Юрко Чабан сидів у кімнаті зйомної квартири і думав про славу. Тяжкими були його гадання: чому одним дістається і вона, і гроші, і гарні дівчата самі зграями збігаються на деяких везунчиків. Інколи достатньо, думав він, бути сином відомих батьків – і все твоє прекрасне майбутнє у тебе в кишені.
У нього не було батьків професорів, комсомольців-олігархів, заслужених діячів або прокурорів. Таким, як він, не світить нічого, бо в руки саме не падає, а вигризти своє щастя можливо, але вигризати доведеться у тих же вище перерахованих та ще багатьох неназваних категорій населення. Як казав друзяка Черчіль: «Світом правлять вовчі закони. А у мене зуби більші.»
Юрко не мав таких зубів. Максимум, на що може розраховувати простий хлопець, як оце він – посереднього ступеня цікавості і корисності для суспільства і здоров’я робота, посередня зарплатня і посередня самотня городянка, яка засиділася в дівках у своїй, отриманій в спадок квартирі.
Раніше людина могла працювати простим робітником і примудритися купити по квартирі: собі і дітям. Щоправда країна, в якій це було можливо, давно зникла з політичної карти світу.
Коротше кажучи, справи були не дуже. Адже Юрко вважав, що «пощастило» йому жити в країні з нерівними правами. Нехай десь якась Джоан Роллінг чи Стівен Кінг своїм письменництвом зробили собі шалені статки, але подивився б на них Юрко, аби вони народилися в Україні.
У них, тобто в їхніх країнах, мабуть не так мало літературних журналів, з яких можна починати кар’єру. У них за видавництво книги не треба платити хабара (навіть у вигляді скуповування продукції видавництва) і трохи відмінні від наших роялті.
А ще у них немає сусідньої країни, яка постійно, весь час свого існування веде війну з українством, проникнувши у всі кабінети і голови деяких несвідомих громадян із нестійкою психікою. У них видаються книги лише, скажімо, англійською і якась-там іспанська ніяк не витіснить її з ужитку, друкованого слова, не горлає про притіснення, бо нею говорить кожен третій. Ну, нехай четвертий і то лише в деяких штатах.
Далі: сама мова хоч і пересичена сленгом, але навряд коли Стівен Кінг сідає писати черговий роман, він думає: якою ж мовою мені писати?, писати суржиком?, може це неправильно сприймуть?, вважатимуть мене або неграмотним, або снобом, або фашистом?
Звісно, Стівен Кінг, або як Юрко його любив подумки називати Ківен Стінг, писав у своїй книзі «Як писати книги», що чіпляв всі відмови літературних альманахів і чоловічих журналів друкувати його твори на великий товстий цвях, забитий у стіну. Коли той перестав витримувати вагу відмов, молодий письменник замінив цвях на залізничний костиль. Коли і той вивалився, Ківен Стінг також не опустив руки і за пару років другий його роман «Керрі» приніс йому славу і не бачені до того гроші.
Та Юрко не був схожий на свого кумира.
А ще Чабан працював вдень і писав ввечері. Ні, це якраз втішало його, бо так само, крім них зі Стівеном, робив і Панас Мирний (а він же був бухгалтером!), а писав він також великі книжки, які проте не надто подобались Юрку.
Він, як і Кінг, ледь давав ради з оплатою проживання у кімнаті зйомної квартири провінційного містечка і мріяв про тримісячну відпустку, протягом якої він міг би закінчити свій другий роман. Може він, як і Кінгу, принесе Юрку славу та гроші (які самі по собі його мало цікавили до того моменту, поки не стала руба проблема елементарного виживання; гроші йому були потрібні лише для того, щоб не просто жити, і тим більше не для того, щоб жити красиво, модно тощо, а щоб робити те, що подобається).
Бо перший, вочевидь, не вдався. І витримати такий удар було для Юрка ой як важко, гортаючи вгору і вниз сторінку «Коронації слова» в мережі (на несанкціоновано винесеному з роботи ноутбуці), де зазначалися переможці конкурсу. Але Самійла Мороза – творчий псевдонім Юрка – серед них не було.
А може він просто замахнувся не на свій рояль? Це вміючи грати лише на дитячому піаніно.
Такі сумні думи мляво перевалювалися, наче мішки з половою, під черепною коробкою, а важкий каламутний осад осідав на душі.
2
Телефонний дзвінок різко висмикнув хлопця з його тяжких міркувань і він навіть одразу не зміг второпати, що кричали йому зі слухавки.
– Що? – Перепитав він.
– Ходімо закублимось!
Дзвонив Славко, колишній одногрупник, який волею випадку проживав у місті, в яке молодому невизнаному письменнику випала доля переїхати.
– Що зробимо? – Ніяк не міг доперти Чабан.
– Ходімо в «Кубло»!
«Кублом» називався популярний серед молоді нічний клуб, де наливали без пред’явлення паспорта і куди закачували народ у необмеженій кількості. Можливо це і робило даний заклад таким веселим і водночас доволі небезпечним, як на Юрка, місцем.
– Та, знаєш… – затяг був своєї звичайної пісні він, але Славко наполягав.
– Облиш, старий! Годі тобі вже сидьма сидіти! Щоб за двадцять хвилин був на вході!
Відведеного часу було більш ніж достатньо, оскільки жив Чабан фактично в центрі, не більш як за кілометр від «Кубла». Приблизно місяць тому він зібрався знайти іншу кімнату (і не тому, що посеред ночі чи о четвертій ранку в суботу, коли у всіх нормальних людей вихідні, а йому якраз збиратися на роботу, з-за вікна долинали молоді і не надто бадьорі голоси та вигуки, які останнім часом стали аж надто патріотичними, як от: «Путін – хуйло! Ла-ла-ла-ла-Ла-ла!» і «Слава Україні! Героям слава!»), але виявилось, що дешевше комірчини йому все одно не знайти.
Біля «Кубла» було не проштовхнутися. Над натовпом здіймалися у морозне небо хмари пари і сигаретного диму. Мало хто був у верхньому одязі. Блищали стрази, фальшиві діаманти, золото і намистинки парфумованого поту на обличчях.
У Чабана був великий досвід динамити зустрічі з друзями, тож навіть зараз, коли вже прийшов на місце, він подумав було, поки його не помітили, втекти назад до депресивної своєї кімнатки і сидіти страждати там, не вмикаючи світло, але тут же пролунало:
– Юрко! Юрко!
За кілька хвилин виявилося, що Славко з компанією зайняли столик і вже приготували «штрафну» для новоприбулого.
– Ти ж знаєш, – дорікнув неголосно Юрко другу, – що у мене підходить строк, а зе-пе ще не отримав…
– Та не парся, перша за рахунок закладу! Знайомтеся всі – це Юрко, він у нашій компанії єдиний письменник.
Всіх представляли двоє доволі спортивного вигляду хлопців (спортивність особливо підкреслювали чорний та білий адідасівський костюми з розстебнутими куртками і майками під ними) і троє дівчат (у маєчці і сукенках з великими відкритими площами). Лише Славко серед чоловічої половини виглядав таким собі «гламурним подонком» у своєму куцому бузковому з відливом піджаку, клубному капелюсі й у лакових штиблетах, ледь прикритих штаньми-дудочками.
