— Усе наше свідоме життя — це різниця між надіями і спогадами. І чим відчутніша вона, тим людина нещасніша, — лагідно мовив Пилип, умиваючи хвору дружину. Я, Оксаночко, щасливий: тебе зустрів, покохав, народили-випестили діток… Знайшов місцинку, де невдовзі закладемо свій хутір, поставимо пасіку — ти ж любиш бджілок — і запросимо однодумців. А що, хай підхоплюють справу…
— Вірю, вірю, фантазере мій, — зібравши останні сили удавано легко мовила дружина. — Посади мене, помилуюсь блакиттю неба, хмарками… Шкода, що дерева до наших вікон не дотягуються.
— Ось трохи зачекай, будемо між кронами раювати, тільки вже фруктових дерев… Лікарі кажуть, що невдовзі одужаєш.
— Певно, що так. Зараз значно краще почуваюсь. Ти, Пилипчику, на мене не зважай, навідайся до свого хутора, деревця полий, подихай повітрям, просякнутим запахом духмяних трав… Ой-й…
— Що?..
— Ні-ні… Ненароком я. За звичкою вже… Я… Ну, біжи. Біжи…
Поставив біля хворої ліки, їжу, напої. Про всяк випадок попередив сусідів, що на кілька годин відірветься від своєї Оксаночки. Схопив завжди готовий у дорогу рокзак з городньо-садовим інвентарем та сухим пайком і метнувся до ліфта. А той лише з першого поверху почав підніматися. Тож махнув на нього рукою і — униз, східцями.
“Ех, шкода, що у дружини забув запитати, як же ми хутір свій назвемо”, — подумав він, заходячи до вагону електрички.
— …От прислухайтесь: Дубняги… Березняги… Липняги… Осняги… — вже вголос прорвалось з глибин його душі.
— … Галюни, Дідуни, — чавкаючи жуйкою, у тон йому промимрив якийсь парубок і заткнув свої вуха навушниками від кишенькового програвача.
— А-а-а, байдужі й душевно кострубаті… Це ж не тільки назви балок, це ж — Україна бринить у них. Чуєте?.. Нічого не чуєте, бо… бо вуха позатикали і сіпаєтесь, наче у конвульсіях.
— І вже про себе подумав: “Верблюди. Тільки й того, що не колючки, жуєте. Краще б у написи на обгортках тих жуйок вчитались— речовина в них є, що руйнує розум ваш”.
Не зчувся, як дістався облюбованої місцини, на якій, за його переконанням, мав бути український райський хутір — з вишнями, яблунями, грушами, абрикосами, соняхами, кавунами, гарбузами і… пасікою. Як же українцю без меду!
Несподівано з неба засіялась мжичка, тепла й лагідна. Пилип з дитинства любив такі ось літні дощі. Батьки часто міняли села, шукаючи кращої долі, і тікали від переслідувань за колишнє відносно заможне життя їхніх предків.
А йому, Пилипкові, всі ті села і хутірці щоразу ставали рідними. Часто, коли моросив дощ, чимчикував за село, клав одяг у якесь сухе місце і досхочу бігав по траві, лягав на неї, теплу й м’яку і, розкинувши руки та ноги, примруживши очі від крапель дощу, оголеним тілом всотував живодайну силу небесної вологи, прислухався як мжичка масажує усе його єство.
Здавалося, Сам Творець тими краплями лоскотав його шкіру і плекав чоловічу силу. Дякуючи сусідській бабці, яка йому — тоді ще отрокові — порадила, як і за голодного життя можна залишатися справжнім хлопчиком і зрости жаданими чоловіком, він не соромився їсти листя кульбаби, кріп, цибулю, пити суріпковий або кленовий чай. Можливо саме тому, незважаючи на непоказну зовнішність і опецькувату статуру, неабияк вабив дівчат.
“Ти ба, такий собі курдупиль, а дівчата липнуть,”– заздрили йому з виду ефектні хлопці.
Й одружився на красуні неземної вроди: вона закохалася у нього до нестями. Хоча подейкували, що не в нього, а, передовсім, у міць його чоловічу. Та хіба ж остаточно можна зрозуміти таємницю жіночого вибору? У міць– так у міць. А він сам – мов безкоштовний додаток. І так не погано.
Покотився в костюмі Адама по мокрій траві. Парко. Тепло. Ні вітринки. І знову, розкинувши руки й ноги, полежав горічерева і горілиць.
Аж ось зіскочив.
“Працювати треба”, — мовив собі, немов заклинання. І заходився розчищати місце для майбутнього хутора. “Ну, й хай тільки вислуховують. Ну, й хай, можливо, хтось пальцем крутить біля скроні… Білоручки. Чи давно від села відірвались? Принаймні, багато хто з вас. А як маєте там родичів, то їздите до них ласувати городиною, фруктами, незбираними молочком з-під корівки чи й кізки, посмакувати свіжиною. Ласуйте, смакуйте. Та не зайве було б і допомагати селянам, щоб пізнати ціну їхньої праці”, — думав Пилип, а руки самі рвали бур’ян і складали в окремі копички обабіч майбутньої вулиці.
“Це буде вулиця Закоханих. А поруч — узвіз Сонячний. Вони починатимуться від центрального майдану Щастя. А між ними прокладемо провулок Ніжності… З часом — нові вулиці й провулки…”, — на якомусь незбагненно духовному піднесенні говорив собі Пилип.
