В цьому рукописі треба переписувати практично кожне речення і кожний діалог, щоб довести його до видавничого втілення…
…порадьте автору хоча б ознайомитися з особливостями художнього стилю
(рецензія львівського видавництва на роман «Фабрика»)
Електричка забирала мене з голої станції в тридцяти кілометрах від Фастова. Я незмінно сідав до холодного вагона і дорогою спостерігав, як зима кутається у свій облізлий хвіст: за вікном, на верхівках тонкогорлих дерев, на трухлявих сидіннях покинутого возу.
Ранок під Фастовом особливий: якийсь звихнутий, схожий на втікача з дурдому, що кидається по широчезному небі. І перші світло-червоні риски радше нагадують кров з його розбитої голови чи сполохи в біснуватих очах. Щось таке.
Залізне чудовисько шмат за шматом ковтало промерзлі колії. Інколи я спав. Інколи дивився на інших пасажирів, таких самих сонних, розчарованих ранком, зігрітих лише розжареним кінцем папіроси, як і я.
Коли холод едемським змієм кукібно вмощувався за коміром, починався Фастів. Двері залізної шкарабанки сикали, як стара свекруха, і з болем відчинялися. У світ мене проводжали залізні підніжки і приречена самота вагона.
Плювком я вилетів у підземний перехід, де тхнуло сечею, чимшвидше пробіг його і винирнув на площі центрального ринку.
Як завжди, товста баба в махровій хустині спроквола довбала важезним ломом заваляну кригу з асфальту. Торгаші ладнали палатки, а дехто вже розкладав товар на лотках, упускаючи на землю турецькі апельсини. Сковзаючи, я пересік площу і під свист крил сполоханих голубів добіг до своїх магазинів.
Їх було чотири: два м’ясних, один рибний і ще один кондитерський. Вони розміщувалися в торговому павільйоні, зліпленого з червоних цеглин, і йшли поспіль один за одним. В цих магазинах, в цих вонючих запроданцях, цих щілинах людського апетиту я просиджував юність, підставляв свій худющий зад хтивій долі, ненавидів увесь світ, іншими словами – працював.
Попервах я капарив вантажником (саме для цього і найнявся на цю роботу). Потім начальство, відмітивши мою старанність, довірило мені ключі, і я відчиняв та зачиняв магазини, перебравши на себе функції сторожа. Далі зичливо поклали на мене обов’язки завгоспа та прибиральника: я підмітав та мив підлогу, протирав вітрини, лагодив двері та проводку. Врешті-решт господарі так пройнялися до мене довірою, що посвятили у фінансові справи: я щосереди возив їм на дім касу, носив визначену частку місцевим рекетирам та давав хабарі інспекторам СЕС.
По правді сказати, вся достойність моєї роботи полягала лише в одному – я не крав. Саме ця риса так полонила моїх рабовласників. Десь я їх розумів, адже чесний вантажник – це рідкість. Та у своїх двадцять років я пішов працювати не заради збагачення, а щоб чимось відволікти хворий на пропасницю розум, наповнити бурдюк юнацької душі примарними цілями і прищепити собі вірус нормального існування. Вряди-годи, у перервах між мастурбацією і пиятками, я усвідомлював, що моє життя скидається на подорож на край ночі і що замість шляху до зірок я натраплю на крутий спуск і все-таки до нього дійду, до того краю. Тому подався у далекі краї, аби пивний сморід шинку в рідному селі не зміг дістати мене своїми липкими щупальцями.
Тож я не цупив хазяйський крам, суворо дотримувався основних заповідей, і це всіх влаштовувало. Усю іншу роботу я виконував абияк, відверто халтурив, а найдужче полюбляв солодко кимарнути вдень на вітринному холодильнику.
Хукнувши в долоні, щоб реанімувати замерзлі пальці, я відчинив магазини з чорного входу.
Першою графою мого розкладу була викладка товару. З холодильників я діставав рибу, клав її в пластикові лотки і виносив у зал, де полишав на вітрині. Те ж саме я пророблював зі м’ясом у вакуумних упаковках, ковбасою та сиром. Цукерки, благо, ховати на ніч в холодильник не доводилось. Вони мирно спочивали собі на полицях, чекаючи, поки якась чорна паща товстого ласуна проковтне їх разом з транс-жирами.
Близько восьмої приходили продавщиці. Мої найліпші друзі тих часів. Богині пропащої Атлантиди; матері знедолених чад; хранительки злиднів і сирої квасолі. В колі ледве стерпної нужди, у скаженому вирі з кредитних прострочень, вередливих нащадків, перегару поїдених комплексами чоловіків, вони, мої фурії поневолі, вміли посміхатися і варити каву. Перед відкриттям всі ми збиралися в одному кутку, пили ту саму каву, мовчки курили і споглядали, як мляво розчиняється в сірих хмарах Фастова ще один наш безцільний день.
Рівно о восьмій я відчиняв парадні двері і в магазини ввалювалися перші покупці. І до обіду, поки продавщиці відбивалися від них товаром та рештою, я, вмостившись на порозі піддашшя, курив цигарку за цигаркою жовтого «Camel» і скнів над чистими аркушами власної життєвої нехоті.
В ту пору я всерйоз задумувавсь над поняттям щастя. Це видно з того, що й гадки не мав, що воно таке. І так, розглядаючи фастівське хмаровиння, я виснував, що щастя – це коли ти нічого не хочеш і ні про що не жалкуєш. Відтак, я був щасливим. Але, крім щастя, існує ще поняття повного щастя, що, судячи з розмов людців, мають між собою велику різницю. Я вгадав, що щастя – це те, що ти маєш, та ним не задоволений. А повне щастя – це те, що ти хочеш мати, та не можеш його дістати. Отже, людина увесь свій вік шпортається від щастя до повного щастя і зрештою втрачає перше і не досягає другого. Ото ж, якби я до свого щастя міг не знати, хто я, скільки мені років, і не знав часу і простору, я набув би повного щастя.
Дати втямки в таких складних задачах самотужки важко, тому я поступово привчався читати. В халупі, яку винаймали мені хазяї, крім ліжка із старим огидно-сірим матрацом та пічної грубки, було кілька книжок, полишених тут чи то попередніми наймачами, чи то власником хатини. Я-то їх і читав. Почав, не мало не багато, з томика Шекспіра. Яго, Полоній і Макбет стали мені за друзів. Ось так.