– Письменник? – Широко розкрила й так величезні обведені зеленими тінями очі одна з дівчат. –А що я могла з твого читати?
Юрко тоскно повів очима по рядах танцюючих і спробував перекричати музику і загальний галас:
– Нічого. Я тільки починаю. Здав оце роман один свій на «Коронацію слова» та, здається, програв всім, кому тільки можна було.
– Ну нічого. Наступного разу виграєш! – Запевнила Зеленоочка. – Даси почитати?
– Навряд тобі сподобається, – похитав головою, прицмокуючи Юрко.
– Я спробую.
– Добре, – встряв Славко, обнімаючи Зеленоочку за струнку талію. – Він мені дасть, а я передам тобі. Разом і почитаємо, бо мені він теж не дозволив. Каже, поки не вийде накладом щонайменше у десять тисяч примірників…
Тут він сам себе обірвав, натрапивши своїми губами на рот Золотоочки.
Враз всі шестеро загомоніли між собою і Юрко зрозумів, що не здатен підтримувати бесіду, оскільки йшла вона про невідомих йому людей і дивовижні події, про які він у своєму житті і мріяти не міг. Тому він просто мовчки сидів, почуваючись дурнем, переводячи погляд з одного балакучого рота на інший, часом ковзаючи ним по долонях хлопців, що мали під столами пестити м’які місця їхніх подружок, по вирізах майки і сукенок, по опуклостях грудей і перламутру губ, зрозумів, що таким чином скоро отримає у вухо і перевів погляд вбік – у залу.
Ясно, що так не поводяться в компанії, але, на його думку, морозитись від незнайомих друзів одногрупника (він сидів і не міг пригадати моменту, коли Славко представляв йому присутніх. Навіть не був упевнений, що це взагалі відбувалося) – менший гріх, ніж витріщатись на чужих дівчат, навіть якщо нічого не маєш на думці. Він давно помітив, що коли завтикає, погляд його має властивість затримуватись на чомусь приблизно попереду і трохи опускатись, так знесилено ніби. Часто цим чимось виявлялися жіночі груди, що розташовуються в цьому квадранті, незалежно чи ти стоїш, чи сидиш, якщо вона займає аналогічне положення приблизно навпроти тебе.
Враз щелепа письменника зробила спробу відвалитися, але їй завадив кулак, яким Юрко підпирав підборіддя вже деякий час. Звідкілясь здаля долинуло чиєсь дівоче (можливо, Зеленооччине):
– А у тебе дівчина є?
Юрко поспішно повернув голову, затримавши проте погляд на чомусь у глибині зали:
– На даний момент ні.
– І не буде! – Вигукнув Славко. – Якщо і далі так сидітимеш! Дивись скільки дівчат! Вибирай, а то всіх розберуть!
– А хіба вони вже не розібрані? – Спитав Юрко, знову вирячившись у те місце в залі.
– Ого! – Підсунувся ближче Славко. – Якщо ти дивишся на ту, на кого і я, то вона зараз вільна. Здається. Але… – із сумнівом протяг він. – Хочеш познайомлю? Тільки поводься природно, не підводь мене.
Юрко заворожено споглядав плавні граційні рухи схожої на втілення хижої ночі дівчини в центрі майданчика. Вона ніби була на ньому сама, не помічаючи оточуючих людей, ніби центр танц-підлоги призначався завжди, ще у момент закладення фундаменту будівлі, спеціально для неї.
– Я її знаю.
Тепер настала черга відпадати Славковій щелепі.
Чабан не звернув на це жодної уваги, спостерігаючи як нарешті якийсь «пацанчик» наважився підкотити до НЕЇ. Вона спокійно закінчила з ним танець, кожна секунда якого різала Юркове серце тупим ножем, м’яко але рішуче відшила «пацанчика», що був ув’язався за нею слідом, і рушила у їхній бік.
У Юрка піт виступив на лобі, обличчя затопило жаром, натомість по загривку потягло морозом, як буває, коли ти уже в дупель п’яний і от-от залишишся ночувати з порцеляновим горщиком в обнімку, та тут же й попустило, коли він побачив, що ВОНА теж помітила його і аж збилась з кроку. Цього ніхто крім них двох, а може й лише крім нього одного не зміг би помітити, але сталася ця невеличка заминка і ВОНА аж трохи похитнулася, ледь-ледь.
За мить вона, як ні в чому, опинилася біля їхнього столика, звісно, на протилежній від Юрка стороні. Він відчув, що якщо розтулить рота, то губи в нього тремтітимуть.
– Віко, ти знайома з моїм другом-письменником?
Вона скинула на Юрка побіжний погляд:
– Так, ми знайомі. Привіт, Юрко. Можна до вас?
3
Знову точилася розмова про невідомих людей. Слова звучали у вухах, але змісту годі було й добрати.
Краще було б, думав Юрко, якби вона відповіла, що вперше мене бачить. Славко, звісно, висміяв би його, та то байдуже. Гірше було бачити цю холодність, явно не роблену, в її очах.
Він постійно ловив себе на тому, що як би не відводив очі, вони все одно мимоволі поверталися до неї. І не на безвольний рівень грудей, а до її очей і губ. Він спостерігав їхні рухи, коли вона говорила, дивився як мружаться чи розширюються її очі, як хвилями пересипається кольору воронового крила волосся.
Потроху столик порожнів: тепер, коли Юрко відводив погляд вбік, все частіше перед ним мелькали Славкові друзі, то тут, то там на майданчику. Враз Юрко усвідомив, що сидить з Вікою сам-на-сам. Просто навпроти її тривожних, сумних і трішки ніби вологих очей.
– Ходімо, потанцюємо. Повільний…
– Ти ж знаєш, – промурмотів хлопець.
– Як перший раз просто! – Губи її трохи розтяглися в легкій посмішці. – Ходімо. Це повільний. Просто візьмеш мене за талію і будемо тупцятись на місці.
Вона встала і простягла йому руку.
У обличчя війнуло її запахом, коли вона ледь не всім тілом притулилася до нього. Голова її була трохи опущена і маківка сягала йому якраз до носа. Він вдихнув її аромат і в цей момент вона підвела голову і поглянула йому у вічі.
– Ну як, ти надіслав роман?
– Так. Але він не пройшов.
– Це твій перший. Ти вдосконалюєшся з кожним абзацом, – вона усміхнулася, – але не зазнавайся. – Обличчя її знову стало серйозним. – Що у тебе ще сталося?
– Нічого. Сиджу, жалію себе… коли дзвінок… і от я тут.
Вона кивнула, чи то Юркові так здалося і танець враз якось закінчився, ніби впали важкі портьєри, закривши собою єдине вікно в кімнаті, відрізавши шлях сонцю всередину. Вона відступила на крок. Ззаду хтось нахабно просунувся вперед і якийсь новий парубок у костюмі, трохи скромнішому за Славків, не дивлячись на Чабана, побіжно вибачився і запросив Віку на наступний танець. Вона повідомила парубкові, що саме розмовляє у даний момент часу, чого Юрко ніяк не очікував. Проте сам він уже зробив свій вибір.
– Танцюй. Я піду.
Віка оминула перешкоду між ними, але Юрко вже йшов своїм звичайним швидким кроком, наскільки дозволяв натовп танцівників, кидаючи через плече:
– Зустрінемось якось, якщо хочеш. І… подзвони чи напиши, будь ласка, коли повернешся додому.
