А тим часом закінчив я технікум і пішов працювати в колгосп. Доручили мені посаду агронома-насіннєвода і я гаряче взявся за роботу. Зустрів дівчину, Ніною звати, вчительку. Прикинув, подумав - симпатична, врівноважена, дурницями не займається, хорошою дружиною буде. Почав залицятися, провів з клубу додому раз, другий, де¬сятий. Бачу - подобаюсь. Теплого літнього дня освідчився, як і належить, у коханні. Ніна мене поцілувала. Справа рушила до весілля.
Якось розпивали з Василем Редькою, колгоспним водієм, могорич за зроблену роботу.
Василь, упоравши зо три чарки, розкрив пащеку:
- Чув, до Ніни Усенкової ходиш?
Я не заперечував.
- Ходив і я до неї, - пустився Василь у спогади. - Чого, дівка гарна. З виду. В ділі не дуже. Лежить, мов колода, не ворухнеться. Вже повір мені, не раз там бував.
Я не відповів Василеві нічого. Але в душі згірк. Майбутнє весілля захиталося, мов примара, і зірвалося вниз, бо для чоловіка, всіма думками прикованого до вірності, неможливим було брати за дружину дівчину зі втраченою цнотою.
Тож, щоб розставити всі крапки над «і», я так і сказав Ніні на побаченні:
- Казав мені Василь Редька, що гуляв з тобою. Повністю гуляв. А я в тебе вірив…
Та й розвернувся на цих словах, та й пішов.
Ніна перестала до мене вітатися, але я на те не зважав. Раз втратила людина голову в молодості, хай розкаюється і платить сповна хоч і все життя. Така вимога вірності і чесності людської.
Почав я вже придивлятися до інших дівчат, підшукуючи собі майбутню пару, але довелося побувати таємним свідком однієї розмови. Вийшов, знаєте, з клубу до вітру, аж раптом з темряви:
- Здоров, Василю! - чую Нінин голос.
- Здоров, Нінуля! - заіржав-захлипав Редьчин голос. - А чого це ти не в клубі, а тут? Чи на мене чекаєш?
- На тебе.
- То я вже ось. Ги-ги.
- Бачу, Василю, бачу. Ти лиш скажи мені, коли це гуляв зі мною.
- Ніно, - стривожився Василів голос, - буває, й пожартуєш.
Редьчине белькотіння перервав гучний ляпас. Та ще й не один.
- Нінко! - лунало Василеве розпачливе.
- Паскуда брехлива! Наволоч! - пробивалося між ляпасами Нінчине сердите, заплакане, болюче.
«Ага, - зрадів і я. - Значить, збрехав ти, Василю.»
Ніна пішла, але Василеві незгоди на цьому не скінчилися.
- А йди-но сюди, хлопче, - виждавши якусь мить, подав і я голос.
- Що треба? - почув у відповідь роздратоване.
- Та нічого, - відповів я та й заїхав Василеві в пику.
Він чмихнув, почав до мене цибати, геть і вуха мого дістав, але миршавий, миршавий пішов колгоспний водій, не рівня агрономам.
- То як Ніна, смачна? - нахилився я до хлипаючого, розквашеного Василевого носа.
- Хватить, не бий, - просилося щось під тополею. - Не гуляв я з нею. Геть і не проводив ніколи.
- Отож-то, хлопче, - заходився я наставляти Редьку на правильний шлях. - Бачиш, як недобре брехати? Не бреши більше.
Та, скінчивши настанови, штурхнув ще для розваги і закріплення досягнутого Василя під бік, та й пішов до Ніни просити пробачення, Вона, щоправда, довго не пробачала (з місяць ходив за нею тінню), але ж серце не камінь, тож незабаром ми й побралися.
Нажили дві дочки, Надійку і Галинку, сякого-такого добра, одним словом, на життя мені скаржитись не доводилося. Служив вірності, працював у колгоспі, шанував дружину, любив дітей, писав вірші, як було натхнення; садив сад. Будуватися, щоправда, не довелося - колгосп виділив нам з Ніною, як молодій сім’ї, добротний будинок. Справжній мужчина, згідно канонів, повинен, звісно, збудувати власний будинок, але як доля розпорядилася дещо інакше, то хай буде й так. Не в будівництві хати, зрештою, суть.
Їхали ми раз з головою колгоспу з наради в районі, а він мені й каже:
- Ти б, Максиме, поступав на заочне відділення в інститут. Микитович наш на той рік на пенсію йде, ну, хай ще років чотири-п’ять попрацює, а потім що... Ти ж хлопець беручкий, тебе не гріх і в головні агрономи висунути, як час прийде. Так що здобувай, хлопче, вищу освіту. В житті знадобиться.
