Я схопився з ліжка наляканий веремією чужих горлянок з вулиці. У вікно вибалушеними очима глипала ніч. Відкинувши ковдру, я зашпортався до балкону, похитуючись від урваного сновиддя.
«Валєра! Валєра! Хто мене в`їб..в по їб…лу?!! – репетувало з вулиці якесь нице п’янча.
«Валєра! Мені зламали ніс! З ноги!» – не вгамовувався миршавий вар`ят.
Мій сполоханий сон розсипався дрібним окрушинами. Я знав, що тепер заснути не вдасться. Від поганого провистя я закурив і, стоячи на балконі, безпомічно ненавидів цю маршову ніч, цілодобовий магазин із зеленою вивіскою і налиганого бійця із заюшеним обличчям.
І далі слухаючи огидну матірщину одурілих клік, я відчував, що мені стає страшно. Страшно знічев’я опинитися серед них. Уявляю, як вони ошелешено кричать на мене, смикають, б’ють і пускають мені кров. Страшно, якщо вони раптом опиняться в моєму домі, сядуть за мій стіл і будуть пити на аркушах з моїми оповіданнями. Страшно, що серед них може ось так вештатися моя дитина, з кожною нічною годиною відгризаючи шматок батьківського серця.
Я втиснув недопалок у чвир попільнички і увімкнув телевізор. Прочитав у стрічці новин:
«На окупованих територіях Донбасу закрилися всі храми українського патріархату та оголошено полювання на священників».
«Значить богу не до нас», – пролунало в голові і бльохнулось на дно склянки з віскі, яку я встиг налити.
«В двох районах Донецька чутні звуки залпів та вибухи» – читаю далі.
«Терористи обстріляли селище Стахановець, горять будинки», – осушив склянку до дна.
«За добу в Донецьку терористи чотири рази влучили снарядами в будинки», – налив ще.
Паскудна стрічка не вгамовувалась, сучим змієм вповзала в моє око і відкладала в мізках яйця гіркоти.
«Терористи Донбасу залишають вибухівку в дитячих іграшках», «У Луганську на дереві розірвалася міна. Пошкоджено житловий будинок», «Бойовики з «Градів» обстріляли Нижню Кринку. Загинуло 10 людей», «Терористи ведуть обстріл Первомайська Луганської області», «Бойовики збільшили кількість обстрілів мирних населених пунктів».
Я полишив склянку і, вхопивши пляшку, приклався до горлечка.
Якби вести нотатки з таких новин, то вийде готова Книга Дурості Людської. Тільки залишиться виготовити для неї обкладинку з людської шкіри і прикрасити її гладку поверхню пилком роздрібнених кісток.
«За даними ООН, в результаті бойових дій на території Донецької та Луганської областей загинуло понад 3,2 тис. осіб».
Остання новина цієї ночі. Остання крапля холодного віскі. Остання спроба заснути.
Екран потух. Я повернувся до ліжка і довго вдивлявся в широчінь зчорнілого неба за вікном.
З голови не виходили окремі слова, які повисипалися з новин: «обстріл», «Град», «смерть, «загинути», «АТО», «терористи», «жертви»…
Я не встиг збагнути, як ці одиниці мови увійшли в мій повсякденній словниковий вжиток. Здавалось, вони обпікали язик лише спочатку. А далі, стали в один ряд з «молоко», «секс» і «вихідний».
Я закрив очі. Зрештою, новини зробили мою ніч коротшою. Такою ж короткою, як це речення.
Сон вийшов кволим. Я раз-по-раз чув вибухи і стрільбу, хоча на дворі усе заспокоїлось і тільки вітер мучив висохле листя на каштанах.
Ковтаючи вранішню чорну каву, знову читаю на гладкому екрані планшету:
«Близько двох тисяч тіл загиблих учасників АТО знаходяться у моргах на сході України», «За час проведення АТО загинуло 16 рятувальників», «У Макіївці в результаті обстрілу загинули дві людини».
