке бажання у мене було й до того, як прочитати заголовок. З багатьох причин. Холлі я до пуття не бачив з п'яної неділі в барі Джо Белла. За останні тижні я сам почав лізти на стінку. Передусім мене вигнали з роботи - заслужено, за провину хоч і кумедну, але розповідати про неї було б надто довго. Потім призовна комісія почала виявляти до мене нездорове зацікавлення. Від опіки я позбувся зовсім нещодавно, коли поїхав зі свого містечка, і тому думка, що наді мною знову будуть старші, приводила мене у відчай. Непевність мого військового положення і відсутність професії не дозволяли мені розраховувати на нову роботу. У бруклінському метро я перебував тому, що повертався після дивної бесіди з видавцем нині покійної газети "П.М.". Все це, і на додачу літня міська задуха, довело мене до прострації. І бажання опинитися під колесами було цілком щирим. Заголовок посилив його ще більше. Якщо Холлі могла вийти за цього "недоладного зародка", то чому б ордам нещасть, що топчуть землю, не протоптатися й по мені? А може, - і це питання цілком законне, - моє обурення пояснювалося тим, що я сам був закоханим у Холлі? Мабуть. Адже я справді в неї закоханий. Закохувався ж я колись у пристаркувату негритянку, куховарку своєї матері, чи у листоношу, який дозволяв розносити з ним листи, чи цілу родину Маккендриків! Такого роду кохання також буває ревнивим.
На своїй станції я купив газету і з'ясував, прочитавши кінець фрази, що наречена Расті - чарівна манекенниця родом з Арканзасу, міс Маргарет Тетчер Фіцх'ю Уайлдвуд. Мег! Ноги мої ослабли до того, що залишок шляху довелося долати на таксі.
Мадам Сапфія Спанелла зустріла мене внизу, вирячивши очі й заломлюючи руки.
- Біжіть, - сказала вона, - приведіть поліцію. Вона когось вбиває! Її хтось вбиває!
І це було схоже на правду. У квартирі Холлі ніби пустували тигри. Дзвеніло скло, тріщали і падали меблі. Але серед гуркоту не чутно було голосів і в цьому було щось неприродне.
- Біжіть! - верещала мадам Спанелла, підштовхуючи мене. - В поліцію! Убивство!
Я побіг, але вгору, до Холлі. Я постукав - мені не відчинили, лише шум став тихше. Припинився зовсім. Але всі благання впустити мене лишися без відповіді. Намагаючись висадити двері я лише забив собі плече. Потім я почув, як мадам Спанелла наказує комусь внизу сходити за поліцією.
- Мовчіть, - сказали їй, - і забирайтеся геть.
Це був Жозе Ібарра-Єгар. Зовсім не схожий на лощеного бразильського дипломата, спітнілий і зляканий. Мені він також наказав йти геть і відімкнув двері власним ключем.
- Сюди, докторе Голдман, - сказав він, кивнувши своєму супутникові.
Ніхто мене не зупинив, тому я увійшов слідом за ними у цілковито розгромлену квартиру. Різдвяна ялинка була нарешті розібрана - у буквальному сенсі, - її бурі, висохлі гілки валялися серед розірваних книг, розбитих ламп і патефонних платівок. Спорожненим був також холодильник, його вміст був розкиданий по всій кімнаті: зі стін стікали сирі яйця, а серед цього руйнування безіменний кіт Холлі спокійно лизькав із калюжки молоко.
У спальні від запаху розлитих парфумів у мене задерло в горлі. Я наступив на темні окуляри Холлі - вони валялися на підлозі з розколотими скльцями і зламаною оправою. Можливо тому Холлі, яка нерухомо лежала на ліжку, безглуздо дивилася на Жозе й зовсім не помічала доктора. А він, мацаючи їй пульс, промовляв: "Ви перевтомилися, дівчино. Сильно перевтомилися. Ви хочете заснути, правда? Заснути?"
Холлі терла лоба, розмазуючи кров із порізаного пальця.
- Заснути... - сказала вона і схлипнула, наче змучене дитя. - Він один мені дозволяв. Дозволяв притискатися, коли вночі було холодно. Я знайшла місце у Мексиці. З кіньми, біля самого моря.
- З кіньми, біля самого моря, - заколисував лікар, дістаючи із чорного саквояжу шприц.
Жозе відвернувся, не в змозі дивитися на голку.