Я голову послухав. Подався в найближчий від нас інститут, що в Білій Церкві, подав документи на заочне відділення. Документи прийняли і покликали на вступні іспити. Поїхав. Заходився шукати якусь квартиру для тимчасового проживання. З ніг збився, шукаючи, ледь у розпач не впав. Здибав такого ж горопаху, як і сам, заходилися шукати разом. Уже надворі сутеніло, як набрели на якусь старезну халупу над Россю. Нам назустріч вишкарбала з хатини така ж ветха бабуся. Попросилися на квартиру. Прийняла. Хоча ціну заломила, немов за першокласний готель.
Завела в невеличку кімнату з двома ліжками попід стінами і поточеною шашелем шафою поміж ними.
- Отут житимете, - прошамкотіла.
Ми погодились. Заходилися розпаковувати речі. Розпакувавши, при-ступили до вечері. Випили по чарці за знайомство.
- Петро Савенко, - відрекомендувався мій новий знайомий.
- Максим Негляд, - відрекомендувався і я.
Петро пнувся на ветлікаря, я - на агронома, але здружитися в маленькій кімнатці це нам не завадило. Тим паче, що обидва ми в інститут поступили і зачастили, як і годиться, по два рази на рік на сесії. Полікарпівна, хазяйка халупи над Россю, хоч і дерла за квартиру три шкури, жінкою була доброю.
- Робіть, що хочете, - дала дозвіл, - тільки щоб у кімнаті було чисто і все ціле.
І словами цими, немов цементом, скріпила нашу з Петром дружбу.
Довгими вечорами студента-заочника ми попивали з Петром горілочку, співали пісень, ліпили до купи горезвісні курсові завдання, згадували минуле, планували майбутнє.
Раз, щоправда, як і буває між справжніми друзями, потовкли один одному й мармизи.
Того вечора ми мали розпити вдвох пляшечку закордонного лікеру, а Петро притяг на квартиру для компанії якусь молодицю. Трохи підстаркувату, як на наш вік, але доглянуту, дорідну, лицем симпатичну. Я насторожився, але виду не подав - хто його знає, що воно за птиця, може, землячка яка Петрова.
Випили лікер, погомоніли про те та про це, пора б уже й спати. А Петро все біля молодиці крутиться, все вигинається та руками її, мов булочку здобну, обмацує. Я вже почав сердитися.
- Задовбали ви мене, - висловився відверто.
Молодиця здивовано закліпала баньками, а Петро відізвав мене надвір.
- Чого ти єрепенишся, - зашепотів до мене, - завтра знайдемо й тобі.
- У мене є жінка, - відрубав я, мов сокирою.
- І в мене є, то й що? - правив Петро свою службу. - Але вона ж не стіна, що не відсунеш.
- Забирай свою банькату, - був я твердий, мов кремінь.
Петро відповів мені матюком.
Я розсердився і прочитав йому лекцію про необхідність дотримання вірності між чоловіком і дружиною в сімейному житті. Він розсміявся. Я пообіцяв написати про банькату його жінці і подивитися, як він потім сміятиметься.
- Чмо, - прохрипів Петро і плюнув мені під ноги.
Я стерпів образу, натомість пішов у хату і мовив банькатій:
- Забирайся, стерво блудливе!
Петро огрів мене чимось по маківці. Я ще побачив злякану банькату і потонув у морокові.
Коли розплющив очі, біля мене стояли Петро, баньката і ще якась довготелеса.
- Це твоя, - відрекомендував мені Петро довготелесу. - І не сердься, - попросив пробачення.
Я підвівся, помацав голову.
- Крові немає? - перепитав.
- Немає, - відповіла баньката.
- Добре, - мовив я і, що мав сили, заїхав Петрові в носюру.
Молодиці заверещали.
- Ша, - мовив я до них.
Вони вмовкли.
Петро витер носа, подивився у дзеркало і лишився, видно, задоволений, бо простяг мені руку.
- Тепер мир, - сказав.
Я на руку Петрову уваги не звернув, натомість звернувся до довготелесої.
- То ти моя? - перепитав..
- Сказали, що так.
- І віддасися?
- А за що ж мені тоді заплатили?
Я глянув на Петра. Він ствердно кивнув головою.
