Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43657
Рецензій: 85099

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Утоплений рід ч.2 Хазяїн життя р. 9

© Михайло Нечитайло, 21-11-2014
Блукав одного разу Віктор по соснівській школі – директор попросив вугілля від колгоспної котельної підкинути, бо свого на пару днів не вистачило, то Віктор послухався (могорич був обіцяний непоганий), і, доки кочегари розвантажували підводу, вирішив погуляти по школі. Шарпнувся в один клас – портрети, портрети; у другий – теж нічого особливого, скелет тільки з відбитими ребрами в кутку і горобець якийсь засушений на шафі, та ще вчительська сумочка на бильці стільця. А що в сумочці? Віктор оглянувся, зайшов до класу, сунув у сумочку руку, намацав там якусь пляшечку, витяг, обдивився. Прочитав – «Духи». Що не по-нашому – пропустив. «Піде», - подумав. Відкрутив пробочку, сьорбнув з пляшечки (хіба вперше), трохи недопив до дна, аби не запідозрили у збоченому пияцтві, вкинув духи назад у сумочку та й пішов до іншого класу. Заглянув – знову плакати якісь, портрети. Не те. Віктор же вчився у школі, знає, що дещо для душі можна лише в хімічному кабінеті знайти. Нарешті надибав потрібний кабінет. Відкрив шафу, а там пляшечок, пляшечок. Заходився досліджувати – не те, не те, це взагалі якимось чортом смердить, хіба ж його питимеш, а це вода, такої і в криниці вдосталь. Якраз до чималенької пузатенької чорної пляшечки добрався, хотів відкрутити, нюхнути, як бах, трах – летять школярі. Віктор пляшечку до кишені – шурх (гляди, те, що шукав), і стоїть, жабу в баночці роздивляється. Згадав нараз, що ця жаба у спирті нібито повинна бути, але було вже пізно – діти кругом, та й бридко все-таки з-під жаби цмулити, хай там і спирт найчистіший. Розвернувся і пішов надвір.
Але не встиг ще й додому доїхати, як його наздогнав директор школи.
- Ви пляшечки такої чорної в нас не брали? – перепитав нажаханим, знервованим голосом.
Віктор глипнув на віз, чи не стирчить пляшечка із соломи, і похитав головою – ні, мовляв, не брав.
- Я думав, може з чимось переплутали, - засмикався директор. – Бо то ж концентрована соляна кислота. Казав же Лідії Артемівні, щоби ховала під час перерв подалі таку заразу, а вона ніби й стара вже вчителька, а…
І помчав-полетів директор далі.
А Віктор аж похолов – це ж за обідом думав розпробувати свій здобуток. Але, видно, доля милостива до хазяїв життя – пронесло, тільки смерть заглянула злегка в очі. Обережнішим треба бути, обережнішим.
Відкрив пляшечку, понюхав ту страшну кислоту – та ні, заспокоївся, воно ж на спирт ні запахом, ні духом не схоже, таке не пив би, точно, навіть язиком не лизнув би, ясно ж, казна-що, а не продукт. Ах засміявся, бо яка там смерть заглянула злегка в очі, як вона й близько не підходила – це ж не денатурат якийсь, що сплутати можна та нажлуктитись замість спирту, це ж кислота соляна, чиста хімія, її хіба самогубці п’ють і то несповна розуму, бо це ж яким треба бути безголовим, аби живцем себе кислотою пропікати й хай хоч і швидко, але в каторжних муках подихати. Бр-р-р, хай боронить Бог від такого безголів’я.
- Не страшна ти, отруто, хазяїну життя, - мовив до рідини в пляшечці. – Бо безголів’я – не хазяїна життя притулок, не хазяїна життя прокляття. Безголів’я – обора для людців затурканих, занедбаних буднями і пустопорожніми виживальницькими клопотами. А вільного птаха безголів’ям Бог не карає, бо вільний птах обори не потребує, вільному птаху світ за дім, а політ широкий, крилатий – єдиний клопіт. Хазяїн життя вище за тебе, пляшечко з кислотою, недосяжний для тебе є, бо не ти його тримаєш в облозі, а він тебе в руці, не ти його вибити можеш із сідла, а він тебе може просто викинути, як непотріб. Ти ж не чар-зілля врешті-решт, що хазяїну життя за трунок для кращого вхазяйновування і заслін від скочування межи людців,  заклопотаних безголів’ям, ти просто отрута. Негожа, непотрібна, нікчемна отрута. Тьху на тебе, навіщо я з тобою день вожуся оце селом.
Хотів викинути, але злякався, що діти якісь знайдуть, лихо собі з незнання заподіють, тож повіз кислоту додому.
Валя забачила – облизалася, потерла долоні.
- Це соляна кислота, дурепо! – визвірився.
- А нащо ж ти її припер? – перепитала жінка.
- Хай буде, - обірвав дурне базікання, - в господарстві знадобиться. Може, щось лудити будемо.
І поставив пляшечку в запічок. Через деякий час натрапив був на неї, глип – а пробка недозакручена.
- Що ти тут шукала? – криком постав перед жінкою, на пляшечку в запічку показуючи.
