| © Михайло Гафія Трайста, 26-11-2014
|
«Iз сусідом звернеш гори,
по коліна тобі море».
З української народної пісні
Петро Мотика з Николаєм Горбатим жили собі по-цімборськи, по-сусідськи, по-братськи, по-християнськи і по... безліч отих «по-». Не дарма говорять: «Без брата проживеш, а без сусіда ні», «Не треба й жита засік, коли добрий сусід», «Добре, як сусід близький, а перелаз низький». Іншими словами, сусід рідніший від рідненького братика, тепліший від тепленького борщика, солодший від солоденької медухоньки, але в українській пареміології знайдемо й такі прислів’їчка, як: «З сусідом дружи, а тин городи» або «Пусти сусіда до хати – сам підеш у сусіди», бо лихо не спить, а пхає свого нечистого носа до сусідського проса. А тим лихом, яке застрягло між сусідами, не став ніхто інший як старенька ворожка Портошанка, яка ворожила тільки на добро: «Баю, баю – помагаю, усе лихе удганяю, угльом, воском, фасульками, аби мир був мижи нами...» – виправдовувалася старенька, коли її звинувачували у ворожінні. Але люди людьми, звинувачувати звинувачують, а коли доходять до негаразду, тупцюють стежиною до «богоугодної», яка жила в малесенькій бухеньці на відшибі за Кашицею, і складають благально руки: «Поможіт ми, тетуко!». А звідти вже повертаються веселими, чи не веселими, але бодай з порадою, як позбутися лиха.
Ось так повертався від Портошанки і наш Петро Мотика. Думки табунились у голові, а у вухах шуміло бабине ворожіння: «Не тобі тут ся веселити... Пропадай!.. Ізщезай!.. У ліса, у коріння, у каміння, у піщіння, куди люди не доходять, куди кури не допівають...» – так шептала стара, рубаючи навхрест ножем в горняті воду з шиплячими дев’ятьма вуглинами, тобто «гасила дев’ятки», а після того додала: «Усє угля устало на верьх. Ой, есе негаразд! Найблизький вам чоловік учинит вам велику шкоду, гадкуйтеса, не пускайте ’го до хижі! Нині вадь завтри прийде до вас штос позичіти, не дайте, удженіть уд хижі, та усє буде добре!»
А хто би міг бути отой найближчий йому чоловік?.. Та що тут довго думати – сусід
Николай Горбатий!
– А шлях би тебе, Никола’, трафив! – аж скрикнув Петро. – За тото ти міні казав, коли єм ти поприказував муй сон: «Петре, абес знав, што: дурне спит – дурне снит...», а здурів бес ти, Никола, абес іздурів, аби дав Бог, абес дохтора Вішіка не галадив! Ото ун тот вовк, што кождої ночі утріщує зуби на мене, та гаркає то за ногу, то за руку, ти пимойняку один, Господь би тобі заплатив!
Але добравшись додому, взявса за роботу і забув про сон та про бибині поради,
лиш коли вечором зайшов до нього Николай Горбатий, пригадав усе.
«Принесло ’го нечісте, ану, Николаю-паталаю, лиш попробуй штоз зичіти уд
мене!», – подумав Петро і аж зубами заскреготав.
– Добрий вечур, сісідо! – вклонився Николай.
– ’брий! – бризнув півсловом Петро.
Але трохи подобрішав, коли сусід витяг з кишені пляшечку і поставив на стіл.
– Ади, зварив єм мало горівки, і думаю собі, покушаю разом з вами.
До Петра відразу повернулися добрий настрій, усмішка і любов до сусіда.
«Ади, я здурів, сусід прийшов з пляшкою по-сусідськи, а я... Фрас би мене потер!»
А далі: «Здоров, сусідо!», «Най вам Бог...», «Абесте фест!», «Ви міні, як брат!», «І ви
міні...», «Щастя...», «Здоровля...», «Гаразду» і так поки не побачило дно пляшки.
– Но, Петрику, добру нуч!
– Добру нуч, Николайку!
– Агі! – повернувся Николай з порога, – як єм забув!
– Што єсте забули, сусідо? – ласкаво запитав Петро, мабуть, надіючись, що в
того ще є одна пляшка.
– Та ади, запитати, чи не позичили б ви мені теліги, бо завтра...
– А день би тя побив з помийняком! – скрикнув Петро.
– Що ви сусі...
– Вон ми з хижі, бо тя порубаю, як гада! Вон...
– Су...
– Вон кажу, бо ти пудпрячу сонце!..
– С...
– Не сикай, бо...
І ось так колись то Петро Мотика з Николаєм Горбатим жили собі, по-цімборськи, по-сусідськи, по братськи, по-християнськи і по...
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