Я відчув за вухом нестерпний сморід. Обернувшись, побачив суху осоружну жінку, зморщене лице якої перекошував холодний оскал.
До Сходу десять годин їзди, а війна поселилася в моєму домі.
В авто увімкнув радіо. Поки виїздив зі стоянки диктор встиг нахабно запхнути в мої вуха:
«На Донбасі перебуває 5 тисяч російських військових та 15 тисяч найманців»,
«Трясця!» – вилаявся я і додав швидкості, ніби щодуху утікав від чогось.
Місто просякли розприслі парфуми осені. Кавалькади обагряних кленів велично тужавіли під вересневим сонцем. Свіжі краплі волого повітря розчиняли собою гнітючі думки і робили біду позірною, мов нічне привиддя. Цегляні грані багатоповерхівок обливала соняшникова заграва і їхні штивні обриси височіли над вулицями, не знаючи ні бомб, ні «Граду», ні обстрілів.
Вкинутий міським пейзажем у більш-меш прийнятний настрій, я вимкнув радіо і увімкнув музику. В салоні залунав романс на вірші Єсеніна і я, чомусь, засапався. Стало якось не по собі, ніби я вийшов на центральний майдан міста з написом «Я ненавиджу Україну!». Миттєва візія змалювала цеглину, яка летить в скло мого автомобіля.
«Не жалею, не зову, не плачу.
Все пройдет, как с белых яблонь дым
Увяданья золотом охваченный
Я не буду больше молодым».
Гарні слова і елегійна мелодія; смачний, як скибка житнього хліба склад Єсеніна сьогодні змушують мене нервувати і почуватись не в своїй тарілці. Я навіть зроби тихіше музику і злякався цього.
Якщо це свобода, до якої ми йдемо, то такою вона мені не потрібна.
Знову стало кепсько і гігантський торговий центр насупився на мене своїм незугарним фасадом.
Дорога плуталась, як мої думки. Вулички-завулки, безликі вітрини магазинів з цінами на склі, зупинки, лотки з живими квітами і безліч полохливого люду.
Височенний стенд з вартістю пального синьо-жовтої заправки позначав кінець міста. В баку бовтались залишки бензину і я проїхав повз, пошкодувавши кілька зім’ятих купюр у своїй кишені, покосивши оком на цифри після коми.
Так, ціни починаєш помічати тоді, коли бракує грошей.
За межею мегаполісу життя витягується у прозору дужку і стиха гуде на запорошених узбіччях. Випране росою і туманами небо на горизонті збирає в сонячну китицю полотно дорідних полів. Дорога стає гладкою, як долонь відданиці і заманює в невидиму даль стугонінням автомобільних шин.
Я їхав на човнову станцію, де чергував свою зміну мій старий знайомий – Макар. Ще з вчорашнього вечора він попросив мене заїхати до нього, аби допомогти впоратися з човнами, які по закінченню сезону ховали до елінга.
Я звернув в гущавину лісу і вузькою асфальтованою стрічкою покотився до річкового узбережжя. На лобове скло зліталося листя. Між стовбурами дерев од жовтневого подиху всихала різноманітна жимолость. Я прочинив вікно і закурив.
Чарувала хаотична впорядкованість природи. Все врозбрід і на своєму місці. Купина на вогкому моріжку, трава, сухі гілки, обпале листя, покривлені хвої і крислаті широколисти мирно вживалися тут. Усе знаходило своє пояснення та свій резон буття. Куди там до людського порядку. Він завжди керований зиском та страхом і радше нагадує замерзлу воду: холодно і слизько. Так слизько, що може посковзнутися ціла країна і тріснути навпіл.
Я відкрив залізні ворота і заїхав на станцію.