Незадовго до обіду я, силкуючись, ставав до роботи, а саме – мив запліснявілу ковбасу. Не скажу, що то мені не подобалось. Щось в тому було таки привабливе. Я брав щітку, ганчірку, олію та рідкий дим, ставив між ноги ящик із зіпсованою ковбасою і починав її терти. Вправними порухами я здирав з кожної палки синьо-біло-зелений наліт, потім протирав її змоченою в олії ганчіркою, збризкував рідким димом і видавав на прилавок. Увесь процес скидався на мастурбацію, коли ти, зажавши стегнами м’ясного прутня, рукоблудничаєш по ньому вверх-вниз, поки той не заблищить. А коли глянеш, як та вичищена тобою ковбаса у товстій зв’язці переливається на сонці, мовби свіжа, отримуєш таки задоволення. Ну чим не оргазм?
Далі наступала обідня перерва. Я виганяв залишки черги на холодну вулицю і зачиняв двері. Дівчата знову пили каву, курили, а дехто, притьмом, ще й потягував сто грамів.
Поки невдоволені покупці витріщалися на мене у вікно з вулиці, я стирав підлогу, мив вітрини і викладав на прилавки товар. За цей час дівчата встигали пообідати, потеревенити, передзвонити додому щоби сказати своїм спиногризам, де стоїть суп, і знову, поправивши цицьки, вертались до станка.
Потім обідав я. Мій обід складався з трьох сардельок з сиром, розігрітих в мікрохвильовці, та пластикового стаканчика Маккофе. Гроші за сардельки я справно клав у касу, хоча міг їсти їх відрами, ніхто б нічого не помітив. Знову ж таки, це не через те, що я був надто чесний, просто мені не стачило кебети грамотно поцупити триста грамів сардельок.
Коло чорного входу затарахкотів мотор. Приїхав Ясик, водій-вантажник. Це означало, що на черзі розвантаження товару.
- Здоров-був, філософ! – привітався він і випулив з рота смачну порцію харкотиння.
Ясик називав мене так тому, що ми з ним вряди-годи полюбляли розмовляти на різні теми, далекі від ковбас і риби, які, своєю чергою, були нашим єством. Інколи спокійним тоном, це коли ми сходились у висновках. Коли ж траплялися поодинокі випадки незгоди, я гарячкувато доводив свою думку, а Ясик, часто спльовуючи, свою.
Приміром, тема щастя, яку я обсмоктував вже другий тиждень під час післяобіднього сну на холодильнику. Для Ясика щастя виливалося у просту формулу: пожрати, поспати, посрати і вчасно злягтись. Усе інше він вважав пустими балачками, які безкорисно в’ються навколо цих чотирьох каріатид людського існування. В цьому я з ним погоджувався, і був таким.
Ми приступили до розвантаження його бусика. Увесь кузов був заставлений ящиками з ковбасою, сосисками, сардельками. Коло самих дверцят височіли складені пласти заморожених окороків, обгорнутих в пакувальний папір. Збоку – мішки з мороженою горбушею і такими самими ж пластами мойви, хека та минтая.
Ми ставили ящики на ваги: раз-два. Зважували спочатку пусту тару, а потім пересипали до неї товар: три-чотири. Далі заносили його до магазинів, де товстий бухгалтер Люба набряклими від жиру пальцями збивала на калькуляторі «приход»: раз-два.
- Щось написав нове? – запитав мене Ясик, дістаючи черговий ящик з буса.
Ясик був у курсі моїх скромних літературних старань, які я час від часу давав йому почитати.
-Так, - відповів я, підносячи тару, - невеличке оповідання.
- Покаж! – загорівся той.
- Потім, - відповів я, - коли закінчимо.
Закінчивши з м’ясом, ми прийнялися до риби й окороків.
- А ти все ж таки молодець. Як то в тебе виходить писати? А головне: коли ти час знаходиш для цього?
Ясик був одружений тричі. Від першого шлюбу мав доньку. Від другого - доньку і сина. А третю дружину взяв з двома дітьми, і зараз вона чекала третього. Тому його жаль на брак часу зрозуміти неважко.
А щодо мене, то в мене того часу було хоч заїжся. В моїй халупі на краю села вітер завівав в усі щілини. На підвіконня постійно намітало снігу, який танув тільки тоді, коли в грубі згоряв третій оберемок дров. Проклятущий холод скручував яйця в трубочку і розбивав на крижані осколки найсолодший сон. Тому доводилося кілька разів вставати серед ночі і підкидати в грубу, щоби якось дотягнути в тій морознечі до ранку. А краще було зовсім не лягати, що й часто робив.
Слухаючи, як за вікном зима доїть холодне вим’я ночі і розливає по землі сніжно-біле молоко; як в старій, закіптюженій грубі тріщать дрова; як стугонить у витяжці реальність і разом з димом відлітає в темні долоні всесвіту; як цокотить в шибку погризене лютим гілля покрученого дерева; як запинало смоляного неба викрадає жовті відблиски місяця, я, кривим і миршавим почерком, списував невинні аркуші. Коли виходили вірші, коли маленькі розповіді. Воно ж таке: коли мозок мучить безсоння, а від холоду можна стати козубом, тільки те і залишається, що фантазувати.
Ясик фантазувати не вмів. У нього навіть не вистачає клепки вчасно вийняти член, аби виприснути запліднюючу суміш куди-інде, аби не в лоно тих сук, які безсоромно навішали на його шию купу дітей. У нього все в житті просто, як от з цими ящиками: пожрати, поспати, посрати і вчасно злягтись. Раз-два, три-чотири.
Хоча інколи він, втишивши голос, вимучував фрази на кшталт: «Що я зробив зі своїм життям?» Та то завжди було після третьої пляшки портвейну «777» і дуже-дуже рідко.
У мене питання стояло трохи інакше: що я робитиму зі своїм життям?
Усі більш-менш мислячі люди пнуться з усіх сил, аби взяти під контроль своє життя. Будують плани, ліплять мрії, ставлять цілі. Та, як на мене, то все радше робиться для того, аби виправдати своє безцільне, порожнє і завжди пропаще існування. То все Вавилонська башта, збудована на фундаменті природних людських першопотягах.
Куди дотепніше жити без цілі. Просто вертітися гнилим зерном у жорнах долі, час від часу витираючи соплі під носом. Так набагато більше шансів збагнути свою сутність, яка завжди нікчемна. Так точно знатимеш, що усі події, які постають перед тобою, є виключно фокусом долі, а не плодом твоєї хворої уяви чи результатом марних старань. І не буде тоді нарікань, жалінь і прокльонів; не буде релігії і віри; не буде воєн і митих у хлорці ковбас. А буде саме голе пра-пра-життя, природне і просте, як ось ця тара, як раз-два, три-чотири.
