Автостанція.
На посадкових платформах нема куди ноги ступити. На одній з них особливо багатолюдно.
Якась жіночка:
– Ой, людонькі, смаатріітє-ка шта дєлаітса – ваадітєль уже пустіл в автобус нєкатарих! Сідять! Ішь ти, усєліся! А ми, вятєрани труда, стаять будємь? Ішь ти!..
Говорунка глянула праворуч:
– Ішь ти!..
Зиркнула ліворуч, шукаючи підтримки:
– Ішь ти!
Підтримку деяких знайшла. Заквоктали. Загомоніли. Ветеранки праці з базарними поклажами розпалилися не на жарт.
– Ну я яму скажу! Што ет за ваадітель такой?! Новенькій, што ль?
– А я ім скажу, сідячім, прямо в іх морди: «Чаво-сь не уважаіті старших?!. Чаво!..
Аж ось двері салоні відкрилися.
Важко було збагнути, як величезний гурт пасажирів перемістився до салону за якусь хвилину. Здавалося, до нього влізло вдвічі більше.
– Ішь ти, сядять! Маладиі, а мєстамі не поступаютьсі. Ішь ти!
– Да ані, сасєдушка, нямиіі, нєзрячіі, глухія...
– Ішь ти!..
– Ваадітєль, а чой ти нарушил правіла пасадкі пасажіров? Чой? А?
– Маалчит. Ішь ти!
– Паатаму, шта нарушил.
– Ішь ти!
– А ми, вятярани труда, навєрнає для таво горбіліся, штоб маладиі прєд тваімі зєнькамі сядєлі.
– Ішь ти!
–А ти смаатрі, сасєдушка, замаскіраваліся: на калєні пааклалі всякоє тряпьйо, чтоби будта била причина что-то дєржать і поетаму сядєть.
– Іш ти! А ми – стаім, вятярани труда. А ми – стаім! Во как!..
Аж ось автобус прибув на кіцеву зупинку. Пасажири почали виходити.
– А ані яшчьо сядять! Нє насидєлісі!
– Ішь ти!
Тільки після того, коли усі повиходили з салону, колиші захисники України війни 2014 року поправили свої щойно виготовлені протези на ногах і з допомогою своїх коханих рушили до виходу.