- Та… - зам’ялася дружина.
- Думала, брешу? – допитувався. – Думала, горілку сховав?
- Думала, брешеш, думала, сховав, - зізналася Валя. – А ще думала, чого це зразу не випив, чого ховаєшся.
- І що, перевірила? – уточняв.
- Перевірила, - кивнула головою.
- Треба було на язик капнути при перевірці, - порадив, - язика поменшало б, розуму додалося б.
- Ні, я понюхала, - відповіла Валя. – Не геть ще з розуму з’їхала, аби все відразу в себе лити, не нюхнувши.
Віктор пильно глянув на дружину, а тоді мовчки, без жодного слова,  зацідив їй кулаком у пику, тільки ноги задерла.
- Дурепа! – вилаявся. – Ти так мене колись удівцем лишиш.
- А тобі що, не хочеться цього? – здивувалася Валентина.
- Не знаю, - буркнув. – Багато горілки на похорон піде. Краще я її сам вип’ю.
- А-а, горілки жалієш, - мовила, підводячись, дружина. – А я думала, мене нарешті полюбив, - хриплим сміхом розігнала із закіптюжених кутків павуків. - Чи хазяїн життя вільний від любові, як і від самого життя?
- Хазяїн життя просто вільний, - сказав Віктор, припиняючи безглузду балачку. – А кислоту таки треба колись викинути, бо з такими жінками, як у мене, ще чого доброго і в тюрму сяду за замах на життя благовірної.
- Не кислота страшна, ми, - зітхнула чогось Валя. – Не її треба боятися, самих себе.
- Чого б то я себе боявся? – засміявся Віктор. – Тебе з бодуна злякатися можна до смерті, факт, глянь лишень у дзеркало, а себе боятися?... Чого, певно?
- Бо ми  людоїди, - пояснила Валя. – Ми виїли з себе людей.
- Отуди к чортам, - вилаявся Віктор, - біжи краще похмелися, бо такі міражі, бачу, в баняк свій умостила, що й білочка скоро плигати почне по вухах.
- Білочка – дурня, - зітхнула Валька. – Вона така безневинна, ота біла гарячка, коли ми з’їдені до кісток. Ніщо не варте уваги, коли в душах одна слизота, коли й душі з’їдені, коли тільки слизота там, де вони були.
- Там, де була білочка, дійсно, одна слизота і ні краплі ума, - реготів-потішався Віктор.
- Дурень ти, чоловіче, дурень, хоч і вимислив із себе хазяїна життя, - мовила Валентина і сіла на лаву. – Чи ми себе з’їли, чи згубили, але нас уже немає в житті, хоч сто разів потішай себе, що ти того життя хазяїн. Може, й хазяїн, може, й життя, але придивися, вдумайся, якого ти життя хазяїн і чи життя те, біля чого ти зібрався хазяйнувати?
- Не знаю, як ти, Валюха, а я таки хазяїн, - заперечив Віктор.
- Ой, не сміши, - махнула рукою Валя, - називай ти себе не тільки хазяїном, а й самим царем, що з того толку, як тебе ніхто й за людину не рахує. Пияк, нікчема, смердотник, гімна купа, але не людина, ні, не людина. Не люди ми вже, Вітьок, примари в цім житті.
- То стань людиною, - гнівом закипав Віктор, - стань, коли така розумна, коли тебе так пробиває на самокритику!
- Не можу, - розвела жінка руками, - кажу ж, я – людоїд, сама себе з’їдаю і зупинитися не в змозі. Нічого не вдієш – апетит приходить під час обіду.
- Лікуватися тобі треба, ось що я скажу, - плюнув Віктор на свій гнів, на Вальчине базікання, на все на світі, - клямку губиш, жінко, дах їде, схаменися, бо відвезу в дурку.
Сиділа на лаві Валя, хихотіла, наче дурненька, аж страшно стало Віктору.
«Дуріє, - подумав, ідучи з хати, - ось до чого приводить неусвідомлений алкоголізм. Чи може, кислоти тої нанюхалась? – губився у здогадах. – Верзе таке, що при повному умі людина в шок може впасти. Дійсно,  не можна зловживати людині горілочкою, коли вона себе не усвідомлює, коли не відчуває, що хазяїн у житті».
- Та який ти хазяїн? – глузувало десь у мізках Вальчине. – Та ти навіть не людина, так, пияк, гімна купа.
- Гімна… Гімна… - підтверджував Вальчині слова самовдоволений Поштаренко. – Ти ж ніщо в нашім селі, абсолютне ніщо.
- Та я хазяїн життя! – ревів Віктор. – Наді мною ніхто, я над усіма! Не я за кимось, за мною всі!
- Хто всі? – реготів Поштаренко. – Оглянися, чоловіче, кругом тебе порожньо, як і в тобі.
- Ти виїв себе, - хитала головою Валька, - і від тебе розійшовся люд, бо кому потрібна шкірка вигризеного яблука.