4
Він присів за стіл і деякий час тупо вдивлявся у його поліровану поверхню, у багатьох місцях подряпану і вже у якихось крихтах.
Нікого зі Славкових друзів ще не було, тож Юрко почав знову безцільно блукати поглядом по їхніх порожніх місцях, але тягнуло його знову до центру майданчика. Нарешті він наважився підняти очі.
Вона танцювала на тому ж місці, наче королева балу. З тим парубком.
Чабан, намагаючись долати ревнощі і програючи у цьому двобої, все вдивлявся у її повернуте в профіль обличчя, у розпущене волосся, сподіваючись, що вона кине хоча б побіжний погляд на нього, але вона поводилась так, ніби і не було тут сьогодні ніякого Юрка Чабана. Вона всуціль віддалась танцю.
Раптом нова хвиля жару забарвила у червоне його обличчя і ноги самі понесли до бару.
Він замовив чарку «Джека Деніелса» і скибочку лимона. Випив, не закусюючи, випив другу і тепер вже мусив вкинути до рота клятий лимон.
Скривившись, він відлип від стійки і рушив просто до виходу.
На вулиці так само було людно, майже як у залі. Лунав сміх, який чомусь лупив тупим роздратуванням по хмеліючому мозку.
Поглядом Юрко вихопив серед натовпу модний білий «Adidas» і усміхнене обличчя. Хлопець щось розказував друзям, махаючи руками, обличчя його виражало якісь сильні емоції, але які саме, Юрко не добрав. Він пришвидшив крок. Перед очима постала чітка картина, де цей «пацанчик» треться пахом об її стегно.
Під кулаком хруснуло, кисть ніби сокирою рубонули. «Пацанчик» завалився на бурий сніг, з розплющеного носа миттю заюшила кров.
Юрко перевів погляд на свою руку і спробував розігнути пальці, коли збоку відбувся якийсь рух і світло вмить згасло.
Розділ 2
17 вересня 2008 року
Починаю писати щоденник.
Можливо це щось не дуже мужнє, а більше дівчаче. Тим більше, що навряд колись хтось захоче почитати як же жив у студентські роки знаменитий письменник Юрій (а може просто Юрко) Чабан. Скоріш за все тому, що такого письменника просто ніколи не буде.
Як Ви зрозуміли, я вирішив намагатися писати книжки. Кажуть, у мене гарно розвинена фантазія. А ще, що я ерудит. Лестощі.
Цікаво, чи надовго ця моя пристрасть?
В будь-якому разі, писатиму поки пишеться, сподіватимусь, що наважуся відіслати написане до «Коронації слова». Якщо мене там не помітять – я ні на що не годен.
Спробував писати щось іронічно-саркастичне, що б легко читалося і несло глибинний смисл, але вийшли якісь нюні.
Тож взявся за свою улюблену віднедавна фантастику з елементами політики та ідеології.
Називатиметься – «Убити дракона». Про те, як влада змінює людей. Як система підкорює собі бунтівників. В загальних рисах: у вигаданій постсовєцькій країні відбувся переворот – скинули диктатора. Але новий лідер одразу ж вписався в авторитарно-олігархічні рамки попередньої влади. Один з героїв Революції потрапляє за грати, а його молода дружина гине. Після відсидки він, плекаючи помсту, починає гострити меча. В процесі він багато дізнається про свого ворога-диктатора: їхні долі дуже схожі, включаючи втрату родини і політичну відсидку, але молодий революціонер не зважає на ці знаки-перестороги. Він стає жорстоким і починає сам використовувати методи диктату. Нарешті вбиває свого ворога і займає його місце, відправляючи багатьох своїх колишніх соратників до тюрми чи в могилу. Від імені одного з цих соратників і ведеться оповідь-сповідь.
Десь треба буде привести стару казочку про дракона (її розповість оповідач якомусь зеленому шмаркачеві, як притчу), який охороняє гору золота і коштовностей. Багато хто із сильних і мужніх витязів, бажаючи отримати те багатство, вирушав на герць зі зміюкою, та жоден не повертався. Справа в тім, що скарб той мав властивість кожного, хто приходив по нього і убивав дракона-охоронця, перетворювати на нового свого стража.
Байка от про що: боротись з системою дуже важко, особливо якщо вона тебе виростила і з кожним щаблем у боротьбі з нею ти все більше просякаєш нею і врешті-решт починаєш її захищати.
Ну, щось типу того.
От і спробуй тепер втілити це все в життя!
22 вересня 2008 року
Забуксував на перших семи сторінках. Події дуже поспішають, герої – пласкі, постійно безцільно десь бродять відомими місцями, що не відміняє необхідності деталей, ведуть ці герої політичні бесіди з відтінком інфантилізму. Хоча що з мене взяти? Мені ж самому всього шістнадцять!
От як виглядає початок.
«Це був єдиний організм. Він дихав, він трепетав, він ревів і плювався полум’ям. Кожна окрема його складова була мізерною і, здавалося, абсолютно безсилою. Але водночас сила всього організму залежала від конкретної мізерної кількості своїх клітин.
Аморфна ще секунду тому маса враз скипіла і потекла потоком вгору бруківкою, змітаючи на своєму шляху останню лінію оборони ще вчорашнього свого владики – ветхі, з висоти польоту зграї круків, що невідь звідки взялися над мегаполісом, бруствери і остови автобусів та «Уралів», що перегороджували вулицю.
Тікати жертві цього дракона було нікуди.
Перед самою будівлею Адміністрації монстр зупинився, хоч і не стихло його гарчання. Дракон обплів покинуті БТР-и, обвився навколо будівлі на Банковій і завмер, лише зрідка пульсуючи.
Був лютий дві тисячі шостого року.»
Може ну його на фіг? Пізніше повернуся, як наберуся досвіду. А поки, як всі нормальні люди мого віку, заведу собі дівчину. Здається, одній я подобаюся. Не знаю чим, тим більше, що вона для хлопців просто магніт.
Раніше дівчата на мене рідко увагу звертали, бо я не часто навіть рота розкривав, ніколи не пробував фліртувати, просто розмовляв, не ходив на дискотеки…
Для чого вся ця клоунада? В нашому віці – щоб дізнатися, що таке секс і підняти в очах оточуючих (і своїх очах) свій авторитет. Пізніше – пошуки пари (до чого деякі люди ніколи не стають готовими, мається на увазі спільне з кимось життя, іноді це суцільні муки для всіх), проби, клоунські залицяння (з кожною одне і те ж), жахливі розставання…
Скільки я вже цього лайна надивився. Люди втрачають здоровий глузд. Бачив раз сварку якихось малоліток, як і я десь віком, коли, як завжди, вона не слухається його, він не слухає її, вона плаче, він кидає в неї пляшку з-під пива і не влучає. Потім вони довго посеред ночі під вікном у мене кричать, при чому сенс претензій і відповідей, мені здається, не зрозумілий навіть їм самим, раз ніяк не розберуться.