Коло будиночка із дерев’яного зрубу навпочіпки сидів Макар. Незмінно вбраний у твідову маринарку мишачого кольору і капітанський потертий картуз з якорем на дашку, він ладнав рибацьку сітку з капронової нитки стиха наспівуючи забуту мелодію. Помітивши мене його вірний пес підняв кудлату голову і видав у повітря два попереджувальних валування. Макар підвівся і пішов мені на зустріч помітно кульгаючи.
Обабіч лисніла ріка. Над її сріблястим плесом прозорів легенький туманець вистиглий під раннім сонцем. Віяло свіжою прохолодою і шумлячим духом лісу.
Макар потиснув мені руку і тихо посміхнувся. Його змережене зморшками обличчя світилося миром.
Ми пройшли до його хижки і випили чаю. На лавці я помітив газету де великими літерами горів заголовок:
«У Запоріжжя привезли тіла загиблих під Іловайськом нацгвардійців».
Знову новини. Знову війна. Я повернув голову до річки і побачив, як з-під води винирнула осоружна стара в чорному рамі`ї і враз зникла, блисконувши кощавим хребтом. Здавалося, повітря на мить загустіло і потягло трупним смородом.
- Каїнова шльондра, – злісно промурмотів я.
- Що? – перепитав Макар, готуючи мотузки. – Чому ти згадав Каїна?
Я стиснув плечима і вказав йому поглядом на газету.
- Ти виглядаєш стурбованим, – зауважив мій знайомий. – Що маєш на гадці?
В мені нуртувало бажання розрядитись густою лайкою на весь білий світ про те, що мені страшно. Однак, впорядивши думки, я сказав:
- Останнім часом мої думки повністю займає війна. І хоч я прямо не причетний до неї, та чесно кажучи, все одно знічений цими чорноликими новинами. Я намагаюся знайти їй виправдання та в мене, поки що, це погано виходить.
Ми пішли до причалу і заходилися витягувати човни. Макар жилястими руками вправно орудував мотузкою, а я, як людина, що далека від цих справ, був напохваті.
Трохи згодом він відповів на мою сповідь так:
- Переміни – єдине виправдання. Той, хто стоїть на порозі змін завжди відчуває страх. Той, хто переживає зміни – відчуває біль. Той, хто цю біль пережив сповнюється силою. Якщо ти не відчув болю, значить нічого не змінилось. Ця війна робить нас сильнішими, через біль.
- Слабовите виправдання для цинкових гробів, – зауважив я.
Макар, сплигуючи на берег з човна відповів:
- Це війна, Симоре. Жертви – її невід’ємна частина. Не приймаєш виправдання сили, тоді як тобі таке. Досі ми жили за принципом «не було, не було і не стало». Ми як гості на чужому бенкеті: їли те, що давали і робили вигляд, що ситі. Зараз ми перевернули столи і нас помітили. Народ помітили! Країну, врешті решт, почули! Відтак, ми боремося за свою гідність, яку підняли з-під столу. Годі їй валятися під ногами знахабнілих господ.
Гідність, страх, біль, сила. Я занотував ці слова у пам’яті і більше не став докучати Макарові своїми панічними роздумами. Та він докинув:
- А на рахунок жертв, я скажу так: ми завжди відповідальні за тих, кого… втратили.
Потім розмови припинилися і ми обоє, зайняті роботою, німували. За деякий час човники акуратно розвалились на бережку і вивалили сідаючому сонцю свої опуклі дерев’яні черева.
По закінченню я і Макар відпочивали на лавці, пили чай і закурювали його терпкий присмак папіросками.
- Як твоя нога? – запитав я Макара. – Ти сьогодні гарцював, як хлопчак. Невже біль минув?
Макар один із перших відправився в зону АТО добровольцем. Маючи неабиякий військовий досвід, він думав, що стане у пригоді українським воякам. Та по місцю, не отримавши ні карт, ні конкретних вказівок, одразу був вкинутий у збройну сутичку з «сепарами» де його поранило осколочною гранатою в ногу. Довго відлежуватись в госпіталі не став, а повернувся сюди, на свою станцію.
