Сусіди трапилися мені дружні й цікаві. Чи допомогти що, чи погомоніти про щось - не було в мене іншої стежки, як через дорогу.
Петрові я відразу заявив:
- Оце як хочеш, ображайся, не ображайся, а гуляти у нас в селі, таку дружину, як твоя Люда, маючи, я тобі не дам.
Петро знизав плечима.
- Добре, - мовив.
І загадково посміхнувся.
Мої зусилля не минули марно - щастя заглянуло в оселю Савенків. Людмила працювала в бухгалтерії, Петро - головним ветлікарем, а я, як основний організатор і гарант їхнього добробуту, не вважав за надокучливість заглянути до сусідського дому на зайву чашку чаю.
Зустрічали мене радо. Людмила усміхалася чарівною своєю усмішкою, підливала й підливала чай, і сокорила, сокотіла. Поступово й теми розмов моїх у сім’ї Савенків спеціалізувалися: з Петром - про політику, гуманоїдів та колгоспні справи; з Людмилою - все про людське, про людське.
Колись заходжу надвечір у гості, а Петро десь на виклик по ветеринарній своїй справі збирається.
Я назад.
- Куди? - перепинив мені шлях Петро. - Зайшов, сідай до столу.
- Сам? - витріщив я очі.
- Ти ж не я, - підморгнув мені Петро. - Сідай, святим я довіряю.
І, ледь не насильно посадивши за стіл та доручивши Людмилі мене розважати, подався в ніч до хворої худоби.
Отак жили ми з Савенками, жили, та й прожили рік.
І ось на останніх колгоспних загальних зборах мене висунули на посаду головного агронома господарства. Дали в руки автомобіль, карту колгоспних полів, купу паперів і сказали:
- Давай, працюй.
Прийшло літо, і дещо скоротилося моє вечірнє дозвілля. Не до чаїв головному агроному, не до довгих балачок.
- Нарешті перестав людям надокучати, - чомусь зраділа моя Ніна.
Я знизав плечима - чудні іноді бувають у людей причини для радощів.
- Здрастуйте, пане агроном, - привітається до мене Петро.
- Здрастуйте, лікарю, - відповім.
Та й годі, та й розбіглися - ніколи все, ніколи.
З Людмилою, щоправда, бачився частіше, говорив подовше - ну, в неї робота така, в конторі, на людях, на очах. Агрономам, самі знаєте, паперів цих натицяють у руки - і жнива, не жнива, а сиди, ліпи докупи як не хлібний баланс, то ще якусь звітність. От і просидиш, буває, в бухгалтерії ледь не цілий день. Та й до голови в кабінет іноді треба забігти - а це знову ж таки в конторі.
Перекинешся з головою парою слів, вийдеш з кабінету - куди йти? Звісно, заглянеш у бухгалтерію погомоніти з дівчатами.
- Здрастуйте, Людмило Мирославівно, - персонально привітаєшся.
- Здрастуйте, Максиме, - вітаються у відповідь сірі очі. - Як справи?
А справ багато - мусиш розповідати. Час біжить, ось і голова колгоспу вже в бухгалтерію заглянув.
- А чого це головний агроном тут висне? - дивується. - Невже в полі діла йому немає?
Є, звісно, діло, і ти мчиш на поле, і також дивуєшся не менше голови, чого це він, голова, вважає, буцімто в агронома справи лише в полі, а в бухгалтерії, мовляв, він висне. Ех, мало наші керівники приділяють уваги документації та розрахункам, звідси й економічні втрати.
Звернув я, як уважний спеціаліст, увагу і на щоденну статистичну звітність. Як вона передається?! Брякнеш з тракторної бригади вранці колгоспному диспетчеру, буркнеш у телефонну трубку пару цифр та й думаєш, що виконав обов'язок. Ну хіба це робота? Диспетчер же, як людина неуважна, далека від виробництва, перекрутить ту твою цифру на свій лад, приліпить до неї щось або відріже, спаскудить, споганить та й подасть байдужою своєю рукою далі по інстанції. А потім з району телефонують:
- Передайте Негляду, хай він нам роз’яснить, як це умудрився змолотити пшениці на десять гектарів більше, ніж посіяв.
Ні, годі червоніти за чужі гріхи. Все, з сьогоднішнього дня звітність контролюю особисто. Щоранку. Неважко ж забігти на якихось півгодини в бухгалтерію, взяти в диспетчера журнал, своєю рукою вписати туди цифри. І ти спокійний, і в районі з колгоспу не сміються.
- Здрастуйте, Людмило Мирославівно.
- Здрастуйте, Максиме.
- А де диспетчер?
- Та зараз прийде.
- Ну, тоді почекаю.
І так щодня.
А в районі в головного агронома скільки справ! Нема-нема, та й треба гнати машину на райцентр. Забіжиш у контору, пожартуєш до дівчат:
- То що, дівоньки, ніхто на базар не хоче?
- Ой, а мені й треба було Маринці своїй курточку купити, - схоплюється Людмила Савенко.
- То поїхали, - запрошую.
А що мені, машини жалко? Однак же по дорозі. Та й з іншого боку, совість у мене така, що як завіз людину в місто, зобов’язаний і назад привезти - автобуси ж нині поганенько ходять, криза. Тож викручуюсь зі своїми справами в районі, втискую їх у такий графік, щоб не стояла довго Людмила Мирославівна на дорозі в очікуванні попутної машини. А оскільки чоловік я совісний, то завжди встигаю.
Відкрию дверцята.
- Сідайте, Людмило Мирославівно. А я думав, що ви вже поїхали.
- От добре, що ви ще тут, - радіє Людмила. - Думала, ви вже давно дома.
Їдемо, гомонимо. Глип - уже й наше село. Коротка все-таки дорога від райцентру. Видно, чим більше по одній дорозі їздиш, тим коротшою і коротшою вона здається.
Прийшла осінь. Роботи в головного агронома - і цукрові буряки копають, і кормові!
Перестрів мене голова колгоспу:
- Бачив, що кормові буряки крадуть?
- Бачив, - кажу.
- Треба було б посторожувати трохи біля них вечорами.
Їду. Минув ферму, виїхав на буряковий лан, що за нею, спустився в долинку, заглушив двигуна, погасив фари - сиджу, сторожую. Ось уже й ферма вгомонилася - вимкнула механізми, потонула в коров’ячій дрімоті і тиші. Ніч, зорі, ніхто ніде нічичирк - хоч би не заснути.