- Вона хвора лише смутком? - спитав він, і ця неправильна фраза прозвучала іронічно. - Вона просто засмучена?
- Зовсім не болить, правда? - самовдоволено спитав лікар, розтираючи руку ватою.
Вона прийшла до тями і нарешті помітила лікаря.
- Все болить. Де мої окуляри?
Але вони їй були не потрібні - очі її самі собою заплющувалися.
- Вона просто засмучена? - наполягав Жозе.
- Будьте ласкаві, - сухо попросив лікар, - лишіть мене із пацієнткою.
Жозе пішов до вітальні і зірвав свою злість на колоратурі, яка прокралася навшпиньки до кімнати і підслуховувала біля дверей.
- Не смійте чіпати мене! Я покличу поліцію, - погрожувала вона, поки він виштовхував її за двері, лаючись при цьому португальською.
Він подумав, чи не виштовхати заразом і мене, принаймні так я зрозумів по виразу його обличчя. Але замість цього він запропонував мені випити. У єдиній вцілілій пляшці, яку нам вдалося знайти, був сухий вермут.
- Я непокоюсь, - мовив Жозе. - Я непокоюсь, що це може викликати скандал. Те, що вона все зламала. Поводилася, наче божевільна. Я не можу бути замішаним у публічному скандалі. Це надто делікатне питання - моя репутація, моя робота.
Він дещо збадьорився, дізнавшись, що я не бачу підстав для скандалу: знищення власного майна - особиста справа кожного.
- Це лише питання засмучення, - твердо заявив він. - Коли наступив смуток, передусім вона кидає свій келих. Пляшку. Книги. Лампу. Потім я лякаюсь. Я поспішаю за лікарем.
- Але чому, - хотів я знати, - чому така істерика через Расті? На її місці я б радів.
- Расті?
Газета була ще у мене, я показав заголовок.
- А, це... - він усміхнувся доволі зневажливо. - Вони зробили нам велику послугу, Расті і Мег. Ми дуже сміялися. Вони думали, що розбили наше серце, а ми весь час хотіли, щоб вони втекли. Запевняю Вас, ми сміялися, коли настав смуток. - Він пошукав у смітті на підлозі і підняв кавалок жовтого паперу. - Ось, - сказав він.
Це була телеграма із Тьюліпа, Техас:
ОТРИМАЛИ ПОВІДОМЛЕННЯ НАШ ФРЕД УБИТИЙ У БОЮ КРАПКА ТВІЙ ЧОЛОВІК І ДІТИ РОЗДІЛЯЮТЬ СКОРБОТУ СПІЛЬНОЇ ВТРАТИ КРАПКА ЧЕКАЙ НА ЛИСТА
ЛЮБЛЯЧИЙ ДОК
З тих пір Холлі не говорила про брата; лише один раз. Звати мене Фредом вона припинила. Червень, липень, всі спекотні місяці вона провела у сплячці, ніби не помічаючи, що зима давно скінчилася, весна пройшла і настало літо. Волосся її потемнішало. Вона погладшала, стала недбало вдягатися і, бувало, вибігала на закупи у дощовику, надітому на голе тіло. Жозе переїхав до неї, на поштовій скринці замість імені Мег Уайлдвуд з'явилося його ім'я. Але Холлі довго тривалий час бувала сама, тому що три дні на тиждень він проводив у Вашингтоні. За його відсутності вона нікого не приймала, рідко виходила з дому і лише четвергами їздила до Сінг-Сінгу.
Але це аж ніяк не означало, що вона втратила інтерес до життя. Навпаки, вигляд вона мала більш спокійної і навіть щасливішої, ніж будь-коли. У ній раптом прокинувся господарський запал і вона зробила кілька несподіваних покупок: придбала на аукціоні гобелен на мисливську тему (цькування оленя), похмуру пару готичних крісел, що раніше прикрашали садибу Вільяма Рендольфа Херста, купила всі видання "Сучасної бібліотеки", цілий ящик платівок класичної музики і незліченну кількість репродукцій картин музею Метрополітен (а також фігурку китайської кішки, яку її кіт ненавидів і, врешті-решт, розбив); розжилася міксером, кастрюлею-скороваркою та зібранням кулінарних книг. Цілими днями вона крутилася на своїй кухоньці-душогубці.
- Жозе говорить, що я готую краще, ніж в "Колонії". Скажи, хто б подумав, що я природжена кулінарка? Місяць тому я не вміла підсмажити яєчню.
