Вже до вікна примерзав вечір і з величезного старовинного дзеркала в кімнату вповзав, не криючись, потойбічний світ. А день, такий печально світлий день, втікав у дзеркало, щоб там записати свою історію… Вона вже не вагалася. Ще раз поглянула в те дзеркало на себе, поправила зачіску, вловила хмарку потойбіччя на обличчі, і, накинувши на плечі величезну шалянову квітчасту хустину, взяла в руки зошит. Отой самісінький, в який записувала всі свої жалі,струшувала в який з пера всі свої болі, на сторінках якого всі свої плачі переплавляла в сухі слова… Хай прочитає Галина. Хай знає, скільки вона переплакала…
А втім.. Що ж винна Галина? Може, не варто їй душу розтривожити. Вона ж знала. Бачила. Відчувала.
Почалося все давним давно. Тоді, коли до її старшої сестри Галини почав залицятися сусідній Василь. Вона ж ніяк не реагувала на ті залицяння, тоді він перестрівав Лесю.
-Лесюню, серденько, поклич мені Галю. Скажи, що маю щось дуже важливе сказати.
І тицьнувши Лесі дві-три цукерки, так жалісливо дивився, що у неї серце розривалося.
Та Галина й слухати не хотіла. На другий вечір все знову повторювалося і знову Леся просила сестру вийти, а та не йшла.
Так минуло літо а після Покрови Галина вийшла заміж. За сусіда Івана. Весілля було скромне. В залі лунала музика, тужило чиєсь серце, вимагаючи відповіді від смереки: «Ой смереко, чого ж ти так ростеш далеко», а Лесі здавалося, що то Василь попід вікнами виплакує свою печаль.
Хоча так воно й було.
Василь стояв коло старого ясена. Очі його підозріло блищали. Леся не придумала нічого кращого, як винести пляшку коньяку і дві паперові скляночки. Спочатку вони пили. На старій лавці за сільським Будинком культури. Над ними шелестіли віковічні липи, скидаючи листя. Достиглі осінні зорі струшували срібний пил на їхні голови. Потім плакали. І вже не розуміли де чиї сльози. Василь плакав за Галиною, а Леся від жалю за Василем. Потім вони бродили за селом, Василь розповідав про своє нерозділене кохання , Леся слухала і серце їй озивалося якоюсь неземною ласкою на його голос. А потім вона вже нічого не пам’ятала… Не чула, як шукала її мати, як кликали дружки, не бачила, як знімають вельон з молодої, не ловила весільного букета.
Після Різдва Леся перевелася на заочний відділ. Її викладач, відомий художник, не міг повірити.
-Та ти ж талант, дівчино! Яке заміжжя? Який заочний? Тобі треба всіма клітинами всотувати богемне життя, жити серед картин, вчитися, ловити геніальні миті натхнення…
Вона ж у своїх полотнах не вбачала нічого особливого. Бажання творчості дублювалася усвідомленням приреченості, жаль до Василя і далі вів її своїми далекими від мистецтва дорогами. Хоча це вже не був жаль. У її душі зазвучали джерела кохання веселковими зоряними потічками . Свою долю, своє щастя вона довірила Василеві, всім своїм серденьком намагалася оточити його любов’ю, вберегти від спогадів. Вірила, що зуміє. Вона ж молодша від сестри , гарніша, талановита.
Галина з Іваном жили навпроти. Іванові батьки залишили їм будинок, а самі перебралися до бабусі. Щаслива Галина співає на подвір’ї, квіти висаджує. Дзвенить її сміх на всю вулицю. Василь же лише хмуриться. Біль розлуки не полишав його. Замовкав раптом на півслові, коли на подвір’я виходила Галя і вже не відводив погляду від вікна. Леся, здавалося , небо пригорнула б йому, а йому того неба й не треба було. Вона його захищала, сама себе переконувала, що все мине, що він найкращий. Німб , здавалося, тримала над його головою. А він той німб перетворював у терновий вінок. Байдуже сідав за стіл. Мовчки їв, навіть не помічаючи, що в нього на тарілці.
Може я щось не те роблю, може, треба якось по-іншому, - думала.
- Васильку, сьогодні особливий вечір. Мою картину відібрали на Міжнародну виставку. Я приготувала канапки, спекла штрудель і ми сьогодні ночуємо на сіні… Я розстелила там ліжник. А ти купи пляшку гарного вина…
- Вина? Так тобі ж не можна, - якось байдуже так прозвучало.
Леся носила під серцем сина.
-Та я лише пригублю….
І ось той вечір.
-Васильку, ми наче обоє в казці сьогодні. Такий вечір. Пахне жасмин і бузок… Крізь шпари місяць заглядає і колишуться зірки на небі. Ти чуєш їхній шепіт? Прислухайся. То шумить зоряний дощ…
Чоловік мовчав. Вона намагалася ударами свого серденька розбити царство його смутку. Намагалася своїми губами, усім своїм єством вдихнути життя в те, що було майже мертвим для неї. Розуміла що вже не має сили плакати ночами, кликати його, розбивати оту кам’яну безмовність.
- Вибач. Вибач мені, що занапастив тебе, – стиснув руками голову і такий відчай у чорних його очах…
Прошелестіли слова її , як прозора перелітна павутина:
-То минеться, мусить минутися. Я тебе кохаю за двох нас…
Тихим сумом жебоніли над сіновалом зорі.
