Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44368
Рецензій: 86706

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза оповідання

Тетролог *

© Рудько Ігор, 09-12-2014
                                     І. Тріпофобія                      
                                                                                                                                                                                          
                                                                                  In the slaughterhouse all corpses smell the same
                                                                                                                                                              
                                                                                                                                         Peter Hammill
                                                                                                                                
                                                                                                                                                                    
Парке призахідне сонце, вже не таке яскраве і спекотне, як ще тиждень тому, повільно ховається за темно-синю смугу Середземного моря, десь там, ген аж на горизонті, поміж Капрерою та островом Капуцинів, де спалахнули нещодавно ліхтарі маяка, світло від якого поперемінно, з точністю швейцарського годинника, то появляється, то кудись зникає, немовби намагаючись заговорити зі мною, щось сказати, щось повідомити мені, користуючись тією загадковою, перідичною абеткою.

"Що залишаєш ти нам у спадок, Капреро, розкажи?"
"Парусники, вітер, морську сіль на пересохлих від спеки та виснаження губах. Пам'ятаєш?"
"Звичайно. Ти мені часто снишся."
"Справді?"
"Твоя глибока бухта" відповідає хлопець "височезні скали довкола, і ми, на невеличкій косі ще теплого, зігрітого денною спекою піску, поблизу моря, співаємо пісні під гітару, і місячне сяйво, яке неначе в дзеркалі – ні, в сотні кривих дзеркал, повернутих один до одного під вдало підібраними кутами, відображається блідо-жовтою стежкою в пінистих гребенях хвиль, в цьому невпинному та поважному диханні Океану."
"Неймовірно, правда?"
"Так..."
"Тебе щось непокоїть? Говори відеверто."
"Мені потрібно відчалювати."
"Завтра почнуться перші дощі. Повір, ти уже нічого не втратиш."
"Знаю" каже задумано хлопець "літо помирає, Капреро. До зустрічі наступного літа."

1.

Ми вечеряли тоді на терасі, востаннє перед поверненням в Рим, милуючись заходом сонця на фоні маяка, острова Капуцинів і Каніджонського порту. Завершилося довге частування рибою-меч (що ж може бути кращим для проводів такого незабутнього, трішки запізнілого літа?) Приготована в печі, вона пустила сік на мою тарілку, який, змішавшись з олією та лимоном в дивну, мутного кольору сукупність, немов той магніт почав притягувати до себе диких бджіл, що гніздилися на вишні попід верандою.
Не тямлю зовсім, чи то консистенція юшки, чи кислотність лимонного соку стала тому причиною, але варто було тільки підлетіти комасі, лише однією лапкою торкнутись її, як суміш оця негайно засмоктувала бджолу всередину, немовби сипучі піски Сахари, або якесь темне болото в джунглях Амазонки... і умить вбивала. В момент дотику майже. Перша, друга, третя, четверта – навіть без отих, притаманних комахам передсмертних конвульсій – безглузда, моментальна загибель.
Не пройшло й декількох хвилин, як тарілка моя густо вкрилася маленькими трупами.

2.

Ніч розпростується над Токіо. Зненацька та востаннє. А згодом: і над Сеулом, Владивостоком, Пекіном. Ще трішки, й астероїд зі всією могутністю, властивою таким ось масивним космічним об'єктам, ввірветься в атмосферу планети. Уже ввірвався. Астронавт зрозумів це по палаючому хвості гіганта.

Десять, дев'ять – скандує він пошепки цифри на екрані – вісім, сім – вже зовсім скоро залишеться N. останнім мешканцем планети Земля. Чоловіком, який репрезентуватиме собою все людство – та перед ким лишень? Перед чим? Богом? Всесвітом? Настільки шанобливий привілей лякав його тоді, як ніколи раніше... Так, титул почесний, а далі що? Крім нього, не зостанеться в астронавта нічогісінько, а титул цей – незаслужений, невиправданий, і є всього лиш випадковою формальністю – шість, п'ять – і вперше за доросле життя N. заплакав – чотири, три – колись, в дитинстві, він зруйнував мурашник. Тисячі комашок розбігалися в різні сторони, хто куди, вже без дому, без колонії, без долі, розкидані по всему світу жахливою волею гіганта, у той час як N, увійшовши в тваринний запал, продовжував топтати їх, і поливав водою з шланга, і сміявся – два, один – і стало значно тихіше, ніж було за мить до цього.

3.

24го серпня.
Клапани працюють. РТП працює. Загальний стан корабля: хороший.