- А з якого вокзалу тебе притягли? - знову звернувся я до довготелесої, хоч виглядом своїм привабливим вона до згадок про затерті вокзали й не спонукала.
- Та ти що?! - замість довготелесої зашепотів мені на вухо, відвівши вбік, Петро. - Це ж першокласна повія! Недалеко тут живе. Бери, користуйся, я плачу. Не пожалкуєш, гарантую. Перевірено особисто.
Я ствердно кивнув головою, підійшов до довготелесої, схопив її рукою прямо за розмальоване личко і щосили штовхнув на двері. Брязнула клямка, щось хруснуло, задзвеніло, і повія опинилася на підлозі в коридорі.
- Геть! - ревів я. - Шлюхи, суки, геть!
Баньката злякано принишкла. Я вхопив її за напудрені коси, але тут підскочив Петро. Баньката була залишена у спокої, довготелеса втекла, на гуркіт і дзвін випурхнула зі своєї кімнати старенька господиня хати, а ми з Петром м’яли один одному боки та мотижили мармизи. Жінки здійняли несусвітній лемент. Петро вибив головою вікно, розрізав лоба, я десь втеряв кутнього зуба і плювався кривавою юшкою - одним словом, чи то пекло опустилося на землю і отаборилося в халупі над Россю, чи то сама халупа змістилася в пекло.
Першою отямилася баньката. Вона вхопила мене за сорочку і штовхнула на ліжко, а Петра обхопила обіруч і сокорила, мов до рідного сина:
- Годі, Петю, годі.
На сцену вийшла господиня хати.
- Вибирайтеся, - вказувала на двері, за якими чорніла глупа ніч.
- Пішли, Петю, бо цей виродок ще заріже тебе вночі, - горнулася до Петра баньката і таки поволокла його за собою.
Я, також вигнаний бабусею-господинею геть, вийшов слідом за новоутвореною парою та й застиг біля тину - йти далі було нікуди.
- Проститут! - гукнув зі злості Петрові навздогін та й заходився моститися на купі дров під кущем жасмину на нічліг.
На ранок Петро з’явився зі шматком скла в руках, подивився на мене, лежачого на дровах під якимсь покритим памороззю рядном, і мовив:
- Пішли рихтувати понівечену хату.
- Гаспиди! - зустріла нас бабуся-хазяйка найніжнішим зі слів, яке змогла підібрати.
Петро засипав бабусю обіцянками не допускати більше подібного вчорашньому і навести в понівеченій кімнаті "марафет" ще швидше, ніж він був порушений. Бабуся бурчала, але сто карбованців, що їх Петро тицьнув хазяйці, як компенсацію за доставлені незручності, розтопили лід у старечому серці.
- Щоб тільки був порядок, - погодилось те серце на нашу подальшу присутність у халупі.
- Багато живеш, що сотнями на гульбища розкидаєшся, - мовив я єхидно Петру.
Він нічого не відповів, а заходився склити розбите вікно. Я постояв-постояв та й собі взявся за наведення "марафету".
У процесі наведення порядку в кімнаті я ще довго відпускав на Петрову адресу єхидні шпильки, він довго від них відгавкувався, аж доки наше бурчання не переросло в гостру дискусію.
- Ну й що, як у мене жінка й діти?! - кричав Петро. - А як я не можу без свіжих вражень!
- Ти - зрадник, ти - паскуда перед ними, - стояв я на своєму, як воїн на останньому клаптику рідної землі.
- Чого?! - не погоджувався Петро. - Вони що, від цього щось втрачають? Я їх що, кидаю? Я просто задовольняю організм!
- А вірність, вірність - ти щось розумієшся на цьому? - бив я прямою наводкою.
- Дурниці, - рив Петро глибокі окопи, невразливі для моїх снарядів.
- Добре, - вносив я деморалізацію в Петрові війська, - а якби це твоя Люда загуляла, що б ти заспівав?
- Нічого. Вбив би, та й усе, - хитнулися Петрові ряди.
- Але ж тобі з того гульбища ніякої шкоди, - заніс я штика над останнім бійцем супротивника.
- Годі, - замайорів білий прапор над ворожим табором, - прирівняв. Вона ж бо жінка, а я чоловік. І цим усе сказано.
Ввійшовши на окуповану територію, я не втримався від спокуси навести тут свій порядок і заходився довго й переконливо розказувати Петрові про переваги взаємної вірності в подружнім житті, про чисте вірне серце і світлу вірну душу, яких нічим не заміниш, бо вони від Бога, а що від Бога - то найкраще, найдобріше, найліпше.
