* * *
ДВЕРІ У НЕБО
Моя матуся стояла посеред дитячого майданчика й здивовано дивилася кудись у небо.
- Що це таке??? – її голос тремтів.
Я поглянув угору, там виднілися двері. Все зрозуміло. Залишалося лише дістати із кишені приймач і отримати нове завдання. Так і зробив. Поліз у кишеню й ледь нащупав дивовижну цукерку. Розжувавши її, перед очима постав шеф. Він сидів у високому кріслі, звідки його ледь було помітно. Це був Микола. Йому 14. І він керує організацією, котра вирішує усі конфлікти, що виникають в межах Землі, всіх планет Галактики та інших вимірів. І хто там казав, що світом керують чоловіки, чи то пак жінки??? Ви всі глибоко помиляєтеся, тому що світом керуємо ми – діти.
Я уважно слухав повідомлення від Миколи.
- Привіт, Сашко!
- Привіт, – відказав я й одразу піймав на собі здивований погляд своєї матусі.
- Ти повинен негайно відправитися у вимір «ГАРМОНІЯ». Там відбувається безпрецедентна війна.
- Між ким??? – бачу, матуся уже повільно крокує до мене, все ще вдивляючись у небо.
- Розберешся на місці. Головне – знайти причину конфлікту. Інакше, якщо ГАРМОНІЯ погрузне у полум’я війни, Всесвіт самознищиться.
- А це як???
- Тобі краще цього не знати. Наш Комітет вирішив довірити це завдання саме тобі, оскільки ти найкращий.
Я задер носа так, що ледь не зачепився за гілку.
- Гаразд. Я виконаю завдання. Але після цього я йду у відпустку. – Матуся, бачу, оббігає каруселі й кричить мені: «Сашко, з ким це ти розмовляєш?». Я відмахуюся, ніби кажу: «Та не вигадуй ти нічого! З ким я можу розмовляти?!!», а сам швиденько відвертаюся й сідаю на гойдалку.
- Коли я потраплю до ГАРМОНІЇ? – питаю я у Миколи. – Бо моя матуся ніколи не зупиняється на своєму, якщо вона дістанеться до мене, доведеться викликати якогось іншого агента на моє завдання.
- Ти уже повинен там бути.
- Але як???
- Подивись угору… Двері бачиш???
- Угу…
- Оце ворота у ГАРМОНІЮ...
- Але як?.. Гаразд. Відбій.
Ковтаю цукерку й прошу свого друзяку Дениса, аби той мене якомога сильніше розкатав на гойдалці. Йому це за радість, робить не вперше, і не минуло й півхвилини як я уже ледь не діставав ногами воріт у інший вимір. Кинув оком на матусю, вона злякано гляділа на мене, затамувавши подих. Нічого, я скоро повернусь, тоді скажу, що…
Хоча, що я можу сказати???
Одним словом, секретний агент Комітету з вирішення конфліктних ситуацій у Всесвіті Сашко Підітриногу виконує місію нездійсненну… Відпускаюся від гойдалки й лечу у двері. Прощавай, Земле, привіт, ГАРМОНІЄ.
* * *
ПРИЗЕМЛЕННЯ ПОСЕРЕД КАЛЮЖІ
Звалився я, як і завжди, у величезну калюжу посеред сухесенького асфальту. От тобі і ГАРМОНІЯ. Ще й намочився якось дивно: одна нога повністю промокла, інша – суха, ліва – чиста, права – в грязюці. А це вам і підтвердження мого прізвища. Сашко Підітриногу і у Африці знайде щось негарне, стане у це щось й підтиратиме потім ногу.
Однак звалився я саме там, де і потрібно було. За метрів сто від мого падіння виднівся табір однієї з ворогуючих сторін. Коли підійшов ближче, мене зустріли двійко здорованів з лазерами в руках. Запитали, хто я, однак не дослухавши повністю мого звання та повноважень, підхопили під руки й занесли до свого вожака. Ним виявився чоловік на ім’я Зак: високий, статний, однак сліпий від народження. Один із здорованів розповів мені про нього. Сказав, що він не любить, коли хтось ставить себе вище нього. Ніби вище Зака, може бути лише одна людина, однак її імені я не почув.
Я привітався із Заком.
- Хто ви і чому прийшли? – одразу мовив вожак.
- Я – агент Комітету з вирішення конфліктних ситуацій. Ви самі викликали нас.
Зак голосно зареготав.
- Я викликав агента, типу Джеймса Бонда, а не дитину. Я сліпий, але не глухий.
