Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43650
Рецензій: 85082

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

СВІТ , СТВОРЕНИЙ НАМИ

© Анізія, 09-12-2014
-Переступаю  поріг. Боженьку мій. Та хоча б вона мене не помітила. Роблю крок назад і гублюся в темряві. Позаду мене старий , ще польський, величезний цвинтар. За ним поле та ліс. До найближчих будинків, в протилежному напрямку,   кілька сот метрів… А за плечима холод такий. Ніг під собою не чую. Здається, що вона наздоганяє мене…
Катерина любила розповідати  страшні історії. Де вона їх набирала, невідомо. Коли сама придумувала, то фантазія у неї неабияка. Най сховаються відомі фантасти. Бо вони ж     по кілька  десятків книг видали, а Катерина  щодня по кілька десятків жахливих історій розповідала. Лише переступить чийсь поріг і одразу починає:
-А знаєте…
І пішло-поїхало. На її розповіді збиралося півсела.  Всідалися хто де бачив , на чому можна було , і забували про все. Ось і зараз… Щойно відчинила двері до своїх сусідів, Пилипів,  і вже розповідає, як вирішила навідатися до   Круців, хотіла   домовитися, аби виорав їй старий Круць город. А тут… У старій стодолі  повно  грубих шнурів, перекинутих через  балку.  Тут і реманент господаря, бо він тримав коней, і старий віз з величезними колесами . Єдиний на  всі довколишні села. Віз як віз… Лише колеса  вдвічі вищі за нього. І повно всього, що  потрібне на господарці. Та не те  налякало  Катерину…
-Сидить   стара Круциха. І що б ви думали вона  робить?Зв’язує ті  шнури? Чи   складає  щось? Ага. Не вгадаєте ні за що… Вона сидить на  ослінчику. Перед нею  відро аж вилискує новими боками. А вона тягає за шнури ті. Чисто як за дійки корови. Наче доїть їх. І тут  у відро цвіркає молоко. Мо-ло-ко! Аби так жива була! То було справжнє молоко.
Марія   витирає  церату на столі,  просить Катерину присісти. Підходить ближче  стара  Пилипиха, свекруха Маріїна і , крекчучи, присідає на стару софу, яка пронизливо рипить, від чого стає ще страшніше. За Катериною  прочиняються двері  і  вже починають сходитися цікаві жінки,  діти прибігають. Усім цікаво, що ж то Катерина на цей раз повість...
-Молоко?- хтось перепитує.  -Значить, то  правда, що Круциха відьма. Бо її сусіди нарікали давно, що в  корів пропадає молоко
-Я  раз  затрималася на цвинтарі, квіти висаджувала на  могилці материній, а тут через подвір’я Круців щось біжить: ані пес, ані кіт. Таке ніби кіт, але  і не таке…
- Йой, та дайте Катерині договорити.
-І що далі було, Касю?
У тої очі тамничо-глибокі, довкола голови сяйво сивого волосся. Руки від віку і одвічної  сільської роботи  у глибоких зморшках, життя безпощадним  різцем виорало на них свої борозни. Але ті руки оживають з кожним її словом. То   здіймаються догори, то падають каменем  додолу, то розбігаються   в різні боки, то  підносять бережно кожне слово  над головою,  ніби закликають у  свідки  небесних суддів, то підтримують те слово, аби десь не згубилося серед людей.
-Далі?  Біжу, значиться,  до тих  хат, а за мною щось женеться, в плечі дихає. Я вже думало, що тут мені і кінець. Коли щось як покотися під ноги, аж  зашпорталася я.  Стою, годі віддихатися, мокра вся. А тут  раптом Круциха переді мною. Звідки вона взялася, коли щойно сиділа в запасці   з тим відром?
Всі затамували подих…Чути лише, як б’ється  в шибку  муха .
-І так, знаєте, стоїть як шандар який. Рівно-рівно. І зібрана як до  церкви. Чую лише:
-Де то ви так летите, Катерино?Запаношилисьтеся так ,  навіть Слава Йсу не скажете.
,-Я хіба  очі витріщила. Як риба на березі  відхлипую…
-І я таке чула, що відьми можуть перекидатися то котом, то псом і стануть перед вами так раптом, - докидає стара Пилипиха. - То перевертні чи вовкулаки.
Жінки мерзлякувато поводять плечима, діти   туляться один до одного…Андрійко штуркає ногою Іванка, і вони  сідають на канапу  в іншій кімнаті, якраз так, аби могли видіти і чути Катерину. Андрійко, то внук старої Пилипихи, Маріїн син, а Іванко – сусід Катерини. Хлопці   вже у восьмому класі. Ще рік їм ходити до сільської школи, а там  хочуть поступати до механічного технікуму в Дрогобичі. Тепер то , правда, не технікум.   Коледж. А в народі  просто - механіка.  Люблять хлопці  також  такі розповіді, що нерви  лоскочуть. Але після того, як Катерина розповідала, як  після похорону  Адама, котрий повісився і котрого  поховали   за цвинтарем,    небіжчик приходив до неї, аби спитатися, чому не  відвоювала йому право на цвинтарі, як  відкривав двері, як дихав  тяжко, цілу ніч у хаті  ніхто очей не стулив.   Стара Пилипиха  ледь не вмерла. Андрійко дуже любив свою бабу і  хлопці змовилися настрашити  Катерину.  
Іванко  витягнув з кишені тонесеньку  волосінь…