- Почитай Біблію, - рекомендував я Петрові. - Покайся. Попроси в Люди своєї пробачення, поклянися перед нею в подальшій вірності. Тільки так ти дізнаєшся, що таке справжнє щастя.
Петро мовчки дивився на моє хазяйнування в його вотчині і не втримався, вислав-таки партизанські загони.
- Хіба я можу наказати своєму серцю? - буркнув. - Як воно закохається, то яка там може бути вірність.
- А ти що, не любив Люди, як брав її?! - аж вибухнув я.
- Любив. Але ж то було давно, - Петрові партизани готувалися до диверсійних актів.
- Любов не може бути давно і не може бути ось, як вона взаємна. Любов вічна! - палив я напалмом партизанські лігвища.
Війна-дискусія розгорілася з новою силою і кінця-краю їй видно не було. Дві лінії фронту, здавалося, навіки застигли між добром і злом, вірністю і зрадою, любов’ю і хтивістю, чистотою і болотом, і жодна з армій не мала такої зброї, такого війська, щоби перенести остогидлу лінію фронту бодай на метр вглиб території супротивника. Лилися слова, гинули аргументи і контраргументи, тріщала і знову вирівнювалася дружба, пересихали роти і горіли очі, але Петро не скорявся вірності, а я не кидав її напризволяще.
Нарешті ми потомилися і зійшлися на думці (Петро з радістю, я зі скрипом), що зараз демократія, кожен може сповідувати погляди, які вважає за потрібне, а "дружба від політики, - як висловився Петро, - залежати не повинна".
На чому й ударили по руках.
- Так, ти святіший, - вписав Петро останній рядок у нашу мирну угоду, і я зрозумів, що віднині в нашій дружбі бути за старшого товариша мені. Хоча і без права на володіння друговим серцем.
Так воно й було. Петро і далі водився з банькатою, потім ще з якоюсь кралею, але до мене зі своїми молодицями не ліз, навіть дещо соромився переді мною дій своїх та все приказував:
- Що не кажи, а твоя жінка щасливіша. Я геть і Люді своїй розказую, що маю святого друга.
- А говорять, не можна перед дружиною чужих чоловіків хвалити, - віджартовувався я.
- То я ж не чоловіка хвалю, а душу людську, - філософствував Петро і йшов до кралі.
Ех, незборима людська душа розумом своїм. Я маю на увазі хтиву душу Петра Савенка, друга-товариша мого.
3’їздив Петро якогось разу до мене в гості.
- Ну й село у вас! - захоплювався. - Ну й господарство! Якби мені тут житло, їй-богу, переїхав би до вас жити.
А в нас у колгоспі саме з ветлікарями проблема.
Я до голови, так і так, мовляв, є хороший ветлікар, через півроку вищу освіту матиме. Голова не проти, аби лише не п’яниця.
- Та ви що?! - аж обурився я. - Коли це я з п’яницями водився?!
А тут ще й сусіди мої через вулицю (теж у колгоспному будинку проживали) знялися та й полетіли кудись у вирій за довгим карбованцем. От і житло тобі, Петре. Та не яке-небудь, а будинок будь-будь, город ого-го, та й усе інше, як то хлів, погріб та інші споруди, в доброму стані і на віки зроблене.
Мчу я до Петра, несу радісну звістку - до сесії ще чотири місяці, а діло невідкладне, бо на вільну хату претендентів доволі, тож спішу, мчу, шукаю село Петрове серед безмежних поліських лісів. Ледь знайшов. Притулилося на косогорі на березі якоїсь калюжі, потонуло в багнюці та й блимає підсліпуватими віконцями.
Лізу вздовж розкислої від дощів вулиці, липну до смужки споришу під тином - жалко нових черевиків. Попереду суне якась не то молодиця, не то баба - товста, неповоротка, розсовує своїми високими гумовими чобітьми хвилі вуличних океанів.
"Ну й корова," - даю я бабі вичерпну характеристику, але доганяю її, що духу маю.
- Шановна! - кричу. - А де тут Петра Савенка хата?
Баба повернулася. О, та це не баба, а досить симпатична молода особа. Еге, що не кажіть, а фуфайка та гумові чоботи - не жіночий одяг.
Особа пильно обдивилася мене з голови до ніг і раптом обдала цілим морем чи то хвиль, чи іскор із сірих своїх очей.
- А ви часом не Максим Негляд?
Я отетерів і від несподіванки судорожно ковтнув слину.
