По приїзді на ферму ми відразу прийняли гарячий душ та перевдягнулися, мокрий забруднений одяг віднесли у пральню. Вже схилялося до вечора. За вікном - поперемінний дощ, швидкі темні хмари та поскрипування дерев від вітру. Як виявилося, ми не одні, хто цієї передвечірньої пори нудьгував через погоду. Тож ближче до вечора всі, хто перебував у садибі, зійшлися внизу і крутилися то на кухні, то у вітальні. Господар розтопив камін, а я з чоловіком взялися за готування вечері. Цього разу нам захотілося чеської традиційної страви: тушкованої телятини на соусі зі сушених грибів та картопляними кнедликами. Фінни спочатку ходили навколо нас, підозріло зиркали на плиту та морщили носа, та потім, коли грибний аромат поширився на всю світлицю, поцікавилися, як смакують такі лісові гриби, бо у них, як не дивно, грибів повні ліси, але вони їх не збирають і не їдять, бо бояться, на відміну від помішаних на грибах слов´ян, отруїтися. І поки ми отак всі разом готували свої страви, завдяки звичайній цікавості розговорилися і не надто говіркі фінни. А потім до розмови приєдналися ще й господар з дружиною, котрі хоч і знали, як смакують гриби, які збирають, та їхню увагу привернули щойно витягнені з паруючої каструлі подовгувасті буханці з картопляного тіста - кнедлики, які я за чеським звичаєм краяла ниткою на акуратні рівні скибки. Фінн, який щойно розклав на тарелі тонкі шматки вудженого лосося, тим часом витягнув щось з морозилки і тріумфально поставив на стіл:
- Ось, натурпродукт з Фінляндії! - і потер на радощах долоні - посеред стола засяяла ще вкрита інієм плящина горілки.
В такий вечір, коли за вікном справжнє "весілля чортів", бо вітрище виє вовком і дерева гнуться у три погибелі, кланяючися на всі чотири світові сторони, їжа і міцні напої смакують по-особливому. Повечерявши на славу та захмелівши, ми сиділи у світлиці за великим столом, грали в карти і розказували веселі пригоди з подорожей. А коли ми, вже дещо втомлені від гучного застілля, порозсідалися по м´яких кріслах навпроти каміну, дружина господаря подала нам каву з
коньяком та сіла за старовинний рояль, що красувався в правому куті просторої вітальні. Її руки ковзали по клавішах і вичаровували з-під них заспокійливі тони ноктюрнів Шопена та похмуро-романтичних сонат Бетховена. Лише згодом господиня наважилася грати мелодії досі нечувані, під які поволі, ніби трохи соромлячись, несміливо затягла старих естонських пісень і меланхолійних балад про втрачене щастя та нездійсненні мрії.
Чи то тужливий спів та тихі, ніжні звуки фортепіанної музики, що заколисували, чи то тепло та приємне потріскування дерева, що згоряло у вічно голодній, криваво-вогненній пащі каміна, чи то жалібне скигління тяги в комині, чи то випитий коньяк, що блаженними, гарячими хвилями розливався по знеможеному тілу, чи то моя, врешті-pешт, цілковита фізична і психічна втома, яка накопичилася за останні, насичені подіями та враженнями, дні та майже безсонні і тривожні ночі, чи то все вкупі взяте, нарешті, таки здолали мою пильну й вічно насторожену свідомість - і я відчула, як починаю загрузати у м´яких тенетах благодійного сну, що звільняє від сум´яття та бентеги..
28.