Виходжу з автомобіля, блукаю по полю. Чую від скирти приглушений гомін. Ага, гості. Повертаюся до автомобіля, заводжу двигуна, включаю дальнє світло фар - і на всіх парах до скирти. У променях світла, намагаючись вирватись назад в обійми темряви, заметалися дві постаті. Одну, жіночу, я впізнав - Галька Криштукова, шкутильгава доярка. Друга, чоловіча, в якомусь балахоні - напевно, алкаш Гальчин, Семен. От його мені й треба - вчора он розпинався на зборах у бригаді, як йому, чесному, важко живеться, бо начальство пригрібає до власної кишені плоди його важкої праці. Ану, чесний, іди сюди, хоч дізнаюся, скільки вміщається буряків у твоєму лантусі, котрого ти з переляку облишив, видно, десь під скиртою.
Натискаю на акселератор, мчу, минаючи купи буряків, за втікачем. Він добіг до фермської огорожі, підстрибнув, вхопився руками за верхню дошку, підтягнувся, але... не носіть, злодії, балахонів. Якийсь вдало стримлячий з огорожі гвіздок, вчепившись у горе-балахон, затримав злодюгу. Щедро осипавши світлом фар зігнутого над гвіздком Семена, виходжу з автомобіля, гукаю:
- Гей, Криштук, біжи хоч буряки позбирай, нащо добру пропадати!
Криштук повернувся до мене і - о, леле! - то це ж не Криштук.
Це - Петро... Савен...
- Та хотів трохи бурячків прикарманити, - винувато усміхається Петро.
Головний ветлікар з мішком краде буряки?! Ха-ха! Та йому варто пальцем ворухнути, як гарбою, вантажівкою тих буряків повне подвір’я напруть, встигай лиш ховати. Чи я не знаю, чи ми не друзі, чи я не такий?!
Головний ветлікар з дояркою крадуть буряки?! Петре, не сміши! Знаємо ми, які буряки крав ти під скиртою... А я думав - перевиховав тебе... А я думав - Людмила щаслива... А ти з дояркою... Та ще й з якою? З Галькою Криштуковою... Людоньки - з Галькою!... З кострубатою, кривою, підстаркуватою Галькою-нечупарою, затовченою життям і вічно п’яним її Семеном. Тьху, Петре, тьху!
- Я думаю, - хихикає Петро під огорожею, - ти ж не будеш друга за мішок буряків на правління тягти?
- Не бреши, Петре, - важко ціджу я крізь зуби. - Застібни краще ширінку, бо випаде буряк, і ходити тоді Криштуковій худобі голодною.
- Добре, - враз спохмурнів Петро. - Я застібну, але й ти замкни свій роток.
- Ти не міг кращої молодиці знайти? - обурююсь я.
- Не твоє діло, - чхав Петро на мою обурливість.
- Ні, моє, - кричу, - бо поважаю вашу сім’ю! І Люду твою, і дітей твоїх мені жалко! Розумієш, жалко! Бо ти їх на Криштукову смердоту міняєш! Гнида ти, Петре, безсовісна і стервотна гнида!
- Жалко, кажеш? - криво усміхається Петро. - То біжи пожалій. Збуди дітей і розкажи їм, який бридкий їхній татечко. Ну, давай, примірний мій Максиме, біжи. Тільки знай - від тебе залежить тепер щастя моєї сім’ї, від твого язика. І як розвалиш сім’ю, не прощу. До смерті не прощу.
- Від мене залежить щастя твоєї сім’ї?! - презирливо і здивовано водночас цідив я. - А від тебе не залежить?
Але Петро мене вже не слухав. Вирвавшись зі світла фар, почвалав він кудись у темряву - чи то додому, чи назад під скирту.
А я, мов навіжений, ганяв свого автомобіля селом. Я плакав, кусав губи і шепотів, мішаючи злість з образою, жаль з ненавистю:
- Я розкажу тобі, Люда! Все розкажу! Не дам зрівняти тебе з Криштуковою! Негоже божественне мішати з чортопорідним. Не бути цьому! Не дозволю!
- Чого ти такий сердитий? - зустріла мене дома Ніна.
- Нічого, - визвірився я і причепився до дружини з-за якоїсь невимитої тарілки, і здійняв дома бучу, щоби потім, просячи і не допросившись пробачення, важко впасти на ліжко і не спати майже всеньку ніч, підбираючи в пам’яті слова, якими завтра вранці я відкрию Люді очі на її потонулого в безладному сексуальному болоті чоловіка. Підбирав слова і водночас подумки гладив, заспокоюючи, її русокосу голову, що впаде, скошена образою і горем, на моє плече.
Вранці, переповнений твердими намірами вивести Петра на чисту воду, переступив я поріг колгоспної контори. Люда, на щастя, сиділа в бухгалтерії сама, інші працівники кудись завіялись. Глянула на мене сірими зорями своїми, що пломеніли тихою радістю якоюсь, усміхнулася, немов росою цілющою бризнула.
- Добрий день, Максиме, - привіталася. - Ось журнал, бо диспетчера сьогодні не буде.
Я взяв журнал, тупо перегорнув у ньому пару сторінок, міркуючи, звідки б почати розмову про Петра.
- То що, зловили вчора злодія на буряках? - ламаючи всі мої плани, перекреслюючи всі палкі промови, що малися б таврувати ганебність Петра, як чоловіка, запитала раптом Людмила.
- Звідки ви знаєте, де я був? - тільки й зміг я пробелькотіти спантеличено.
- Ніна казала, - усміхалися-раділи сірі зорі, задоволені жіночою обізнаністю своєю.
- От ляпавка, - вилаяв я дружину.
- Та ви не хвилюйтеся, - тепла Людина долоня лягла зверху на мою руку, - я нікому не скажу, я відносно таємниць людина потайна.
І засміялася, як уміє сміятися лише вона, Людмила Савенко - весело, щиро, непідробно-божественно, з веселими бісиками між сірих зір, з легким порухом русих пахучих кіс.