— Та обов’язково, найперш, закладемо парк Зустрічей. Він буде особливим: з затишними і малесенькими хатками на одне широке ліжко. Ну, а як же! Треба ж українцям відроджувати свою націю. Хай молодята любляться-кохаються… А ми у тому повинні сприяти їм. Адже мешканці сіл духовно чистіші. Обходяться без отих нечемних: “Галюни”, “Дідуни”…
— Думки і мрії неспішно змінювали одне одну.
Крізь тонке павутиння мжички все впевненіше почали пробиватися сонячні промінці. І невдовзі галявина, на якій працював Пилип, переливалось міріадами крапель-перлин на травах і листках кущів та дерев. Повернувся до сонця, випростався у повний зріст, потягнувся, від задоволення примружив очі, вуста шепнули древнє слово: “Ладо…” — “Хороше…” І ось так пішов у бік сонця, торкаючись уже посажених ним фруктових і декоративних молодих дерев та кущів. “Гарно прижилась калина– моя сестричка, і горіх-братик підріс уже. А ось — каштан: привіт, братику!” — озивався Пилип, згадуючи своїх померлих у голодовку братів і сестер. Туга за ними стиснула горло. Але очі, щоб розрадити тяжкі спогади, шукали чогось приємного. Згадав, що поблизу мають бути посаджені ним квіти.
Кожне дерево чи квітку він ототожнює зі своїми братами й сестрами. А хто що любив — він не знає. Тому й саджає різне. Квіти у цвіту вважаються йому сестричками у різнокольорових крепдешинових і ситцевих платтячках. А дерева — здебільшого братами й татом, якого тільки за одну віру змусили кілька років буцегарнями поневірятися.
“Мамо, скажіть, чому ми не в Україні мешкаємо? — запитував малий Пилипко.
Що вона йому, дитині, могла відповісти? Цить? Як мерли від голоду люди? Як вивезли протягом ночі кримських татар? Як ловили кадебісти повстанців на території західної України? Про судові трійки і табори політично ненадійних?..
Дістався висаджених квітів: он як вони розрослися, розквітли-забуяли! І за мить згадав і першу зустріч з милою Оксанкою. Засмагала вона, оголеною, серед польових квітів. А він — за копичкою свіжоскошеного сіна. Тому не помітили одне одного. А коли вона, прогулюючись, наче мавка — волосся ж колін сягало! — проходила повз ту копичку, почула хлоп’ячий спів, про якусь схованку, крім тієї копички, годі було й думати. “…Білі ніжки в росі, білі ніжки в росі скупав…”, — проспівав тоді Пилип.
— …За дівчам тим і я, за дівчам і я ступав, — заспівав він зараз і почав був входити до царства квітів як, раптом, там, попереду, за ще невеличкими кущами бузку, калини й ожини, узрів… художника й модель.
— Казкове місце, — почувся голос дівчини. — Немов у раю!
— Дякую, панно, за мимовільну підказку для моєї картини, — відповів маестро, встановлюючи полотно на мольберт. Я її назву “Сучасна Єва у раю”. Тільки у руках у вас буде не яблуко, а сопілка.
— Тоді я — мавка!..
— Згоден! Значить — “Мавка у раю”... Трохи поверніться. Ось так. Піднесіть сопілку до рота. Зімітуйте гру. Ось так. Яка краса!!! — вигукнув художник, маючи на увазі ніжне тіло дівчини на тлі мальовничого пейзажу з ще непросохлими крапельками від недавньої мжички.
“Яка краса”, — подумала вона, угледівши веселку в небі, а під нею серед квітів – оголеного чоловіка.
Пилип перед тим уже повернувся убік, прикинувшись, що не побачив модель та художника. Бо дуже зрадів, що ще комусь (та не комусь, а поціновувачам справжньої краси!) припав до душі цей чарівний куточок української землі, доглянутий і викоханий ним.
Йому від того стало дуже радісно. І враз розвіялась та тривога, що поступово закрадались до душі. На його настійні заклики у рекламних засобах масової інформації відродити покинутий хутір або закласти новий — райський! — ніхто не відгукнувся. І ось тобі маєш: з’явились перші можливі мешканці.
Митця і панну він вирішив не відволікти від оспівування прекрасного. Ще буде час.
Повертався у піднесеному настрої. Ті ж гамірні вулиці великого міста, ті ж ненависні звертання “мушчіна” і “женшщіна”, знову хтось перед очима щось по-верблюжому пережовував. Та на все те він намагався не звертати уваги, тому, що вже остаточно знав: його райський хутір буде! Буде з пасікою! Той митець щось про неї згадав, а модель погодилась.
Пилип спішив повідомити про це милій Оксані. Це і заради неї він так поспішав закласти райський український хутір і привезти її туди. Від одного злиття з природою вона одужала б, сподівався він. А до того розбив садок навколо багатоповерхівки, посадив квіти у кімнаті, а також — гранат. Цього року він щедро вродив і дуже тішив її своїми брунатними плодами. А йому нагадував Кавказ і гостинність місцевого народу, де вони тривалий час мешкали.
Піднявся на свій поверх і по відкритих дверях свого помешкання та знічених поглядах сусідів усе зрозумів. “Я щаслива, що він там… Бо там, у своєму хуторі, й він щасливішає…”, — були її останні слова — розповіли вони.
У райському хуторі він посадив ще кілька дерев — на честь дружини. І з’явився у тому хуторі перший мешканець — він сам, Пилип. Це вже за кілька тижнів, коли можна було привезти пасіку, почав обживатися й митець.