По суті, цьому вона так і не навчилася. Прості страви - біфштекс, салат - у неї ніяк не виходили. Зате вона годувала Жозе, а часом і мене, супами outre11 (щось на кшталт черепахового бульйону з коньяком, що подавася у шкірці авокадо), витребеньками у дусі Нерона (смажений фазан, фарширований хурмою і гранатами) та іншими сумнівними новинками (курча і рис з шафраном під шоколадним соусом: "Класична індійська страва, любий мій"). Картки на цукор і вершки обмежували її уяву, коли справа доходила до солодкого, тим не менше одного разу вона зготувала дещо під назвою "табако-тапіока" - краще його не описувати.
Не буду описувати її спроб здолати португальську - таких же тяжких для мене, як і для неї, тому що кожного разу, як я заходив до неї, на патефоні крутилася платівка з уроком португальської. Тепер рідко яка фраза не починалася словами: "Коли ми одружимося...", або "Коли ми переїдемо до Ріо..." Однак Жозе не заводив балачок про одруження. Вона цього не приховувала.
- Ну, врешті-решт, він же знає, що я у положенні. Ну, так, любий. Шість тижнів вже. Не розумію, чому ти дивуєшся. Я, наприклад, не дивуюся. Ані un peu12. Я у захваті. Я хочу, щоб у мене було не менше дев'яти. Декілька буде темненьких - у Жозе є негритянська кров, ти сам, певно, здогадався. І, як на мене, це чудесно: що може бути краще за чорномазу дитинку із зеленими оченятами? Я б хотіла - не смійся, будь ласка, - але для нього, для Жозе, я б хотіла бути дівчиною. Не те щоб я плуталась з усіма підряд, як тут патякають; я їх, кретинів, не звинувачую, сама патякала бозна-що. Ні, справді, я тут на днях прикинула, у мене їх було всього одинадцять - якщо не рахувати того, що сталося зі мною до тринадцяти років... та хіба це можна рахцвати? Одинадцять. Яка ж я хвойда? А поглянь на Мег Уайлдвуд. Чи на Хонні Такер, чи на Роуз Еллен Уорд. Зібрати усіх їх солов'їв - ти б оглух від свисту. Я, звісно, нічого не маю проти хвойд, крім одного: язик у декого з них, може й чесний, але серце - у всіх нечесне. Я вважаю, ти можеш переспати з людиною і дозволити, щоб вона за тебе платила, але хоча б намагайся переконати її, що ти її любиш. Я намагалась. Навіть з Бенні Шаклетом. Та іншими такими ж паразитами. Я ніби навіть навіювала собі, що є навіть своя принадність в тому, що вони щури. Серйозно, не рахуючи Дока, якщо тобі хочеться його рахувати, Жозе - мій перший людський роман. Звісно, він теж не досконалий. Може збрехати про якусь дрібницю, його непокоїть, що думають люди, і миється ледь не по п'ятдесят разів на день, а чоловік мусить чимось пахнути. Він надто манірний, надто обережний щоб бути моїм ідеалом; він завжди повертається спиною, коли роздягається, надто шумно їсть, і я не люблю дивитися, як він бігає - смішно він якось бігає. Якби я могла вільно обирати з усіх, хто живе на землі, - клацнути пальцями і сказати: "Стань переді мною", - Жозе я б не взяла. Неру - він, мабуть, більше підходить. Або Уендел Уїлкі. Згодна на Грету Гарбо - хоч зараз. А чом би й ні? Людині мусить бути дозволено одружуватися з ким завгодно. Ось ти б прийшов до мене і сказав, що хочеш замутити з міноносцем, - я б поважала твоє почуття. Ні, серйозно. На кохання не мусить бути заборон. Так я вважаю. Особливо зараз, коли я почала розуміти, що воно таке. Тому що я люблю Жозе. Я б кинула палити, якби він захотів. Він добрий, він вміє мене розсмішити, коли я лізу на стінку. Але зі мною це тепер рідко буває, лише інколи, та й то не так сумно, що доводиться ковтати люмінал і волочитися до Тіффані; я просто несу у чистку його костюм чи там смажу гриби і почуваюся прекрасно, просто чудово. Ось і гороскопи свої я викинула. Стільки цих паскудних зірок у планетарії, і кожна мені, либонь, у долар обійшлася. Це банально, але тоді тобі буде добре, коли ти сам будеш добрим. Добрим? Точніше, чесним. Не згідно з карним кодексом чесним - я могилу можу можу пограбувати, мідяки з очей покійника зняти, якщо гроші потрібні, щоб прикрасити життя, - перед собою треба бути чесним. Можна ким завгодно бути, але не боягузом, не лицеміром, не хвойдою - краще рак, аніж нещасне серце. І це не ханжество. Проста практичність. Від раку можна померти, а з цим взагалі не можна жити. А, до біса все, дай-но мені гітару, я заспіваю тобі одну fada справжнісінькою португальською.
