Что там ангелы поют такими злыми голосами?
В. Высоцкий. "Кони привередливые"
Уперше на іподром Юрко потрапив з батьками, які своє єдине чадо завше волочили із собою мов голка нитку. З їхнього боку це жодним чином не було насильством. У колі друзів батька почувався чудово. Була це колишня польська аристократія - граб'я Бєсядецький, його дружина - перша жінка знаного у Львові професора Щурата. Так само пан Легежинський, пан Стахів, - залишки старої еліти Львова, якій дивом вдалось вижити в сибірських таборах, і вже справжнім чудом знову поселитись у Львові. Ясна річ втратили усі свої статки, та про це ніколи чомусь й не згадували. Дещо він усе ж знав - мама проговорилась, що наша обласна бібліотека, куди він записався, - колишній палац Бєсядецьких, про маєтності Легежинського можна було судити спацеруючи Личаківським цвинтарем - під стрімкою пірамідою з орлом на вершечку покоїться батько - Легежинського колишній - мер Львова. На каплиці родини Стахів збиті герби і написи, так, що не відчитати викарбуване в камені генеалогічне дерево роду.
Граф працював інженером на Бурштинській ТЕС, де непогано заробляв, так само його дружина - Аґнєшка добре зналася на антикваріаті, провадила ґешефти з грузинами ласими до старих меблів, картин, та столового срібла. Ніся, як усі її величали, як кожна жінка якнайкраще знала де у кого із її старих знайомих, приховано який антик чи раритет, на який би запалились очі розбагатілих на мандариновій мафії грузинів. Зрештою, позосталі члени товариства окрім титулів теж мали незлу освіту, були добрими фахівцями, то ж і в радянські часи могли собі дозволити бодай дещицю тих розкошів які іще не були ліквідовані, як буржуазні чи класові надуживання. Передовсім - іподром. Власних коней у них, звісно, уже не було, та запах коней, дух азарту все ще не звітрів з іподрому, та й сам іподром фактично не зазнав змін. Товариство займало найкраще місце у відкритому, обвитому диким виноградом буфеті (колись це була реставрація), з якого можна було бачити частину доріжки іподрому. Цього їм вповні вистачало й ніколи не йшли "в народ", на трибуни. Часто в буфет заходив старий конюший - Ланько, що служив колись конюхом у Бєсядецького, йому традиційно наливали чарчину горілки. Він єдиний іще звертався до того "панє граб'я", й хоча граб'я, уже трохи під шафе наполягав "nazywаj mnie Franek!" Ланько ніколи не переступав тої межі, зорячи на граб'єґо відданими очицями. Ніся між тим збирала із товариства ставки на коней і вручала їх Юркові.
- Поставиш, Юрунцю, маєш легку руку. А ти, - це вже до Ланька, - доглянь, аби ми не збанкрутували, - товариство голосно розсміялось... Так могли сміятися лише ті, кому по-справжньому вже нічого втрачати.
Ланько дав мені добру пораду: "Ти, Фунцю, (так його від якогось часу почав називати, від чого був дуже гордий, бо таким чином ставав "своїм" - на іподромі усі послуговувались прізвиськами), - став на усіх коней. Ніколи не програєш, - хитро підморгнув. То ж він й справді не бував у програші. Якийсь кінь все рівно приходив до фінішу першим. Звісно ж - "його"... Ніхто із шановного товариства не вказував, на якого коня мав би ставити... То ж мав з того іще й зарібок. Ниций, щоправда, бо ставив завше на "одинар", там найменші виграші, та пару карбованців усе ж гріли кишеню...
З Ланьком вони здружились й частенько з сердечним приятелем Ігорком прибігали на іподром після уроків, частіше ж, замість них. Тут прогульників уже точно ніхто з викладачів, чи батьків не міг "засікти". Це нині до іподрому рукою подати. Особливо, коли відкрили розважально-торгівельний комплекс King Cross Leopolis, чи як львів'яни його називають "Ашан", а й іще найбільший стадіон "Арена". Нині туди кожних десять хвилин їде якийсь автобус чи маршрутка. В часи ж їхньогоо дитинства до іподрому можна було добратися лише "пішками" витративши на дорогу в один бік зо дві години.
Юрко з Ігорком набивши рюкзаки й кишені хлібом залюбки долали той шлях. Прикипіли серцем до красенів коней, та й ті вже впізнавали їх. Іржали, довірливо простягали свої симпатичні морди випрошуючи гостинців. Давати їм цукор Ланько заборонив. Це нагорода за відмінно виконану роботу. Та навіть, коли хліба у Юрка не було, все рівно любив побути біля коней, щось ласкаве сказати, погладити їхні бархатисті губи і опісля довго відчувати кінський запах, якого ні з чим не зрівняти. Ланько, який всеньке життя перебув біля коней, завше був радий хлопцям. Ні сім'ї ані дітей, він так і не завів. Усе життя із кіньми. На іподромі він і замешкував, обладнавши якийсь закамарок де поміщалось залізне ліжко, великий, табурет, що заодно слугував йому обіднім столом, електрична плитка, на якій готував собі незмінну "картофляну зупу". Смак у неї був справді знаменитий - готував за якимсь особливим рецептом розварюючи картоплю до консистенції каші і ще обов'язково додавав поморщену капусту - кель, що її, як і картоплю сам і вирощував на грядках за іподромом. Варив, велику продовгасту каструлю, яку ставив на свою електричну плиту із самого ранку, й до обіду зупа упрівала, кажу так, бо ніколи ніхто не бачив аби вона кипіла.
- Зупа - це підстава життя! - любив повторювати. На гарячу зупу Ланька сходились чи не усі працівники іподрому зі своїми канапками, шницельками, оселедчиками, але зупа. Зупа всьому голова! Нею дилєктувались мов причастям. І там за чарчиною, чи й без неї, велись безконечні і довгі розмови про коней.