І я передумав, і я не став нічого говорити про Петра. Не став тьмянити сірих зір, не став кривити малинових веселих уст, не став відбирати радість у цієї людини, яка має такі ніжні і теплі долоні, від яких, немов від теплої грубки, не хочеться приймати руки серед холодної осінньої сльоти. Навіть якщо цього вимагає заповіт вірності. Хоча при чому тут вірність до теплоти долонь - я ж не цілуватися до когось лізу, не серце своє від дружини краду, я просто заспокоюю себе, відсовуючись чим подалі від вчорашнього Петрового блюзнірства. А жіночі долоні, вони так схожі на материнські, їм ніякі заспокійливі ліки не рівня. Особливо долоні Людмили Савенко. О, вам би слід побачити Людині руки - якщо Бог і проявив де вищу майстерність при створенні рук людських, то це відбулося в Кошинцях (рідному Людиному селі) тридцять один рік назад. А красота і теплота - речі одного порядку. Тож і гріюся я від холодного подиху друга в теплих променях долонь його дружини. І не десь під скиртою чи в інших непотребних місцях, а в колгоспній бухгалтерії - серед паперів та рахівниць, серед пофарбованих у зелене та біле стін, під мірне поцокування старовинного пошарпаного годинника, який, здається, завис на конторській стіні ще раніше, ніж вона була збудована. Гріха - ні краплі, а душа вже спокійна, тупість з голови відбула кудись у вирій, і журнал диспетчера не здається вже закодованим посланням космічних пришельців, а стає зрозумілим та ясним, мов погожий літній день, тож і пишу я в ньому привітні цифри осіннього зведення, розповідаючи попутно Людмилі якусь веселу придибенцію з колгоспного життя та відлітаючи водночас на незвіданих кораблях у такий же незвіданий всесвіт, де палають яскраво лише сірі-сірі зорі.
А тут іще спокуса. Доки я висиджував над звітністю в бухгалтерії, приплуганився секретар правління і повідомив, що необхідно мені сьогодні надвечір їхати в район на нараду. Та не самому, а з головним бухгалтером. Їхати, то їхати, але з ким, як головний бухгалтер узяв відпустку і повіявся кудись на курорти. Після короткої, але плідної дискусії працівників бухгалтерії визріло однозначне рішення - їхати мені з Людмилою Савенко.
І ось, після закінчення наради, рівномірно бурчить мій автомобіль, намагаючись зігріти блідим світлом фар мокрий асфальт, втікає кудись до рідного села дорога, а поряд сидить Люда і, мов накупилася, розповідає одне і те ж, одне і те ж: як вона в молодості познайомилася з Петром, як він за нею упадав і яке в ник було велике та веселе весілля.
А я не можу слухати подібних розповідей! Я пригадую вчорашнього Петра з Галькою Криштуковою під скиртою, і мені противні згадки про його парубоцькі залицяння та щасливе весілля. Я хочу крикнути щосили:
- Люда, мовчи! Петро твій - наволоч, не гідна ні весілля, ні згадок, ні тим паче кохання твого!
Я хочу крикнути, але не кричу, а чіпляюсь натомість мертвою хваткою в кермо і веду, тягну, волочу автомобіль по осінній мокрій дорозі.
- Боже, які ми були щасливі! - вигукує Людмила, і її крик тоне десь у нічній темряві і в моїй ще чорнішій на даний час душі.
- А він, - змінюється Людин вигук на якесь гірке зітхання, - він, мій Петро, зрадив наше щастя за якихось півроку. Злигався з такою собі підтоптаною молодичкою і зрадив. О, Максиме, ви навіть уявити не можете, як це гірко, коли тебе міняють на чортзна-що. Я ж дівчиною красунею була, до мене стільки хлопців залицялося, а я ж нікого й на поріг не пустила з-за Петра свого. Отак він у мене був і є першим і останнім. Ви пробачте, Максиме, що я так відверто, ми ж друзі...
- Нічого, нічого, - відповідаю, а сам тону чи то в теплих, чи в гарячих хвилях, що зринають чи то від визнання Людмилиної дружби, чи то з ненависті до Петрових вибриків.
- Чому ж ви його не покинули? - перепитую в Людмили. - Хай би гасав зі своєю підтоптаною.
- Так любила ще тоді, - чую відповідь.
І не витримую, кидаю в наш невеликий світ, обмежений кабіною автомобіля, неждане-негадане, підступне, хитре, невідь-нащо потрібне мені запитання:
- А зараз?
Людмила не відповідає на запитання, ухиляється, тікає від відповіді до своїх дітей, до своєї сім’ї.
- Дитину я тоді чекала, - шепоче ледь чутно, - думала, як же їй без батька. Потім була друга дитина, третя, батько гуляв, а мені куди з трьома дітьми. Отак і терплю. Надіюсь, може, колись угомониться наш татусь,
Я не можу більше мовчати за Криштукову. Не можу! Я хочу сповідатись, але в руках у мене кермо, воно заважає. Як його позбутися? Я ж не можу вночі просто так зупинити машину з чужою жінкою в кабіні. Що вона, ота чужа жінка, Люда Савенко, подумає? Я не можу просто так зупинити машину...
Тож легеньким порухом руки я виключаю фари і зупиняю-таки автомобіль.
- Ой, що це? - злякано перепитує Людмила.
- Світло вибило, - відповідаю. - Це не страшне, - пояснюю, - хвилин через десять запобіжник стане на місце, світло включиться знову, і ми поїдемо далі. Це в моєї машини болячка така, - добріхую для надійності.
І переходжу до основного, до того, що ятрить мою душу.
- Людмило Мирославівно, - кажу, - я не врятував вашу сім’ю. Петро і в нас у селі гуляє...
- Не треба, не кажіть, з ким, - перебиває мене Людмила, - я знаю, здогадуюсь, що він гуляє, але не хочу знати, з ким - це мені буде боляче. Втричі, вп’ятеро, вдесятеро болючіше, ніж від незнання. Чи не так?
- Так, - погоджуюсь, - бо один ваш мізинець стократ кращий неї. Один мізинець, - наголошую, ловлячи очима в темряві сірі зорі.
Але зорі ховаються, світять кудись у ніч за вітрове скло.
- Боже, Максиме, - вигукує володарка сірих зір, - якби ви знали тільки, які ганебні думки виникають, буває, у мене через оті Петрові гульбища. Отак би, думаю, загуляти й самій, щоб хоч раз відчув, гад, що це значить, щоб хоч раз душею перехворів, перемучився, як я.
І не витримала, заплакала. А мені захотілося дати одну-єдину рекомендацію:
- То й загуляй, Люда, загуляй.
Але ця рекомендація не в’язалася з моїми уявленнями про вірність; і взагалі не в’язалася ні з чим, бо як це так, щоб Люда, оця... (ні, треба включати фари, бо осіння темрява небезпечна для двох в одній кабіні, он і я ледь не сказав подумки "моя Люда"), щоб оця Люда та з кимось гуляла, когось обіймала, цілувала...
Ні, краще я утримаюсь від рекомендацій, краще я візьму її за теплу руку і мовлю тихо та заспокійливо:
- Ну, годі, не плачте, все владнається,
- Нічого воно не владнається, як досі не владналося, - відібрала Людмила у мене свою руку. - Та й з ким мені загуляти? Не з алкашем же якимось на зразок Клепала чи Криштука...