Нарешті, ми закінчили. У таких, як я і Ясик, не буває втоми. Це тому, що все наше життя проходить на межі зусиль; щодня стрілки життєвого спідометру зашкалюють; існування з останніх сил; все, на що ти здатен, ти кидаєш в гирло чергового дня: силу, талант, розум, м'ясо, рибу і солодощі.
Поки вітер захланно злизував посип свіжого снігу в засцяних кутках двору, шпортався між залізними стійками вуличних прилавків; поки небо сипало зимовий шрот своїх відсирілих зарядів на фастівську землю, ми з Ясиком пили Маккофе і курили.
Здаля доносились звуки залізничного вокзалу. Приходили і відходили потяги. В них люди. В людях злість, надія і перетравлена їжа.
- Покаж! – знову сказав Ясик і протягнув руку.
Я вийняв з кишені складений папірець з черговим оповіданням. Воно невеличке, тому приводжу його текст повністю:
«Таксист.
Місто захоплював ранок. Рідкі полчища рожевого світла потроху відвойовували небо. Біля під’їзду цегляної п’ятиповерхівки стояло таксі. Капот автомобіля присипав сніг. В салоні за кермом курив сонний водій.
Крізь розжарений кінець цигарки він невпинно вдивлявся у вікно третього поверху. Там горіло жовте світло кухонної люстри, розділене навпіл блакитною занавіскою. Були видні силуети двох людей, які раз-по-раз зливались в одну безформну пляму.
«Цілуються, - думав таксист, - точно, цілуються. Вона цілує його так само, як мене, чи по-іншому?»
Скоро світло вимкнули. З під’їзду вийшов чоловік у чорному пальті і шарфі.
- Вільний? - запитав він таксиста.
- Так.
Чоловік сів в автомобіль, назвав адресу, і вони поїхали.
- Важка нічка? – запитав таксист пасажира, помітивши його змучений вигляд.
- Навпаки. Цілу ніч не давала заснути. Не баба, а вогонь. А цілується, як навіжена. Аж вуха німіють.
«Точно, так само», - подумав водій.
Коли повертався назад, він зупинився на ринку і взяв букет квітів.
- Я не чекала тебе так рано, - з порогу зустріла його жінка, кутаючи оголене тіло в домашній халат.
- Нічка була важкою, - відповів чоловік і віддав букет».
Ясик читав повільно, так повільно, що я встиг помітити, як до приміщення напроти зайшла молода дівчина в дутій курточці салатового кольору. Я її знав. То донька тих господарів, які теж торгували на ринку, трохи поодаль від моїх магазинів, фруктами і овочами. Худа сучка з кучерявим волоссям. Щоразу кидала на мене побіжний погляд, коли я порався на вулиці. Ясик казав, що грав її. Та я йому не вірив.
Він засміявся.
- Ха-ха, аж вуха німіють, - процитував він рядок з мого оповідання,- оце здорово сказано! Тобі потрібно негайно його десь надрукувати.
- Я тиждень тому заніс його в місцеву газету. Сьогодні мають сказати…
- А що тут казати! – не вгамовувався Ясик. – Тут і так все ясно: треба публікувати! Усі баби – суки! Ось про що це оповідання!
- Ти так вважаєш? – перепитав його я.
- Звісно. Усім давно відомо що баби – дурнуватий народ. А ти так це влучно описав.
- Взагалі-то, я не це хотів сказати цим оповіданням, - зауважив я.
- А яка різниця, що ти хотів сказати! – заперечив він. – Я читаю, я сам роблю висновки з прочитаного. Тут, друже, вибачай.
Він посміхнувся і оголив ряд гнилих зубів, де-не-де пересічений жовтими коронками.
«Він точно не грав ту сучку», - подумав тоді я і мимоволі кивнув ствердно сам собі.
Потім він поїхав. Його бусик чхнув соляркою і зник в найближчому завулку. Я побачу Ясика завтра: зболеного, виснаженого, з безнадійно світлим поглядом і свіжим товаром.
Раптом не стало світла. В такі неприхильні хвилини найгостріше відчуваєш залежність від цивілізації. Коли в магазинах вирубається струм, починається катастрофа: риба тане і м’якшає, ковбаса пліснявіє на очах, цукерки плавляться в упаковках, а продавщиці напиваються. Починають дзвонити господарі і питатися, коли ввімкнуть світло. Я невідкладно дзвоню до адміністрації ринку і питаю теж. Мене, зазвичай, посилають з погано прихованим презирством. Я передзвонюю господарям і навмання називаю першу цифру, яка спадає на гадку: «Через три…дві…п’ять…сім… годин».
Зрештою, усі залишаються при своєму.
Скориставшись такою влучною нагодою, я швидко переодягнувся і пішов до редакції газети, аби дізнатися результати розгляду мого «Таксиста».
Вдруге за день минув ринкову площу, спустився в перехід і, затримавши подих, винирнув на іншому боці вулиці. Тут ринок ще докидав свої метастази у вигляді вуличних лотків, з яких торгували залізяччям, домашньою консервацією і DVD-дисками. Я швидко пройшов їх, оминаючи стеряних від безгрошів’я та холоду людей і нагорнуті гірки підталого снігу.
Скоро я вийшов на широку вулицю, де вже не було чути веремії ринку. Тут їздили автомобілі, спокійно гуляли пішоходи. Здавалося, сонце зверху було іншим: не каправим, як над моїми магазинами, а опаловим, свіжим, добрим.
Я полегшено зітхнув. Крокуючи далі, закурив. Надумав зрізати шлях і звернув до невеличкого завулку, схованого між багатоповерхівками. Я поглянув вгору. Білі простирадла легенько гойдалися на білизняних вервечках. Їхні шелесткі рухи ледь вловлював мій слух. Тепло.
Я далі пробирався до редакції блукаючи серед цегляних велетнів. Їхні вікна, балкони, обшарпані двері під’їздів, покривлені тротуари, зігнуті паркани, дошки оголошень і таблички з номерами вулиць давили на мене, силкуючись скоріше випхати непроханого гостя зі своїх насиджених місць.