..Чую дзвінкий, лункий чоловічий голос. Здригаюся. Я цей голос знаю, дуже добре знаю - і саме він лунає за моєю спиною. Кличе мене по імені. Ні-ні, неможливо, аби таке стало реальністю - цей голос надто знаний, надто відомий, аби звертався саме до мене. Мабуть, причулося. Пришвидшую крок, бо онде рятівний натовп, що тече рікою широким, велелюдним проспектом у великому місті - чи то Прага, чи то Львів - не розібрати, лише бачу, що вулиця знайома і водночас незнана. Вливаюся в людський потік з надією, що між людьми буде безпечніше, пливу за його течією. І знову цей чіткий, гучний басистий тембр, що різко, наче стусан мiж лопатки, вривається в мої легені, відбирає дихання. I я завмираю посеред тисняви. Боюся озирнутися. Згори немилосердно періщить спекотне серпневе сонце, я стою розгублена і насторожена, натовп от-от знесе мене, примусить знову плисти з ним. Не знаю, що робити. Страшенно хочеться сховатися від цих нещадних променів та штовханини звідусіль, щонайшвидше вирватися з того стовпотворіння та пірнути у прохолодну тінь парку, що зеленіє осторонь. Треба мерщій туди! Напружую своє тіло, починаю проштовхуватися. Знову чую той голос. Вже ближче. Моє тіло, яке щойно силоміць проштовхувалося через натовп, застигає в напівривку - той голос зізаду примусив мене зупинитися знову. Раптом відчуваю шпаркий дотик чиєїсь руки на плечі - оголена шкіра, яку прикривають лише тонесенькі бретельки, надто вразлива. Цей дотик остаточно вибиває мене з колії. І я стою, мов прикована, боюся озирнутися і лише зіщулююся від болю, котрий завдають все нові й нові удари та поштовхи плечей i ліктів юрби. Знову чую своє ім´я - той близький голос блискавично пролітає крізь моє тім´я і вражає у саме серце.. Oбертаюся. Переді мною - Він! Серце - ані стукіт - впізнало Його відразу і безпомилково. Хоча я й ніколи й не бачила Його наживо, лише на плакатах та телеекранax, і чула його голос лише з радіо чи магнітофону, проте серце вже знало, що переді мною ніхто інший, як Він! Кумир, ідол, саме божество всіх моїх юних ровесниць і його фанаток! І Він, такий молодий, з променистими очима - тут, переді мною, реальний!!! А-а-а! Судомно ловлю подихом повітря, кров знову шалено пульсує, хапаюся за скроні. Та за мить уже зачудовано вдивляюся в Його обличчя, вивчаючи кожну рису до найменшої дрібнички - хоч і намагаюся, та не можу знайти бодай якусь недосконалість.
- Це ви мене? - ніяковію і засоромлено опускаю погляд вділ, аби лише не зирити в ці незбагненної ясності очі, і мимохіть зачіпляюся поглядом за струнку хлопцеву постать, його підтягнутий живіт та зупиняюся на потертих та трохи подертих світлих джинсах - саме на рівні кишень та ширінки. Від того спалахую ще дужче.
- Так, саме тебе. Будемо краще на "ти"? Адже ж ми ніякі не поважного віку пан та пані, чи не так? Та годі тобі вже червоніти, бейбі! - і підморгнув, зіщулюючи свої котячі очі в чорну пухнасту риску вій. - Ходімо! - і, не чекаючи на мою відповідь, чіпає мене за руку й тягне геть з натовпу.
Плентаюся за ним, наражаючися на бездушні погляди зустрічних та болючі штрикання їхніх ліктів. Але те, що діється навколо і як потерпає моє тіло, мене тепер не обходить. Бо в мене підгинаються ноги, трясуться коліна, мене кидає то в жар, то поливає студений піт, захлинаюся і млію не через те, що рухаюся супроти велелюдної течії, а лише від думки, що то - ВІН - моя мрія, моя зірка, моя суперстар, моє все! Бо про що ще може мріяти звичайна, нічим непримітна шістнадцятилітня юнка, як не про свого найжаданішого кумира, у якого вже давно безтямно закохана? І от - він тепер зі мною! ЗІ МНОЮ! І ми йдемо швидко, майже біжимо - він попереду, спритно звиваючися поміж юрбою, наче змій, а я - позаду нього, як вівця, яку ведуть на убій, задурманена ароматом його розімлілого на сонці тіла та флюїдами, що випромінює його незвичайна особистість, його харизма, його слава і його сила, спроможність підкорити будь-яку особу жіночої статі лише одним поглядом.
