Я вже давно переконалася, що щастя матеріальне. На смак воно солодке, як абрикосове варення, на дотик м’яке і пухнасте, наче плетена шаль моєї матері. Мелодійне, як слово «мама», котре не просто сприймається на слух, а проникає у самісіньке серце, сповиває теплом. Я захлинаюся від нього, коли мене обіймають маленькі рученятка Надійки або міцні й, водночас, ніжні руки Анатолія. Він приносить мені в ліжко каву і готує вечерю, шепочучи на вушко, що я найкраща у світі. А прогулянки нічним містом, коли він тримає мене за руку і наші пальці переплітаються у незрозумілу, але об’єднану фігуру, змушують мене ледь не ширяти над землею. Я справді ЩАСЛИВА. І ніколи не перестану дякувати долі за те, що дала мені так багато.
Що могло затьмарити моє щастя? Хіба що ті дивні сни. Іноді, прокидаючись посеред ночі в обіймах коханого чоловіка, я відчувала паніку. Не могла пригадати, хто я насправді. Все здавалося невідомим і чужим. Сідала на ліжку, якщо виходило звільнитися від рук Анатолія, котрі так міцно сплелися з моїм тілом. Глибоко дихала, іноді розмазуючи по обличчю незрозумілі сльози.
З часом звикла до тих жахіть, навчилася «мирно» співіснувати. Прокинувшись після чергової «поганої казки», навіть не розплющувала очей. Горнулася до чоловіка. Хіба тут, поряд із ним, зі мною може трапитись щось погане?
Щоранку я поспішала на роботу, а щовечора бігла додому, де одразу потрапляла у захисний кокон спокою і любові. Любов мені зараз була потрібна як ніколи. У мене почав рости животик, а мій чоловік так мріяв про сина.
Я довго відкладала похід до лікаря. То лавина термінових справ на роботі, то застуда Надійки. А одного дня Анатолій ледь не силоміць виштовхав мене до поліклініки. «Йди. Дізнайся, чи все гаразд. Нам потрібен здоровий хлопчик». Здається, він просто хотів спровадити мене із квартири. Щоб не заважала готувати сюрприз. Крізь сон я бачила, як чоловік тяг на балкон чималі коробки. Та й Надійка цілий ранок загадково посміхалася.
Стоячи в черзі до лікаря, я уявляла, яким буде моє повернення додому. І подарунки. Минулого разу, коли я розповіла Анатолію, що чекаю Надійку, він заставив усі кімнати квітами. Куди не ступи – натикаєшся на лілії або троянди. Лежачи на вузькій кушетці в кабінеті лікарки, я й досі відчувала п’янкий аромат Регале. Вона водила по моєму животу слизьким прибором УЗД, а я чекала вітань або фото ембріону. Чого завгодно, але тільки не цього…
- Ви не вагітні. У вас міома. Вона швидко росте. Без операції не обійтись.
- Все буде добре, - обіймаючи мене і легенько заколисуючи, говорив увечері Толік.
Блакитні кульки, котрими декілька годин тому була прикрашена квартира, я тепер бачила через вікно. Вони стирчали із сміттєвого бака. Білосніжне дитяче ліжечко склали і відправили на балкон, запакувавши в коробку від чогось іншого, більшого за розміром. А нові меблі лишили в дитячій. Коли Анатолій захотів повернути все на старі місця, Надійка влаштувала істерику. А як пояснити дитині, що речі теж мають здатність завдавати болю?
- Ми з усім впораємось. Разом. От побачиш.
Я мовчала, бо не могла озвучити свій найбільший страх. А якщо ці обійми останні…
Ми сподівалися, що однієї операції вистачить. Але це був тільки перший бій. Як пізніше виявилось, за життя.
- Вам дуже пощастило. Ми знайшли іншу, серйознішу хворобу. На цій стадії її ще можна зупинити.
Він довго говорив, а мій слух не сприйняв жодного слова. Усвідомлювала, що йдеться про моє життя. Але бачила в очах лікаря азарт дослідника, котрому пощастило потримати в руках неабиякий артефакт.