Думки спати не дають. Ходжу взад-вперед, згадую, мучуся. Сную по кораблі, немов той привид, цілу ніч. Навіть в ілюмінатор заглядати перестав... Якщо і вдається заснути, то тільки жахіття сняться весь час. А ще апетит кудись зник (я уже цілу добу, як нічого не їм).  
Вирішив завести щоденник – знаю, що бортжурнал цьому не місце, але хто буде заперечувати? Сподіваюся, хоч так щось зрозуміти зможу, пишучи.

25го серпня.
Клапани працюють. РТП працює. Загальний стан корабля: хороший.

Так багато написати хотілося раніше, а зараз не знаю навіть, з чого й почати. Усі думки за вчора розгубив. Нічого не пам'ятаю, і пусто в голові.
І жити якось не хочеться.

26го серпня.
Клапани працюють. РТП працює. Загальний стан корабля: хороший.

Вже чотири дні, як Земля палає. Ось воно, пекло, під моїми ногами, тут і зараз.
Ще десь годину після катастрофи я мав нагоду спостерігати за мутаціями: зміщення континентів, землетруси, виверження вукланів...
Повернутися на планету неважко – пального вистарчить. Але це буде вірним самогубством. Зостається лише чекати і надіятись.
         Але на кого? Та й на що?

27го серпня.
Клапани працюють. РТП працює. Загальний стан корабля: хороший.

На планеті жодних змін. Хоча ні, зміни то, напевно, відбуваються, навіть дуже інтенсивні, тільки не видно мені їх через ту прокляту пелену хмар.
Не розумію, чому я досі продовжую моніторинг корабля, так ніби існує якась мізерна вірогідність повернення... Якби ж то! Скільки ще можна собі брехати? Надія моя вмерла п'ять днів тому, разом з усіма, кого я знав і любив.
Не буде жодного повернення.
Сьогодні це станеться, а чи завтра. А може через місяць або два, але доля інших спіткає й мене. Не уникнути мені смерті. Як лисиці, загнаної мисливцями в глухий кут, не уникнути кулі.

28го серпня.
Клапани працюють. РТП працює. Загальний стан корабля: хороший.

Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу.

29го серпня.
Клапани працюють. РТП працює. Загальний стан корабля: задовільний.

Помітив тріщину в зовнішньому покритті судна. Якщо зважуся на вихід у відкритий Космос – одразу ж проведу репарацію.

Вчора довго міркував про самогубство. От тільки як? Брати курс на Землю не хочу, бо стала вона мені чужою і противною. Потрібних таблеток чи ін'єкцій на кораблі немає. А про повішання й думати не варто – з такою то гравітацією.

30го серпня.
Клапани працюють. РТП працює. Загальний стан корабля: хороший.

Виходив у Космос з паяльною лампою. Лагодив мантію корабля. Так тихо і страшно було навколо, а ще Земля далеко внизу кипіла й булькала, немоби жар у гирлі велетенського вулкана. Але безмовно, без будь-якого звуку, буцімто німа. І навіть плакати захотілося чомусь посеред цієї пустки. А ще кричати. Довго і ненастанно, заки матиму сил. Аби хоч якось порушити отой жахливий спокій.

Думаю весь час про катапультацію. Жаль тільки, що не можна. А романтично б вийшло: остання людина Всесвіту летить, очікуючи смерті, назустріч сонцю, тонучи в його промінні, безмежному та вічному, як Господь-Бог.
А де ж він, той Бог? Сховався від мене й мовчить. Господе, чуєш мене? Де ти?
Тишина... Не відповідає. Боїться мабуть.

31го серпня.
Клапани працюють. РТП працює. Загальний стан корабля: хороший.

Учора мені наснився дивний сон.
Стояло парке червонощоке літо, схоже на стиглі фрукти... Величезне поле, кінця краю якому не видно, розділене втоптаною стежкою помежи колосся, по якій іду я, ще зовсім маленький, і батько мій, молодий-молодий. Тільки двоє нас, кілометри жовтизни довкола і безкінечна блакить високо понад нами. І все... Більш нічого. І йдемо ми по тій стежці, мовчазні та зморені: ходьбою, спекою, спрагою. Найдужче спрагою. Як же я пити хотів увісні! Готовий був віддати усе за ковток води: життя мого батька, це голубе небо, жито оце, сколихане серпневим вітром.