Так і жили. У їхній маленькій хатині поселилася таємниця. І , наче розпеченою голкою, впивалася у її душу. Не приносили радості картини. Успіхи не тішили. Підростали діти. Синок і донечка. Але й вони не зуміли відірвати батька від сумних дум. Не раз Леся сиділа над дитячими ліжечками, снувала дивні небилиці ніч, а вона ковтала сльози…
Відлітали й прилітали журавлі. Одного року забрали Івана. Галина, всі дні в чорному, стала мовчазною. Вже не чути її пісень, темні вікна навівали смуток. Леся намагалася її втішати, та яка тут утіха…
Ожив раптом Василь. Щовечора збирає гостинці, несе до Галини. Плечі розправив. Почав наспівувати, коли щось майстрував. Леся вперше почула, що має він гарний голос і слух. А чоловік то полички виготовить для посуду. То ложки виточить. Для дому, і для Галі. Лише для Галі довше старається. Візерунки різьбить.
-А нам чому без візерунків? - питає Леся. - Так гарно з ними.
-А нам навіщо? - перепитує. Ніби не розуміє.
Намагалася Леся розбудити ревнощі в чоловіка. Пішла на творчий вечір до колишнього викладача, котрий був небайдужим давно до неї. Після виставки ще й на гостину залишилася. І прийшла додому пізно.
Зустрів її мовчки. Допоміг роздягнутися. Вислухав пояснення. Почула лише:
-Шануйся.
Та так,так якось байдуже сказав, що вона ледь не вдарила його, не заголосила на весь світ. Тепер вона б сотому заказала: не виходь заміж із жалю. Навіть із дуже великого.
Вирішила їхати на заробітки. Діти підросли. Донька вийшла заміж. Переїхала в інше місто. Сина ж Леся вирішила забрати з собою. Двом легше. У чужому світі. Думала, що розлука розтопить його серце.
Чужина не зігріла. А ті заробітки були нелегкими. Цілими днями доглядала хвору бабусю, готувала їсти, прибирала, вчила мову. Вечорами малювала. Її картини і в Італії отримали схвальні відгуки на виставках.
Окрім картин ще й вірші писала….
Не вдарив грім, не розкололася земля,
весна цвіла своїм рожево-білим квітом.
Лишень боліла зранена душа
Обпльована коханим чоловіком..
То після того, як написав, що вона поїхала гуляти.
А собі:
Прожилося життя, як пройшлося долиною сліз..
Пролилась гіркота..
Та хто винен із нас двох у тому?
А потім:
Два листи , два голуби далекі.
Білий і чорний. Радість і печаль…
Це коли отримала звістку про смерть Василя.
Перетужила. Переплакала. Перехворіла.
Повернулася додому. Хоч думками ще там, бо син залишився на чужині. Там має роботу, сім’ю. Донька далеко. Вона тут сама. Сестра Галина навпроти. Вікна у вікна. Також сама. Нині вона їй дасть свій щоденник. Хай прочитає.
Галина не здивувалася. Наче чекала. Обняла сестру і мовила:
-Я знала все. Нічого не могла зробити. Говорила Василеві. Сварила його. Вибач мені , Лесю. Не хотіла бути Твоєю мукою. Мала б захистити, бо старша я. Не склалося…
Довго-довго розмовляли сестри. Плакали, сповідалися одна одній, читали-перечитували сторінки щоденника. Галина розповідала, як кожного дня ходила до церкви і молилася за здоров'я сестри, як хвилювалася, що вона на чужині. Як каралася , як чекала кожної звістки. А під кінець:
-Знаєш, сестричко. Василь перед смертю покликав мене, наче відчував щось. Я ніколи до Вас не заходила. Тут зайшла. Чистенько так було, прибрано все. Він попросив присісти і розповів , як кохав мене. Голос його забринів сльозами, коли дійшло до того, як ображав тебе своєю байдужістю. І, коли я вже йшла, боялася, щоб не запропонував жити разом, бо вже кілька літ як не було Івана мого, а він... Він, Лесю, заплакав, ти знаєш, що я не люблю , коли плачуть чоловіки, заплакав і сказав, що, виявляється, кохання до мене - то була мара, якась облуда. Виявляється, він тебе кохав. Все життя кохав.... Просто не розумів того. З якою ніжністю, з якою печаллю він згадував твої слова, показував твої малюнки, картини... Він любив тебе, сестро. Любив!
Недовірливо слухала. Ще не вірила. Бо, якщо любив, то як міг? Навіщо це все було?
-Гордий був. Не міг переступити через себе. Вибач йому, сестричко.
Леся поверталася додому оновленою. Вона відчула, що стала вільною від того гніту, який мучив її. Кілька днів білила, прибирала. У хаті , де чула себе колись чужою, нелюбленою, де відпливала ночами у спогадів холодний вир, де плакали за вікнами сумні дощі , стало світло, сонячно так… Сама себе переконала, що з попелу мостів не збудувати. Запахло фарбами і поетична її душа торкнулася знову полотна… Малювала вічність…. Тепер вона знала: буде щасливою. І зірка її, хоча зі зламаним крилом, та світитиме тихо і чисто…