При згадці про Криштука я стрепенувся - невже Людмила знає за Криштукову? Але ні, видно, вона просто так, для прикладу, це прізвище назвала.
- От з вами, Максиме, можна, - наразі весело розсміялася Людмила й осипала мене сяйвом сірих зір.
У мене десь усередині, напевно, в душі, зробилось гаряче-гаряче, наче щось вибухнуло. Вибухнуло і запалало полум’ям, зовсім не схожим на полум’я вірності. Тож я швиденько ввімкнув фари і мовив поспішливо:
- Ось і їдемо далі.
- Та ви не бійтеся, - сміялася Людмила, - я жартую. Не гуляла я ніколи і не гулятиму, мабуть, - враз посерйознішала, - не з того я тіста. Як і ви, до речі. Боже, яка щаслива ваша Ніна, що ви вірний, добрий чоловік! Де б його взяти собі хоч крапельку такого щастя? - та й замовкла, задумалася.
А в мене всередині пожежа. А я на неї водою вірності. А пожежа не тухне. О, горе мені, горе, душа у вогні! І звідки той вогонь, і що воно таке - не знаю, не відаю. А хоч і здогадуюсь, то не скажу, не зізнаюся навіть самому собі, бо надіюся, що полум’я осінніх ночей розтане, розпливеться за найближчий день, навіть купки попелу не лишивши. Тож хай попалає до ранку, Бог з ним, воно однак не пекуче, а якесь солодке, мов карамель щастя, якщо така є. Хоча щастя, звісно, у вірності, а ця карамель, чи полум’я, чи Господь його знає, що воно таке... чомусь також схоже на щастя, хоча я знаю, що не щастя воно, бо щастя... Тьху, заплутався, заблудився! Все, годі думок, не дурень же придумав, що душа - сутінки. Краще їхати мовчки, пасучи очима мокрий асфальт.
- Максиме, а у вас є якесь захоплення? - порушує мовчанку Людмила.
Хочу сказати: "Ні!"; але внутрішнє полум’я шкварчить, палає, гуде, даремна затія йому протистояти.
- Є, - відповідаю, притиснутий полум’ям до цієї осінньої ночі, де неправда забула переночувати.
- А яке? - підсипає Люда в полум’я дрова-полінця.
- Та я не хочу розповідати, бо це, розумієте, моя невеличка таємниця, - намагаюся я прикрити дверцята у своїй палаючій душі-грубці.
- Я нікому не скажу, можете мені довіряти, - які дверцята встоять і не розкриються навстіж перед тихим жіночим шелестом-шепотом. - Ми ж з вами друзі, а я не Петро, я ні дружби, ні будь-чого іншого не зраджую.
- Ой, знову світло вибило, - шерхотять колеса автомобіля, ніжно горнучись до обочини.
- А захоплення в мене таке, - продовжую я думку коліс, - пишу вірші.
- Ой, справді?! - чомусь радіє Людмила.
- Так, - підтверджую. – Але я не бачу тут причини для подібних до ваших радощів.
- А я бачу, - сміється Людмила, і я тону в її сірих зорях, як бездарний плавець (Боже, хоч би випливти!). – Бачу, хоч і сама не вірю тому, що бачу. Розумієте, Максиме, я також люблю займатися тим же – писати вірші. І треба ж було нам зустрітися, га? Ви жили тут, я – на Поліссі. І звів же Бог?!
- А дійсно-таки, звів, - починаю дивуватися і я. – І що саме цікаво, так це те, що через вашого чоловіка-гультяя звів, з яким у мене, як подумати, не могло бути нічого спільного. Але ж подружилися...
- Та годі вже про того гультяя, - перебиває мене Людмила. - Почитайте краще щось зі своїх віршів.
І я не противлюся - читаю. Вірш за віршем, немов на творчому вечорі якому, де невгамовний глядач одно плеще в долоні і гукає щосили:
- Ще! Ще! Ще!
Але що глядач?! Я б йому ще, може, й не читав стільки, як Людмилі - такому ж, як і я, загубленому у всесвіті невідомості поету.
- Ой, Максиме, та ми брат і сестра в поезії! - вигукує Людмила. - Ось послухайте...
І читає свої вірші, і я ніжуся в їх римах, як щасливий пляжник на теплому сонечку, бо ті вірші - друга моя душа, моя сестра в поезії, навіть не сестра, а...
А скільки це воно вже годин? Господи, без чверті десять! Та яка ж нарада так допізна може бути?
- Людо, - кажу, - ми зачиталися.
- Ой, а що ж тепер робити? - і хвилюється, і сміється Людмила водночас. - Що дома казатимемо?
- А що казатимемо, - спокійно відповідаю я. - Те, що є. Що поламалися.
Включаю світло, і ми їдемо додому.
- Ви ж зайдете до мене, - наполягає Людмила, - роз’ясните все Петрові, бо він у мене гультяй ревнивий.
Я опираюся, відбрикуюсь, але ж не можу я полишити напризволяще свою супутницю.
- Тільки при одній умові, - ставлю вимогу, - щоб ви, Людмило, відразу по приїзду не закотили Петрові скандал за його гульбища, про які дізналися від мене.
- Максиме, ви мене погано знаєте, - заспокоює мене Людмила, - я вже збайдужіла до тих гульбищ, тож ніяких скандалів не буде. Так, збайдужіла, - мовила замріяно, - особливо останнім часом.
А ось і хата Савенків. Через вулицю моя, у вікнах також світиться, чекає, видно, мене Ніна. Але я йду до Савенків - обіцянка, що обов’язок, раз дав, виконуй.
Петро зустрічає нас, як чорна грозова хмара одинокого подорожнього серед голого степу.
- Не розумію, - громом гуркоче, - де це можна бути до цих пір?!
- Поламалися, - пояснюю. - Ледве доїхали.
- Набалакалися вже, либонь, - натякає Петро на мою обізнаність з його потаємними справами і косим поглядом зиркає на Людмилу.
- Скільки не балакай, а всього однак не розкажеш, - добавляю і я натяків у цю оселю.
- Угу, - недовірливо гуде Петро і не спускає з Людмили очей.
Але Людмила весела, життєрадісна, пурхає чарівною пташкою по хаті, готує вечерю.
І Петро заспокоюється.
- Оце якби не з Максимом ти була, то я не так з тобою балакав би за подібні нічні турне, - кидає останній докір Людмилі і запрошує мене вечеряти.