І довго ми так йшли, похиливши голови, мовчки, як тут, раптом, тато мій зупиняє мене різко:
"Дивися, там" і показує пальцем на дуба при дорозі, ген аж на обрії. А під дубом тим – велика криниця.
Ми мчали до неї стрімголов, забувши про спеку, про втому, про те що ми босі, і гострі камінці ріжуть нам стопи. Прибігли до криниці, а біля неї – ні корди, ні відра. Ніяк напитися не можна. Хоч бери, і пірнай усередину з горя.
"Думаєш, вона глибока?" запитав я батька.
"Не знаю, синку, кинь камінець, почуєш."
Я кинув. Слухав секунду, дві, три, п'ять... Ні відлуння, ні хлюпотіння води – ані звуку.
"Що ж тепер будемо робити? Я помираю від спраги."
"Потрібно шукати іншу, бо це – диявольська криниця, і не нап'ємося ми з неї ніколи. Адже немає у неї дна, і неможливо нам її осягнути."
Але хіба часто діти батьків слухаються, тату? Часто їм потурають?.. Спрага була сильнішою за здоровий глузд, і я скочив всередину, керований непоборним хотінням.
І я падав у бездонну криницю. Довго падав. І кромішня темнота підступала з усіх боків. І голубий клапоть неба високо наді мною робився щоразу меншим та меншим, і перетворився на цяточку, а за мить, так зовсім зник.


                             ІІ. Перспективи   
                                                                                                                                                                
                                                                                                      Каждый пишет, что он слышит,
                                                                                                      Каждый слышит, как он дышит,
                                                                                                      Как он дышит, так и пишет,
                                                                                                      Не стараясь угодить.
                                                                                                      Так природа захотела,
                                                                                                      Почему, не наше дело,
                                                                                                      Для чего, не нам судить
                                                                                      
                                                                                                                                     Булат Окуджава
                                                                                                                                                                      
                                                                                                            
1.


Міністр економіки, Павло Іванович Тимощук, пильно дивився вниз, з вікна свого кабінету на двадцять п'ятому поверсі, на ту непроглядну темінь юрби довкола міністерства.
"Як думаєш, скільки їх там?" запитався він помічника Ярослава.
"Точно не знаю, але в новинах щойно повідомили, що десь сто тисяч назбиралося."
"Бага-а-ато" задумано протягнув міністр "ну не можу я їх зрозуміти. Ніяк. Ти стараєшся, ночей не досипаєш, придумуєш ті трикляті закони, поправки до них, зважуючи всі за і проти – кожну найменшу деталь, кожну неточність крихітну. І для чого?.. А для того, Ярославе, щоби їм, а згодом і дітям їхнім краще жилося. Ну а вони що? Допікають тобі лайкою та прокльонами біля твого ж міністерства, замість подяки."
"Пане міністре, сто тисяч – не така вже й велика кількість в масштабах держави, і молодики ці ніяк не можуть репрезентувати волю всіх громадян."
"Знаєш, Ярославе, мабуть ти маєш рацію. Весь цей люд за вікном –  купа негідників і маргіналів, бо виховані, культурні, освічені люди проти такого виступати не будуть... А я що казав? Дивися. Каміння полетіло. Машину запалили, покидьки. Сподіваюся, міліція вже в дорозі?"
"Скоро має бути тут."
"Добре. Хоч якась втішна новина за сьогодні є... Але що мені робити, Ярославе? Порадь, будь ласка. Пізно вже, а заблокованим в міністерстві я ночувати не збираюсь... Я додому хочу."
"Машиною виїхати звідси Ви не зможете – вони Вам цього не дозволять" і секретар кивнув головою в бік натовпу за вікном "та, думаю, вдасться викликати для вас гвинтокрил. Широкий дах, на щастя, дозволяє здійснити посадку."
"А так можна?"
"Звичайно, особливо за таких ось обставин" запевнив секретар "зараз же йду, подзвоню в міністерство внутрішніх справ, нехай висилають."
"Дякую тобі, Ярославе. Що б я без тебе робив?"
"Та немає за що, пане міністре. Мені ж за це гроші платять."
"Що ти таке кажеш? Не в тому су..." але Павло Іванович не встиг договорити – секретар похапцем вийшов з кабінету, залишивши міністра самого близ вікна.

Невеселий стояв він тоді, спостерігаючи юрбу за склом, і думки роїлися в його мізках, ніби бджоли у вулику:
"Ну як так можна? Як? Та ще й в наші державі. З такою історією, таким буремним минулим... Коли ж вони нарешті зрозуміють, що все це во ім'я завтрашнього дня робиться? Заради майбутнього їхнього. Адже ніяка реформа не виправдовує себе умить після ухвалення, так само, як жоден урожай не дає своїх плодів одразу. Тут, хочеш ти того чи ні, але йти на певні жертви все ж таки потрібно. На перспективу працювати... І де в тому моя вина, що комусь терпіння бракує? Так, знаю, молоді вони ще. Кров гаряча в жилах кипить. Хочеться всього й негайно. Але я ж не Бог, я манни небесної дарувати не вмію... Ах, ось і міліція приїхала. Ну нарешті!" і міністр мовчки дивився, як дев'ять міліцейських машин і одна пожежна почали вибудовувати барикаду з лівого боку від міністерства, перекривши своєю бронею широченний проспект.