- Я і є агент. І я вирішу вашу проблему, – говорив я твердо й впевнено. – Кажіть у чому проблема…
* * *
СУТЬ КОНФЛІКТУ
- Слухай, хлопче, я розповім усе, тільки не задавай зайвих питань. Я не такий молодий, як здаюся. Мені уже більше двох тисячоліть.
- Що??? – здивувався я. – Скільки???
- Я ж просив…
- Гаразд… Вибачте!
- І було у мене дві сестри. Одну звали просто Мо. Інша ж, старша, принципова панночка, воліла, аби її ім’я залишалося невимовленим. Всі її знали, ім’я – ніхто. Вона завжди була вище мене.
Коли ж ми зміцніли, то зуміли взяти у руки правління у вимірі ГАРМОНІЯ. Все було добре, доки моя старша сестричка, безіменна, чомусь розгнівалася й забравши меншеньку Мо, пішла геть. Досі я про них не чув. Але ось вони повернулися, мабуть, аби відвоювати вимір собі.
Я слухав і моє професійне око вгледіло декілька заминок. Коли Зак говорив про безіменну сестричку його ліва щока сіпалася – вияв негативу. Запитаєте, звідки знаю це? Повторюся, я – агент Комітету з вирішення конфліктних ситуацій Всесвіту. Я повинен знати все. І нічого, що мені лише дванадцять стукнуло.
Друга заминка була тоді, коли Зак розповідав про причину втечі обох сестер. Він щось замовчав. Я відчував це. І моє завдання – дізнатися, що саме.
* * *
ДИВНИЙ ХЛОПЧАК
Поспілкувавшись із Заком, я вирішив прогулятися виміром, у якому, за розповідями моєї матусі, завжди спокійно. Це такий собі Рай, тільки зветься він виміром «ГАРМОНІЯ». Ніяких воєн, до цього часу принаймні, ніяких феміністичних рухів (це я від матусі наслухався), ніяких голодоморів (цими знаннями я завдячую каналу «Дискавері») тощо. Тут жінки були радісні, чоловіки заможні, тому теж щасливі. Пенсіонери весь час подорожували, тому ніколи не сиділи на лавочці й не обговорювали минулу серію улюбленого серіальчику.
Одним словом, УТОПІЯ (це, до речі, вичитав у одному дитячому виданні, а кажуть, що дітей не «грузять»).
Прогулюючись вулицею, я бачив, як істоти виміру щиро вітають один одного, а вже через півсотні метрів інші лупцюються. Дивне видовище, однак дуже схоже на землян. Тоді я ще не знав, що вимір Гармонія є праматір’ю нашої планети, тому й схожість така.
І ще одне, аби ви уявили собі цей вимір, потрібно знати, що істоти, називатимемо їх людьми через схожість із нами, тут усі чорно-білі й біло-чорні. Тобто, ні однієї чорної, ні білої людини повністю немає, як у нас, на Землі. Всі змішані. Це був один із принципів Гармонії.
Проте тут я побачив досить незвичного для цього виміру хлопчака. Він відрізнявся кольором шкіри, а саме сірим, й дивним знаком на лобі, поміж очей. Цей знак на Землі називався «Інь-Янь».
Сірий хлопчак зупинився біля мене. На вигляд, ми були ровесниками.
- Ти – агент? – запитав мене дивак.
- Я… А що???
- Нам потрібно поговорити.
- Я тебе слухаю.
Хлопчак роззирнувся.
- Не тут. Ходімо звідси.
І ми пішли. Швидко. Я розумів, що можу потрапити до якоїсь пастки, але я ж суперагент, я ж цілий місяць тренувався у кращих майстрів кунг-фу, цілих три тижні я перебував у дитячому оздоровчому таборі «Усмішка», де воювати з однолітками було набагато важче, аніж із дорослими злочинцями. Тьху… Впораюся.
П’ять хвилин і ми уже вбігли до високого будинку, який нагадував королівський замок.
- Я – Диявол. – Так просто, без всяких перфомансів, зізнався хлопчак.
- А я – Бог. Приємно познайомитися. – Жартом на жарт відказав я.
- Ні. Мене звати так. Батьки… тобто, мати дала мені таке ім’я.
- Дивна якась мати у тебе, якщо так називає сина.
- Та й батько у мене не простак…
* * *
ОПОВІДЬ ДИЯВОЛА
Хлопчак вів далі свою розповідь:
- Я покликав тебе, аби розповісти все, як воно є. Я знаю правду. Її всі бояться, однак я скажу. Тому що мій батько не зумів…
- Твій батько Зак??? – отетерів я.