А з іншого боку, як казав Ківен Стінг: щоб писати книги необхідно читати і писати не менше 3-6 годин на день. При цьому ти вивчаєш прийоми інших авторів, поповнюєш словниковий запас і практикуєшся, практикуєшся…
2 жовтня 2008 року
Коли я вже впевнився, що подобаюсь Лані (і вона чекає лише кроку з мого боку), з’явився такий-собі герой нашого часу з ротом на зав’язках (розв’язаних) – Антон. Він упевнено, мов бик, взявся за штурм, лишивши мене далеко позаду. Хоча він навіть Дня народження Лани не знає, а я знаю, а познайомилися ми утрьох в один день. Та яка мені з того користь?
Крім того я закинув-таки свій роман. Але одразу ж взявся за новий. Коли я з’явлюся на прилавках книжкових магазинів, вона шкодуватиме про свій вибір.
Тепер я пишу таку-собі фентезі-казку.
Сюжет такий:… Точніше сюжету ще немає. Є інтер’єр. Альтернативна історія. Володимирові сини не почали в повному об’ємі міжусобницькі війни і зуміли достойно зустріти монгольську Орду. Результатом у теперішньому часі стала тотальна перекройка карти світу. Треба ще подумати, що там буде в Європі, але Велика Русь збереглася у межах дванадцятого століття плюс Польща, плюс Прибалтика. Московія нехай буде, але насправді її не було б. але потрібне ж якесь зло! А головне зло з вісімнадцятого століття для нас – Московія.
Але, не зважаючи на розміри (діаметр держави Московії приблизно 300 км), Москва гне далі свою звичну лінію. Не маючи жодних сил, вони там все одно постійно підгавкують, вступають в союз з Монголією, яка тримає майже всі завойовані до тринадцятого століття землі і містить у складі Москву як адміністративну одиницю.
Коротше, кругом вороги… дивіться Орвела «1984». Або російські канали ТБ.
Головне тепер – створити сюжетну лінію, так звану фабулу, ліричну лінію, як же без неї…
Може це буде роман про подорож у часі, кохання, пронесене крізь віки…
Уже зрозумів, що знову надто високо замахнувся.
14 жовтня 2008 року
Не надто мені вдається вести щоденник. Мабуть з тої ж причини, що й зустрічатися з дівчатами. Я нудний.
Зустрів сьогодні трьох тіток – свідків Єгови. Не зміг відкараскатись від них, поводився ввічливо і тому вони охмуряли мене биту годину. Все намагалися пристидити мене брехнею, але я намагався не брехати. Хоча більше все ж розмовляли вони. Звали у свою церкву, тобто молитовний дім. Казали – у них там гарні віруючі і вірні не блудливі дівчата.
Чесно, я навіть задумався. Але потім ще послухав про моногамність і Бога…
Хоч я не вирізняюся подвигами в улюбленій області геройствування Казанови, все ж мене трохи прибило. Вони мені казали про гріх і закони Божі.
Мовляв, не можна навіть дивитися на чужу жінку з хіттю. Але ж це від мене не залежить, бо такого роду поведінка (просто оцінювання) і хід думок – суцільні рефлекси та інстинкти. Просто нормальні фізіологічні процеси – хімічні реакції. І такими нас створив Бог.
До того ж, як не грішити, якщо ми вже народжені грішними. Так званий первородний гріх. Народився – винен! По-моєму, це не чесно. Тим більше не чесно після цього щось вякати про гріхи. Мовляв, молодь, не пробуйте, не грішіть, Бог дасть вам того єдиного (ту єдину)… і т.д.
Як же, дочекаєшся, стоячи навколішки перед розп’яттям чи Біблією! А твій єдиний (єдина) так само, але в якомусь іншому місці. І як молодь може не пробувати, коли вона ще нічого не знає і не бачила? Це природно, пізнавати нове. Чи краще сидіти, наче камінь: Бог сказав те, Бог сказав се, а врешті-решт ти здохнеш старою дівою (чи парубком).
Якісь вони повернуті на цьому.
Та я, хоч і не повернутий, суворо дотримуюсь правила – не блудити. Хоча в погляді моєму все ж читається хіть. Дивна штука – хіть ця все зменшується. Скоро люди почнуть шепотітися в мене за спиною, що я – гей.
А справа в тім, що після кількох спроб знайомства з дівчатами я зрозумів, що вони (не крокодили) або вже зайняті, або тупі, як пробки. А хто не тупий і не зайнятий – мені не подобається. Навіть не крокодили. Може я і зміг би жити у шлюбі з некрасивою, але, хай простять мені свідки Єгови, до того хотілося б спробувати оволодіти гарним тілом.
Особливо мене убиває те, що деякі дівчата, хоч і не топ-моделі і, здається, не найтупіші в світі, зустрічаються з доволі посередніми хлопцями. Ну нехай я їх не знаю. Може в чомусь вони й гарні. Але вони часто ревниві і зрадливі. Бачив молоду пару, теж першокурсники, то бідна дівчинка плакала мені в плече вже от за місяць після їхнього знайомства, хоча вдень бачу – нерозлийвода. Хлопець, ніби веселий нормальний (як на мене трохи бидлуватий, якщо чесно), але почав виявляти себе домашнім тираном. І це в шістнадцять!
А вона, замість того щоб піти від нього, терпить (не знаю навіть що він робить: ображає?, б’є?), намагається втішити його і догодити (і в сексуальному плані, але, наскільки він сам мені казав, не надто вдоволений і постійно шукає когось на стороні), бо, мовляв, у неї шрам на лобі збоку, хто її ще таку полюбить чи захоче. Здається, їй достатньо щоб він хоч іноді нею користався. Але ж реве!
Звідки все це у малолітніх!!!!!????
Коротше, маячня довбана.
Я не розумію людей.
А, чого ж я почав писати сьогодні… Може і не слід було. Та нічого, якщо вдасться, я потім (сподіваюся встигну) спалю цей бездарний зошиток.
Я випадково наштовхнувся на острівець патріотизму у цьому болоті імперського снобізму (Дніпропетровськ).
Детальніше розповім потім, коли все з’ясую, а поки що немає чого сказати.
Крім як…
Ще не вмерла України ні слава, ні воля!
7 листопада 2008 року
Дєнь сідьмова наїбря – красний дєнь каліндаря!
Обійшовся без крові і тюрми.
Виявляється, я на це ніколи не звертав раніше увагу, що як тільки дня стають коротшими, а сонце сідає раніше, на вулиці починають виповзати комуністичні недобитки, наче зомбі, а ще їхні посіпаки типу Саюза Савєцкіх ахвіцерав і ЄСМ.
Отримав на руки газетьонку цих самих офіцерів, яка відверто показала образ такого совєцького виродка. Мовляв, от за що «наші дєди пагібалі». Не хотів би я жити у їхньому суспільстві. Висловлюються вони, нехай і брехливо, це не головне, по-хамськи і з матом. От вони – офіцери великого совєцького народу – приклад для наслідування. Еліта. Хоча ні, еліту всю в совку розстріляли ще у тридцятих.
Достатньо привести у якості прикладу назву «статті» у цій газетьонці про генерал-хорунжого УПА більше відомого у свій час як Тарас Чупринка. Не торкатимусь нелогічно-брехливого змісту. Назва сама все скаже. І виглядає вона так: «Роман Шухевич – херой Украины?»
Якщо вони хотіли таким «високим слогом» привернути чиюсь прихильність на свій бік, то у них це вдається лише з таким, як і вони самі тупим бидлом.