- 3... Звідки ви мене знаєте?
- А ви не здогадуєтесь?
- Ні-і... - вибалушив я очі.
- Оце товариші, - все-таки є красиві жінки, - геть і дружин один одного не знають.
- То ви, напевно, Люда, Петрова жінка? – осяяло мене нарешті.
- А то ж хто! Бачите, як він мені всю голову вами продзижчав, то я мушу вас впізнавати, а як про мене в Білій Церкві він, напевно, і не згадав за своїми коханками, то звідки ж вам мене знати. Чи, може, я неправду кажу, невже не завів мій Петро молодиці собі в Білій Церкві?
Я ошелешено закліпав очима, шукаючи якусь нейтральну відповідь на таке каверзне запитання, але, не знайшовши нічого підходящого, вирішив за краще промовчати, тим більше що Людмила на відповіді й не наполягала.
Прийшли до хати - добротний дерев’яний будинок, я б особисто ще подумав, чи вибиратися з такого деінде на чуже село.
"Мабуть, пожартував Петро відносно переїзду," - подумав я про себе.
- А ви чого до нас? - зняла Людмила з себе фуфайку, поставила в куток гумові чоботи, і, якби не був я прикутий вірністю до Ніни своєї, їй-богу, зачарувала б. - Чи не місце знайшли для Петра?
- Та знайшов, - видавив я з себе. - Але ж... - і обвів рукою виклеєні шпалерами стіни та всипану достатком хату.
- Ой, Максиме, - зітхнула Людмила, - та якби не діти, не сім’я, хіба ж я поїхала б звідси?
Я нічого не розумів. Співрозмовниця моя це помітила.
- А Петро що, нічого вам не розказував? - перепитала.
Я похитав головою - ні, мовляв, не розказував.
- Дивні ви товариші, - здивувалася Людмила. - Мовчазні якісь, потайні, один про одного нічого не знаєте. Вірніше, про вас мій благовірний багато чого понарозказував, от якби й про себе ще так розповідав. Сказати вам правду, чи що?
Я знизав плечима.
- А-а, скажу, - махнула Людмила рукою, - це ж не чужому, товаришу вірному. Завів Петро в нас у селі собі другу жінку. І тепер ні в неї, ні в мене. Люди сміються. Вигнати геть його хотіла - проситься, на коліна падає. Та й дітей жалко... Та й себе - куди мені з трьома? А Петро - давай виїдемо, я оту відьму забуду, заживемо знову щасливо. Хоча яка вона відьма? Скоріше, Петрусь мій відьмак. Але тікати звідси треба. Заради дітей.
На очах у Людмили виступили сльози.
- Ой, та чого ж я сиджу?! Зараз зберу щось пообідати, бо ви ж, мабуть, голодні? - брязнула дверима, помчала, полетіла.
Не люблю я жіночих сліз - вони ворушать у мені злість. До кривдників-ворогів жіночих очей і дум. І до Петра в тім числі.
"Така гарна жінка, а він гуляє, - уже вкотре за сьогоднішній день дивувався я. - Ну, нічого, хай тільки ти, Петре, переїдеш, я допоможу Людмилі взяти тебе в руки. По сусідству, як-не-як, житимемо."
Тим часом я пообідав, потім і повечеряв, потім і надворі смеркло, а Петра все не було.
- У відьми своєї, - пояснила Людмила.
- То піти вигнати його звідти! Та так, щоб більше не кортіло, - схопився я на ноги.
- Не треба, - скривилася Людмила, - толку ніякого. Один тільки сміх людський.
Повечеряли втретє. Гомоніли собі. Я ніяковів.
- Що ж робити? - метушився. - Не ночувати ж мені у чужої жінки при відсутності чоловіка.
- А чого? - сміялася Людмила. - Хай би поревнував.
- Ні, негоже, - заперечував я.
- Максиме, а це правда, - наразі посерйознішала Людмила, - що ви ніколи не зраджували і не зрадите своїй жінці? Петро розказував - дуже ви порядний чоловік...
Я від несподіванки зніяковів.
- А ви не соромтеся, - наполягала Людмила. - Хай мій гуляка соромиться, а ви гордитися повинні. Перед усім світом. Негоже доброго соромитись, як ми, на жаль, позвикали.
Я ще трохи побелькотав щось несуттєве, а потім, оговтавшись, як заходився розписувати переваги вірного сімейного співжиття перед невірним - ночі, здавалося, мені не вистачить.
Але розплакалася Людмила.
