Звиклі до темряви очі вдивляються у стелю, намагаючись упіймати перші проблиски світанку. Вже яку ніч поспіль я ось так зустрічаю сонце, боячись поворухнутися. Моє тіло – приспаний вулкан. Не доведи Господь, прокинеться біль.
Стиснувши зуби, підводжуся. Дрібочу ватними ногами по холодній підлозі, аж доки не наштовхуюсь на м’які капці. Позичаю у бабусі із сусіднього ліжка ціпок, опору, без якої вже не дістануся вбиральні.
Приглушене світло коридору і в’їдливе шипіння невідомих пристроїв лякають. Але я сама відмовилась від елітної палати на користь звичайної. Злякалася, що вмиратиму, а ніхто й не помітить…
Виходячи з кабінету шефа, виносила в грудях тяжкий камінь.
- Наталія Іванівна, куди ж ви дивилися? – поглядаючи на мене з-під лоба, патетично запитував Валентин Андрійович.
За помилку, яка мала мені коштувати якихось двісті гривень, певно, заплачу значно вищу ціну. Протягом місяця я втратила ледь не більшу частину своїх обов’язків, котрі «розвіяли» між рештою співробітників. Що це, як не елегантний натяк: «Ми більше не потребуємо ваших послуг».
Згрібаю зі столу папери, котрі потрібно рознести по організаціях-партнерах. Можливо, останнє моє завдання в цьому офісі. Розбурхана гнівом уява вже пише заяву на звільнення, прагматичний розум задкує. Не поспішай! Раптом зміниш шило на мотовило?
Ну що трапилось? Ти ж сама хотіла піти. Після того, як принесла на роботу три великих торти, а про твій ювілей так ніхто й не згадав. Сама ж мовчала. І робила вигляд, що все гаразд. Відчайдушно посміхалася колегам, а в глибині душі ще тлів каганець надії. Вони приготували сюрприз і просто випробовують мої нерви. З хвилини на хвилину відчиняться двері і до мого кабінету зазирне великий букет троянд. Десь у шафі причаївся клоун і кульки, а на вітальній листівці й досі сохне фарба.
Але рівноцінного витраченим нервам сюрпризу не було. Взагалі, не було і натяку на те, що я не забута. Солодощі день простояли у пакетах під моїм робочим столом. Додому я їх так і не забрала. Дотягла до найближчого сміттєвого бака. Вони вже просякнуті відчаєм. А хто ж їстиме відчай?
Дізнавшись про вакансію на фірмі-партнері, я загорілася тією ідеєю. Але праведне полум’я змін швидко загасили безликі сумніви. Могло статися, що про мій ювілей ніхто не знав. Можливо, проблеми владнаються. Я вже звикла до роботи, освоїлась, заробила авторитет. А знайоме пекло, зазвичай, ліпше, ніж нове.
Заходжу до пофарбованої у яскравий бежевий колір будівлі, піднімаюся похилими сходами, застигаю біля дверей приймальні. Відходжу до вікна, частину якого затуляє велетенська диффенбахія. Дістаю із теки своє резюме. Раптом вони ще не знайшли людину?
У приймальні, розвернувшись обличчям до шафи із паперами, стоїть висока шатенка. Зачувши за спиною кроки, вона плавно повертається. Ясними очима бірюзового кольору на мене дивиться моя колишня однокласниця Ілона.
Інколи здається, що Ілонка – моя карма. Віддзеркалення, в якому я постаю у невигідному світлі. Вже не вперше вона отримує те, чим я так прагнула володіти. Кілька років тому дівчина влаштувалася на фірму, в якій я не змогла протриматись і двох місяців. Ілона пропрацювала там три роки, а потім пішла у декрет.
За ту її посаду я отримала добрячого прочухана від матусі. Підслухавши нашу скайп-розмову, ненька кричала:
- Чому Ілона може все, за що не візьметься? А ти не можеш нічого. Що з тобою не так?