Катерина ж уже розповідає, що саме нині,  9 грудня  треба слухати воду в криниці. Скільки та вода може  вам розповісти.
-А через два дні, - продовжує інтригувати жіноцтво, -  треба злапати сойку і  подивитися їй на крила. Там такі  є  дзеркальця. То в них того дня  побачите свою долю…
-Де  ті сойки водяться? – нервово сміється котрась. - Хіба би м кота злапала. -  Друга додає, де ті дзеркальця в кота.  Сміх.
Катерина  переводить мову на старого годинникаря  Іванціва, у котрого, як водиться в кожного старого бойка, під порогом  замешкали собі, додає:  
- Бодай не згадувати, але нині не великодній піст, то вимовлю: гадюки…
-А у великодній піст чому не можна згадувати?
-Ніяк не можна! – ніби  запечатує заборону на те слово  Катерина. - У ті дні треба казати: пані.
Далі вже повела мову про  таємничі гриби, ангели смерті, як спробуєш їх, то вже ніхто не врятує, нема протиотрути.  Про страшного велетня Голема, який вночі вилізає з-під землі і страшенно виє, шукаючи своє серце. Його зліпили з глини, як Бог колись зліпив Адама, але забули  дати йому серце. Люди є люди. Завше щось забудуть.  
Хлопці вже вислизнули з хати. Вичікують, бояться проґавити  жінку. У руках  порожній   гарбуз зі свічечкою всередині, недавно дівчат ним лякали.  А ще тичка і  білий халат, Іванко   взяв   у медпункті, де мама  його була фельдшером. До відчиненої кватирки вже прив’язана тонка  волосінь. Лише Катерина стає на порозі з почуттям гідно виконаного обов’язку: поналякувала усіх, як  кватирка починає стукати. Жінка   невдоволено  йде прикрити її:
-Йно йшла м , не було вітру. Зірвався на ніч. Певно нажене  дощу чи снігу.
Та квартирка не дається. Катерина до себе, а кватирку щось шарпає до себе. Перед очима жінки встає якась постать. Очі ледь  сяють, ніби то щось потойбічне, не приведи Господи, як не з нашого світу. Білі руки  тримають кватирку.
-Свят, свят, Ісусику, а то що? – Катерина  зблідла, ноги затремтіли.
-А то, Катерино,я, Адам. Ти  пощо  вигадала, що я  приходив до тебе? То, Катерино,  світ, котрий ти придумуєш щовечора людям і дітям, в котрому живеш сама і хочеш, аби жили всі довкола тебе.  То, Катерино, який світ твориш, в такім і будеш жити і тут, на землі, і там…
Далі Катерина вже нічого не чула. Зсунулася коло вікна на підлогу. Коли прийшла до тями,  кватирка  була причинена, нікого за вікном не було…
З того часу не  чути було жінки.  Як не кликали її сусіди, як не просили щось оповісти, мовчала. І ніхто не знав, що перед  її очима в ту мить     ставала біла постать і  простягав до неї білі руки світ, котрий вона колись  придумувала,  заселяючи його   страхітливими   істотами.  Щосереди жінка  сповідалася, причащалася і просила Бога, аби не поселяв її там, де живуть упирі,  де відьми   молоко цідять зі шнурів, де старі бойки зі зміями  щось замислюють, де так   страшно.
Андрійко  та Іванко після того, як розповіли вдома про те, як налякали  Катерину,теж сповідалися. Священик  наклав на них спокуту і просив, аби нікому про це більше не казали.
З того дня у селі   стало якось так  спокійно.  Ніби казка  прийшла  сюди. Гарна, добра, світла… Бо всі ми живемо у світі, котрий творимо самі….Але через кілька днів усім стало  у тій казці сумно-сумно.
Бо Катерина  була казкою , яку  не пишуть на папері. Казкою  життя.   Коли вона  замовкла, щось наче пропало.Згубилося. Десь причаїлися за селом  легенди та міфи. Яскравої  барви не стало на палітрі села.




Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 7

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 15-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анна Edelweiss, 15-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 11-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 11-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 10-12-2014

Наскільки

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 10-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов , 10-12-2014

Слушно сказано!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 09-12-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.39105486869812 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Бог помер. Людина теж: Огляд книги «Angry Bird» Джанікашвілі
«Angry Bird» — книжка сучасного грузинського письменника Баси Джанікашвілі, яка містить лише дві п’єси: …
Назустріч власній тіні: Огляд І книги серії “Земномор’я” Ле Ґуїн
Вигаданий світ, і чарівники, і їхня школа, і дракони — але все не таке, як можна очікувати. Більш дивне, …
Українські книги, які читають у всьому світі
Перед вами добірка видань українських письменників, які відомі не лише в Україні, але й за кордоном. …
«Літня книжка» Туве Янссон про дитинство, втрату, буденне та неможливе
Ніжний мох під ногами, теплий вітер, непокірливе море. Самотній острівець, на якому коротають літо герої, …