Після першої операції на мене чекало ще дві. Опритомнівши після останньої, я розплющила очі в абсолютно порожній палаті. Ні медсестер, ні Анатолія. Я не могла поворухнутися і просто безсило дивилася на білу стелю. Якщо це рай, то він напрочуд безликий.
Анатолій прийшов лише під вечір. Коли я знову міцно спала.
Дивно. Людський організм здатен звикати до всього. Навіть до болю. Я перестала відчувати своє тіло і час. А разом з ними і любов оточуючих. Якщо раніше чоловік навідував мене щодня, то тепер, прокидаючись після чергової «кінської» дози ліків, все частіше бачила порожню палату. Елітну, але порожню.
«Толічок у відрядженні. Заробляє тобі на лікування», - приносячи їжу, говорила свекруха. При цьому у неї був такий вираз обличчя, ніби я до кінця віку буду її боржницею. До кінця… Чомусь, коли промовляєш ці слова, кінець здається так далеко.
Я просто чекала на чоловіка, ведучи безкінечні діалоги з мовчазним телефоном. Намагалася слідувати модному віянню і мислити позитивно. Пригадувала щасливі моменти нашого з Анатолією спільного життя. Сердилася на себе за забудькуватість. Коли він вперше мене поцілував, яку обітницю дав у день весілля? Яким було перше слово нашої доньки? Завжди не вистачало кількох спогадів. Картинка виходила яскрава, але не цілісна. Як неякісний фотошоп.
А ледь звівшись на ноги, я пішла в мандри.
Якось, блукаючи подібними як близнят коридорами, зустріла свою колишню однокласницю, Ілону. У такому ж рожевому лікарняному халаті. Правда, колір її вбрання здавався насиченішим, а щічки – рожевішими.
- Наталко, я тебе не впізнала, - зізналася вона.
- Буду багатою, - натягнуто посміхаючись, пригадую своє вранішнє відображення у дзеркалі: обтягнутий шкірою череп, синьо-коричневі смужки під очима, зібране у нерівний пучок тьмяне волосся. На щоках навіть з’явилися ямочки, про які я завжди мріяла. Але вони мають нездоровий, непривабливий вигляд. Здається, щоки скоро просто проваляться кудись у середину.
Але такою я хоча б себе впізнаю. Бувають дивні моменти, коли мені здається, що це не я. Що із дзеркала на мене дивиться інша людина. Знайома, але чужа. Ці відчуття швидко минають, лишаючи по собі гіркий осад. Кілька днів ходжу отруєна незрозумілими сумнівами. Як я можу бути не собою?
Ілона тут через апендицит. Щоб її не лякати, я теж говорю про апендицит і незначне ускладнення після операції. Ілона запрошує мене до своєї палати. Я покірно йду. Мене до неї тягне. Хоча не можу пояснити, чому. Насправді ми ніколи не були близькими подругами.
Ілонка пригощає мене апельсинами і знайомить зі своїм нареченим, Олегом. Я впевнена, що бачу цього хлопця вперше. Але у нього такий знайомий голос. Ніби ми раніше вже пересікалися.
Кілька годин поспіль пригадували шкільне життя. Я кивала Ілоні і піддакувала, з жахом усвідомлюючи, що не пам’ятаю багатьох подій. Що зі мною? Перевтома чи хвороба вже атакувала мій мозок?
Побачивши, як я, підводячись, похитнулася, Ілона запропонувала мене провести. Я відмовилась. Дещо різко. Боялася її образити. Але показати, в якому я лежу відділенні, боялася ще дужче.
Толік щодня мені телефонує, але хіба мобільний замінить живе спілкування? А чуючи в телефонній слухавці голос Надійки, я починала ревіти. На тому кінці дроту схлипував тоненький дитячий носик.
- Мамо, тобі дуже болить?
- Ні, люба. Все добре. Мама просто за тобою сумує.