А я ж, навпаки, прагнув якомога довше погуляти в цих кам’яних джунглях, вглядаючись у вікна нижчих поверхів; вдихаючи тепле повітря обжитих квартир і смаженої картоплі з кухонь. Мені було байдуже, що мені не раді, а фастівські двори й поготів.
Я ні з ким не боровся, не суперничав; в мене не було амбіцій й непомірних жадань; я не прагнув слави і визнання. По суті, я був всемогутній, адже мені нічого було втрачати. Я навпомацки йшов своєї дорогою, а значить, мене ніхто не міг обігнати.
Ось і редакція. Принаймні, про це повідомляв вицвілий напис на жерстяному прямокутнику на фасаді двоповерхового будинку. Я увійшов всередину. В ніс вдарив терпкий запах типографської фарби. Дореволюційна будова з кесонною стелею навіювала тугу. Здавалося, що зараз з-під дерев’яних перил вискочить солдат в будьонівці і стиха запитає, чи закінчилась війна.
Зелені стіни витягнулися в коридор, який через кілька метрів заламувався направо. Там і знаходився кабінет головного редактора. Я постукав і увійшов.
Дрібний чоловічок нервово борсався у своєму фотелі. Його стіл був завалений папіряччям. Коротенькими ручками він нишпорив по ньому, створюючи безлад. То піднімав, то клав трубку допотопного телефону з круглим циферблатом, щось буркотів у неї.
- Дозвольте, - запитав я у хазяїна кабінету. – Я з приводу оповідання. Ви сказали зайти сьогодні, дізнатися про результат.
Редактор підняв на мене свої очі. Великі лінзи окулярів в чорній роговій оправі непомірно збільшували їх, і ті скидалися на дві живі оливки. Над його лисою макітрою зависла пауза. Я мужньо чекав відповіді.
- Таксист? – запитав він на подив грубим голосом, як для його миршавенької тілобудови.
- Що? – перепитав я.
- Оповідання носить назву «Таксист»?
- Так-так, - стерявся я.
- Тоді проходьте і сідайте.
Редактор жестом вказав мені на стілець коло столу.
Відкинувшись на спинку крісла, він сумовито і повагом почав:
- Я знайшов час і прочитав ваше оповідання, молодий чоловіче. І от що я вам скажу. Мені доводиться багато читати рукописів молодих авторів, і основна в них проблема - це добрий задум і невміле втілення. Бо то так здається, що людина володіє мовою, коли вона промовляє вголос, а сідає писати - і слова стають якимись дерев’яними, погано припасовуються в реченнях, випливають якісь зужиті, несвіжі словосполучення тощо.
В цьому місці він неквапливо зняв свої окуляри. Його нервова гарячкуватість знечів`я зникла. Тепер він смакував кожним словом, вимовляючи їх старанно, буркотливо дотягуючи голосні на кінці речень.
- Перед тим, як публікуватися в нашій газеті, вам ще треба виробити свій стиль оповіді. Хоча б на коротких оповіданнях, а потім замахуватися на серйозні речі.
«Та куди ж коротше!» - хотів зауважити я, та промовчав. Правду кажучи, я думав лише про те, що від мене нестерпно тхне рибою. І від цього почувався незручно.
- Ви не подумайте, це не вирок, це підказка автора старшого: треба навчитися працювати зі словом. На жаль, наголошую, найкращий задум може бути похований під слабкими образами і словами. У вас не розкрита тема. Немає чіткого фіналу. Поетика розповіді відсутня. Неясно, про що цей твір взагалі.
Він знову зробив паузу, певне для того, аби я як слід міг оцінити масштаби катастрофи.
Та від мене таки точно жахливо несло рибою.
- Не гнівайтеся. Я бажаю вам успіху!
Він піднявся з-за столу і протягнув мені свою маленьку ручку. Я її потиснув і вийшов геть.
Назад я просторікував незнайомою дорогою. На вулиці стало холодніше. Сховавши руки в кишені і увігнувши голову в плечі, я споглядав, як небо зливалось сіро-холодними пасмами на дахи багатоповерхівок, перетворюючись на бурулясті брили, що загрозливо звисали над головами перехожих.
Аби зігрітися, я додав ходи. Колюче повітря січня пекло мої ніздрі. І тут я второпав, що маю право напитись! Не те що мене надто засмутила критика головного редактора якоїсь задрипаної газетки. Просто це давало мені право почуватися нещасним, таким собі невизнаним генієм, ненародженим Гарсіа Маркесом. Зрадівши такій думці, я завернув до найближчого шинку і щез.
В ту пору я пив саме лише портвейн. Це, дешеве, але ядерне, пойло робило мене невимовно щасливим на цілих шість годин. Правда, і виходило воно, як відходи атомного реактора: важко і надто небезпечно для довкілля, та байдуже. Головне, що, плаваючи у ньому, я міг торкнутися дна мого мулкого щастя.
Всівшись за брудним, неприбраним після попередніх клієнтів, столиком, я вгатив перший стакан червоної рідини і відчув, як тіло наповнилось розбещеним теплом. Відкусив шматок плавленого сиру, що був мені за закуску, і налив ще. Другий стакан розширив залу прокуреного генделика, і стіни попливли у гулкому русі вверх-вниз. Я знову закусив і випив. Третій стакан, на якому і закінчилася пляшка, нагнав дрібного поту під пахви, мені стало душно і смертельно сумно.
Тільки тепер я прокрутив монолог редактора ще раз і задався питанням: чому йому не сподобалось моє оповідання? Ясику воно прийшлося до снаги. А редактору – ні. Біда, та й годі. Ясик угледів у ньому смисл, хоч і на свій манер, та все ж таки, він його там знайшов. А редактор ні. Захотілося випити ще, та потрібно було вертатися до свого магазину.
Продавщиці повідомили мені, що світло з’явилося десь годину тому. На прилавки конче необхідно було подати окороків та мойви. Дія портвейну, хоч трохи і знітилася від клятого холоду, та все ж не відпускала і вигравала всередині теплими кульками хмільної ейфорії.
Абияк схопивши заморожений пласт курячих стегенець, я, похитуючись, вийшов з ним на задній двір. Спосіб, у який я видобував окороки зі крижаного сплаву, був до болю простим і дотепним. Мав я у загашнику невеличкий камінець, якого ховав під насипом використаної тари. Невідомо, як він тут опинився, та він дуже ставав мені у пригоді.