- Менше турбує, але ночами все ще ятрить.
Він неохоче говорив на цю тему. Мені здається, що він цурався свого поранення, бо воно робило його слабким. Я впевнений, що як тільки він більш-менш приведе себе у форму, одразу помчить назад під кулі. Я так його і запитав:
- Повернешся назад?
- Як Бог дасть, – стиха відповів Макар.
З хвилину помовчавши запитав:
- А як що до тебе? Підеш?
- Як прийде повістка – піду. Куди ж дінусь. – Я зробив на обличчі посмішку, та вона вийшла силуваною і послужливою. – Буду статистом, – докинув я.
- Як це?
- Поповню собою статистичну звітність безневинно загиблих на фронтах ДНР і ЛНР.
- Припини молоти дурниці, – по-доброму насварився Макар і злегка тріснув мене по загривку.
Ми обоє дивилися на річку думаючи про своє.
- Завтра неділя, – мурмотів Макар щурячись. – Будемо відпочивати. Безспірно, те що Бог відпочивав на сьомий день – найкращий момент у Біблії. Тобі так не здається?
- Авжеж! Це чи не єдина теза, за яку не вбиваються релігійні фанатики і не сперечаються атеїсти. Бог дав їм на це вихідний.
Ми сміялися. Чи не вперше. За день. Та сміх швидко стих і знову запала тривожна мовчанка.
- Що воно буде далі? – про себе запитав я.
- Все буде добре. А як ні, тоді все буде кепсько. У будь-якому випадку, якось буде. Одне знаю точно: чим гіркіше сварка, тим солодше мир. Будемо сподіватися, що кулі скоро зникнуть і це сонце мирно засіяє над нашими річками.
Потім він поклав свою сильну руку мені на плече:
- Намагайся поменше залишатися на одинці зі своїми думками. Звичка багато думати приводить людину до пекла. Поїдь сьогодні в бар, пропусти по склянці чогось міцного. Відволічись. Тобі це потрібно.
Я подякував Макару за пораду і взагалі, за день. Як не як, а деякі його слова були слушними і трохи заспокоїли мене.
Було прикро покидати це затишне місце і повертися у місто. Я сів в авто, завів двигун і неквапно рушив додому. Позаду лишилися Макар, його пес, перевернуті човни і спокійна річка.
Назад я повертався тією ж дорогою, от тільки цього разу вона вийшла трохи довшою. Попереду плентався велосипедист. Асфальтована стежка була занадто вузькою, а з обох боків тягнулися вельми глибокі рви. Тому ні я не мав змоги об’їхати велосипед, ні той не міг трохи збочити аби пропустити мене вперед. Кляті педалісти! Мені ще й попався один з тих, кому статус найменш захищеного учасника дорожнього руху запаморочив голову. Сигналити не став, страшно. Раптом він зупиниться, витягне мене з авто і пустить кулю в лоб? А перед пострілом, чорним ображеним ротом скаже, що він воював, або стояв на Майдані. Воно ж таке: хто провадить зміни за ідею, а хто просто прилаштовує своє нікчемне життя до чогось великого. Думаю, останніх – більшість. Ось так я повільно тягся за тим клятим ровером, як уся планета – за більшістю.
Коли я виїхав на шосе, хмари насупились в темінь. Мій нудний супутник зник на іншому боці, блисконувши на прощання катафотом. Я додав швидкості і двигун скажено загудів.
Чорнило передночі згущало реальність в непроглядне місиво. Окапини пізніх сутінок розпливалися по склу. В салоні було тихо, адже музики я не вмикав. Мене знову охопив страх, що зробив мене тріснутим дзвоном: я калатаю, а звуку не видаю. І де те світло, що розгонить його? Де той вітер, що обвіє душу обсновану його павутинням? Де той майстер, що заличкує тріщину у дзвоні?