Скрипнули двері кабінету.
"Гвинтокрил прилетить сюди за годину" повідомив секретар.
"Ще раз тобі дякую, Ярославе. Ходи ближче. Глянь но, що натовп виробляє."
А під міністерством почалося пекло. Приїзд правоохоронців ще дужче розсердив давно уже під'юджену юрбу. Тепер в сторону міліції летіло не лише каміння, але й коктейлі Молотова. Палало кільканадцять легкових авто, а вітрини найближчих магазинів були вщент розбитими.
"Жах" прошепотів Ярослав "ой, а куди цей хлопець йде?"
Підліток років вісімнадцяти вигулькнув з передніх лав натовпу і з неабиякою впевненістю наближався до міліцейського зціплення.
"Дурень. Невже він хоче сам проти силовиків виступити?"
"Схоже на те."
"Ну що ж, сміливо з його боку... Але по-дитячному наївно."
І тут надпотужний струмінь води з пожежної машини влучає хлопцеві в груди. Юнака підкидає високо вгору і вже непритомним жбурляє на асфальт.
"О Господи! Сподіваюся, він собі черепа не розбив."
"Та навіть якби й розбив, Ярославе, так йому і треба. Бо поплатився за власне зухвальство. Таких, як він, мені ніколи не було жаль. Вічні революціонери, сучі діти, не революціонери вони, а покидьки мерзенні."
"Можливо не всі? Може Ви перебільшуєте?"
"Усі, Ярославе, від першого й до останнього за цим вікном" міністр поправив краватку і посміхнувся "то ти сказав, за годину?"
"Так. Одразу прилетіти не зможе, бо пілота на базі немає."
"Пізно трохи... Потрібно дружині подзвонити, нехай не хвилюється" і Павло Іванович пішов до службового телефону в сусідній кімнаті, зачинивши за собою двері, аби Ярослав нічого бува не підслухав.

"Алло, Людмило – ні, звичайно – міліція вже біля міністерства – мене вертоліт забере, а тому не турбуйся даремно – буду вдома пізно – десь за дві години – вечеряйте без мене – ні, навіть не думайте чекати – залиши на столі, я собі сам розігрію – ну все, бувай – передавай привіт Андрієві – як так, ще не повернувся? – ні, не переживай, в нього сьогодні репетиція з групою – В середу, кажеш? – ну тоді закохався наш син, напевно, так що звикай тепер до його відсутності дома –  жартую я. Ти ж Андрійка добре знаєш: досі в бібліотеці сидить, над книжками своїми – не хвилюйся, бо причин для хвилювання немає – гаразд – передавай привіт синові, як повернеться – вкотре бувай – люблю – люблю – люблю."

2.

Олег стояв на даху пожежної машини перед пультом управління величезним водометом, палець на курку, готовий в будь-який момент на нього натиснути. Позаду Олега – тишина і пустище (той район він ще ніколи таким безлюдним не бачив), попереду – пекло на Землі: палаючі автомобілі, розбиті шиби магазинів, оскаженіле військо молодиків, деякі давно уже в масках, і невпинний град каміння.
І так розважував Олег тієї миті:
"Це вже не люди. Це – стадо, примати, бидло. Я не маю їх жаліти. Я не хочу жаліти їх. Нікого. В мене є сила, є влада над ними, над долями їхніми, є контроль. Подумати собі: все зараз у моїх руках! Життя десятків, ні, сотень людей. Лише ось цю ручку потрібно вправо до кінця повернути... Зроблено. Тиск в системі збільшено до максимуму. Тепер струмінь буде настільки сильним, що з легкістю переламає їм ребра і черепи... Мерзота! Бидло! Я не маю жаліти їх. Я не пожалію нікого."
А ззовні здавався таким спокійним, таким завжди врівноваженим і стриманим бачили його колеги в казармі. Хто ж знав, що щось подібне може статися? Хто міг передбачити раптове помутніння розуму?
Олега поглинуло безумство. Ця маса маніфестантів, розлогі хвилі людських голів, рук та ніг, що повільно піднімалися й опускалися перед пожежником в один, як здавалося, такт, немовби якийсь єдиний, цілісний організм, цей натовп став для нього вогнем, несамовитою пожежею, яку Олег волів загасити понад усе.

Ось підліток вибігає з натовпу. Ось він з превеликою впевненістю наближається до пожежної машини. Яке зухвальство! Олегові цього достатньо. Олег не здатен це більше витерпіти. Він заплющує очі й тисне на курок. Потужний струмінь холодної, майже крижаної води виривається з нутрощів водомета, влучає хлопцеві в груди і збиває його з ніг.
"Стоп. Що ти робиш? Надто сильний тиск. Вимикай" горланить з кабіни капітан "ти ж так уб'єш когось. Чуєш? Вимикай, кому кажу!"
Та Олег уже нічого не чує. Олег зараз в ейфорії. І чавунний лом гаратає його по голові, і він падає вниз у кабіну, непритомний та щасливий.