Діставши зі схованки, я поставив його перед собою, потім підняв над головою пласт окороків і щосили кинув об камінь. Потім проробив це іще раз і ще, поки той не тріскав хоча б в одному місці. Окорока розліталися по усьому подвір’ї, падали у завалений сніг, бруд, підталі калюжі. Я їх хутко збирав, здмухував з них землю і клав до ящика, який згодом відносив на прилавок.
Впоравшись із майже усім пластом, я ніяк не міг видлубати кілька клятих ніжок з міцно замороженого шматка. Я знетямлено дубасив по ньому тим самим камінцем. Враз, шматок курячого стегенця відломився і полетів у невідомому напрямку. Швидко надибавши його поглядом, я мерщій кинувся до нього, та мене випередив пес: біла, брудна сука з висушеними голодом боками. Вона хвацько вхопила той ласий одріз і, з болем протиснувшись крізь зачинені ворота, чкурнула в саму гущу юрмища.
Ця недоладність засмутила мене більше, ніж промова редактора, і, що головне, стала за причину знову хильнути.
Я знав, як можна було владнати таку справу. Лишивши все напризволяще, я похапцем попрямував до продавщиці з іншого магазину – Валі.
Валя пила. Про це знали всі. Ще перед відкриттям магазину вона потягувала соточку або додавала в каву кілька крапель коньяку. Уся червона, з посоловілими очима, вона день стояла за прилавком, між іншим, справно продаючи товар. Господарі кілька разів мали намір звільнити цю незугарну служницю, та інші дівчата (знаючи її тяжке сімейне становище) щоразу вмовляли їх не робити цього, і ті лагідніли. Зрештою, Валя робила непогану касу, не гіршу від інших, завжди уникала нестач і не мала проблем з покупцями. Тож на її ганж господарі закривали очі, щоразу відкладаючи суворий присуд на потім.
Я знав її секрет: під прилавком у Валі завжди стояла чекушка, яку вона притьмом потягувала протягом дня.
- Дай випити, - видихнув я їй у вухо, коли крізь тісну чергу пробрався до неї за прилавок.
Валя глянула на мене здивованими очима, трохи червоними і, як завжди, сп’янілими. Вона з усіх сил намагалася вдати, що не розуміє мене. Та про те, що її згубна звичка вже давно стала секретом Полішинеля, жінка могла і не знати. Адже її колеги справно оберігали її від неприхильних новин і не втаємничували у свої домовленості з гадзами.
Та в мене був таки кепський вигляд. Моя гідність сьогодні зазнала нищівного удару, а клята сука, що поцупила окорок, ще більш роз’ятрила відчуття нікчемності мого буття і нездоланної штивності долі.
Валя акуратно передала мені пляшечку, яку я скоро висмоктав у передбаннику і закурив це діло папіроскою.
Сніг лягав лоскотно на повіки. Небо зчорніло і пожирало морозною пащею залишки дня. Народу на ринку поменшало. Вітрини магазинів клали жовті прямокутники світла на стоптані тротуари. Незмінно стугоніла залізниця по той бік вулиці. Все ніби зупинялося, мов камінь Сізіфа перед тим, як скотитися назад у прірву.
З рибного магазину попросили подати мойви. Для цього її потрібно було розморозити і одну-по-одній видлубати з обледенілого пласта.
Я увімкнув обігрівач і направив його гарячі потоки прямісінько на рибний клапоть, аби той скоріше розтанув. Потім взяв невеличкого ножа і почав виколупувати підталу мойву. Вона нестерпно колола пальці. Тонкі голки плавників боляче врізалися в долоні і залишалися там. Інколи потрапляли під нігті, що викликало кров.
Кажуть, те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Так от, я сильніший за морожену мойву! Незважаючи на ці тортури, я завжди набирав повний лоток і гордо відносив його на прилавок.
Звісно ж, літом усе відбувається набагато простіше. Коли в небі замість січневого оскалу на повну силу сміється блакить і пражить червонопике сонце, товар розморожувався по дорозі. Мені тільки залишалося ловити продукт, який вивалювалися з мокрої тари. Та перевага зими в тому, що тут немає цього нестерпного запаху – запаху зіпсованих продуктів. Немає набридливих мух і мошкари. Літо – це пора вонючих шкарпеток і вологих піхов. Літом земля розкладеться, що тіло столітнього мерця: сухо, повільно, тяжко. Літом час прозоріє у випарах асфальту, силкуючись дременути в холодну воду з найближчого мосту, та зупиняється.
Що не кажіть, а зимою окороки симпатичніші. Небо симпатичніше: чуже, байдуже і холодне. Зимою ясно усвідомлюєш, що просити чогось у такого чудовиська завжди марно. Воно хіба що огидно зригне на твою літанію і буде таким.
А мене, між іншим, Валіна пляшечка остаточно розмотала. Я помітно сп’янів, важко сопів і безцільно шпортався від магазину до магазину. Та все ж тримав на хмільній гадці, що сьогодні я везу касу господарям додому.
Робочий день закінчився. Я зачинив магазини, покурив з продавщицями і став до прибирання. Протер вітрини склооомивною рідиною, змив підлогу, сховав товари в холодильнику. Потім зібрав виручку, нашвидкуруч перерахував, перетягнув асигнації резинкою, загорнув у чорний пакет і поклав за пазуху. Викликав таксі, вимкнув світло, вийшов на вулицю, зачинив чорний вхід, сів в машину і поїхав.
В голові паморочилось і трохи нудило. В салоні синьої «Таврії» було холодно. Пічка у водія не працювала. Водій, дядя Коля, був закутаний в товстий кожух з овечим коміром і мав на голові пишну лисячу шапку. Він постійно возив мене, був, так би мовити, штатним шофером. Грала якась музика, і ми повільно тяглися по слизькій дорозі.
Раптом я помітив, як по обочині, незграбно сковзаючи тоненькими ніжками, йшла одна з моїх продавщиць – Наташа. Вона була наймолодшою серед усіх, мала трохи за тридцять років, невеличкого зросту, з коротким фарбованим у світлий волоссям, худорлявим тілом і тонким шрамом над верхньою губою. З усього нашого братства вона найменше вписувалася в миршаву картину торгівлі. Щоразу, коли я на неї дививсь, то уявляв її на руках у здоровенного вірмена, який мацає її волохатими руками в якомусь вонючому барі. Ото було її місце, а не рибний прилавок.
Я наказав дядьку Колі зупинитись. Відчинив двері, схопив Наташу за руку і без жодного слова затягнув в таксі. Вона навіть не зойкнула. Навпаки, коли опинилася на задньому сидінні, хитро посміхнулася мені, від чого у мене встав сторч.