Слова, кинуті не зі зла, а з розпачу, вивели мене з ладу на кілька тижнів. Комплекси подвоїлись, розрослися. Поряд із ними визріло бажання усе припинити. Але і для нього, виявляється, потрібна неабияка сміливість…
Мені просто не щастить чи я безсила, бездарна? Дивлячись на Ілону, заздрість в’їдається в тіло, пробирає аж до кісток, роз’їдає мене із середини. Ілона квітне, я в’яну. Розумію, що ця старість лише в моїй голові, її потрібно якось спровадити геть, відлякати. Не виходить. Єдине, що мені поки що гарно вдається – це заздрити. Подекуди заздрість міцнішає, набуває рис ненависті. Тепер я не боюся зізнатися і в цьому почутті.
Доки Ілона реєструє принесену мною документацію, мрію витягти із сумки ручку і провести нею по своєму зап’ясті. Заняття для боягузів. Символічна кара за чергову невдачу. От тільки не певна, що гальма не зітруться і одного дня в моїй руці не опиниться справжнє лезо.
Говорю Ілоні кілька люб’язних слів. Виштовхую їх із себе, а вони виходять з болем, наче ниркові камені. Бажаю їй успіхів у новій роботі. Ховаю за спиною резюме, сердито жмакаю, ніби сьогодні воно є моїм найлютішим ворогом.
Біжу додому, не розрізняючи дороги. Чхати на здивованих перехожих і пронизливі сигнали автівок: «Ти куди, схиблена!» Мрію залізти під ковдру і ревіти. До останньої краплини відчаю.
В рідних стінах якось беру себе в руки. Готую міцний чорний чай і заходжу в Інтернет. Блукаю безкінечними коридорами віртуального всесвіту, аж доки не знаходжу профіль Ілонки. Мій погляд «приклеївся» до її головної фотокартки. Святковий торт, прикрашений шоколадними метеликами і трьома кольоровими свічками. А над ним схилилося три щасливих обличчя: мама, тато і маленька Надійка. Симпатичні ямочки на щічках, очі-смішинки, кіски-дротики. Наче пупсик з обкладинки журналу для малят. Усі вродливі, веселі і ЩАСЛИВІ.
Фото Ілони в соцмережі позбавляють мене решток оптимізму. Ми вчилися в одному класі, мали однаковий старт, але доля подарувала їй набагато більше. Я молодша на три місяці, а вона свіжіша і стрункіша. Мені нічого не дала вища освіта, а їй для успіху вистачило професійно-технічної. Вона працює на посаді, про яку я можу лише мріяти. У неї красень-чоловік і маленька донечка. А я в свої тридцять два не маю родини і мені носить квіти й дешеві цукерки невдаха-будівельник. Плюс додатковий бонус – постійний запах бензину, котрим просякнуті його обійми. Від якого, як і від долі, нікуди не дітися…
Ілона йде по життю прямо, ніде не спотикаючись. Я ж намагаюся боротися з течією і мене завжди заносить не туди.
Безглуздо заздрити тому, чого ніколи не матимеш, але дивлячись на ці світлини, мені так хочеться опинитися там, у середині цієї ідилії. Тримати на руках маленьке русяве янголятко і стояти поряд з чоловіком, в якого неможливо не закохатися. Якби ж відірвати хоча б шматок від Ілониного пирога щастя…
Мої роздуми перериває брязкіт розбитого скла. Я кидаюся до щербатого вікна і бачу зграйку циганчат, котрі, штовхаючись і регочучи, ховаються за старим іржавим вагончиком. Ще один, чи не найвеселіший сюрприз долі – сусідство із табором циганчуків. З їхньою допомогою цього літа я позбулася врожаю вишень і п’яти городніх ліхтариків на сонячних батареях. Не змогла довести жодного із цих «злочинів», але відвела душу, виплеснувши на них осіле в моєму серці зло. Вони дивилися на мене невинними очима і, розмахуючи руками, белькотіли щось по-своєму. Мовляв, не ми це, не ми! А маленька чорнява дівчинка, котра ледь переставляла ніжки, плутаючись у задовгій, як для неї, спідничині, кілька разів показала мені язика.
Міліції сусіди не бояться. Мої претензії перекривали своєю улюбленою фразою: «Ви нічого не доведете». Та й потрапити до їхнього «хмарочосу», навколо якого зведений велетенський цегляний мур, а в дворі бігає пес розміром із теля, не так і просто.