3.

"Як я сюди потрапив? Що я тут роблю? Між цих людей, чужих мені у всему" – так міркував собі Андрій в ті секунди. А опинився він перед міністерством економіки, в час заворушень у країні, оточений з усіх боків розлюченим натовпом і (як думав тоді хлопець) у самому серці тьми.

Андрій ненавидів дітей революції: "ну не здатен я їх зрозуміти. Ніяк... Не може культурна, освічена людина так несамовито кричати. Кидати каміння. Магазини трощити. Поводити себе, немов примат.
Ах... звідкіля ж їх стільки взялося? Як я сюди потрапив?"
А й дійсно, як?
Прямував собі по звичному маршруту – з бібліотеки додому, аж тут, зненацька, обступила його зі всіх сторін юрба. І почався крик, і шум, і хаос... Полетіла зусібіч бруківка. І перевернуті догори дном автомобілі горіли то зліва то справа від нього, й очі студента заблистіли сльозами од чорного, їдкого диму.
Здалеку донісся до Андрія гул сирен.
"Ідіоти, сподіваюся міліція вас добряче налякає."
Однак сирени не втихомирили народ. Навпаки, почалася тиснява, а каміння пролітало над головою хлопця тепер із значно більшою інтенсивністю, і не лише каміння, але й пляшки із займистою сумішшю, і вже не хаотично, а цілеспрямовано, векторно, в той бік, де безперестанку гомоніли сурми.
Хтось наступив йому на ногу, якийсь юнак влупив ненароком у живіт.
"Потрібно мені вибиратись з цього пекла" подумав хлопець "негайно."
Зорієнтуватися у штовханині він не міг, а тому, цілковито довірившись власному слухові, Андрій попрямував у напрямку сирен.
"Правоохоронці захистять мене од виродків!"

Ось він уже бачить перед собою міліцейську шеренгу. Ще трішки. Ще кілька метрів. Ну! Ну! Вирвався. Позаду нього – тисячі оскаженілих від злості молодиків. Попереду – свобода.
Якби ж то! Пожежна машина з велитенським водометом на кузові. І дуло водомета направлено в сторону хлопця. Він навіть подумати нічого не встиг, зорієнтуватися. Одна лиш миттєвість, і надпотужний струмінь крижаної води влучає йому в груди. Андрія підкидає вгору і штовхає назад, у бік натовпу, над яким він пролітає ще метрів так з п'ять, і вже непритомним падає на асфальт.
Лунає жіночий крик. Зупиняється тиснява в передніх лавах маніфестантів. Здається, що сам час завмер, застиг у холодному просторі грудня. Немовби Андрієвий погляд, такий добрий та ясний, як ніколи раніше. І невеличка цівка крові стікає хлопцеві з вуст по щоці. І тут тиснява починається з небувалою доти жорстокістю. Ні, це вже не тиснява – паніка. І десятки ніг топчуть його труп.

                                           ІІІ.  Паралель    
                                                                                                                                                                  
                                                                                          Going home without my sorrow,
                                                                                          Going home sometime tomorrow,
                                                                                          Going home to where it's better than before
                                                                                                                            