Я знав, що вона заміжня і має дитину. Її чоловік часто заходив, завжди вітався зі мною і тиснув руку. Бачив також малого – світловолосого хлопчака з блакитними очима, який під час одвідин смирно стояв у кутку коло мами і жував мисливську ковбаску.
А зараз вона їхала зі мною у таксі і хитро посміхалася.
Ми зупинилися біля ларька. Похитуючись, я вийшов і купив дві пляшки портвейну та плавлених сирків. Коли сідав назад, з кишені випав чорний пакет з виручкою, а я й не помітив. Усі мої думки були зайняті Наташею. Її запах, усмішка, голос, сніжинки на пальті пробудили в мені хіть. Увага розчинилася в спиртному. Автомобіль рушив, і ми поїхали далі.
Дальнє світло мутними пасмами розсипалося між косими рядками снігопаду. Двигун незадоволено гарчав, сперечаючись з темною відстанню. Наташа замріяно дивилася у вікно, склавши губи у такій самій хитро-загадковій посмішці. Я насолоджувався жаром всередині себе, який розширював ніздрі і змушував серце калатати частіше. Свідомо чи ні, я торкнувся своїх грудей, ніби намагався погріти теплом того жару поколену мойвою долоню, і враз зрозумів, що загубив пакунок з грошами.
Першою моєю думкою було міняти громадянство. За частку секунди я склав у хмільній голові план втечі і навіть визначив, куди – в Туреччину. Далі перед очима промайнув шибеник: осоружне лице з висунутим язиком і виряченими баньками. Потім я фізично відчув, як стискається сфінктер, і мені забракло дихання.
Ми, наскільки було можливо на слизькій дорозі, швидко розвернулися і поїхали назад до ларька.
Недалечко від нього лежав мій чорний пакунок, ледь присипаний снігом. Похоловши, я підібрав його і міцно стиснув у руках. Ми знову розвернулися і попрямували далі.
Через надмірне хвилювання я зубами відкрив пляшку портвейну і хильнув з горла. Потім протягнув Наташі. Та не відмовилася і теж добряче хильнула. Це нас зблизило. На горличці тієї пляшки лишився наш перший поцілунок.
Будинок господарів знаходився на краю містечка, оточений з одного боку жилою вулицею, а з іншого – просторою галявиною, на якій в літку в оксамитовому моріжку росла різнобарвна жимолость. Сьогодні ж вона була заваляна непроглядним чорнилом ночі і посипана перцем мокрого снігу. Над дорогою висів жовтий ліхтар – давнішній причетник зимових опадів.
Ми зупинились коло фарбованих червоним воріт. Я натиснув на кнопку дзвінка і покірно чекав, поки клацне автоматичний замок. Загавкав пес – здоровенне теля, що металось у подвір’ї феодалів, брязкаючи металевим ланцюгом. За ним здійняли лайливий гамір інші чотириногі. Тиша вулиці, яка панувала тут до мого приїзду, нахабно порушилась і розсипалась мокрими окапинами в комини закутаних снігом будинків.
Клацнув замок, і брама прочинилася. Я увійшов. В кутку ошелешено лаяв пес, силкуючись розірвати ланцюг, накинутись на мене і проковтнути разом з виручкою. Так, я йому набагато цікавіший, ніж стопка купюр у моїй кишені, що становить єдину відмінність собак від людей.
Підійшовши до порогу, я знову завмер в очікуванні. Гарний ганок з білими перилами і сходинками. На клумбі вижовкла заграва вікон, посічена тінями. Я потягнув ніздрями запах: пахло сталим спокоєм, резиновими килимами і собачими фекаліями.
Нарешті на порозі з’явився господар. Одягнений в домашній смугастий халат, з-під якого випирало округле черево та капці на босу ногу.
Він протягнув товсту, як батон, долонь, і я, не второпавши, чи то для вітання, чи для отримання виручки, невпевнено її потис.
- Як справи? – запитав господар, і в лице мені одразу вдарив струм свіжого перегару. Мій страх щодо мого нетверезого стану розвіявся, і я став почуватися вільніше.
Щойно я відкрив рота, як він неймовірно голосно гаркнув:
- Фу! Чортова псина! Чорти тебе б вхопили, бісовий недоумку! Ану, в буду! Клята тварюко! В буду, я сказав!
Пес, знітившись, піджав хвоста і чкурнув у своє лігвище. В подвір’ї знову стало тихо, лише з бічної вулиці долітали дурнуваті лаяння його соратників.
Я коротко розповів хазяїну, як пройшов день, скільки завезли товару, відчитався про роботу і віддав гроші. У мене з’явилося нестримне бажання розповісти йому про моє оповідання, про розмову з редактором. Можливо, тому, що ми обоє були п’яними, мені здалося, що він зрозуміє мене. Я уявив, як було б здорово, коли б хазяїн отак гаркнув на нього, як на свого пса. Та передумав.
Ми попрощалися. Він повернувся до будинку. Дорогою до брами у моїй голові безперестанку звучало: «…в буду, я сказав!» І лише Наташа в таксі змогла змусити цей голос замовкнути.
В моїй ятці не було кухні. Та був стіл, присунутий до вікна, і два старих стільці. Так ми з Наташею і пили: за цим столом та на цих стільцях.
Періодично я підкидав дрова у грубу, і згодом в кімнаті стало тепло. Наташа скинула светр і залишилася в самі футболці, з-під якої звабливо стирчали дві крихітні цицьки.
- Ти дуже худий, - говорила вона. – Ти такий нещасний. У тебе лице сірого кольору і понівечені руки.
- Це через мойву, - відповідав я.
Вона розповідала про свої життя. Як гибіла з іншими дівчатами на заробітках в Польщі, а чоловік сидів вдома з дитям. Він у неї, виявляється, фізкультурник. Не п’є, не курить, займається спортом. Натомість я розповів їй про фізкультурника із своєї сільської школи. Він до смерті ходив в одному спортивному костюмі із свистком на шиї. Разом з трудовиком вони щодня справно напивалися у шкільній котельній і йшли вести уроки, сиріч, передавати нам досвід, мудрість і книжні знання. Він більше мені подобався, ніж її фізкультурник. Наташі, виявилось, теж. Ми випили.