Співрозмовник з мене зараз був кепський. Але я не могла лишатися насамоті. Я не просто спускалася на кілька поверхів. Наче чарівна принцеса, я потрапляла в інший світ. Барвистий і затишний, оповитий любов’ю. Смішно пригадувати, але колись я жаліла Ілону. Бідолашна не має вищої освіти, їй постійно нещастить з роботою. У неї сварлива, постійно невдоволена життям і власною донькою, мати. Та й той будівельник ходить за нею наче приклеєний. Невже вона не варта ліпшої пари? Від нього постійно тхне бензином. Здається, я завжди ненавиділа цей запах. Його не розбавляють навіть міцні чоловічі парфуми. А Ілонка ніби цього не помічає. Тулиться до нього і посміхається. Окреслює райдужні картинки майбутнього. Іноді її оптимізм дратує. А інколи так хочеться позичити крихту.
У неї все краще, гармонійніше, щасливіше. Навіть квіти в моїй вазі в’янули набагато швидше, розсипали по підвіконню зморщені пелюстки.
Тішили спроби Ілонки мене відгодувати. В її палаті на мене завжди чекали домашні сирники і густий курячий бульйон. Спробуй піти, нічого не скуштувавши – нанесеш колишній однокласниці смертельну образу. Все-таки Ілонка – справжня подруга.
Мушу визнати, що й стосовно будівельника я помилялася. Олег належить до тих осяйних і відданих людей, поряд з якими, нехай скромне, але завжди свято. Він лишає у супермаркетах половину своєї зарплатні, але на тумбочці його дівчини завжди фруктова виставка. Багато в чому він поступається моєму Анатолію. Але він тут, в лікарні, поруч зі своєю дівчиною.
Олег вмощується у Ілонки в ногах, вкриває її теплим картатим пледом і читає анекдоти. Різними голосами, вдало пародіюючи відомих політиків. Йде тільки під вечір, коли його виганяє войовничо налаштована медсестра.
Одного разу я теж заснула під тим пледом, розчинивши у сні всі свої проблеми. А потім хвилювалася, що Ілонка з Олегом здогадаються, що зараз мені зовсім погано.
Якось, повертаючись до своєї «казки», я застала порожню палату. По-армійськи застелене ліжко без постільної білизни, на сірому чохлі подушки піт проїв плями, тьмяні візерунки - відбитки хвороби.
- Вони поїхали, - повідомила санітарка, сунувши мені до рук аркуш. Записку від Ілони:
«Вибач, що не попрощалася. Де твоя палата? Ми не змогли тебе знайти.
У мене ще й досі тримається температура. Лікарі говорять, десь в організмі йде запальний процес. Вони не хотіли мене виписувати. А Олег мене викрав. Сказав, що я йому потрібніша».
Вона бажала мені швидкого одужання. Лишила номер свого мобільного. На який я ніколи не подзвоню.
Без Ілонки тепер хоч вий вовком. Лікарі не роблять конкретних прогнозів. Перестраховуються, тому, оперуючи науковими термами, ніколи не зізнаються, чи це вже кінець, чи я досі маю право сподіватися.
Посилились ті незрозумілі сни. Атакували мене із посмішкою тирана. Прокидаючись, відчувала, що щось не так, неправильно. Але що з цього? Певно, так «незручно» почувається кожен смертник.
Свекруха більше не навідується. Одна з медсестер зізналася, що та вкрай наполегливо розпитувала в неї, чи моя хвороба не заразна. Пам’ятаю, приходячи, вона відсовувала стілець майже до вікна. І на ній завжди були рукавички.
Друзів не видно. Та, насправді, я їх і не заводила. Все відкладала на потім…
Чекання зробило мене нервовою. Від доторків чоловіка тепер віяло холодом і відстороненістю. Приносячи квіти і фрукти, він, за звичкою, цілував мене в чоло. Але його обійми ставали все слабкішими. Останні дні руки Анатолія ледь торкалися моїх плечей. Він боїться зробити мені боляче чи йому неприємний запах ліків і мої постійно спітнілі долоні?
Анатолій нервував, коли я запитувала його про роботу. Кілька разів він помилявся, називаючи дати своїх відряджень. Я списувала все на перевтому. Він не може мені брехати.
Коли я попросила чоловіка лишитися зі мною на кілька днів, той роздратовано нагадав, скільки коштує моє лікування. Розбив моє теперішнє життя на цифри.