Нарешті вибираємося з натовпу і відразу чомусь опиняємося не у зелені парку, а біля моєї школи, де навчаюся. Заходимо в її широкий і світлий, викладений білими бетонними плитами, двір. Але чомусь цей двір - добре ж його впізнаю - чомусь він не чотирикутний, але п´ятикутний - правильної форми п´ятикутний двір! Зупиняємося прямо в самому його центрі.
- Що це все повинно означати? - набираюся сміливості, знову жадібно задивляюся на хлопця, який уважно роззирається довкіл. І поки він роздивляється, я намагаюся відгадати, про що він так зараз думає і звідки він, цей всесвітньо відомий іноземець, тут у нашому далеко не столичному, хоча й славному, стародавньому, проте тепер типово совковому місті взявся.
- Ти здивована, чи не так? - раптом встромив свій погляд у мене. - І хочеш запитати, мабуть, чому саме тут, у місті зі знаком Лева?*
- Чому? - дивуюся ще більше.
- Бо місто з цим чи під цим знаком - твоя доля. - ледь усміхається.
- Що це за.. загадки? - заікаюся, бо починаю бентежитися.
Та хлопець вже знову роззирається довкіл, не зважаючи на мій щирий подив та одночасний захват.
- Геральдичні та гороскопічні, хочеш сказати? О, геральдика та астрологія - древні науки, мудрість, закодована у символах. Знак Лева - королівський. Він є п´ятим знаком зодіаку, є символом Вогню. - відповідає юнак і ніби мимохіть додає, - Знаєш щось про символіку числа "п´ять"?
- Число п´ять можна зобразити як нашу долоню чи як п´ятикутну зірку. - відповідаю, не надто замислюючися, бо відчуваю, що ця незвична розмова починає мене розважати. - Як, наприклад, радянська червона зірка, що на стіні у вестибюлі цієї школи, хі-хі! - вже зовсім бездумно бовкнула.
- Кривава, ненажерлива зірка! - зробив зауваження і усмішка зникла з його уст. - Її час догасає. Ну, добре, не будемо зараз про те, що лише в майбутньому. - вже поблажливіше додав і знову на мене пильно задивився. - Знаєш, де ми зараз знаходимося?
- У нашому Пентагоні! Так ми називаємо нашу школу через її форму, яка нагадує фортецю.
- Ну, і..? - його сяйливі сині очі проштрикували мене допитливими іскорками.
- Ну, і пентаграму - це маєш на увазі? - не розумію цього запитання.
- А знаєш, що символізує пенталон**? - дивиться ще уважніше.
Заперечливо хитаю головою, присоромлена.
- Бачу, тобі ще зарано знати такі речі. Тобі ще як підлітку треба довго навчатися. А про пентаграму ти зауважила влучно. - примружився, вичікуючи моєї реакції.
- Але ж це не зірка, а наш Пентагон! Наша школа! - поправляю його я.
- Ага-ага, ось це і є ваш розсадник знань та освіти.. - і усміхнувся. - Цікаво-цікаво.. - похитав головою і його темно-каштанова чуприна впала йому на чорні брови, від чого моє серце зм´якло вже зовсім. - А те, що ми знаходимося в самому осерді цієї зірки, ти ще досі не зауважила, ні? І що, вчишся ти сумлінно, багато знань набралася? Чи ти краще любиш так трохи "поза школу"? - і закліпав тими своїми віями-стрілами, усміхаючися.
- Люблю багато читати.. і щось собі писати.. - ще більше знічуюся та починаю почуватися як на шкільному іспиті чи якийсь піддослідний кролик.
- Не зовсім правильно. - лукаво посміхаючися, влучав прямо в душу. - Ухиляєшся від відповіді. Як завжди. Ну, що ж. Твоя воля. - i відійшов подалі, почав проходжатися вздовж периметру школи, задивляючися то тут, то там у величезні вікна.
- Тут у нас часто проводяться урочистості. - ляпнула я аби щось, вже зовсім гублячися сeред його недвозначних натяків.