Щодо власних «подвигів» я не розповсюджуватимусь, адже не свідчити проти себе маю повне право (все будете читати у кримінальній справі, витяжку з якої вставлять у мою біографію, як і фрагменти цього щоденника), хоча я й не вважаю, що порушив Закон, тим більше закон Божий, який говорить про те, що Бог дав українцям їхню землю, як і право її захищати.
А щодо Лани, я спостерігав їхній з Антоном, здається, розрив, але не відчув особливої радості. Замість цього ледь не розтріпав їй про себе останні новини (вона одраз ж про мене згадала, до речі, запросила на чай і поводилась, наче не було цих місяців морозу, та я теж досі доволі холодний). Нагнав туману, коли вона спитала де я пропадав.
Я наплів їй, що знайшов патріотичних хлопців і що, може статися, колись братиму участь у національно-визвольній боротьбі.
Не дуже вразив її цим. Після того, можливо, як я ще у жовтні, до знайомства з тими хлопцями, спробував організувати зі знайомих патріотичний гурток. Основним посильним завданням спочатку поставив бойкот російської продукції, але вони всі чомусь відморозились. Навіть від такого простого чину.
Як же Бандера створив своє крило ОУН, а Коновалець саму партію? Мабуть відповідь у тому загадковому слові – «харизма».
12 грудня 2008 року
Почав писати роман про УПА. П’ятдесяті роки, повстанці ще добряче воюють, але МГБ вже розвинуло широку агентуру всередині УПА. Закінчиться все, на жаль, трагічно. Присутніми будуть розвинені сцени перестрілок, дякувати Богомолову, це в мене виходить добре.
15 грудня 2008 року
Лана все більше віддаляється. Вона молода і гарна, але хлопців не бачив. Чого вона чекає? Можливо, що і мене. Я сказав їй, що пишу роман і вона, здається, заінтригована.
Я таки умію здатися загадковим і глибоким, але щойно дівчата пізнають мене краще, починають втрачати до мене інтерес. Здається, я надто зациклений на собі, своїх переживаннях і самоаналізі та національній ідеї.
Якщо я і зумів себе проаналізувати правильно, то змінити щось важко, та і немає бажання.
28 квітня 2009 року
Запросив Лану погуляти зі мною. Вона згодилась.
Я весь день (та що день, я весь попередній тиждень це робив) уявляв як веду її в ресторан і ми проведемо гарний вечір і я зможу якесь гарне враження справити на неї.
Але страх того, що вона просто на це розсміється мені в обличчя, тримав мене в полоні і ми просто гуляли містом. Здається, вона була трохи розгублена і роздратована. Хоча ні, їй було збіса нудно!
Ще раз пробувати і не варто!
Вона просто не погодиться на повторення.
30 квітня 2009 року
Закінчив роман. Тільки назву гарну і ефектну не можу придумати.
Зате вже є псевдонім: Самійло Мороз.
Нічого так, здається.
До Нового Року, по коли можна відправити роман на «Коронацію слова» є ще трохи часу, за який треба відредагувати текст і довести його до досконалості.
Ще треба все роздрукувати, що стане мені в дві стипендії. А стипендії мені не видіти ще довго. У матері такі гроші я взяти не можу. І так на її утриманні. Може вдасться щось назбирати…
На роботу я піти не можу, бо вже раз мене відрахували. Сподіваюся, що у вересні без проблем вступлю. Точніше, екзамени будуть вже за декілька тижнів. Отже, у найгіршому випадку доведеться пропустити рік. З відправкою роману на конкурс.
Розділ 3
1
Щось вологе торкнулося Юркових губ, в носа вдарив запах нечищених зубів, а самі ці зуби зашкребли по яснах.
Фурчання гарячою хвилею пробіглося по обличчю і хлопець, не розтуляючи очей, вхопив тепле пухнасте тільце і запхав під простирадло до себе в обійми.
Крихітні зубки легко й грайливо зімкнулися на пальці і Чингізхан зробив невдалу спробу вислизнути на підлогу.
Рипучий звук повернув Юрка до реальності: руки стискали повітря, а кіт стояв на безпечній відстані від ліжка і нявчав.
– Хан, май совість… – пробурмотів Чабан і спробував дістати кота рукою.
Задзеленчав будильник на телефоні.
– Падло ти, Хан, – мовив хлопець і сів на ліжку, спустивши ноги донизу.
Чингізхан, атлетичний, з пружною ходою кіт забарвлення таббі-макрель, миттю опинився біля своєї пластикової мисочки, в якій самотньо тулився до стінки засохлий шматочок вчорашньої ковбаси.
Юрко підійшов до холодильника, тручи на ходу очі. Щойно дверцята розчинилися, осліпивши сонного хлопця, почувся шелест поліетилену і, прозрівши, Юрко побачив порожнє місце замість купленої вчора на пробу бастурми. Чабан потягся був до «котячої» ковбаси та тут же й зачинив холодильник.
– Хан, це моє! От нахаба!
Довелося відрізати шматочок надгризеного м’яса котові і той жадібно захрумтів ним.
Майже безшумно запрацював телевізор щоб не розбудити сусідів по кімнаті, яких Юрко називав співкамерниками. По «п’ятому» йшли новини.
Кіт вискочив на коліна і постійно намагався впхати голову між кришкою столу і грудьми хлопця, ніс активно ловив запах ранкових бутербродів.
– Забери свою довбешку! – Пошепки кричав Юрко. – Ти вже наїв на два дні вперед. Ну добре, добре, на!
Хлопець надкусив сир з бутерброда і, сплюнувши в долоню, подав котові.
– А тепер іди! Не міг почекати ще десять хвилин… поки будильник продзвенить…
Прибравши зі столу, Юрко вимкнув телевізор, а замість нього увімкнув сусідський комп’ютер і, поки той завантажувався, пішов чистити зуби.
Вже вдягнений у просту вицвілу бордову футболку і потерті джинси, він сів за комп і набрав сторінку «Зеленого пса» – видавництво братів Капранових.
– Знаєш, Хан, – озирнувся Юрко. Кіт спокійно сидів біля дверей і вмивався, жодним чином не показуючи, що йому хоч скільки-небудь цікаві проблеми хлопця. – Видати мій роман можна за майже тридцять тисяч. Цікаво, де їх узяти? І це вони сприяють письменникам-початківцям? Такі як я ніколи не назбирають… хіба що роман дуже сподобається самим Капрановим і тоді вони надрукують його своїм коштом. І підпишуть своїми іменами… Може я надто самовпевнений і марнославний чи жадібний (скажіть іще, що справжній письменник не потребує зарплатні і навіть свого імені на палітурці, йому достатньо нести прекрасне людству!), але якщо моє творіння чогось варте, я маю отримати це щось, так би мовити, певну компенсацію за свої труди!
Дорогою до інституту він думав про Лану. Він тепер рідко її бачив, як і всіх своїх колишніх одногрупників, хоча й жив із більшістю з них в одному гуртожитку.
Востаннє вона була поряд, коли минулого тижня ввечері запросила його на чай і весь вечір ледь не в депресії сиділа сумна. Юркові здалося, що вона шукає розради, хоче виговоритися, але вона мовчала. Він теж. Кілька кволих і невдалих спроб розговорити її не рахуються.