Вечеряємо, п’ємо по чарці, згубивши лік нічному часові.
- Максиме, ану гляньте, чи до лиця мені будуть ці щойно куплені чобітки, - срібними дзвонами дзвенить Людин голос, - бо Петро крім слова "пайдьоть" більше слів не знає.
Я милуюся чобітками і стрункими золотистими ніжками їх господині, що манливо оголилися між краями чобіток і полою халата (о, ніжки жіночі, ви як камінь на тихе плесо вірності!).
- Все прекрасно, Людмило Мирославівно, все прекрасно, - даю заключну оцінку і повертаюся до чарки, бо краще лити горілку на плесо вірності, ніж кидати туди камені, які колись те плесо і загатити-осушити можуть.
Додому від Савенків повертаюся о другій годині ночі. Ніна все ще чекає.
- Де це ти був? - допитується сердито.
- У Савенків, - чистосердечно зізнаюся.
- Безсовісний, - плаче Ніна. - Хіба важко забігти додому, сказати, що приїхав?
- А ти що, глуха? - серджуся невідь-чого і я. - Не чула, як під’їжджав? Машина он на все село ревла!
- Не чула, - витирає Ніна сльози, але ті сльози чомусь не зворушують сьогодні мого серця. - І що в тих Савенків можна до цієї пори робити? Хіба горе-вірші твої розкалякувати...
- А хоч би й вірші! - вибухаю я від зневажливого дружининого ставлення до моєї творчості. - Тобі ж, тетері малограмотній, не прочитаєш! Ти ж їх слухати не хочеш!
- На холери мені твоя писанина?! - мов добре заправлений борщ, закипає сварка в нашій хаті.
- То ти ж учителька!... - гукаю я.
- Я - вчителька математики, - перекреслює Ніна мої претензії.
Я гірко зітхаю і лягаю спати.
Тим часом моя діяльність на посту головного агронома не залишилася непоміченою у вищого керівництва, тож був я занесений у списки делегації працівників сільського господарства, яка з метою запозичення передового досвіду відбула до Угорщини. А в Угорщині не наш клімат, не український, бо почало там зі мною щось коїтися.
Ото де б не був: чи по підприємствах угорських мандрував, чи красоти Буди та Пешта споглядав; а перед усіма тими красотами, поперед усього передового досвіду світили мені дві зорі - сірі очі Людмили Савенко. Чи пив по чарці з колегами в готелі, чи на званому обіді під Домбоваром перебував, а поперед усіх виделок та іншого кухонного причандалля Людмилині руки в долонях своїх відчував, теплом їх впивався і впитися не міг. Чи на готельному шикарному ліжку розкошував, чи в "Ікарусі" по дорозі склепляв повіки, поперед усіх снів і сновидінь її бачив, Людмилу Савенко. Усміхалася радо, шепотіла:
- Як справи, Максиме?
- Добре, добре, - ледь чутно відповідав я.
І усміхався, і радів, мов дитя, мов закоханий парубійко після перших проводин коханої додому.
Коханої!!! Мов відро холодної води на розпарене тіло, мов вилита з криці довбня на неприкриту голову, впало на мене це слово. Ні! Ні! Ні! Бо вірним я бути обіцявся дружині своїй. Бо не можу я кохати кого б то не було, навіть Люду, жонатим будучи. Бо як же тоді принципи, переконання, обов'язок, врешті-решт, перед дітьми своїми, перед сім’єю, перед самим собою і долею своєю?!
Ні, ніякого кохання! Ні-я-ко-го! Чисте серце і світлий розум, де чільне місце Ніні моїй, як дружині. А що намріються на сон прийдешній Людині обійми та теплі долоні, то мрія - не гріх. Гріх - це коли тіло вкинеш у безодню любощів. А мрії... Це таке собі, пустопорожнє. Подумаєш, в очі чужі подумки вдивляюся. Хіба це чогось варте? Так, пустощі дорослої дитини. Але ж і очі які - сірі-сірі! А лице, а вуста! Цілую їх, цілую! А руки... Обніми, обійми мене ними, Люда.
Ех, хороша країна Угорщина, але швидше б уже додому. До... сім’ї, звичайно, до Ніни перш за все. Так, так, так, до... Ніни.
І ось, нарешті, я дома. Ніби й недовго по закордонах мандрував, якийсь місяць, а скучив, скучив за рідними краями.
Зійшов з автобуса, йду селом додому. Мимо знайомих до найменших подробиць людських осель, магазинів, школи, колгоспної контори.
Ну, в контору, звісно, треба зайти, доповісти голові, що приїхав уже його головний агроном. Зайшов, доповів, у двох словах спогадами поділився. З головиного кабінету вийшовши, за звичкою і в бухгалтерію заглянув - а що в цьому поганого?
- Здрастуйте! - привітався весело з порога.
- О, агроном приїхав!
- Добрий день!
- Як їздилося?
- Як там Угорщина?
Стою серед зливи запитань і поздоровлень, усміхаюся, жартую, а настрій не той - зірвалися з неба дві сірих зірки, зникли, пропали, і не те вже небо, не той кабінет, а на вустах одне-єдине запитання:
- А де це Люда Савенко?
Тільки ж ти не випускаєш те запитання з вуст, ковтаєш його з натугою, бо не все, що рветься назовні, слід випускати - не ті люди його зловити можуть, не так з ним повестися.
- Ну, добре, буду йти, бо ніколи, - мовиш ти натомість і, розкинувши ширше руки, пливеш з моря запитань та поздоровлень до берега - дверей кабінету.
Ось уже й двері-берег, простягаєш руку до ручки, щоби відкрити їх і вийти з бухгалтерії, як з країни несправджених надій, геть - у коридор, у країну подальших побляклих подорожей селом додому.
Але кордони завжди з сюрпризами. Не встиг я особисто відкрити двері, як їх відкрили з протилежної сторони, і тьмяно-померкла країна подальших подорожей за одну лиш секунду перетворилася в безмежний зоряний світ із світло-сірими зорями у своєму центрі, змінивши сірість буднів на сіре сяйво одвічного свята. О, то, напевно, лиш останній дальтонік не здатен відрізнити темно-сірого від сірого світлого. А я не дальтонік. Я... Я просто вірний своїй дружи… Та годі, годі, я просто зрадник своїх мрій, юності своєї, всього-всього і всьому на світі зрадник. Я просто люблю Люду, і нічого не вдієш, не зміниш, не перевернеш. Я просто люблю і мучуся, я просто остання наволоч і перша ластівка своєї весни, щасливий зрадник і нещасний сім’янин. Добре, хоч Люда не знає цього, а стоїть, зупинена несподіваною моєю появою у дверях, стоїть, широко розкривши очі, і мовить, запинаючись:
- З... Здрастуй-те, Мак-симе.
