Маленький хлопчик гуляє надворі з татом, міцно тримаючись за його вказівний палець. Раптом зупинився.
- Тату, стій!
- Стою.
- Ходімо.
- Ну, ходімо…
- Стій! Глянь на Місяць…
- Місяць повний… Весь його диск відбиває сонячне світло…
- Тату, стій! Та стій же! – смикнув хлопчик тата за вказівний палець до низу, що значило негайно зупинитися.
- Так. Стою.
- А ну, ходімо-ходімо-ходімо…
- Гаразд! Пішли-пішли-пішли…
- Стій!
- Стою!
- А чому він «відбиває сонячне світло»?
- Ну-у, тому що сам по собі світлий і гладенький, на ньому нічого не росте, щоб поглинало світло…
- Звідки знаєш? Ти там був?..
- Не був. Знаю з книжок: на Місяць падає сонячне проміння, а від нього сяйвом відбивається на нашу Землю. Тому й місячно. Видно, хоч голки збирай.
- Ходімо… Які «голки»? Від швейної машинки? Я мамі допоміг: усі позбирав. Стій! Та стій!..
- Стою.
- Ходімо!
- Йду…
- Глянь-глянь на Місяць, швидше!
- Дивлюсь.
- А чому він то ховається за хмарками, то показується?
- Ну, то насправді не Місяць показується, а хмари час од часу закривають чи відкривають його.
- Ні, не хмари… то Місяць визирає з-за них, нам посміхається.
- Хай «посміхається». Ходімо далі?
- Ти сам же мені читав: «І блідий Місяць на ту пору із хмари де-де виглядав, неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав»… Бач, «Місяць виринав», а не хмари його закривали.
- Гаразд-гаразд, Місяць «виглядав», «виринав»!..
- А чому він так робить?
- Подобається йому…
- Ех ти, тату-тату! Місяць з нами теж гуляє!!!