Заманулося відкрити вікно і закричати: «Хто допоможе мені?!».
Раптом, дальнє світло фар вихопили з мороку напис на біл-борді: «Допоможи українській армії».
Заґавившись в думках я проїхав половину дороги. В’їхавши у місто, я стрімголов минув бічну вулицю, що вела до мого дому і помчав до найближчого бару. Мені потрібно було випити.
Прилаштувавши авто коло входу я клацнув замок і направився жлуктити алкоголь. Аж ось, дорогу мені перегородив роззявкуватий хлопчак із пластивковою скринькою і в’їдливо затараторив:
- Пожертвуйте скільки не шкода на лікування пораненим бійцям АТО.
Я зморщив міжбрів’я і мовчки минув його.
- Сука! – кинув він мені у спину, і був такий.
Я всівся за барну стійку і замовив склянку віскі. Голосно лунала музика. Праворуч підпиті компанії грали в боулінг. Трохи поодаль, якраз за баром, по зеленому сукну гравці ганяли більярдні шари, потягуючи свої трунки.
«Цікаво, – подумав я, – хто з них кинув у скриньку?».
Я зробив ковток і кубики льоду стиха зацокали у склянці. Якраз напроти мене висіла здоровенна плазма. Показували кліпи зарубіжних виконавців: цицьки, бікіні і сідниці. Гарно.
Коло мене присіла дівчина. Довге чорне волосся; смачні, налиті кровею вуста; бліда шкіра і приємний запах парфумів. Вона замовила собі джин з тоніком. Як виявиться потім, це її улюблений напій.
Червона стрічка новин на плазмі повідомляла:
«Із зони АТО вже виїхало понад 380 тис. людей».
За нею миготіла інша інформація, знову про жертви, тортури та обстріли. На екрані показали сюжет з Луганська. Звук був вимкнений, тому ми з дівчиною просто спостерігали як змінювалися картинки із зруйнованими будинками та військовою технікою на міських вулицях. Респонденти давали інтерв’ю, беззвучно плямкаючи в червону шапочку мікрофону.
- Мій дім, – стиха мовила незнайомка і похилила плечі.
- Ви звідти? – перепитав я.
- Так, – відповіла вона і звернула до мене обличчя.
Тепер я помітив її чорні очі в тонких вирізах на блідому обличчі. З неглибокого декольте забляклої сукні тягнулися тендітна лінія грудей.
Я не знав, що їй казати. Не мав гадки, як припросити випити. Воно ж таке: не кожен день тобі доводиться пити з симпатичною біженкою. Деякий час ми німували. Я сапався на своєму стільці, почуваючись незручно. Було б набагато простіше, якби вона звернулася до мене першою і, скажімо, попросила про допомогу. Я би ґречно відповів згодою, вселив би у свою оселю, чи дав коштів, чи ще щось в цьому роді. Та вона мовчала.
Раптом на доріжці для боулінгу сталася якась недоладність з механізмом, що піднімає та опускає кеглі і в барі пролунав грімкий звук, схожий на вибух. Крізь власний переляк я помітив, як дівчина увігнула голову в плечі і зажмурила очі. Довгими пальцями вона так стиснула склянку, що ті побіліли.
Відчувши мій погляд на собі, вона сказала:
- Ніяк не можу звикнути до цих звуків.
З цього і почалося наше знайомство. Страх поєднав нас.
- Я вела сина з дитячого садку, як в будинок на іншій стороні вулиці влучив снаряд. Ми з малим одразу впали на землю. Я накрила його своїм тілом, а коло нас рясно приземлялись цегляні уламки. Коли піднялися і прийшли до тями, у вухах дзвеніло. Малий шалено верещав, а навколо сновигали окровлені люді та бійці у формі. Того дня я твердо вирішила забиратися з Луганська. Малого відвезла до батьків у Ростов, а сама подалася сюди, до родичів, які згодилися дати тимчасовий притулок.