- Вибач, - прошепотіла я, тулячись до його теплих грудей. Останнім часом мені постійно бракувало тепла. – Я невдячна.
- Ні. Це ти вибач. Я просто хочу, щоб у тебе все було гаразд. Щоб ти одужала. Тоді ми десь поїдемо. На море, так? Ти ж хочеш на море?
На море не хотілося. Сила тяжіння наполегливо опускала мою голову на подушку. Я боялася сну, але не мала сил йому опиратися. Підкорятися іноді теж буває приємно.
Одна із санітарок в лікарні мала циганське коріння. Правда, ніколи не підкреслювала цього колоритним одягом. Про її належність до ромів свідчила лише довга чорна коса і смаглява шкіра. Пацієнтки часто просили її поворожити. Інга завжди відмовляла. Але цього разу чомусь здалася.
Новини у лікарні розлітаються ледь не зі швидкістю світла. Щоб не привертати увагу лікарів, до палати в кінці коридору по черзі заходило не більше трьох жінок. Пішла і я…
Здається, я завжди боялася циган. Не можу пояснити чому, але в їхній присутності по шкірі проходив мороз. Відчуття, наче тебе кинули у крижану воду і не дають змоги вибратися на поверхню.
Примусила себе підійти, простягнути їй руку. Інга двічі провела пальцями по моїй долоні. Ніби намагаючись розрівняти лінії.
- Ти не ти. Інша, чужа, зболена. Не зникає тільки те, що дається від народження.
- А що дається від народження? – пробурмотіла я, зовсім не розуміючи її слів.
- Ім’я, - циганка стисла мою руку. Ледь не до болю. – Ти пішла порожньою стежкою. Змінила долю. Несеш чужий хрести. А чи не буде він для тебе затяжким?
- Що?
- Ти змінила долю… Я нічим тобі не допоможу.
- Як це змінила? – тамуючи тремтіння в голосі, запитала я.
Але Інга вже випустила мою руку, перекинувши увагу на іншу жінку.
У перерві між черговими прийомами потужних ліків я відпросилася додому. Навіть написала розписку, що сама відповідатиму за своє здоров'я. За три місяці я бачила Надійку не більше п’яти разів. Її приводила чужа жінка. Нянька. Понад усе в світі мені хотілося побути з донькою, приділити Надійці час, яким я вже не розпоряджалася.
Десь з півгодини я розгублено стояла на зупинці біля лікарні. Толік не піднімав слухавку. Пролітав перший несміливий сніг, він лягав на темну землю нерівними смугами. Чорного все одно виходило більше. Як у житті.
Я ще не встигла розповісти йому про своє повернення додому. Так навіть краще. Сюрприз.
Грошей на таксі не було. Сіла в маршрутку. На центральній вулиці велися ремонтні роботи. Комунальні служби надолужували те, чого не встигли зробити за теплої пори року. Автобус зробив зайве коло вузенькою, не заасфальтованою дорогою. Я зійшла на Липневій. Ноги самі привели до будинку Ілони.
Вони були на вулиці. Ілона і Олег. Чистили подвір’я. Обмінюючись веселими репліками і тулячись одне до одного.
«Я тебе кохаю», - написав гілкою на покритій снігом частині дороги Олег.
«І я», - ставши навшпиньки і поцілувавши його в чоло, дописала Ілона знизу.
Ілонка, Ілонка… Яка ж у тебе все-таки щаслива доля.
Не знаю, як довго я стояла посеред своєї кімнати. Здавалося, хвилини завмерли. Як і моє дихання. Все намагалася усвідомити, що тут більше немає нічого мого. Навіть запахів. На тумбочці лежали речі чужої жінка, її сукні висіли у шафі, її нічна сорочка лежала на моєму… на нашому з Анатолієм ліжку. Дійсність, яку так хотілося сплутати з оптичною галюцинацією. займ на карту без отказа
Не піднімаючи голови, Надійчина нянька, Тетяна, запитала, що я буду на вечерю. А Надійка, обхопивши рученятами мою ногу, розповідала, як вони з Тетяною весело проводили час.