Так і не дізнавшись, що у неї на душі, він пішов до себе, раптом усвідомивши, що вона останнім часом все менше йому подобається. А справа була от в чім: Юрко Чабан вважав, що йому до смаку тільки, як він їх називав, притрушені дівчата, тобто нестандартні, хай навіть не красуні, але і не «інкубаторські», зі штампованою зовнішністю, манерами, мовою, жестами, гумором…
А Лана, у міру бунтівна і незалежна від людської думки, перетворювалася на звичайну дівчину. Можливо річ була у одязі, який вона почала носити, а може у зміні макіяжу, музичних вподобань, раптовій любові до сердечок і стразів… У неї, здавалося, навіть вимова змінилася. Ну типова тобі блондинка з анекдоту.
Тож Юрко не здивувався, коли побачив її того ранку з купкою колишніх його одногрупниць, яких Лана завжди уникала. Це були модні і не дуже інтелектуально розвинені, як на Юрка, дівчата. А Лана, яка плюнула б собі в очі (не фігурально, а буквально, якби виховання дозволяло), будь це можливо, побачивши себе з ними ще місяці тому, тепер мило з ними щебетала.
«За пару тижнів ти почнеш зустрічатися з найпопулярнішим парубком в інституті і прощавай, Лано! – Подумав Чабан, проходячи повз. – Може тепер ти станеш щасливою..?»
Раніше б Лана не полінилася за такий фінт гукнути його на весь двір і частково жартома, а частково серйозно, абсолютно безпосередньо дорікнути йому за «мороз». Так, що весь двір почув би. І Юркові це подобалось. В ній було те, чого не вистачало йому: сміливість сказати і бути почутою, звернути на себе увагу.
Але сьогодні вона лиш ковзнула по його обличчю поглядом (ніби ляпаса дала) і, не припинила ні на мить розмови, за секунду вісі дівчата вже реготали на повну.
Чи вона й справді його не зауважила.
Сірого письменника-невдаху, перманентно закоханого вічного інфантильного нерішучого бевзя.
Юрко пройшов темним душним коридором у бік аудиторії, де йому призначався екзамен і, коли вже майже досяг цілі, біля кафедри електротехніки його вхопили за плече.
– Здоров! Скільки не бачились! Як ти?
Славко, як завжди веселий, життєрадісний і голосний.
– Іду на екзамен.
– Ні пуху!
Юрко кашлянув.
– Мені б зараз краще випити…
– Що, гуляв всю ніч?
– Ні, але краще б гуляв. На тверезу голову здавати екзамен – повна лажа. Ніби шестерні в голові не змазані. А ти тут що робиш? Хіба у тебе щось «автоматом» не зараховується?
– Та ні, підтримати от прийшов Ванька.
Славко, як завжди, всім допомагає. І Чабану допоміг би, якби той прийняв поміч а не вибрав шлях саморуйнування.
– Слухай, – скиглив Ванько. – Може ну його? Я ні хріна не пам’ятаю вже! Може я дам йому сто баксів? Добре, двісті.
Видно він мав на увазі їхнього викладача Марченка, голову кафедри і дуже строгого дядька. Юрко радів, що поки не бачитиме його майже півроку.
Славко повів рукою по черзі перед кабінетом. Вона була вражаючою.
– Та він тим баксами підтирається!
– Баксами незручно, – прогримів над Юрковим вухом, хоча воно розташовувалося над підлогою на висоті не менше ста вісімдесяти сантиметрів. Марченко власною персоною, всіма ста двадцятьма своїми кілограмами протиснувся до дверей і почав відмикати їх. – Надто вузькі. Краще євро. – Він підпірнув у двері кабінету і оголосив: – Ну що, смертнички, перший пацієнт на прийом – руш!
Чабан ляснув зблідлого Ванька по плечу, попрощався зі Славком і рушив далі.
2
Не дивлячись на спеку, він сидів у розтягнутому в горловині і рукавах светрі, підібгавши ноги на своєму ліжку і гладив кота.
– Бачиш, вся проблема в тім, що я був надто зафуканий у дитинстві, тому кожну дію, яка несе в собі повагу (або відсутність зневаги), або прихильність у поглядах сприймаю як дружбу чи кохання. В залежності від статі співрозмовника.
Чингізхан лежав на спині, відкинувши передні лапи за голову і мружився від задоволення, коли Юрко чухав йому живіт. Хлопець торкнувся чорних подушечок на лапках і пальці тварини на мить стислися, кігті несильно вп’ялися в шкіру.
Враз котові набридли пестощі і він, різко вивернувшись, зіскочив на підлогу, а тоді перемістився на холодильник легким граційним стрибком.
– Бачиш, тобі от все байдуже. Падлюка ти безсердечна, – беззлобно мовив Юрко і розтягнувся на ліжку. – Добре хоч стипендію підтвердив. Набухаємось з тобою…
Він раптом скочив на ноги і попрямував до комп’ютера, що йому лишилося тут стояти не так довго, оскільки власник-сусід, який вселявся разом з Юрком, випускався і мав їхати додому.
Погортавши свій безіменний роман про УПА, Чабан закрив документ, скопіював його на флешку і стер з пам’яті комп’ютера.
– Нічого, скоро всі, хто хоч скільки-небудь уміє читати, дуже здивуються. Але не в цьому році. Головне дожити до того моменту. Чорт, мені уже двадцять один а там у них обмеження за віком. Треба встигнути… Що, думаєш, за весь цей час я мусив відшліфувати текст до досконалості? Але ж ти бачив, що у мене депресія. Я й досі сумніваюсь… Але не слід. Хай журі вирішить, чи вартий я чогось. Чи ні…
Чингізхан, не звертаючи жодної уваги на муки творчості свого господаря, лизав собі яйця. А потім попросився гуляти.
– Кожного ранку і вечора вахтерка мені мізки промиває… – бурчав Юрко, випускаючи кота. – Яка цікаво сука на мене настукала? Це ти, Хан? Я ж казав: не гуляй сходами, нічого тут робити…
Кіт вискочив у вікно в холі і гілкою шовковиці спустився на землю.
3
Телевізор, споглядання нерівностей на стелі, візерунків на шпалерах у пошуках прихованих образів, вікно, телевізор.
Такими були заняття Юрка.
Наступним став телефон. Продивившись усі фотографії (хмари, пейзажі, трісканий асфальт, Хан, хмари, він сам, хмари, Хан, пейзажі, потай зроблений знімок Лани), погравшись у ігри, він зазирнув у останні виклики: «Мама», «Татуньо», «Мама», «Друг командир». Останній був зроблений тиждень тому.
– Тепер мене ще й з ганьбою виключать з організації, – сказав у порожнину кімнати Юрко. Слухавку він тоді так і не взяв. – Клепку треба мати, Друже командир! У людини екзамени! А їй ще треба поїхати кудись на вишкіл, у ліс! Ніби вони зможуть колись стати новою УПА! Ні зброї, ні стратегії! Добре, стратегія є, але… Самі лише гасла! Та ще й шістдесятилітньої давнини. Як не старші. Ну буде війна (якщо буде, на що я дуже сподіваюсь, але ж не дочекаєшся такої дурості від Путіна!), але коли? А що мені тоді робити? Відсидіти в тюрязі з незакінченою вищою освітою? Я ж не Бандера! Мама ще одного відрахування не переживе…
Чабан пожбурив телефон на стіл за бильцем ліжка і впав на подушку головою.