Проклинаючи увесь циганський рід, виходжу з будинку. На усіяній склом стежці бачу маленького темноволосого хлопчика. Нахилившись, він гладить мою співмешканку – перську кицьку Зоську. А вона задерла голову і муркоче. Зрадниця!
Помітивши мене, циганчук смикнувся тікати. Але швидко збагнув, що навряд чи розминеться зі мною на такій вузькій доріжці. Склав руки на грудях, насупився.
- Я не зробив нічого поганого.
- А вікно?
З-під густих шовкових брів на мене дивилися дорослі очі.
- Це не я.
- Тоді хто? Папа Римський?
На смаглявому обличчі жодних емоцій. Вочевидь, найвищий сан служителя католицької церкви не справив на нього жодного враження.
- Скажи, а у вас, циган, хтось вміє ворожити?
- Усі, - випнувши вперед груди, гордо заявив він.
- То, може, начаклуєте мені нове вікно?
Доки він спантеличено розмірковував, що б відповісти, я у кілька кроків скоротила між нами відстань. Не втечеш, голубчику.
- Добре, забудь. Веди мене до когось із старших. Негайно! – прикрикую, щоб мої слова сприймалися вагоміше.
Бабуся циганчука вивчає моє обличчя довго і прискіпливо. Я червонію і почуваюся сумнівним музейним експонатом. На жовтому, перерізаному поперечними зморшками лиці живими здаються тільки губи. Вони безперестанку рухаються. Ніби жінка щось жує або шепоче. З-під кольорової хустки вибилося сиве і гостре, наче риболовна ліска, волосся. На шиї у неї намисто із позолочених мідяків і не менш яскраві брязкальця. Трохи дивно бачити цю майже середньовічну циганку у кімнаті з високими стелями, м’яким шкіряним куточком і плазмовим телевізором.
На мої слова вона ніяк не реагує. Тільки коли я втретє згадую міліцію, ніби прокидається і бурмоче:
- Приїде з роботи син, він занесе тобі гроші.
- А якщо не занесе?
- Занесе, - з натиском повторює вона.
Я встаю, щоб іти, і все ж запитую:
- А ви вмієте ворожити?
Дізнатися б, коли темна смуга мого життя нарешті побіліє. От тільки страшно. А раптом я безнадійна?
- Вмію.
- А накладати закляття на удачу або… змінювати долю?
Вона починає сміятися, і я бачу криві зуби темно-жовтого, навіть коричневого відтінку.
- А яку ти хочеш долю?
Від такого прямого запитання гублюся.
- Не знаю. Хорошу. Щасливу. Хоча б таку, як у моєї колишньої однокласниці, Ілони.
- Таку як у Ілони чи Ілонину?
- Що?
- Ти хочеш собі долю тієї Ілони? – майже по складах повторює вона.
У мене голова йде обертом.
- Ви можете і таке?
- Я багато чого можу. Але не раджу.
Перед моїми очима знову постає ідилія зі знімку. Батько, донечка і мати. Але замість Ілони на світлині вже моє обличчя.
- Якщо ви можете… Я заплачу. Скільки скажете.
- Які ви швидкі, сучасні люди, - циганка плює на долоні, починає їх розтирати. Шкіра суха, потріскана. Рипить, наче наждачний папір. - Все хочете купити. Але краще не заглядай у чужі вікна, красуне. Можеш побачити там таке, що злякаєшся.
Я думаю про свого Олега і райдужні перспективи нашого спільного майбутнього. Постійні борги, брудний спецодяг чоловіка, зйомна квартира, діти, котрим ми не можемо купити те, що мають їхні однокласники. Нестатки і постійні сварки, на котрі я вже «намилувалася», живучи з батьками. Все просто повториться.
- Мені немає чого втрачати.
- Еге, - циганка знову потирає руки. – Але це буде назавжди. Ти нічого не пам’ятатимеш. І більше не зможеш помінятися. Ні з ким і ніколи. І повернутися не зможеш.
Я ховаю спітнілі долоні до кишень. Посміхаюся. Повернутися назад? Та ви що?