                                                                                                                                       Leonard Cohen

                                                                                                                                        
До Нового року зоставалися лічені хвилини.
На одній із небагатьох автобусних зупинок, загублених десь у нетрях міської периферії, стояв юнак. Він нервово затягувався сигаретою і чи не щосекунди тривожно зиркав на годинник – кволого світла од ліхтаря заледве вистарчало хлопцеві, аби хоч якось розгледіти крихітний циферблат.
Ніч була якоюсь не такою (мертвою, чи як?) а в повітрі відчувалась оте напруження, та натягнутість, той неспокійний спокій, що настає вкінці кожного року, за хвилини перед бурею феєрверків і п'яних криків молоді.
Знайомтеся, це Іван. Парубок років двадцяти, худий, невисокий, а з-під шапки його – коли б зіниці ваші звикнули до всебічної темряви – можна було добре розгледіти кучеряве, золотистого кольору волосся.
В Україні у хлопця нікого, крім шкільних друзів і декількох далеких родичів, не зосталося. Бабуся померла позаминулого року, так, як завжди мріяла померти – безболісно, увісні. Жінка з соціальних служб, яка навідувалася до неї щодня, окрім субот і неділь, повідомила це йому лишень в понеділок зранку, коли, відчинивши оселю власним дублікатом ключа, знайшла стареньку мертвою в ліжку, з дивною посмішкою на вустах. А тому точної дати смерті так і не було встановлено: чи то субота сьомого, чи неділя восьмого.
Після похорону (бо надзвичайної необхідності в тому не стало) в Україну приїздив Іван нечасто – лише раз на рік, у період зимових свят, ще перед початком сесії в Мадридському університеті. І щоразу займався хлопець тут найнуднішими, рутинними справами: сплачував рахунки, владнував проблеми з документами, потихеньку ремонтував квартиру – по кімнаті у зиму – і тільки тридцять першого грудня знаходив час на те, аби розслабитись з друзями днів так на три-чотири перед відльотом і зустріти разом із ними свята.
От і зараз чекав він на тридцять дев'ятий автобус, тут, на периферії цього сірого, як сніг під ліхтарем, міста, неподалік бабусиної квартири, щоби дібратися нарешті до центру, здибатись з колишніми однокласниками, і добре відпочити перед поверненням в Іспанію – стерти з пам'яті такий ненависний йому тиждень нескінченних ремонтних робіт і бюрократії.
Хвилина, дві, три. П'ятнадцять. Півгодини уже минуло, оданк автобус, так конче потрібен Іванові тієї ночі, чомусь ніяк не приїжджав.
Докуривши цигарку, хлопець потягнувся в кишеню за наступною, але, знайшовши пачку порожньою, йому не зоставалось більш нічого, як розлючено ошпарювати поглядом годинник, відраховуючи в унісон зі стрілками останні секунди старого року. Хоча і в цьому швидко не стало потреби – тишину навколо раптово порушила пальба далеких і не дуже феєрверків.
"З Новим мене роком" незадоволено пробурмотів Іван.
Йти пішки аж у центр в таку погоду хлопцеві не дуже й хотілося – він волів би краще повернутись додому – але юнак чомусь був абсолютно впевнений, що тридцять дев'ятий автобус повинен здійснити ще один, останній тієї ночі рейс.

На зупинку прийшов ще хтось. Чоловік років п'ятдесяти, низенький, сутулий, в окулярах і в ондатровій шапці. Він стояв на протилежній стороні зупинки, метрів так в п'яти від хлопця, і неквапливо бурмотів собі якусь пісеньку під ніс.
Це найчастіше мордувало Івана, оті моменти, коли знаходишся ти на самоті з незнайомцем і не знаєш, чи варто щось сказати із ввічливості, а чи тримати язика за зубами.
"З Новим роком вас. Маєте щось закурити?" зважився на розмову хлопець.
Тишина... "Невже не розчув?" подумав Іван.
"З Новим роком" мовив він голосніше і додав: "ви не знаєте, автобус сьогодні приїде?"
Незнайомець не чув, або вдавав, що нічого не чує.
Відстріляли останні феєрверки, і довколишній простір знову поринув у суцільну тишу.
"Знаєш, а це нелегко бути свідком власної загибелі."
"Що-що?" стривожився Іван, трохи наляканий несподіваною реплікою чоловіка.
"Нелегко бути свідком власної загибелі, кажу. Спершу Ірина, потім той виродок Максим. Знаєш, таких, як він, у тюрму саджати потрібно, або вбивати краще одразу. На місці... Маєш щось закурити?"
"Ні."
"Добре, дуже добре, а то я кидати пробую. Втретє за цей рік. Оля каже, що не існує кидати. Що існує тільки кинув. Може вона й права. Може і права..."
"Ви не знаєте, чому автобус так запізнюється?"
"Одного лиш разу вдалося мені цілий тиждень не курити, я тоді ще в армії служив. Молоденький був пацан. Захворів: бронхи, температура сорок один. Я на той дзиґар навіть дивитись не хотів. А потім, дурень, як краще стало, що, думаєш, зробив одразу?.. Так ти кажеш, що не куриш?  Молодець. Розумієш, у наш час не було нікого, хто попередив би, що то шкідливо. Нас можна пробачити. Я сам вперше у третьому класі спробував, ззаду школи. А скільки грошей наскладати за ці роки міг, коли б не то куриво. Може би й на Олега вистарчило."
Отут Іван і зрозумів, що незнайомцю байдуже усе, що відбувається довкола, і розмовляє він сам із собою.
"Ще один ненормальний. Відтоді, як психіатричну закрили, стільки їх у місті розвелося" подумав хлопець.
"П'ятнадцять кажеш? Олег мій теж п'ятнадцять мав, коли з балкона звалився. Лікарі переконували, що шанси вижити є – потрібно було п'ятдесят тисяч доларів дістати звідкись. Тоді б віднесли його гелікоптером спеціальним у Київ, і операцію би зробили. Ну тільки де я з Олею такі гроші знайти могли? Де, скажи? Вона вулиці підмітала того року, а я пив безвольно. Я й зараз багато п'ю... Бідна Оля. Вчора до неї дзвонити пробував – знову не брала трубки. Вона ніколи її не бере..." так само несподівано, як і почав, завершив свій монолог дивак в окулярах.
І знову стало тихо, і тиша ця була якоюсь потойбічною. Незнайомець продовжував не помічати хлопця і просто дивився вліво, у ніч, так наче бачив там щось, що Іван розгледіти ніяк не міг, і лиш подекуди з відчинених вікон квартир долинав до них неясний, далекий гомін п'яних забав.