Ці останні тижні в кінці літа і на початку осені злилися у мене в пам'яті - тому, можливо, що ми стали розуміти одне одного так глибоко, що могли обійтися майже без слів; у наших стосунках панував той ласкавий спокій, який приходить на зміну нервовому бажанню утвердити себе, напруженій балаканині, коли дружба швидше поверхнева, але здається більш гарячою.
Часто, коли він їхав з міста (до нього я почав ставитися вороже і рідко називав на ім'я), ми проводили разом цілі вечори, іноді не обмінявшись і сотнею слів; одного разу ми дійшли пішки до китайського кварталу, посмакували там китайським рагу, купили паперових ліхтариків і, вкравши коробку ароматичних паличок, втекли на Бруклінський міст; на мості, дивлячись на кораблі, що йшли до розжареного, стисненого кам'яними будинками горизонту, вона сказала:
- Через багато років, через багато-багато років один із цих кораблів привезе мене назад - мене і дев'ять моїх бразильських дітлахів. Так, вони мусять це побачити - ці вогні, цю ріку... Я люблю Нью-Йорк; хоча він і не мій, як мусить бути твоїм хоч що-небудь: дерево, вулиця, місто - загалом, те, що стало твоїм, бо тут твій дім, твоє місце.
А я сказав: "Ну замовкни!" - почуваючись чужим, непотрібним - як буксир в сухому доку поряд зі святковим лайнером, який, весело гудячи, у хмарці конфетті пускається в дорогу до далекої гавані.
Так непомітно пройшли останні дні і стерлися у мене в пам'яті, осінні, затягнуті маревом, всі однакові, як листя, - всі, крім одного, котрий не був схожий на жоден день з мого життя.
Він припав на тридцяте вересня - день мого народження, хоча на подальших подіях це не відобразилося. Щоправда я сподівався отримати від рідних привітання у грошовій формі і з нетерпінням чекав на ранкову пошту, для чого спустився вниз, щоб підстерегти листоношу. І якби я не тинявся вестибюлем, Холлі не покликала б мене кататися верхи і їй не випало б нагоди врятувати мені життя.
- Ходімо, - сказала вона, застукавши мене за очікуванням листоноші. - Візьмемо коників і покатаємося парком.
На ній була шкіряна куртка, джинси і тенісні туфлі: вона поплескала себе по животу, показуючи який він плаский.
- Не думай, що я хочу позбутися спадкоємця. Але у мене там є конячка, моя люба старенька Мейбл Мінерва, і я не можу поїхати, не попрощавшись із нею.
- Не попрощавшись?
- Наступної суботи. Жозе купив квитки.
Я просто отетерів і покірно дав вивести себе на вулицю.
- В Маямі ми пересядемо на інший літак. А там - над морем. Через Анди. Таксі!
Через Анди... Поки машина їхала Центральним парком, мені здавалося, що я теж лечу, самотньо ширяю над ворожими, засніженими вершинами.
- Але ж не можна... Врешті-решт, як же так? Ну, як же так? Не можеш же ти всіх покинути!
- Навряд хто за мною сумуватиме. У мене немає друзів.
- Я сумуватиму. І Джо Белл. І, ну... мільйони. Саллі. Бідний містер Томато.
- Я любила старого Саллі, - мовила вона і зітхнула. - Знаєш, я вже місяць його не бачила. Коли я сказала йому, що їду, він поводився, наче янгол. Чесно кажучи, - вона насупилась, - він, здається, був у захваті, що я звідси їду. Він сказав, що це на краще. Тому що рано чи пізно, але неприємності будуть. Якщо з'ясується, що я йому не племінниця. Цей гладкий адвокат надіслав мені п'ятсот доларів. Готівкою. Весільний подарунок від Саллі.
