Солдат опритомнів не від страшенного болю, що роздирав його тіло, а від ласки Божої. Кліпнувши очманілими очима він вгледів перед самісіньким своїм носом чорний вологий собачий писок і червоний шершавий язик, що миролюбно лизькав його неголену щоку. Пес взрівши ще живі очі злякано відсахнувся, але не втік, стояв пригнувши голову до землі гіпнозуючи пораненого. Солдат, ледь спробувавши ворухнути ногою, зойкнув. Права нога була неслухняною, від неї по всьому тілу струївся жар немов хтось встромив її в диявольську смоловарню. Собака співчутливо заскавучав ніби відчуваючи людську скруту. Він знову заплющив очі, пес зробив рух до пораненого, але боєць миттєво розплющив очі вже не злякавши собаку і той привітно вильнув хвостом. Собака стояв на фоні згорілого панцерника в якого вцілили із зеленки гранатометом. Резина ще куріла сивим, рухливим від подиху вітерцю, смородом. Вовка – механік-водій лежав окровавлений поруч обличчям до землі. Спрага душила немилосердно. Пес знову жалісно заскавучав задерши голову догори, потім, зробивши декілька рухів від пораненого, вернувся назад ніби вимагаючи бійця втікати подалі від цього страхіття. Солдат зрозумів собаку і, зібравши останні сили, перевернувся на живіт. Пес відбіг декілька метрів і зупинився, оглянувся, підбадьорив пораненого скавучанням, заохочуючи повзти за ним.
За посадкою виднілися білі розтрощені війною сільські оселі. Собака вів пораненого до свого двору на краю села. Жага до життя змушувала солдата довіритися собаці і він повз мовчки зціпивши зуби. У дворі, біля собачої перекошеної старої будки він вгледів миску з водою кимось дбайливо залишену для присадибного охоронця. Він на півсвідомості дотягнувся до миски і пив по-собачому воду, доки миска не спорожніла. Пес сидів посеред двору задоволено помахуючи кудлатим хвостом. Напившись, поранений втратив свідомість.
Вечоріло. Господар крадькома навідався до оселі. Собака винувато лащився, потім не злісно гавкнувши, підскочив до чужинця вказуючи господарю на біду.
– Рудий, а це кого до нас нечиста принесла? Пес жалісно заскавучав. Господар став присліпувато приглядатися до лежачого голова якого покоїлася поряд з собачою мискою. Потім він хвацьке буцнув спорожнілу миску так, що вона аж забряжчала на зцементованій лисині подвір’я закотившись аж за будку. Лежачий застогнав. Господар зрозумів, що то поранений солдат.
– Гей! Чоловіче добрий, ти хто? З наших, чи «укроп»? – запитав він торкнувшись плеча солдата.
– Я… українець, – ледве чутно промовив той. – Врятуйте мене, так хочеться жити… Господар вилаявся перелічивши всіх святих, гримнув на Рудого, той злякано відсахнувся подалі від важкого чобота на безпечну відстань. Солдатові було на вигляд років двадцять п’ять.
– Де ти взявся на мою голову? – господар почухав потилицю, потім прочитав нотацію про бандерівців спльовуючи за кожним словом. – Зараз гляну шо там з тобою, він, ще щось буркнувши собі під ніс, пішов до хати, згодом, ногою відчинивши двері, повернувся з пляшкою самогону і жмутом білого ганчір’я.
– Нога… Права нога… – простогнав солдат.
Господар вправно роздер мокру від крові холошу камуфляжних штанів, литка ноги була розірвана осколком, що застряв у перебитій кістці і виглядав зло віщим огризком. – Ох-хо-хо… Він торкнувся залізяки. Солдат зойкнув. – Терпи, бісова душа! Господар змочив ганчірку самогоном і почав обмивати рану. Солдат скреготів зубами від болю. – Зараз, ще трохи почаклую. Він пішов до сараю і повернувся з обценьками. – Ну, паря, тримайся! Господар змочив обценьки горілкою і одним вдалим рухом висмикнув залізяку з тіла. Солдат знепритомнів. Перев’язавши рану він ще й наклав шину, відірваною дошкою від паркану. – Здається все зробив, – буркнув собі під ніс витираючи долонею спотіле чоло. – А ти чого витріщився? – вже не злісно гримнув на Рудого, потім налив у миску води і з почуттям виконаного боргу перед ближнім пішов до табору ополченців заявити на «укропа». «Хай може до шпиталю відвезуть, не помирати ж йому посеред двору» – думав він.
Рудий провів господаря до хвіртки, змахнув хвостом і вернувся до пораненого