Завтра буде останній день. Для чого це, якщо екзамени здано? Краще б він уже сьогодні їхав додому подалі від Лані і Друга командира. Забився б у куточок і ціле літо жалів би себе. Хоча, думав він, принаймні можна текст довести до ума. Та потрібна ще стороння думка.
Вже стемніло, а він лежав, не вмикаючи світло.
4
– Чотирнадцять десять. Приходящий на Вінницю. Одинадцята платформа.
– Дякую, – кивнув Юрко товстій касирці, забрав квиток і решту і відвалив від віконця.
На спині висів пухкий наплічник, у руках – корзина-бокс для перевезення тварин. Порожня.
Чингізхана вчора ввечері збила машина. Труп свого улюбленця Юрко побачив на перехресті, коли ходив по стипендію і купував пляшку кагору. Повернувшись до супермаркету, він купив великий пакет і ніби спеціально виставлену на продаж зі знижкою огидну хитку дешеву чи то саперну, чи то садову лопатку, підібрав кота і поховав у парку за гуртожитком.
А потім, як і планувалося, випив на самоті кагор і зі сльозами на очах вирубався.
Автобус був на диво комфортним, Юрко глянув у квиток («на вільне місце») і впав на пару сидінь, підсунувся до вікна.
Знову сум охопив його, очі невидюще втупились у вікно, тож коли його запитали чи не зайнято біля нього, він лише хитнув головою. За кілька секунд він уточнив, розвернувши трохи голову:
– Принаймні я сподіваюся, що місце, на я кому я сам сиджу вільне.
Краєм ока він помітив свою нову попутницю. Здається, гарненька. Чабан подавив у собі бажання глянути на неї прямим поглядом і знову відвернувся. Чомусь, коли дивишся прямо, виявляється, що ці попутниці не такі вже й гарні: то очі невиразні, то щоки обвислі, то носаті. Хай краще буде змазаний, проте гарний образ. Так приємніше.
– У Вас там кіт?
«Почалося, – подумав Юрко, обертаючись на голос. – А вона таки гарненька. Десь я тебе бачив. Може ми десь зустрічалися? Люди рідко мене запам’ятовують… ні, бачив тебе, мабуть, у автобусі, як зараз, коли їхав додому чи сюди, в Дніпро… але яке тобі діло до мого кота?»
– Ні. Я його вчора поховав.
«Ще питання будуть?»
Ніби у відповідь на цю роздратовану німу репліку, дівчина знову спитала, доволі мило зморщивши лобика:
– Ви брали участь в зльоті юннатів у дві тисячі шостому? Тут, в Дніпрі.
– І у дві тисячі шостому, і у сьомому, і навіть у п’ятому.
– У шостому Ви зайняли перше місце…
– І у сьомому.
– Тоді ми там вже зустрічались. У дві тисячі шостому точно. Ти ще тоді жартував про виступаючих. Щось таке необразливе. І я через це менше хвилювалася, коли дійшла черга до мене.
– А я хвилювався все більше. Саме тому язик у мне не припинався до самого кінця очікування своєї черги.
– Я – Віка.
– А я – Юрко.
5
Виходячи з автобуса, Юрко подав їй руку. Віка насторожено глянула на неї.
– А що нам, цілуватись? – Усміхнувся він.
Вона потисла йому руку і цмокнула в щоку.
– Рада була познайомитись. Ще раз.
– Я теж. Бувай.
– Чекай. Залиш свій номер. Я мушу мати зв'язок з усіма друзями.
У Юрка бухнуло в грудях і він промимрив свій мобільний «Київстар», відчуваючи, наче підлога автобуса вислизає з-під ніг.
Вже стоячи на зупинці він намагався пригадати, що ж він набевкав дорогою. Єдине, що згадалося: він обіцяв їй дати почитати свою книгу.
6
День у день він перебирав імена в списку контактів свого телефону (її там, звісно, бути не могло і дивом вона там не з’явилася), чекав дзвінка, повторював собі, що якщо це доля – від неї не втечеш.
І що це просто випадкова зустріч двох людей; нічого вона не значить.
Наче булавка стирчали в голові її слова: «Мушу мати зв'язок з усіма друзями…»
Але це не могла бути випадковість. Вони сподобались одне одному ще сім років тому. Чверть життя тому.
І не познайомилися як слід. Не обмінялися телефонами…
Стоп. У нього ж тоді ще не було телефону. У останнього в класі безмобілкового не могло бути номера. Але якби вона захотіла, то дала б йому свій мобільний, а він – домашній.
Може вони були надто схвильовані тоді зльотом щоб ділитися номерами?..
У таких терзаннях пройшло літо і настала остання студентська осінь.
Розділ 4
5 вересня 2013 року
Знову берусь за щоденник. Треба ж щось писати. Поки нових ідей (таких, що достойні втілення) немає. Роман лежить вже в роздрукованому вигляді. Але ніким стороннім нечитаний. Тому і не відправлений.
Для мене дуже важлива думка сторонньої особи, яку б я поважав. Але чия? Де цю особу взяти?
11 вересня 2013 року
Невже Яник пустить нас в ЄС? Тоді можна буде видатися деінде. Цікаво, мову треба буде міняти, чи можна видати якою хочеш?
І коли це станеться?
Років через п’ять після підписання Угоди про Асоціацію.
Не вірю в це. Але чим ближче підходить день, тим важче не вірити. Шлях назад лишається, але все нижча і нижча імовірність, що Яник ним скористається.
Як же це він у Путіна від рук відбився?
13 вересня 2013 року
Подзвонила Віка. Питала коли я їй дам почитати книжку.
Невже так довго треба було чекати? Ти ж не дала мені свого номеру телефону!
Я запропонував зустрітися, вона призначила на післязавтра. Хтозна чому.
Сподіваюся, що голос мій не дрижав і не пищав від радості.
15 вересня
Взяв бика за роги. І вдало. Так треба робити завжди.
Запросив її на наступних вихідних з’їздити в Кривбас на скелі МОДРу.
Наступної п’ятниці їдемо разом вибирати їй кросівки. Якраз стипендія.
Не загадуватиму, але так швидко я не очікував. І легко.
21 вересня
Вчора ми з Вікою добряче посиділи у місцевому барі. Кросівки купили і вирішили їхати завтра разом. Брати лише необхідне. Але, здається мені, щось пішло не так. Може її трохи злякало, що я хотів її пригостити? Але чому? Неясно. Більше нема чому лякатися. Ніяких вольностей я собі не дозволяв…
Ох же ці жінки! Лежи тепер всю ніч і думай, що зробив не так! А завтра рано вставати.
Уже сьогодні.
22 вересня 2013 року
Все пройшло супер.
Добряче находились, але нараділись тим скелям, наче діти. Нафоткались.
Пішов був легенький дощик, то ми з нею сховалися в нішу в скелі у вигляді намету. Така собі хатка.
Думаю, тепер все буде добре. Якби вона вважала, що ми можемо бути лише друзями, то напевне захопила б з собою ще когось. У неї в кімнаті живуть дівчата, які теж були на тому зльоті юннатів.
Взяла книгу.
Може ще в цьому році відправлю на конкурс.
17 жовтня 2013 року
Віка морозиться вже два тижні, посилаючись на завантаженість по навчанню.
Блін, я ж устигаю!