Вона говорила російською не пом’якшуючи склад «га», як зазвичай говорять на сході України. Розповідь вела тихо та без емоцій. Страх виссав усі емоції, мов кліщ. Лишилися тільки спогади і попіл отруйних тривог.
- З чоловіком я розлучилася. У нас не склалося. Я просто переросла його, розумієш: морально і професійно. Він заздрив моїм успіхам на роботі, високій платні і ніби навмисно ускладнював наше сімейне життя: звільнився, днями пролежував на дивані, почав пити і сваритися. Його колись сильне плече перетворилося на набридливий тягар, який тягнув мене до дна, заважаючи пливти далі. Ти розумієш про що я?
- О, так, – відповів я. – У мене така сама ситуація з бувшою дружиною. Тому я тебе дуже добре розумію.
У відповідь вона вперше посміхнулося. Ледь видимі мімічні зморшки забігали обабіч її красивих уст.
- А коли почалася війна, він попрохався назад. Та я не прийняла. Я вже звикла буди один на один зі своїми проблемами. Я стала сильнішою і починати все з початку у мене немає бажання. Він – перевернута сторінка.
Наші склянки опустіли.
- Давай вип’ємо ще? – запропонувала вона.
- Я за кермом, – відповів я.
Вона звабливо схилила голову на бік і чітко вимовила:
- Дівчатам з АТО відмовляти не можна.
Я покорився і замовив віскі та джин з тоніком.
- У мене тут немає нікого зі знайомих, окрім родичів. Я згодом переїхала від них та винайняла однокімнатну квартиру. Як тільки більш менш налагодиться з роботою, я перевезу сина і тут почну нове життя. До війни я працювала в банку на серйозній посаді і мала непоганий статок. Та у цьому місті його відділень зась. Тому я влаштувалась куди інде, аби якось зводити кінці з кінцями.
Ми випили.
- Щоби якось розвіяти нудьгу, я зареєструвалася на сайті знайомств.
- І як? Зустрічалася з кимось?
- Так, було кілька зустрічей. Та коли чоловіки чули, що я з Луганська, усе побачення зводилось до розпитувань про АТО, «сепарів» і політичні вподобання місцевих жителів.
- Якщо хочеш, можеш не розповідати більше про АТО, – зауважив я.
- Ні-ні, ти ж мене не розпитуєш. Я сама тобі все розповідаю, хоч і сама не знаю навіщо.
Ми засміялися. І випили.
- Я добре пам’ятаю, як я збирала речі. Кидала усе необхідне. Коштовності, теплий одяг лишилися там. Знайомі потім розповідали, що з моєї квартири згодом зробили засідку і з вікна моєї спальні цілодобово строчив кулемет. Тому, навряд чи там щось вціліло.
Ми випили.
- До війни у нас була велика гамірна компанія. Ми часто зустрічалися, гуляли, ходили в кіно і в клуб. З АТО усе змінилося. В місті ввели комендантську годину. Його вулиці опустіли, не рахуючи п’яних бойовиків з автоматами. На моє день народження, – тут ми цокнулись і випили, – ми ледь зібралися, скромно посиділи в барі і скоро роз’їхалися. А потім, через кілька хвилин після того в бар заїхали бойовики і усіх хто там був, погрузили в авто і відправили копати окопи. Ось так. Уявляєш, дівчатка з манікюром, на високих підборах і в дорогих сукнях маслали заступами на окраїні міста. Затримайся я хоч на хвилинку, теж би допомогла «ополченцям» лаштувати барикади.
- Мені треба відлити, – сказав я і направився до туалету.
Йдучи довгим коридором я ось що подумав:
Куди влучають ті снаряди?
Не в будівлі. Не у ворога. Вони влучають у долю таких ось дівчат, розбиваючи її на дрібні осколки. А хто їх потім склеїть в одне ціле?