- Якщо вночі піде сніг, завтра ми ліпитимемо сніговика, - притуливши до вуст тоненький, з нафарбованими нігтиками пальчик, видала головний секрет моя донька.
Вечеряли пересоленим пюре і підгорілими котлетами. Анатолій нервово посміхався і вже вкотре запитував, як я себе почуваю і чи не краще мені знаходитись під наглядом лікаря. Тетяна, подаючи страви, ніби випадково, надто сильно притискалася до мого чоловіка. Ставлячи переді мною вечерю, вона голосно, майже зі злістю, гримнула тарілкою.
Коли я повернулася до своєї кімнати, Тетяниних речей там вже не було. Вони зникли без жодних пояснень. Так хотілося переконати себе, що їх там ніколи й не було.
Мрія Надійки здійснилася. За ніч місто вбралося у пухнастий білий кожушок. Сонце нагріло термометр на вікні до + 5° С, зробивши сніг піддатливим і липким. Чудова погода для прогулянки. Але я лишилася в будинку.
- Я занадто слабка для таких розваг.
- Ми без тебе не підемо, - сказав Анатолій.
- Ідіть. Надійка так хотіла зліпити сніговика.
- Ти впевнена? Добре почуваєшся?
- Так.
Але чого варті ті слова, якщо ти ледь можеш звестися на ноги?
Анатолій поцілував мене в чоло. Посміхнувся. Здається, полегшено.
Довелося спостерігати за ними із вікна. Як у вмілих руках Тетяни незграбна снігова баба перетворилася на Снігову королеву. Як весело вони грали у сніжки, як Тетяна витрушувала сніг із куртки Анатолія, як поправляла Надійці шарфик.
Скрутившись калачиком на ліжку, яке й досі пахло чужою жінкою, я довго ридала. Зупинилася лише тоді, коли прийшла Надійка і лягла поруч.
- Таня каже, що тебе скоро не буде. Це як?
- Я поїду.
- Далеко?
- Далеко.
- В Америку?
- В Америку, - погодилась я.
- А ти повернешся?
- Обов’язково.
Надійка підповзла ближче і поклала голову мені на живіт.
- Таня хоче, щоб я називала її мамою. Можна?
У скронях загуло. Наче поруч пронісся швидкісний потяг. Як так можна? Я ж іще жива…
- Називай.
Монотонний голос лікаря змушував мене позіхати. Я проґавила усі ті наукові терміни, його прогнози. Почала прислухатися до розмови лише тоді, коли він перейшов на «людську мову».
- Якщо бажаєте лишитися вдома, я не заперечуватиму.
Від згадки про те, що мені доведеться повертатися у «щасливий дім», в якому для мене вже зовсім немає місця, стало не по собі.
- Ні. Краще я побуду під вашим наглядом. Тільки прошу, переведіть мене до загальної палати. Інакше я помру від нудьги.
Голосно повторивши останнє речення, я засміялася. Але лікарю, вочевидь, жарт не здався смішним. Коли він вкотре нагадав, що я маю всі шанси одужати, мені знову стало страшно. Чого я боялася більше: піти чи цієї малесенької надії лишитися? Як жити далі? Як зберегти те, що розвалювалось у мене в руках?
- А що робити зараз?
Моє розгублення він витлумачив по-своєму.
- Лікуватися і чекати.
Я повернулася у спогадах до життя, яке мала ще кілька місяців тому. Улюблену роботу, доньку і чоловіка, котрому була потрібна.
- Здійсніть те, чого б вам хотілося найбільше.
Здається, цими словами він вже виносить мені вирок. Ті незрозумілі закарлючки, котрі лікар писав у моїй медичній картці, певно, означають лише одне – пацієнтка приречена. .
- Помінятися долями, - подумала я вголос.
Лікар зняв окуляри, протер їх краєчком халату.
- Шкода, що це неможливо.
Чомусь мені захотілося заперечити. Не знаю. Певно ліки породжують багато дивних думок.
Покірно опускаю голову, киваю.
- Ви праві. Неможливо.