Моя небесна, осліплююча зір і розум "селебріті", моя неземна "суперстар" озирнулася в мій бік, непоспіхом підійшла до мене.
- Ти, мала, cлухай уважно. - вів своє безцеремонно далі, на зважаючи на те, що вже повністю заморочив мені голову своїми недомовками. - Ти ж хочеш успіху в житті, чи не так? - і схопив мене за руку, ведучи в бік сходів під дашком.
- Який ти маєш на увазі успіх? Такий, яким користуєшся ти? Всесвітня слава і популярність? - не хотіла здаватися я, дрібочучи за ним у босоніжках по бетоні.
Ми різко зупинилися. Хлопець глипнув на мене, вже без усмішки.
- Ще не здогадуєшся? Ти маєш в серці вогонь, не загаси його, не дай його у себе вкрасти! - і почав підходити до мене впритул.
I я під натиском його пильного погляду почала задкувати вверх по сходах, ось вже опиняюся на площадці, вже торкаюся спиною стіни - тупик - відступати вже нікуди. А хлопець лише дивиться і поволі „наступає". В моїй душі почало творитися казна-що: я мліла від погляду в ці заворожливі, неземні очі кольору далекого, просяяного сонцем арктичного неба, танула під їхніми ясними і заодно безжальними променями - і не зчулася, як все набрало шаленої швидкості. Чи то навпаки сам час зупинився? Хлопець схопив мою руку і приклав її на своє обличчя - мої пальці ніби ошпарилися льодом і водночас відчули надзвичайно пружнy оксамитність його шкіри. Мої коліна затремтіли, знизу живота піднялася гаряча хвиля. Я знала, що мій ідол був набагато років старшим за мене - його біографію колись вичитала в одному журналі - але він виглядав таким юним, наче був майже одного віку зі мною і від того здавалося, що такі люди, як він, ніколи не старіють - вони молоді вічно! Тож коли юнак прошепотів мені щось незнайомою, мабуть, його рідною мовою, мені це вчулося як якесь примовляння-закляття. Від його заворожуючого, гіпнотизуюючого шепоту, що нагадував шелест, я вже не могла встояти i ще дужче втискалася у стіну, мою останню опору. Ні, не можу втриматися - і ось моя рука вже гладить хлопцеве обличчя і тремтить, боячися доторкатися до тієї живої нереальності. Чую, як він ловить своїми прyжними і заодно м´якими устами мої пальці, ніжно їх цілує і легенько покусує. Чую, як всередині мене здіймається потужне, вулканічне цунамі, накриває з ніг до голови і - нема на те ради, ця сопка самовільно вибухає, розриває мою душу на мільярди атомів по всьому Всесвіті і всі вони тепер кричать-благають: "Візьми мене! Візьми мене негайно! Я - твоя!" Хлопець, знаю, все те відчитує з мого розімлілого погляду - бере мої руки і кладе собі на плечі. Мої пальці дико та імпульсивно ковзають по них, ніби досі не ймуть віри, що можуть по-справжньому торкатися цієї істоти, гладити та болісно впиватися, залишаючи глибокі вм´ятини на її широких раменах. Його обличчя нахилиляється до мого.. Ах, той цілунок - перший в житті і такий відразу гарячий, шалений, тривалістю у цілу Вічність - сравжній! Mною вже наче протікають і вібрують всі електрострумені нашої планети, тіло і душа набувають надзвичайної легкості - хочеться злетіти. Хлопець щільніше притискається до мого стану, розгойдує його в плавному танцювальному ритмі, потому якось умудряється втиснутися між мої стегна.. Враз мене різко піднімає на руки, і мої ноги самі, мов дикий плющ, обплітають його пружний стан.. і.. я чую біль, млосний біль, але від плавної ритмічності хлопцевих порухів і від одного лише усвідомлення, що ця довгождана мить найближчої близькості вже настала, біль поступово вщухає, змінюючися досі незнаним, солодким шалом, що заполоняє все моє дівоче єство.. Крізь вогненні спалахи в очах блискавично усвідомлюю, що ось Він, цей хлопець, цей мій ідол, це живе втілення моєї мрії, мого кохання, взяв собі мою дівочість, добув мою цноту, а я віддалася йому, своєму першому в житті чоловіку, з дикою, небувалою хіттю - і від того мене огортає шалене, неперевершене відчуття блаженства.. Та ось мої думки уже летять шкереберть і я, вже не думаючи ні про що, лише приймаю насолоду і віддаюся, віддаюся до знемоги! Ми кохаємося то ніжно, то палко і пристрасно - і кожен рвучкий порух є рівнозначний відриву від землі й дух захоплюючому злету - і я вся, вce моє тіло, душа і доля тепер горіли, бо були в його дужих обіймах, в його руках. І коли вже ось-ось, здавалося, ми і наші душі воїстину зіллються у єдиному, найвищому пориві, я..