По обіді Ланько виходив на поле з величезним банером, де були вписані клички прокатних коней. Їхні прізвиська видались Юркові на диво екзотичними. Особливо, Артефакт, який був надзвичайно норовливий і ставили його на хіба що на дуже незначні заїзди.
- Хто придумав коневі таку кличку? - поцікавився юнак у старого конюха. Той лиш посміхнувся у прокурений вус.
- Коней не хрестять як дітей в церкві - яке ім'я собі придумали, так і назвали. У прізвиську коня має бути перша літера імені батька й так само матері. Його батьком був знаменитий Абсент. Матір'ю ж не менш знана Тріумф. Цей коник справжній артифакт, тільки іще не розпізнаний...
Юнацькі сни. У той час Юркові снилось одне: сідлає Артифакта, і він, славний, несе швидко-швидко. Бачить, як мерехтить земля під копитами, відчуває, як обвіває його зустрічний вітер, чує, як співає безмежний простір, підкоряючись їхньому рухові… Він, увесь у допасованому строї наїзника, летить на нестримному Артефакті… Сон чи дорога до казки?.. Відтоді запала в юначу душу мрія – промчатися на коні. Правда, коли той час насправді настав, не було вже так повітряно й м’яко. Дорога до казки завжди привабливіша, ніж сама казка...
Юрко уже знав, що прокатні коні - істоти особливі - найдосвідченіші й найхитріші створіння на іподромі. За довгі роки спілкування з людьми вони детально вивчили "гомо сапієнс" і не без причини прийшли до висновку, що обвести клієнта довкола пальця - чи вірніше, довкола копита - найпростіша справа.
Вистачить заскочити в сідло людині, яка з особливим шиком береться за повід і різку, кінь уже знає, з ким має справу. Якщо награна впевненість вершника - лише поза, якщо це новак, то можете бути спокійні: за декілька хвилин буде мати жалюгідний вигляд. Чолов'яга намагається примусити коня перейти із кроку в галоп, та коневі цього страшенно не хочеться. Він смикає повід, б'є її п'ятками, додає різкою, врешті кричить, та кінь мов вкопаний - стоїть незрушно мов загіпнотизований. Кінь не нервує - почуває себе господарем становища. Стоїть собі спокійнісінько в центрі манежу, виставляючи на посміховисько наїзника, аж поки не просвистить бич тренера. Тоді усі прокатні конячки кидаються врізнобіч, роблячи вигляд, що вони жахливо налякані і новаки опадають із них наче стиглі груші.
Цікаво, що конячки відчувають не силу вершника, а саме досвід. Іще часами швидше дослухаються маленького, кволого дівчатка, ніж сильного, здоровезного, але невмілого парубка.
Артефакт у цьому плані був справжнім чортеням. Любимою його забавою було вдавати, що він чогось боїться - ворон, що снували по плацу, чи шматка паперу яке підняв на крило вітер. Від усього норовив шарахнутися, мов від вибуху петарди.
Нині, коли про коней, здається, знає чи не все, головне те, що в них кепський зір й тому бурхливо реагують на будь-який предмет незвичної форми, який несподівано опиниться в їхньому полі зору - яскрава парасолька, блиск окулярних скелець чи іще там чого. То ж не міг би з певністю стверджувати - було це з боку Артефакта звичайною облудою, удаванням чи й справді був надміру полохливий. У спілкуванні з конем, насправді, важливе одне - аби кінь довіряв вершнику, тоді й несподіванок з ним буде менше.
***
Яким щастям було для Юрка, коли Ланько дозволив погарцювати на Артефакті. Він не поспішав заскакувати в сідло. Ласкаво погладжував коня, а той, якось дуже уважно поглядав на нього. Ланько теж вже котрий раз кидає запитливі погляди. Врешті скеровує до майбутнього жокея свої стопи. Витягає із безрозмірних кишень невеличку металеву баночку й змащує йому руки якоюсь ароматичною рідиною.
- У коня надзвичайний нюх, який допомагає відчути нервозність вершника. А ти, Фунцю, нервуєш, - пояснює йому, втираючи рідину. Добре, аби вам із ним усе відразу зладилось. Розмовляй з ним спокійно - коні здатні розрізняти емоції в людському голосі. Ніколи не стався до коня, як до тварини. Є у них таємниче шосте відчуття - посилена сприйнятливість. Таке й у людей рідко надибаєш... Ну, з Богом, бачу Артефакт вже непокоїться...
Так уперше в житті Юрко опинився в сідлі. Відчув себе не дуже комфортно і вже зовсім не затишно - виявилось, що він чомусь дуже високо над землею. Далі, коли Артефакт узяв риссю, відчув сильні поштовхи що йшли один за одним, сідло враз стало надзвичайно слизьким, і він лиш молив Бога, аби не випасти із нього, бо сповзав то вправо, то вліво. Мав таке враження, що його лагідний Артефакт нараз перетворився в дикого мустанга, який вирішив будь-що позбутися його одначе він лишень перейшов на нешироку рись. Хлопчиною заволоділо одне бажання: якнайшвидше опинитись на землі, на своїх двох, але відчув на собі насмішкуватий погляд Ланька й вирішив будь-що, бодай пару хвилин протриматись. Як не дивно, в якусь мить відчув в рухах Артефакта певний ритм. Вловивши його, став здійматись на стременах так би мовити через раз. І з радістю відчув, що в нього починає щось виходити. Цілком неспостережно для себе спіймав ритм його рисі. Більше не звалювався на боки, і, врешті, відчув надзвичайний комфорт - Артефакт і наїздник стали якби одним від лагодженим організмом.