- 3... Здрас-туй-те, - запинаюсь і я, мов школяр на самому небезпечному для нього уроці.
І мчу, мов навіжений, своєю карою парою очей у піднебесся, до сірих-сірих зір, немов забув, що між мною і ними сотні зоряних літ, що я на своїй землі, а вони на своєму небі, що мені карою парою моєю їздити своїми земними дорогами, а їм ширяти своїми небесними шляхами. Але сьогодні забуті всі закони термодинаміки і теорії відносності, сьогодні забуті взагалі всі закони, і кара пара б’є копитами по небу, немов по наїждженій дорозі, а зорі спускаються на землю і, о диво!, не спопеляють усе довкола, а горнуться ніжно до всього живого і, найперше, хочеться думати, до карої пари, мов ніжне, пухнасте, сіре-сіре котеня.
- Ой, Максиме, - чую від зір-котенят, - я вам так хотіла щось сказати!
- Кажіть, - мовлю.
- Та не тут, - дивляться котенята на працівників бухгалтерії за моєю спиною. - Нащо всім знати мої й Петрові проблеми.
Виходимо в коридор.
- Ну, що там з Петром? - питаю.
- Ой, Максиме, та при чому тут Петро?! - тепла долоня ловить мої пальці, гріє їх, пестить, мов вони навіки промерзли, задубіли, закоцюбли в тій далекій полярній Угорщині.
- А що ж тоді у вас за питання? - шепчу, розтавши до останньої краплі від тепла одної-єдиної долоні.
Але в цей час у протилежному кінці коридору скриплять двері і якась постать ввалюється в наш з Людмилою невеличкий всесвіт, суне, гупає чобітьми по підлозі, забираючи серед мерзлого конторського світу мій єдиний нагрівач - теплу-теплу долоню.
- О, Боже, хіба в цій конторі дадуть зізнатися в коханні?! - шепоче розчаровано Людмила, пильно дивиться мені в очі і зникає, розтає за дверима бухгалтерії.
А я, не встигнувши нічого сказати у відповідь, похмуро вітаюся з коридорною постаттю-розлучницею і, мов на крилах, які відростив за одну секунду, мчу селом далі, і зупиняюся аж у своїй хаті, розуміючи, що зупинився не там, де хотілося б, але й розуміючи водночас, що іншої зупинки мені вже не дано.
- Тату! Тату! - летять назустріч дві мої донечки-перлиночки.
Я обнімаю їх, цілую, засипаю закордонними цукерками, і ми разом піднімаємося на ту найшановнішу у світі вершину, що носить скромне ймення "Тато приїхав!".
Біля вершини з’являється й дружина моя - Ніна. Я її також обнімаю, цілую і (світ, виявляється, невичерпний на диво) відчуваю, що й за нею скучив.
А потім на землю опускається тиха ніч, в якій, забута всіма, скиглить десь вдалині нікчемним собачам розлука, а серед розкішних білих простирадл подружнього ложа вінчається всім розлукам на зло її величність зустріч. І мені, поглинутому нестримно-високими, незбагненно-солодкими акордами вінчальних мелодій, здається, що немає за Ніну мою досконалішої жінки на світі, тож я обнімаю, цілую її тіло, як найбільшу коштовність, яку мав, маю і матиму.
А потім, коли між спустошених і покинутих весільних столів починає бродити в пошуках поживи старець-сон, я чомусь знову лину до Люди і, блукаючи втомленою рукою між Ніниних коштовностей, подумки прошкую до Людиних самоцвітів, жадаючи нових вінчань-весіль, але вже з нею, Людою моєю й не моєю, не тямлячи лиш одного: то коли ж я зраджував - там, у сяючому сірими зорями конторському коридорі, чи тут, на приворожуючих вітальними акордами зустрічі подружніх простирадлах?
А старець-сон нишпорить, нишпорить між столів, надибує на мене та й цупить у моєї розгубленої душі ту останню тяму, яку я ніяк не міг знайти за сьогоднішній день, даруючи мені натомість лахміття свого сну, серед якого чомусь цілу ніч лаявся голова колгоспу і жодного разу не з’явилися ні Люда, ні Ніна, щоб я міг з ними, відреченими від щоденних буднів, поговорити, порадитися, розібратися. Отак і добрався я без тями до ранку, отак і пірнув у сиву пелену незвіданих майбутніх днів.
Та й потонув.
Витяг мене на світ Божий Петро Савенко. Здибав якось біля колгоспної ваги, підійшов, відізвав убік.
- Слухай, Максиме, - мовив, злодійкувато оглядаючись, - треба якось до моїх старих з’їздити. Дідові сімдесят.
Я теж злодійкувато оглянувся: з’їздити до Петрових батьків, звісно, треба, але нині такі проблеми з бензином, що як хочеш по своїй ініціативі приватно кудись їхати, мусиш той бензин у колгоспу вициганити, видоїти, поцупити, ну, одним словом, за будь-яку ціну привласнити, вкрасти, свідків чого мати просто не бажано. Тому й оглядаємося з Петром - чи ніякий олух поблизу вуха не нашорошив.
Олуха ніякого не видно, тож я перепитую:
- Коли?
- Післязавтра.
- А ти не міг хоча б на пару днів раніше сказати? - вибухаю я. - Це ж бензину треба знайти!...
- У мене є десять літрів.
- Хіба ж то бензин?! - обурююсь. - На половину дороги в одну сторону...
- Треба шукати, - рекомендує Петро. - Але треба з’їздити. Дідові сімдесят, розумієш?
Я розумію. Я все розумію. І знаю, що поїду. Бо Петро - друг. І їхатиме, напевно, не сам. А за щастя цілий вечір бути в колі сім’ї друга я ладен не те що пару каністр пального дістати, я ладен цілий бензопровід від колгоспної бензоколонки до свого автомобіля провести і пити, смоктати, жлуктити той бензин, мов якийсь останній п’яниця, що ніяк не може напитися горілки в останню хвилину свого пияцтва на цій землі. Такий уже я вірний друг-товариш у Петра і його Людмили. Такий уже друг-товариш... І хай простить мене Бог.
А дні все летіли, тягнучи за собою вечори, що лагідно махали нам на прощання волохатими руками. У тих днях прийшло і очікуване післязавтра. Прийшло, привело за руку, мов сором’язливу наречену, свій диво-вечір, вручило мені його назовсім, усміхнулося, підморгнуло змовницьки та й щезло. А я, засватаний з диво-вечором, подякував гаряче, як і годиться, його батькам, що зникали десь у щезаючому дні.