Потім вона завела мову про свій недавній роман з хлопцем, який був на десять років менший від неї, себто трохи старшим, ніж я. Роз’ятрена алкоголем, її жіноча душа розгорнулась, і з вуст полилася стидка всячина, яку я, затамувавши подих, слухав. Наташа вела казання про секс в його машині, про гулянки ночі безперервно, про бари, в яких вони полюбляли пити, і в мене знову перед очима постав образ здоровенного вірмена з Наташею на колінах. Ми жлуктили далі.
Жінка розповіла, як вони займалася цим в прихожій її будинку, в ліжку спальні, де щоночі засинала поруч з чоловіком, на кухні і на підвіконні в залі.
Коли закінчилася друга пляшка портвейну, я поцілував її, і ми зляглися.
Наташа була гарячою штучкою і полюбляла кусатися. Опісля шістьох полових актів на моєму тілі не було живого місця від її укусів. Вона умудрилася поставити засос на моєму лобі і щоках. В перервах, закутавшись в одіяла, ми курили, і вона казала, що я ненаситний і їй це подобається.
Під час чергового коїтусу в неї задзвенів телефон. То був її чоловік. Я хотів скотитися з неї, аби дати змогу поговорити, та вона, схопивши мене за сідниці, наказала: «Не зупиняйся!»
Я збуряковів і продовжив гарувати на ній, а вона тим часом підняла слухавку і сказала:
- Алло!
- Ти де? – почувся в трубці чоловічий голос. – Чому ти ще не вдома?
- Я…у… под… ру…ги…, - стараючись прикрити в голосі насолоду, відповідала Наташа, пристрасно запинаючись на кожному слові.
Тим часом я старався же дужче і нарощував темп. Наташі це сподобалось, бо вона міцно впилася нігтями вільної руки в мій зад.
- Я… за…ли…шуся у не…ї, - кусаючи губи і стогнучи, говорила в трубку Наташа.
- Ти що, плачеш? – запитав її чоловік. – З тобою все гаразд? Я хвилююся…
«Та все з нею гаразд! - думав я, щоразу засаджуючи Наташі все глибше і глибше. – Нічого з твоєю сукою не трапиться. Відграю її, як слід, відпущу додому. Не хвилюйся».
- Ні, я… не… плачу, - похитуючись від моїх поштовхів, казала Наташа. – Все … га…разд… Зіз…вони…мось зав…тра…
Тільки-но вимкнувся телефон, як жінка несамовито вискнула і впилася, наче вампір, зубами в мою шию.
Я непогамовно всовував та висовував Наташі: раз-два. Ніби розвантажував Ясиковий бусик: три-чотири. Це майже те саме. Ну, можливо, трохи ліпше.
Потім вона заснула. Знесилений, та неймовірно задоволений, я підкинув дров, закутався у ковдру і, всівшись за свій стіл, закурив.
Я дивився на жінку, що спала в моєму ліжку. По подушці розкинулись її світлі коси. З чорного полотна неба місяць-сухозлітка вливав у кімнату жовтавий лій. За вікном сипав сніг і мовчав вітер. Лише тихо тріщали дрова в закіптюженій грубі, і хукало жаром полум’я.
Наташа відкололася від порядного життя, як той окорок із замороженого клаптя. Доля нещадно вгатила її, а я, мов та сухоребра сука, жадібно підібрав, аби втамувати свій хтивий голод. Чим я кращий від неї? Нічим!
На очі мені потрапив аркуш з моїм оповіданням. Я взяв його до рук і перечитав. Знову пригадав промову редактора про зужиті, несвіжі словосполучення, про дерев’яні слова, слабкі образи і відсутність фіналу. Чи то біль, чи то злість неясним відчуттям гризнули всередині і я враз вирішив переробити і дописати «Таксиста».
На чистий аркуш я наніс такі речення:
«Макабричні візії ранку відтіняли блаватою. Спондилова синь не погамовувала душу таксиста, а навпаки – вважалась йому інсектицидною речовиною. Розсипаний на капот сніг змагався із Космосом в орнаменталістиці. Чатування біля вікна третього поверху стало для нього екзерсисом задля перетворення експлозії чуттєвості в штивну кодолу. Таксист курив, аби згнітити власний сомнамбулізм.
Фантасмагорії тіней у вікні схвороблювали його уяву і руйнували усі пікантерні емпіреї, в яких він досі витав. Там цілувалися. Перманетність агресії лякала. Потреба в позитивних інтенціях танула.
«Вона цілує його так само, як мене, чи по-іншому?» - думав таксист, силкуючись вберегти архітектоніку думок.
З під’їзду вийшов чоловік у чорному пальті і шарфі. Вони поїхали.
- Важка нічка? – запитав таксист, помітивши змучений вигляд пасажира.
- Навпаки. Цілу ніч не давала заснути. Не баба, а вогонь. А цілується, як навіжена. Аж вуха німіють.
«Точно, так само», - подумав водій.
Слова пасажира вважались йому огидним суперлятивом. Дефініційність оповідки розбуяла в уяві сонмище дивовиж і почвар. Наскрізним первнем слів пасажира була зрада, що в симбіозі з коханням вводила таксиста в амбівалентний стан.
Коли повертався назад, він зупинився на ринку і взяв букет квітів. Виходячи з машини, захопив з собою гвинтівку і сховав під пальтом.
Минуле професійного військового нагадало про себе. Він розумів, що це аберація, алогізм. Та цей випадок – евентуальний. Терпіти більше немає змоги. Це буде ендшпілем його вельтшмерца.
- Я не чекала тебе так рано, - з порога зустріла його жінка, кутаючи оголене тіло в домашній халат.
- Нічка була важкою, - відповів чоловік, віддав букет і вистрелив жінці в живіт».
В грубі потухло. Схиливши голову на руки, я встиг украсти клаптик темного неба за вікном і відключився.
Коли холод почав кусати з шию, я відкрив очі. По незвично багряній заграві над засніженим подвір’ям я зрозумів, що проспав. Я перекидьки залітав по кімнаті, натягуючи на себе своє рам`я. Стиха цокотіла залізниця і роз’ятрювала моє серце: це пішла моя електричка.
Я розштовхав Наташу. Вона ледве продерла свої мерхлі очі і щось заквилила спросоння. Жбурляючи у неї одягом, я ошелешено кричав, що ми запізнюємось, і ненавидів те сяйво зимового ранку, яке струмувало у бісове вікно.
Ми бігли по обледенілій дорозі на зупинку. З обох боків розкинулось поле, рясно вкрите сріблястою габою. Ледве чутний вітерець ворушив полохливу порошу. Я мчав щодуху, відчуваючи, як в голові об кістки черепа бамкається похмільний мозок. Ледве встигаючи, назирцем бігла розхристана Наташа, яка, бідолашна, ніяк не могла застібнути своє пальто.