21 жовтня 2013 року
Здається я її образив. Тепер вона зі мною не розмовляє. Не передаватиму всієї розмови бо і не пам’ятаю точно що за що зачепилося, але я їй, як вона висловилася, «заткнув рот».
На столі лежав майже дочитаний текст мого роману. Я спробував його забрати, але вона заборонила.
Видно з мене був би гарний домашній тиран, попадись мені дурніша дівчина.
Написав щойно смс з вибаченнями і в кінці дописав, що люблю її. Вона відповіла: «Дякую. Добраніч.»
Мабуть ще добряче зла.
А може треба було сказати все це на словах. Вживу тобто.
Боягуз тупий!
2 листопада 2013 року
Зустрівся з Вікою. Вона попросила більше не говорити так з нею. Я вибачився, але ж… дурень, не сказав всього, що хотів.
Була печальна. Любить теж. Але, здається, не перейде до наступної стадії, поки я не скажу їй.
Бісові умовності!
А мені так складно. Ледь наважився написати.
Що тут складного? Три нещасних слова!
Не заслужив ти ще, Юрку… недаремно і псевдонім собі вибрав Мороз, га?
17 листопада
Дзвонив Друг командир. Я щось промекав і він відключився.
Видно збираються на Майдан.
Не думаю, що це чимось закінчиться. Як той «Податковий Майдан».
А у мене випускний курс і гімна в житті по вуха.
Ми з Вікою (чомусь постійно хочеться назвати її Ланою) говоримо і переписуємося, але великих зрушень немає. Точніше: жодних зрушень.
Цікаво, де Лана і що робить?
Розділ 5
1
Протягом тої зими Юрко багато разів поривався зв’язатися з Вікою, але так і не наважився. Більшу частину часу він провів вдома перед комп’ютером, не вимикаючи майже цілодобово «Громадське ТБ».
Коли прийшов березень, він навіть зібрався був покинути навчання, але після кількох материних істерик завершив рік дипломом з відзнакою.
Початок тривожного і жахливого літа 2014 року він провів у такому ж нервовому стані, що й кінець зими. Врешті, не дочекавшись від служби зайнятості роботи за фахом, він вирушив до першого працедавця, який звернув увагу на виставлене в Інтернеті резюме.
Може виною його поривам на фронт сприяв патріотизм і загиблі друзі, а може неприємні для інтелігента умови праці, але все закінчилось нічим: під мобілізацію він не підпав, а Друг командир вперто не відповідав на його дзвінки або був поза зоною досяжності.
Роман було доопрацьовано (частково своєму покращенню він завдячував Віці з її оцінками та враженнями) і відправлено на «Коронацію слова».
Юрко тільки сподівався, що конкурс ще існуватиме у 2015-му.
2
– Добряче ж ти скупився, старий! – Славко обережно, щоб не забруднити костюма, підвів Юрка до цементного парапету і посадив на нього друга. – І чого ти до них поліз?
– Бляха, він мені просто у вухо затопив. Я ніхера не чую з правого боку.
– Друже, у тебе кров з нього йде. Тобі пощастило, що я з ними знайомий. Виросли в одному дворі. Якби я так вчасно не нагодився, вони б тебе якщо не вбили, то покалічили б точно.
– Вони мене й так покалічили. Краще б убили. А втім дякую.
– Слухай, ти сам йти можеш?
– Так, іди, веселись.
– Та ні, якщо треба…
– Та ні, йди.
– Тільки не встругни ще чогось.
Славко встав.
– Знаєш, – сказав Юрко, – ти схожий на сутенера.
– Знаю, – Славко розсміявся.
Юрко почекав поки той піде і в очах остаточно розвидниться, а тоді підвівся. Його хитало й нудило, нили ребра, коліно й плече, а вухо просто різало і розривало голову. Десь там, у глибині.
Він зробив крок і заточився. Ухопившись рукою за крижаний цемент парапету, він покульгав вздовж нього вгору вулицею.
3
Звуки будильника, наче молот у дзвін, лупили по внутрішньому боці стінок черепа. Юрко вхопив телефон і з силою пожбурив його у дальню стіну (не надто далеку, бо уламки пластмаси сипонули на голову) і одразу ж відчув страшезний біль у плечі і зап’ястку.
А тоді його знудило у мисочку, підставлену під ліжко ще звечора. Миска виявилася замалою.
Остаточно очуняв він вже коли сонце освітило кімнату і стало боляче очам. Мружачись від світла і болю, хлопець встав і рушив до туалету.
Балансуючи на одній нозі (друга розпухла і стати на неї було практично неможливо), він відлив із заплющеними очима, а коли поглянув після в унітаз, побачив, що вміст його має колір неміцного чаю.
Якось умившись, він повернувся до спальні, колисаючи праву руку: плече нило, а кисть ломило. Вона також розпухла та так, що, здавалося, зараз лусне і бризне якась неприємна поза організмом рідина.
Подушка була вся в крові. Юрко обережно, намагаючись не робити різких рухів, перевернув подушку і повільно, в кілька етапів, ліг.
Знову розплющивши очі, він опинився у цілковитій темряві. Невже ще й осліп?
Рука потяглась по телефон і не намацала його на столі біля ліжка.
Довелося вставати. Світло від електричної лампочки в кулястому білому абажурі з двома поперечними помаранчевими смужками по екватору ніби пресом стисло мозок.
Юрко усвідомив, що чує стукіт в двері.
Він рушив до входу. Під ногою хруснула частина кришки телефону.
Прибуло начальство, дізнатись чому він не вийшов на роботу і не відповідає на дзвінки. Юрко збрехав, що упав зі сходів. Слизько ж. І телефон роздавив.
Відкараскавшись таким чином і пообіцявши піти до лікаря, він повернувся до кімнати і, вийнявши із шухляди свій старий телефон (у ньому не працювала деяка кількість кнопок і екран був тріснутим), він заходився шукати SIM-картку. Нарешті, подолавши біль і спазми в горлі (хоча блювати було нічим, все підсихало у мисці і на підлозі навколо неї), знайшовши і піднявши її, він сів за стіл і почав ліпити її у телефон, одночасно набираючи на комп’ютері Ukr.net щоб поглянути новини, що останнім часом стало для нього нав’язливою звичкою.
Сльози жалості до себе потекли йому з очей коли пальці не слухалися і картка постійно випадала з них. Нарешті вдалося.
Freemail стверджував про наявність одного непрочитаного листа.
Юрко навів курсор на «Листи» і клацнув.
«Владислава Бойко».
Хто така? Курсор завагався спочатку над «В спам!», а тоді – «Видалити». Спазм у кисті вирішив питання по-своєму.
Лист відкрився.
«Доброго дня, шановний Юрію. Мене звуть Владислава Бойко і я головний редактор літературного альманаху «Неопалима купина». Будучи членом журі на цьогорічному конкурсі «Коронація слова», я звернула увагу на Ваш твір і хотіла б побачити його на сторінках нашого альманаху. Деталі дізнайтеся за телефоном…»
Юрко перечитав листа раз, двічі…
У руці задзижчав телефон.
«У Вас одне непрочитане повідомлення»
Чабан натиснув «Дивитись»:
«Сьогодні, 02:41»
Автор повідомлення: «Віка».
Юрко проковтнув клубок в горлі і натиснув ще раз:
«Вже вдома. Не хвилюйся. Лягаю спати. Добраніч.»