А чого ж мені було й не дякувати? Автомобіль, заправлений пальним під саму зав’язку, підбадьорений Ніниним "Треба їхати, значить, треба", весело бурчав під Савенковими ворітьми. До нього бігли в супроводі Людмили її діти, а позаду, зігнувшись під вагою сумок, мов навантажений поклажею віслюк, тюпав і сам Петро. Підійшов, розсадив сім’ю, повпихав сумки, побажав щасливої дороги.
- А ти?... - зірвалося з моїх уст.
- А він не їде, - відповіла за Петра Людмила. - У нього, як завжди, хтось телиться.
- Не хтось, а щось, - похмуро фиркнув Петро.
- Як хочеш, так і вважай, - байдуже махнула Людмила рукою, - у твого ж батька іменини.
- Передавайте дідові привіт, - зробив Петро подарунок батькові.
- Добре! Добре! - защебетали-залементували діти, підхопивши батьків подарунок.
- Поїхали, що з ним говорити, - розпорядилася-дорікнула Людмила.
І ми поїхали.
- Не розумію, - обурився я, пильнуючи лиш, щоби діти не прислухалися занадто до моїх слів, - невже це Петро не зміг знайти для своєї кривоногої телиці іншого вечора?! Проміняти батьків ювілей на якусь...
- Мовчіть, Максиме, - перебила мене Людмила, - хай Петро хоч раз у житті поступить правильно.
- Правильно?! - аж вигукнув я з несподіванки.
Людмила не відповіла. Глянула на мене, мовби на навіки втрачену цінну власну річ у кишені розбійника, зітхнула важко і спрямувала свої очі-зорі в темінь ночі за вікном.
Так і доїхали мовчки під дитячий писк та сміх до Петрових батьків.
- А Петро де? - перепитав кремезний сивий дідуган, Петрів батько.
- Він не зміг сьогодні приїхати. Робота, - пояснила Людмила.
- Тато вам привіт передавав, - обняла діда онука.
- Привіт передавав?! - перепитав востаннє, розтаючи від пестощів онуки, дідусь та й змирився з синовою відсутністю.
І був ювілей. І наливали чарку, яку я, як водій, не зміг, на жаль, навіть пригубити. І була чудова закусь, яку я, зголоднівши за сьогоднішній день, поглинав у неймовірних, як мені здавалося, кількостях. І були тости, і сміх, і веселощі, як і годиться для ювілеїв. І була Людмила за столом навпроти. І були її очі, що дивилися на мене, як на відібрану розбійником цінність - не то винувато, не то сором’язливо, не то докоряючи. І були Людині діти довкола - всі троє. Вони бігали, крутилися кругом діда й баби, аж доки дід, розчервонівшись від чарки, не здався і не запропонував:
- То що, дітки, може, залишитесь у мене на тиждень?
- Да-а! - загукало, запищало, закричало навколо.
- Який тиждень?! - схопилася Людмила. - А чим я вас потім заберу?
І тут я відчув себе запасним полком, який в останню хвилину вирішальної для всенького світу битви вирішує її долю, а відповідно, й долю всього світу, кожної його істоти. І я кинувся в бій, незважаючи на тупу шаблю відсутності пального, незважаючи на небезпеку бути підданим анафемі за використання службового транспорту в особистих цілях, незважаючи ні на що. Я летів витоптаними степами, я мчав до бойовища, де вірність зійшлася у смертельному поєдинку з коханням. І зраділи стікаючі кров’ю полки вірності, і загукали: - "Підмога! Підмога! Наші! Наші!" Але дарма вони раділи. Гострий палаш, викуваний десь у горнилі серця, обрушився на їхні голови. І хитнулася, відступила вірність. Скривавлена, ображена, забута, пішла вона у свій безлюдний край, де її плекатимуть одиниці, щоби колись у майбутньому вона повернулася на поле бою і перемогла. Колись у майбутньому. Але не сьогодні. Не в цьому нічному степу під сірими зорями, де живе кохання, де його, кохання, вотчина, земля, батьківщина, і де кожен звук, порух, погляд на його користь, для його перемоги. Сірі зорі, на жаль, не для вірності. Сірі зорі заблукали, спізнилися і втрапили на цю землю, землю кохання. І не вернеш нічого, бо вони в душі, в серці, вони у всьому світі і на весь світ. Сірі зорі - для мене. А я - запасні полки сьогоднішнього бойовища.
І йду в атаку.
- Я заберу, - кажу. - Виручу вас ще раз.
- Ні, - мляво заперечує Людмила.
- Ну, мамо... - просяться діти.
- Та хай побудуть, як чоловік обіцяє допомогти, - стає на дитячий бік баба.
- Ну, добре, - погоджується й дід. - Може, й ви переночуєте до ранку? - звертається до Людмили й до мене.
- Ні, - твердо заперечую я. - Я ж у нелегальному рейсі, треба до ранку повернутися.
- Добре, їдьте, але дивіться там... - переймається дід якимись підозрами.
- Я не набиваюся сама їхати, - обурюється Людмила тими підозрами. - Я не нав’язую вам дітей, аби їх позбутися.
- Та що ти, дочко?! - стає між дідом і Людмилою баба. - Старий, не мели дурниць, хіба чоловік винен, що Петро не зміг приїхати, а діти хочуть лишитися в баби? Ніж мався дякувати чоловікові, то меле казна-що, старий бевзь. Їдьте, діти, їдьте, та як приїдете, то поцілуєш, доню, оцього чоловіка, що він такий добрий...
І ми їдемо. Я і Людмила. Та ще чорна ніч із нами. Та ще мовчанка, як затишшя перед шквалом. І думки в тому затишші - про Ніну, про вірність, про дітей. І розуміння того, що думки будуть завжди, а такої ночі на двох серед безмежних просторів може й не бути. Бог обдаровує тільки раз, а повторно - не завжди. І я закриваю, мов на ніч у курник курей, думки про вірність, Ніну, дітей, напружуючись натомість в очікуванні шквалу і думаючи, як його, шквал отой, зродити, зірвати, пустити гуляти в безмежність нічних просторів.
І починаю, знемагаючи від пекучого вогню в серці, від тепла в душі до неї, тієї, що поруч, ось, на сусідньому сидінні.
- Автомобіль - не конторський коридор, - кажу, - тут вам, Людмило Мирославівно, ніхто не в силах перебити виказати те, що хочете.