Мені хотілося її образити.
- І від мене отримаєш подарунок. Якщо весілля відбудеться.
Вона засміялась.
- Будь спокійний, він на мені одружиться. У церкві. В присутності його родини. Тому ми все і відклали до Ріо.
- А він знає, що ти вже заміжня?
- Що з тобою? Хочеш мені настрій зіпсувати? День який прекрасний - припини!
- Але дуже можливо...
- Ні, неможливо. Я ж тобі казала: це був незаконний шлюб. Не міг бути. - Вона потерла носа і поглянула на мене скоса. - Спробуй лише затнися про це. Я тебе підвішу за п'яти і освіжую, як свиню.
Конюшні - тепер, здається, на їх місці стоїть телестудія - знаходилися в західній частині, на Шістдесят шостій вулиці. Холлі обрала для мене стару, вислозаду чалу кобилу: "Не бійся, на ній спокійніше, ніж у люльці". Це для мене мало вирішальну роль, бо мій досвід верхової їзди обмежувався катанням на поні під час дитячих свят. Холлі допомогла мені видряпатися на сідло, сама скочила на свого сріблястого і затрусила вперед через людну проїжджу частину Центрального парку до доріжки для верхової їзди, на якій вітер грався сухим листям.
- Відчуваєш? - крикнула вона. - Чудово!
І я раптом відчув. Дивлячись, як спалахує її різнобарвне волосся під червоно-жовтим сонцем, що проривалося крізь листя, я раптом відчув, що люблю її настільки, щоб припинити жаліти себе, зневірятися, настільки, щоб забути про себе і почати радіти її щастю.
Коні йшли плавною риссю, пориви вітру накривали нас із голови до п'ят, плюскали у обличчя, ми то пірнали в озерця тіні, то виходили на сонце, і радість буття, веселе збудження грали в мені, як бульбашки у шипучці. Але тривало це одну хвилину - наступна обернулася похмурим фарсом.
Несподівано, наче дикуни із засідки, на доріжку з чагарів вискочили негренята. З галасом і лайкою вони почали кидатися в коней камінням і ляскати їх прутиками.
Моя чала кобила стала дибки, заіржала і, похитавшись на задніх ногах, як циркач на дроті, рвонула стежкою, викинувши мої ноги зі стремен, так що я ледь втримувався в сідлі. Підкови її висікали з гравю іскри. Небо похилилося. Дерева, ставок з іграшковими корабликами, статуї мелькали повз. Няньки при нашому грізному наближенні кидалися рятувати своїх вихованців, перехожі, волоцюги та інші горлали: "Натягни віжки!", "Тпру, хлопчик, тпру!", "Стрибай!" Але все це я згадав пізніше, а в той момент я чув лише Холлі - ковбойський стукіт копит за спиною і безперервні підбадьорливі крики. Вперед, через парк на П'яту авеню - в гущавину полуденного руху, таксі й автобусів, що з виском звертали. Повз садибу Дюка, музею Фріка, повз "П'єра" і "Плази". Але Холлі наздоганяла мене; у гони включився кінний полісмен, і вдвох, взявши мого коня у кліщі, вони змусили його, змиленого, зупинитися. І тоді я, нарешті, впав. Упав, піднявся сам і стояв, не зовсім розуміючи, де знаходжуся. Зібрався натовп. Полісмен гнівався і щось записував до своєї книжки, але скоро пом'якшав, розплився в усмішці і пообіцяв простежити за тим, щоб коней повернули до конюшні.
Холлі всадовила мене до таксі:
- Любий, як почуваєшся?
- Прекрасно.
- В тебе зовсім немає пульсу, - сказала вона, мацаючи мені зап'ясток.
- Значить, я мертвий.
- Балда! Це зовсім не жарти. Поглянь на мене.
Біда була в тому, що я не міг її роздивитися; точніше я бачив не одну Холлі, а трійко пітних облич, настільки блідих від хвилювання, що я розгубився і знітився.
- Чесно, я нічого не відчуваю, крім сорому.
- Ні, справді? Ти впевнений? Скажи. Ти міг вбитися насмерть.
- Але не вбився. Завдяки тобі. Дякую, ти врятувала мені життя. Ти надзвичайна. Єдина. Я тебе кохаю.
- Дурень нещасний. - Вона поцілувала мене в щоку.
Потім їх стало четверо і я знепритомнів.