Аж тут, цілком несподівано, в тій стороні, куди так пильно дивився божевільний, розтинаючи пелену ночі та снігу, засяяли дві яскраві фари.
Автобус! Нарешті він приїхав.
Першим, що неабияк здивувало Івана, став напрочуд дивний вигляд транспортного засобу. Він був зовсім не схожим на ті новесенькі автобуси, які з щедрої руки міністерства дісталися місту в подарунок позаторішньої зими. Здавалося, що приїхав цей сюди одразу з минулого століття, із якогось чорно-білого, німого фільму.
Напревеликий подив хлопця, двері старезного автобуса відчинилися автоматично.
"Нічого, все одно тут лишень тридцять дев'ятий спиняється" Іван це добре знав, а тому, хоч і з невеликою крихтою вагань, все ж таки зайшов всередину. Майже мимоволі. Так ніби повела його туди якась невидима рука. За ним, неспішучи, піднявся по сходах дивак в окулярах.
У салоні, крім них двох та водія, знаходився ще один пасажир – бабуся в мережаній хустці, яка преспокійно спала собі на останньому сидінні зліва, притулившись чолом до замерзлої шиби. Незнайомець вмостився біля неї. Іван сів спереду, поблизу водія. Двері зачинились якось надиво безшумно, і колеса автобуса м'яко покотилися вперед по ще невтоптаному ніким снігу.

"Їдете в Старе місто?" запитався Іван, аби остаточно себе заспокоїти.
Водій не відповідав.
"Цей мене теж ігнорує? Та що сьогодні таке з вами відбувається?"
І тут автобус різко загальмував, причому настільки, що хлопець, ймовірно, вибив би собі передні зуби об металеве поруччя навпроти, якби він міцно за те саме поруччя не вхопився.
"Іван, так?"
"Ми знайомі?"
"Ні, звичайно. Поки я не сказав тобі свого імені, ми не можемо бути знайомими. Хіба воно не так у вас, людей, працює? Мене Павло звати. Павло Андрійович" водій усміхнувся і заглушив мотор "вибачай за різке гальмування, Іване. Дурень я, ніяк надивуватись не міг, чому ти так безболісно усе сприйняв. Якось аж знандто. В автобус спокійно зайшов. Біля мене сів... А тут така несподіванка – виявляється, ти ще не здогадався навіть."

Автобус стояв посеред дороги з ввімкненим мотором, але заторів на ній він не створював, бо жодна машина не проїжджала сюдою в цю безмісячну ніч. Єдиний ліхтар в стометровому радіусі був розбитий, а тому останнім джерелом світла в довколишній темряві слугував автобусний салон.