- Так, - якось ніяково відповідає Людмила, і я відчуваю, що вона червоніє.
- Я слухаю, - наполягаю я.
- Ви вже все чули, - вдовольняє Людмила мою цікавість. - Тепер ваша черга висловити все, що думаєте, жінці, яка, напевно, втратила розум.
- Ми обоє втратили розум, - відповідаю я. - Ми обоє втратили розум і навряд чи вже його й знайдемо, - доповнюю думку.
Людмила мовчить: шукає, напевно, слова і не знаходить.
- Люда, я кохаю вас, - не розберу, чи шепочу, чи кричу я і ловлю в темряві Людину руку, і тулю її до своєї щоки, до вуст. - Кохаю. Мов хлопчисько в сімнадцять літ, - цілую теплу долоню, кожен пальчик, кожну лінію на тій долоні.
- Максиме, - тепла долоня гладить мої щоки, кучері, шию, - коханий мій. А я ж думала, що осоромилася тільки тоді в конторі, бо ви нічого не відповіли.
- Не дали відповісти, - кажу. - І давайте на ти, - пропоную.
- Давайте, - погоджується Люда. - Давай, - сміється.
І освітлена фарами степова дорога перетворюється в дорогу до раю, де летять дві пташки, дві закохані душі. Вони сміються, щебечуть, плачуть від щастя, радіють і мріють, надіються і вірять. Вони - закохані душі. І для них не існує сьогодні нічого, крім них самих. Хіба ще кермо, яке ніяк не можна випустити з рук.
- Люда, нам, напевно, потрібно поцілуватися, - пропоную я.
- Так, так,так, - шепочуть сірі зорі.
І горять, і палають, і протистояти їм годі та й немає потреби. І я зупиняю автомобіль.
- Люда, - лину до коханої, до її кіс, лиця, вуст.
І якщо ви куштували мед, то знайте, то ще не вуста коханої; якщо ви пили божественні напої, то й то ще не вуста коханої; і навіть якщо ви перецілували море жінок, то й тоді ще не знаєте вуст коханої. І тільки коли ви цілуєте людину, яка більша і вища для вас за весь світ, тільки тоді ви знаєте, що таке вуста коханої. Це море і літепло, це зорі і сонце, краплі роси і... І годі знайти слова, бо ви цілуєте вуста коханої. І не прирівняти їх ні до чого, не поставити в один ряд ні з чим. Вони солодші за все і палкіші за все. Вони пухкі і м’які, пругкі і гарячі, вони всі ніжні прикметники і присудки водночас.
Я ловлю їх, я ледь торкаюся їх губами, я впиваюся ними і збираю з них росу. Це неповторно. Я привідкриваю очі і бачу поряд прикриті сірі зорі.
- Люда, - шепчу.
- Максиме, - чую у відповідь.
І огортаю кохану обіймами своїми, мов крильми, і притискаю до себе, відчуваючи крізь товстий зимовий одяг її гаряче серце, пругкі груди, все її тіло: біле-біле, ніжне, миле, дороге, бо інакшим воно не може бути - тільки найкращим, найтеплішим, найпрекраснішим. Ах товстий зимовий одяг, ти ховаєш від мене моє щастя. Я розстібаю ґудзики на пальті коханої, мов руйную зайвий захист. І ближче гаряче серце, і ще пругкіші груди. І крутиться голова, і мліють в обіймах руки, і шаленіють уста.
- Люда!
- Максиме!
Я б вгорнувся в кохану, якби міг, я б влився в неї, як джерело в матінку-річку. Але автомобіль - не берег річки. І негоже оголяти біле тіло серед холодної осінньої ночі на зачовганих, заїжджених буденними штаньми та спідницями сидіннях. Білому тілу потрібне святе, чисте, гідне його місце.
- Людочка моя, - цілую ще раз кохані вуста і завмираю в обіймах.
І читаю Люді вірші, і слухаю її вірші, і відчуваю, що я щасливий. Хоча і зрадив дружині, бо цілую іншу - я щасливий! Боже, що за недосконалий ти світ створив, з чого відлив спокусу, навіщо насадив її поміж душ людських? Навіть не спокусу, а саме кохання. Хто його придумав? Бог чи диявол? Святе воно чи порочне? Ангельський голос чи чортове завивання? Чи вічне, чи минуще? Чи одне воно на життя, чи ціла черга їх, як біля винного магазину в день зарплати? Не знаю, не відаю. Не хочу знати, не хочу відати.
Я коханий, я в обіймах коханої. Я щас-ли-вий!
Осіння ніч діймала нас холодом, тож я заводив автомобіль і грів салон, проїжджаючи декілька кілометрів. А потім знову зупинявся і припадав до вуст коханої, ніжився між її долонь, літав у її словах і віршах.
- Ми як діти, Максиме, - шепотіла Люда. - Як дорослі дурненькі діти.
- Так, ми безголові, - гладив я коси коханої. - Але я не хочу шукати свою голову.
- Я теж, - цілувала мене Люда. - Я не знаю, що нас чекає попереду, і, як не дивно, й не хочу знати. Ти вгадав - я безголова, - та й осипала мене ніжністю, мов пелюстками троянд.
А чекали нас попереду два будинки, в яких жили наші сім’ї. І розлука. Хай на день, але розлука.
- Ну от і все, - сумно зітхнула Люда. – До побачення.
- Не все, - заперечив я. - Згадай лишень, що казала тобі на дорогу свекруха.
- А що? - здивувалася Люда.
- Як приїдете... - заходився нагадувати я.
- То поцілуєш, дочко, оцього чоловіка, що він такий добрий, - нагадала Люда і розсміялася.
І поцілувала мене - раз, другий, третій.
- Так, ти добрий, Максиме. Дуже добрий, - прошепотіла. - Ну, все.
- Не все, - знову заперечив я, - ти мене поцілувала, а я - ні.
І припав до гарячих уст.
- Ми геть знахабніли, - жартівливо занепокоїлася Люда, - перед своїми подвір’ями цілуємось. А як хто побачить?
- Такої глупої ночі? - не повірив я.
- Так, хай краще не дивляться, - погодилась Люда і ми ще раз зійшлися в поцілунку перед довгою розлукою до ранкової зустрічі в конторі.
Серед темної осінньої ночі шурхотіли в небі чиїсь крила. То відлітала у вирій моя юність. Вона шукала свою вимріяну країну вірності, яку я вже втратив. А поряд по дорозі котилася підвода. Дві конячки вперто тягли її в іншу країну - країну кохання. Я сів на підводу...