- Я наклеїв собі на бампер стикер ПТН-ПХТ. Круто! І тобі раджу, – гиготіли в туалеті якісь молодики.
Спускаючи сечу в унітаз, я слухав їхні гелготання, поки вони не вийшли. Зрештою, ці двадцятилітні парубки – найнебезпечніші особи нашого суспільства. Не маючи сталих принципів, достатнього досвіду, окутані виром розпечених емоцій, тхнучи нічними полюціями і сповідуючи культ особистості вони стають легкою здобиччю для вправних лялькарів, що живуть у сутінках державної влади. Вони з несамовитим фанатизмом увірують в усе, що їм принагідно подають з екранів і в книгах з альтернативній історії. Вони здатні збирати тисячі і вести їх за собою. Вони в змозі розхитувати натовп у ту чи іншу сторону. Не роздумуючи вони хапають палиці, каміння, зброю і цілять ними у тих, хто не залюблений у їхню свободу так, як вони. Фанатики, психи, збоченні і неврівноважені вони творять історію, зрощують її плоди і кладуть до ніг лялькарів, як дань Золотому тільцю. А потім, коли вітер перемін вщухає, вони розбитими, покаліченими і приголомшеними вранці повертаються в університети, коледжі і ПТУ, аби скніти над конспектами і сухою книжною мудрістю.
Хто їх потім склеїть?
По поверненню я запропонував дівчині поїхати до мене. Ми обоє помітно сп’яніли, тому авто я полишив на стоянці і викликав таксі. Поки чекали – цілувались. Її м’які уста паморочили сильніше за віскі. Я злегка обійняв її за талію і притиснув до себе, відвівши лице. Цілунки незнайомки були надто солодкими, щоби захланно ковтати їх. Я прагнув розтягнути насолоду.
- А ти молодець, – сказала дівчина притулившись до мене, – гарно тримаєшся. Зазвичай чоловіки здаються раніше.
- Я не молодець. Мені просто щастить. Я випросив на верху кредит довіри і справно сплачую по ньому відсотки.
- Чим?
- Добрими ділами, – розтягнувся у награній посмішці я і відкрив дверцята таксі, яке щойно під’їхало.
В моїй квартирі було холодно. Коли вона вийшла з душу, то уся тремтіла мов пелюсток. Її мокре волосся безпомічно лежало на білому мармурі плечей. Опоясана темним рушником, вона притулилася до стінки і мовчки розглядала кімнату. Я курив, і дивився на неї.
- Гарна квартира, – мовила вона. – Мені здали куток з великою неохотою. Я досі пам’ятаю обличчя ріелтора, яка глянувши у мій паспорт з пересторогою перепитала: «з Луганська?».
Вона підійшла ближче. Обняла за шию і викинула недопалок у прочинене вікно. Під її очима розтеклася туш. Невеличкі чорні посліди макіяжу робили її миле лице трагічним.
- Скажи мені: чим ми гірші від вас?
Куточки її вигорілих уст вигнулися до низу і очі зволожилися.
Я не знав, що відповісти. В таких ситуаціях ліпше цілуватися. Я так і зробив. Рушник з тонкої талії повільно сповз донизу. Її тремтяче тіло було холодним, а з кінчиків волосся досі стікала вода.
Після коїтусу я вийшов на балкон і закурив. Вдалині чулися переливи дівочих голосів, які співали гімн України. Співали нескладно, не попадаючи ні в такт, ні в ноти. Коли виконавці наблизилися до мого будинку, рожеве світло ліхтаря зненацька освітило їх. То були молоденькі дівчатка на доброму підпитку. Вони рухалися нестройним гуртом, виконуючи держану сальву та відчайдушно горлопанили, що положать свої душу і тіло за нашу свободу.
З кімнати донісся голос біженки. Вона кликала мене. Я підійшов і дівчина сказала, що хоче кохатися ще. Я притьмом заліз під ковдру. Дівчатам з АТО відмовляти не можна.