- Господи, - схлипувала, - невже ще є такі чоловіки, як ви?! Яка ж, певно, щаслива ваша жінка!
На мамин плач вибігло найстарше із дітей.
- Мамо, - допитувалося, - чому ви плачете?
- За недосяжним щастям, яке все-таки буває на світі, - гладила мати дитячу голівку і усміхалася крізь сльози.
Я був гордий за себе, я подумки клявся до скону берегти в душі ту іскорку, яку багато хто в цьому світі навіки втратив - іскорку подружньої вірності. Я був щасливий, бо моїй Ніні по-доброму заздрили. З-за мене. Я відчував себе Особою, Персоною, Ідолом, на якого не гріх і помолитися. Зараз. А через років сорок... Гай-гай, то це ж іще про поетичність мою не знають, віршів моїх не читають. Я відчував - бути мені Великою Людиною.
Скрипнула хвіртка надворі.
- Благовірний повзуть, - витерла сльози Людмила. - Зараз торочитиме, що корова на фермі важко телилася. Господи, як остогиділо!...
Рипнули двері і на порозі постав Петро. Витріщив очі на мене, на заплакану Людмилу, нервово закусив нижню губу.
- Сьогодні у Гальчихи, - забелькотів, запинаючись, - нетель... ледве вирвали теля...
- Не бреши! - обірвала Людмила чоловіка. - Знаємо твоїх нетелів! І тутешніх, і білоцерківських. Слава Боту, є свідки...
- Та-ак, - якось недобре процідив Петро крізь зуби, дивлячись на мене, мов удав на кролика.
- Людмило Мирославівно, - обурився я несподіваним записом у свідки, - які білоцерківські нетелі?! Я ж вам нічого не розказував.
- А мені не треба розказувати! - зірвалася Людмила на крик. - Я й так знаю! Цей же бугай, - вказала на Петра, - як забачить жіночу..., - тут мені довелося почути матюка з жіночих уст і оглянутися, чи не чують його діти (не люблю цього), - то ладен влізти туди з головою. В залоєну, в стару, в молоду, в будь-яку, аби тільки то була..., - я знову оглянувся. - Зараза безсовісна, чи в тебе й серце з душею вже змістилися в штани, чи я не знаю...
І розплакалася, розридалася.
- Що ти тут нагородив їй? - сердито прошептав Петро мені на вухо.
- Я - нічого. Ні слова, - сміливо кинув я в палаючі очі відповідь, немов клятву проголосив. - Це твоя робота, - вказав на ридаючу край столу Людмилу.
Не знаю, чи повірив Петро моїй відповіді-клятві, але облишив мене у спокої і помандрував до дружини.
- Людочко, - обняв жінку за плечі, - ну, чого ти?
- Не лізь, - здвигнула Людмила плечима.
- Людочко, - повторив Петро свої обійми і повів далі таку заспокійливу та облесливу мову, що й камінь розцвів би від тих розмов.
Я, Петра слухаючи, тільки рота роззявляв від здивування, Людмила ж теж поволі вгомонилася, тож невдовзі в хаті запанували лад і спокій.
- Людочко, треба тікати звідси, - звучали останні акорди Петрових музик. - Подалі. Щоб не дістали її чари, - вказував кудись за вікно, де в якійсь із хат, обласкана, напевно, подібними ж словесами, солодко засипала його "відьма"-коханка.
- Ой, не вірю я тобі, Петре, - хитала головою Людмила. - Хіба ж це перша твоя відьма?
- Остання, - немов скибку хліба відкраяв Петро. - Вже ж не до молодості йдеться. Вже все, ніяких чар у моєму серці, окрім рідної жінки, - обнімав, пробував цілувати дружину. - Головне, від цієї відьми втекти. Ну, добре, добре, йди давай вечеряти.
Людмила пішла.
- Жінка ласку любить, - задоволено підбивав Петро підсумки вечора. - Будь-яка жінка від ласки тане.
- А по-моєму, - заперечив я, - жінка ще більше любить вірність.
Петро незадоволено глипнув на мене і замовк, не сказавши нічого.
А потім була вечеря і мої пропозиції конкретних шляхів втечі від "відьми".
Петро більше мовчав, раз тільки мовив:
- Переїзд гірше татарина.
Але його приказка не знайшла підтримки серед тих, хто вечеряв.
- Я б ради спокою в сім’ї і десять татарів пережила, - мовила Людмила, і ці її слова прозвучали, як згода на негайний переїзд.
Так я обзавівся новими сусідами. Через вулицю.