- Так. Він мабуть розповів тобі про своїх сестер – Безіменну і Мо. Однак про основну причину конфлікту він не повідомив тебе. Річ у тім, що ставши дорослим мій батько закохався у дівчину з ворогуючого клану, котрий мріяв зруйнувати принципи життя виміру, знищити ГАРМОНІЮ. Цю дівчину звали Владою. Вона й стала моєю матір’ю.
- Тоді все зрозуміло. Зак закохався у дівчину, а сестри розгнівалися на нього за це й покинули його.
- Ні. Вони змирилися з його коханням. Однак, коли родився я, конфлікт відновився. Сестри боялися, що я – прояв темної сторони. Батько доводив, що я навпаки, об’єднувач двох сторін – чорної і білої, доказом цього слугував знак у мене на лобі. Бачиш? Інь-янь. Проте чвари загострювала моя матір, котра підбурювала батька вигнати з виміру своїх сестер. Що він і зробив.
- Чому ж тоді він вирішив викликати нас? Він просив вирішити цей конфлікт.
- Справа в тому, що сестри об’єдналися та вирішили прогнати Зака й Владу із виміру, помстившись таким чином. Батько злякався й склав план, за яким ваш Комітет сам прожене войовничих сестер.
- Отже, нашими руками Зак намагався розібратися з конкурентами?!! Чому ж ти мені все це розповідаєш?
- Моє ім’я. Мені його дала матір, сподіваючись, що я стану на сторону зла, але я сірий. Я не можу бути ні злим, ні добрим. Я – суцільна гармонія. Однак я став причиною цього конфлікту, тому й вирішив усе розповісти тобі.
Після цієї розмови я пішов геть, аж потім зметикувавши, що розмовляв тільки-но з сином Влади, у королівському будинку.
* * *
КОНФЛІКТ ВИРІШУЄТЬСЯ
Я пішов до Зака, аби поговорити з ним. Однак не встиг дійти до його табору, коли виміром пробіглася звістка, що син Зака і Влади зник. Диявол зник. Чому??? Всі були шоковані цим.
Побачивши мене, охоронці Зака схопили мене й кудись потягли. Вони сказали, що мене останнім бачили з Дияволом. Значить, це я зробив так, аби хлопчик зник. Усі мої слова виявилися зайвими, оскільки ніхто мене не слухав.
Мене притягли до Зака. Той був злий, мов собака, у котрого поцупили кістку.
- Де мій син??? – загорланив він.
- Звідки я знаю? Я розмовляв з ним, але не знаю, куди він подівся.
Надалі я розповів йому все, що дізнався від його сина. Тоді Зак розслабився й вирішив прояснити всю ситуацію.
- Насправді мене звати не Заком, – говорив він, – це скорочено. Моє ім’я – Закон. Меншенька сестричка Мо – це Мораль. А старша, котра безіменна, – Правда. І у нас була одна мрія на трьох – створити справді ідеальну державу, спільноту. Тому ми обєднали всі сили й почали здійснювати свою мрію. Єдність нас трьох забезпечувала нашому виміру щасливе життя, однак моя сліпа закоханість призвела до небаченого. Єдність розірвалася. Причиною її стала Влада. Та сама… Покохавши її, я посварився із сестрами, а Влада стала повноправною володаркою уже майже неіснуючого виміру ГАРМОНІЯ. Сестри поставили умову, що повернуться лише тоді, коли я прожену рідного сина…
Мій син вирішив сам піти, аби відкрити мені очі. Сліпі очі… Заради щастя потрібно чимось жертвувати. І син зробив це. Заради щастя інших.
Відсьогодні я – зрячий. Я проситиму пробачення у своїх сестер. І життя у ГАРМОНІЇ налагодиться. Дякую тобі, агенте, за допомогу.
- Та годі вам, – кажу скромно. – Я ж нічого не зробив.
- Твоя поява – уже велика поміч. Тепер мрія нашої сім’ї здійснюватиметься далі…
* * *
ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
Ось і завдання виконане. Повертаюся додому. Стрибнув у ворота вимірів й миттю звалився біля ніг своєї матусі. У вимірі ГАРМОНІЯ я провів майже цілий день, а тут, на Землі, минула лише хвилина. Оце так чудеса. Матуся подумала, що я лишень звалився з гойдалки й наказала більше ніколи на неї сідати.
Я ж, звичайно, її не послухаюся. Хоч я й суперагент, але ж дитина. Мені потрібно розслаблятися. Тим паче, у мене цілий місяць відпустки.
От тепер я відпочину… Підіймаюся й бачу, що звалився знову у калюжу. Де я її знайшов??? Тільки-от у ГАРМОНІЇ все було добре, там я намочив лише одну ногу, а тут обидві.
Оце вам і суперагент Сашко Підітриногу…
Бувайте. До наступних моїх пригод.