Вскочивши в електричку, ми перевили дихання. По моїх скронях з-під шапки теплими цівочками стікав піт. Тільки тепер ми поглянули одне на одного. На тверезому голову я побачив, що Наташа не мала в собі жодної принади. Та вона усміхнулася мені тією самою усмішкою, і, чомусь, я подумки подякував їй за це.
Час перевалив трохи за восьму, коли я прибіг до магазинів. Коло них вже юрмились покупці. А на задньому дворі в очікуванні теревенили мої продавщиці. Наташа з вокзалу направилась додому, довести себе до ладу, тобто змити з себе мій запах.
Обмінявшись невинними жартами, ми, як годиться, стали до роботи, і скоро усі забули про мою вранішню недоладність.
Життя повернулося у свій звичний триб. Перемагаючи нудотне похмілля, я порався на ввіреній мені ділянці з усією недолугою старанністю, на яку був спроможний, і безсоромно мріяв доспати ті години, які витратив на Наташине тіло.
Та, як на зло, день виявився крутим і набирав обертів. Спочатку зірвалася одна з продавщиць. Усе почалося з телефонного дзвінка на її мобільний. Вона тихцем щось довго всотувала співрозмовнику, паралельно відпускаючи товар. Одному з покупців це не сподобалось, і він зроби їй зауваження. Та у відповідь розродилася густою лайкою, що викликало ще дужчий протест в інших відвідувачів, і всі вони суголосно почали обзивати її образливими словами: товстою коровою, бидлом, кугуткою і таке інше. На знак протесту продавщиця покинула прилавок і, забившись в куток передбанника, жалісно розплакалась.
Її підмінила колега з кондитерського відділу. Я приготував цій обструкціоністці каву, покурив з нею, вислухав її сповідь про нещасливе сімейне життя, і вона стала до роботи.
Потім прийшли інспектори санстанції. Довго маніжились, прискіпливо оглядали прилавки і глипали на мене своїми мокрими очима. Я доповів про цей візит господарям і одразу отримав відповідну вказівку. Ми оперативно скали два пакета свіжих ковбас, сиру, цукерок та риби; горошку, кукурудзи, соняшникової олії; кетчупу, майонезу, різних соусів та приправ; кілька банок ікри, креветок та морської капусти. З каси я взяв грошей, заховав їй у конверт (конверти завжди були напоготові). Все це я вручив перевіряючим, і вони пішли.
Дивлячись їм услід, як вони, зігнувшись під важкістю хабара, повагом крокували ринком, я бачив, як їхнє скупе его роздувається до непомірного розміру. Голову даю на відсіч, що в такі хвилини вони почувають себе богами. Насправді ж вони падають у непроглядну хлань пожадливості, спутавши її з небом, а своє осоружне віддзеркалення - з Творцем. Бог, такий, як я, він нічого не хоче, нікого не ображає, прагне мирно та спокійно існувати, і єдиним його бажанням є те, щоби люди не стріляли один в одного.
Тільки-но я розчистив місце для сну на гладкій поверхні холодильника, як з вулиці донісся несамовитий гамір. Вийшовши погледіти, що коїться, я побачив багато народу з повітряними кульками і різнокольоровими пакунками. Виявилось, у дочки господарів фруктових лотків, тієї самої, з кучерявим волоссям, сьогодні день народження. Вона приймала вітання, дзвінко сміялася і, здається, була щиро здивована таким сюрпризом.
Зрозумівши, що сну мені сьогодні не бачити, я хотів підірвати цей світ з її гостями та подарунками. Інколи думаю, що досі не зробив цього лише завдяки тій краплі любові, яку вимушено ковтнув з молоком матері.
А потім приїхав Ясик. Раз-два, три-чотири: ми розвантажували його бусик.
- Написав щось нове? – звично запитав він.
- Переробив «Таксиста», - відповів я.
- Покаж.
У ранковій спішці я все ж таки кинув до кишені аркуш з оповіданням, який і протягнув Ясику.
Поки він читав, до магазину увійшов чоловік Наташі. Невеликого зросту, міцної статури, із світлим коротким волоссям. Коли він проходив крізь двері, я бачив, як за відкоси чіпляються його крислаті роги.
Відчуваючи, як знизу щось стискається, я, все таки, зміг видушити з себе щось подібне по привітної усмішки. Він протягнув мені руку, і я її потис, намагаючись не дивитися в його очі. Наташа, наче нічого не сталося, торгувала і мала на диво свіжий вигляд, ніби і справді ночувала у подруги. Я раз-по-раз кидав побіжний погляд на його обличчя, намагаючись віднайти там ознаки моє скорої смерті, та марно. Він безтурботно усміхався, жартував з продавщицями і покірно чекав, поки його благовірна приділить йому хвильку своєї уваги.
- Що це за фігня?! – раптом вигукнув Ясик і, як завжди, сплюнув на землю. – Ти нащо її вбив?
- Вона ж йому зрадила! – відповів я, дещо знітившись від такої несподіваної реакції мого єдиного читача.
- І що? – впрост запитав той. – Якби кожну сучку вбивали за зраду, на землі лишилося тільки б дві жінки: твоя і моя мати!
- Та ж вона завинила перед ним! – далі виправдовувався я.
- Ще невідомо, хто більше винний: той, хто скоїв помилку, чи той, хто її не пробачив! – не вгамовувався Ясик.
Я не зміг нічого відповісти на це і лише безпорадно розвів руками.
- І що це за нісенітниця: «суперлатив», «дефініційність», «інсектицидна речовина», «ендшпілем його вельтшмерца»? – Ясик з трудом вимовляв ці слова, щоразу запинаючись.
- Редактор газети сказав, що попередні слова в оповіданні були зужиті і дерев’яні.
- Дерев’яні, проте зрозумілі. Зужиті, та доступні.
Потім він поїхав.
Я тримав в руках своє оповідання.
Продавщиця, яка зранку вила в кутку від нещадності свого життя, тепер мило всміхалася в трубку, щось тихо лепечучи співрозмовнику. Наташа струшувала з голови свого чоловіка сніг і поправляла його зачіску.
Раптом щось вибухнуло, і враз на небі замайоріли, затріщали і розсипались тисячі іскорок святкового салюту. Дівчина з кучерявим волоссям плескала в долоні і стрибала від радості.