прокидаюся.. Банально прокидаюся, чорт би побрав! „Це був сон, знову хіба лише сон! Як же так?!“ – кліпаю очманіло ще заспаними очима і важко віддихуюся від того, що щойно наснилося. "Та що це за фігня?! Якась еротика, бляха-муха.. До чого? Якийсь повний абсурд, чортівня! I cнишся, заразо клята, знову мені снишся!" - злощуся подумки і обтираю спітніле чоло. А у грудях - знову тупий, кам´яний біль. "Проклинаю тебе, проклинаю, що знову посмів потyрбувати мене таким зухвалим, ганебним чином!".
А де ж мій чоловік? Спохоплююся від дошкульних думок і шукаю його очима по ледь освітленій світлиці - полум´я в каміні вже майже згасло, лише жаринки ледь блимають, потріскуючи. А, ось він де! Спить собі у сусідньому кріслі, прикритий пледом. A ось і перевернута склянка, що, видко, випала йому з руки і закатулялася під ноги. Добре, що не розбилася на друзки, а то би можна було і поранитися. Зауважую, що у світлиці, окрім мого чоловіка, вже нікого нема, мабуть, господарі та фінни вже порозходилися по своїх спальнях.
"Ух!" - тяжко видихую я, потираючися обома руками від холоду.. "А таки холодно, чорт забирай! А уві сні ж як було гаряче! І що це знову за сон? Все у нім переплелося: моя юність і недавнє минуле.. " - намагаюся дати до ладу свої розбурхані думки. "В цім сні мені шістнадцять і я вже по-справжньому кохаюся з чоловіком! Але ж це якийсь парадокс. Ні, справжній абсурд! Бо ж у моєму реальному житті все було інакше! Саме в цьому віці я заріклася, що свою цноту нікому так легко не віддам! Tільки після весілля та лише коханій людині. Ха-ха! Чортзна-що, справді якась дідькова мара!" - мені стає соромно за свої думки, але ж який цей сон був приємний, до біса приємний..
Раптом у вікні спалахує блискавка. Через мить вдаряє грім. Лякаюся, дивлюся у вікно: вітер не на жарт розлютувався - дерева гнуться аж до землі і зловіщо скриплять. Починається гроза. Блиснуло ще раз. Hа цей раз розряд небесної електричної енергії триває довше - і цієї миті я на подвір´ї начебто щось зауважую: не знаю, чи справді це бачу, чи знову привиджується - там, попід брамою начебто маячить, обіпершися об тин, якась постать у темному - її бліде обличчя задивляється на будинок..
місто зі знаком Лeва* - герб Львова і Праги зображають лева.
Пенталон** - (з грецьк. пента - п´ять; голон - цілий) - натяк на систему, що за аналітичною психологією символізує "мандалу", у якій об´ємно охоплені архетипні психічні рівні особистості, виражені чотирма аспектами (принципами) "біос", "герос", "логос", "ерос" та п´ятим, центральним "мiстос“; психічна "мандала" теж зображає взаємні стосунки між базовими, орієнтаційними чотирма функціями-інстинктами, вираженими в архетипах "персони", "тіні", "дитини" „анімусу/аніми“ та "Самості", центрального архетипу цілісності особистості.