"Що ви маєте на увазі? Звідкіля ви моє ім'я знаєте?" розхвилювався хлопець.
"Ну, таку вже маю роботу – мені тут всі знайомі. Он той чоловік" і водій махнув рукою в сторону божевільного "теж Іван, до речі. Не зовсім у нього добре з макітрою було, а ще пив безмірно, не від хорошого життя, звичайно. Та й опинився вчора на вулиці п'яним в такий мороз. Впав, заснув, і замерз до смерті. А бабуся ця... Ой, я здається забув уже, як її звати. Зажди, зараз подивлюся" і на тих словах Павло Андрійович відкрив потертий зошит в клітинку і нагнувся над ним так, що майже носом черкав дрібним шрифтом списані аркуші "сьогодні перше, значить вчора тридцять першого було?" поцікавився він, і не дочекавшись відповіді од спантеличеного хлопця, вигукнув: "Катерина, Катерина її звали. Сімдесят років. Отруїлася чадним газом увісні. Хвала небу, не сталося вибуху, бо роботи могло би бути значно більше... Розумієш, я в цьому місті один вночі чергую."
"Це що, якийсь жарт?"
"Я схожий на жартівника?"
"Ну я не..." пробелькотів Іван.
"Розумієш, це і є найважчим в моїй професії – пояснювати істину тим, хто не хоче її сприймати. Буває інколи так... особливо серед молодих, тоді, коли смерть приходить зненацька, причому настільки, що ти не встигаєш нічого зрозуміти і відчути, буває, важко робиться усвідомити власну загибель. Зараз подивимось" сказав водій і провів пальцем по розграфленому зошиті "ось ти де. Іван Дуб, тисячу дев'ятсот вісімдесять восьмого року народження, помер вчора вночі, о двадцять третій тридцять, по дорозі на автобусну зупинку. Ах, ну все ясно тепер – величезна буруля тобі на голову впала. Смерть на місці, як я й казав. Моментально" Павло Андрійович перехилився через скляну перегороду, що відгороджувала його од решти салону, і дивлячись юнакові прямо у вічі, промовив: "Іване, ти – мертвий, і чим швидше це усвідомиш, тим краще для тебе буде. І я продовжити маршрут спокійно зможу. В нас ще двоє пасажирів на черзі, а зміна моя за дві години завершується."
"Відчиніть, будь ласка, двері. Я хочу вийти."
"Не думаю, що це хороша ідея."
"Відчиніть" процідив крізь стиснуті зуби Іван, підбираючи таку інтонацію, яка би дала водієві змогу зрозуміти, що він не жартує.
Павло натиснув на одну із численних кнопок на панелі перед собою, і передні двері автобуса безшумно відчинились.
"Але чи вдасться тобі вийти, ось в чому питання. Розумієш, це –  подорож в один кінець, тут уже нічого неможливо вдіяти."
Іван спробував встати – марна справа. Він не відчував своїх кінцівок, не володів більше ними, так наче їх у нього ніколи й не було. Це не на жарт налякало хлопця. Він безсило намагався звестись, кричав до надриву зв'язок, розмахував руками в різні сторони, гупав кулаками по шибці, не спричиняючи їй жодних ушкоджень.
Юнака охопило гнітюче почуття відчаю. Такої страшного й могутнього, якого йому за життя ще відчувати не доводилось. Цей відчай, немов якийсь жахливий паразит гриз його зсередини.
Хлопець все ще намагався кричати, але крик той давно уже перетворився на хрип. Іванові захотілося плакати, однак очі в нього були сухими. Він зі всієї сили прикусив собі язика, анітрохи не відчувши болю. Жадібно втягував ніздрями повітря, але не чув більше запаху... І холоду теж. Тільки тепер він зрозумів, що не відчував його ні тут, ні там, на зупинці, коли чекав на автобус.
Знесилений, хлопець відкинув голову на крісло і заплющив очі. Пам'ять почала поволі повертатися до нього. Іван згадував усе: як вийшов із дому, перетнув дорогу навпроти, пішов уздовж покинутої новобудови на вулиці Покрівського (де так часто любив гратися в піджмурки у дитинстві) в напрямку Зеленої. Згадав і різкий удар, й запаморочення після нього, і цей дивний щем поміж лопатками.
Невже він дійсно помер?
"Я не можу, це неможли... Чому?" було єдиним, що вирвалося тоді з ослабленого криком горла юнака.
"Знаєш, Іване, я добре розумію, як це нелегко усвідомлювати вам, молодим. Перша доба – завжди найважча. Але повір, будь ласка – адже справу свою я знаю добре – після усвідомлення тобі обов'язково покращає. Подивися на них" сказав водій і кивнув в сторону бабусі та божевільного, які давно собі спали, міцно і спокійно, зовсім не звертаючи уваги на гармидер, зчинений хлопцем у салоні "старим доволі легко з тим справлятися. Вони приймають цей факт, як належне. Ну а молодшим ніколи вірити не хочеться, що все так різко обірватися може. Закінчитись на півслові майже. І стількох хороших людей назавжди втрачати потрібно: батьків, друзів, вчителів, кумирів. Можливо кохання...
Ти коли-небудь кохав, Іване?"

++++++++++++
* італійська: tetro – похмурий, темний

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Viktoria Jichova, 16-12-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Катерина Омельченко, 16-12-2014

Чудовий твір і...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ, 13-12-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.74968910217285 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Звичайні незвичайні священики»: віра, що нас єднає
Лагідна зима. Не та, що вдовицею виє в щілинах і кидає кусні мокрого снігу в шибки. А тиха, світла і м’яка, …
Джон Ґрішем «Фірма»: інтелект одного проти могутності сотень
У молодому віці кожному хочеться усього й відразу. З роками людина розуміє, що так не буває, але до цього …
Що це за дитячі книги з різними витребеньками?
На українському книжковому ринку досить багато якісної спеціалізованої літератури для дітей. Хочемо …
Вікторія Авеярд «Багряна королева»: зрадити може будь-хто [рецензія]
У жанрі фентезі регулярно з’являються новинки, варті уваги. Одна з них — серія «Багряна королева». Дебют …