- Ох ви ж і брешете, - огризався Віктор до Вальки з Поштаренком. – Ви просто осліпли: ти, Валько, від горілки, а ти, Поштаренку задрипаний, від гонору, за яким безодня безглуздя, зведеного у велич. Ох, ви мене не знаєте. Та я переплюну вас, особливо тебе, Поштаренку, бо Валька сама себе вже заплювала. Бо я вище, вище вас, я – хазяїн життя, а ви – гімна купа проти мене. Зійдемось у борні, здолаю вас, вище стану, мовчіть тоді, мовчіть, я вище, вище, я не знатиму відтоді спину в хазяйнуванні життєвім; здолаєте ви мене, зійду між звичайні люди, кину пити, вгризусь між худобу та землю, де й зогнию, підкорений буденним безпросвітнім існуванням. Обіцяю! – поклявся. – Люди нам свідки і судді в нашім двобої. Люди й армія чиясь із нас у тій борні. А за ким армія – того й сила.
Аж голова у Віктора замакітрилась від гніву та роздумів, що налізли звідкілясь у душу.
«Треба викинути к бісу ту кислоту з хати, - подумав тільки, - певно, випаровується і впливає на організм. А організм маю берегти, бо попереду велика війна за життєву правду на цім світі».

Але з кислотою не склалося, бо такі події наступили, що не до пляшечки з кислотою в запічку було.
Поштаренко, паразит, таки засипався на головуванні.
- Не пощастило нам цього року та й спрацювали погано, - сказав у звітній доповіді на загальних зборах колгоспників.
Народ шепотівся невдоволено – згадував Поштаренкові грішки, шукав причину критичного стану справ у колгоспі.
- Ясно, що риба гниє з голови, - шепотів до сусідів по ряду Іван Чунь, певно, не міг простити Поштаренкові своїх недогодованих до кондиції бичечків.
Народ бурчав, гув, виявляючи невдоволення існуючим станом справ, але з трибуни як не агроном, то зоотехнік сипали своїми протухлими цифрами, аж на сон клало, і складалося враження, що тими цифрами збори  й закінчаться, бо хто ж проти голови піде, хто ж сам собі ворог.
Лише Віктор Трюхань, як істинний хазяїн життя, не міг, не мав права допустити, щоби гнобитель хазяйського «чуйства» і далі займався гнобительськими ділами. Хотілося, аж душа стогнала, як не дорізати, то бодай вколоти Поштаренка. Праглося борні за вищість хазяїна життя над простолюдом у цім світі. Але прагнення чомусь ніяк не могли знайти шляху до нестямного бою – стілець якийсь липкий попався, не відірватись від нього, а дорога до трибуни, опріч якої не було інших шляхів до відкритого привселюдного поєдинку з харцизякою Поштаренком, з декількох кроків переростала в багатосоткілометровий путь з гирями на ногах до місця неминучої страти катом і нелюдом твого молодого життя.
Совався Віктор, совався, терпів-терпів, але коли на трибуну поліз економіст і заходився торочити про здобутки, яких буцімто досягне колгосп у наступному році, і стало ясно, що збори похилилися до помилування голови і надання йому шансу на подальше правління з метою виправлення ситуації в майбутніх днях, роках, десятиліттях, терпець увірвався.
- Все! – рубонув Віктор рукою повітря і пішов у туалет.
Там видобув із внутрішньої кишені фуфайки завчасно заготовлену і приховану від Валі «чекушку», відкоркував її, вибулькав у горло, занюхав пропахлим силосом рукавом і, розбудивши таким чином приспаного затрибунними цифрами хазяїна життя, пішов назад у зал, і ледь зліз зі сцени горе-економіст, як Віктор підняв руку.
- Можна мені пару слів? – нахраписто попросився до трибуни.
У президії переглянулися. Поштаренко байдуже кивнув головою – хай говорить, мовляв, що п’яниця скаже.
А «п’яниця» сказав.
- Так, я п’ю, - почав із самокритики, - може, чогось недоробляю, мені можна легко заткнути рота, але ж, люди добрі, подивіться, що в колгоспі робиться?! – крикнув душевно, на скільки духу стачило.
В залі заворушилися.
А Віктор крив:
- У полі як не згнило, то пропало…
- Ферму розтягли…
- Голова в райцентрі доміну відгрохав, що всім колгоспом поселитися можна, а старій бабі, в якої хата на голову валиться, листок шиферу пожаліє виписати!...
Коли Віктор дійшов до хати, яку Поштаренко дійсно будував у райцентрі і яка всім давно вже застрягла в зубах, зал вибухнув.
- Правду кажеш, Вікторе! – ревіло довкола.
-  За наші мозолі будує хати, за наше сало вчить по інститутах своїх дітей, - не було спину Вікторові, - а нам, вибачте, не те, що салом, шкуринкою закусити ніколи з-за роботи!...
Зал веселився і сердився водночас, як уміє він веселитися і сердитися, слухаючи свого героя.
А у Віктора і коронна фраза заготовлена.
- Хіба то голова, - підняв Віктор вказівного пальця, - як завів дві молодиці, дві Поліни, - зал несамовитів, одна з Полін верещала на Вікторову адресу: «Сволото, май совість!» і чимдуж тікала із залу, - і йому ночей мало, то днями спить, надолужує, ні нас, ні колгоспу не бачить! Ні, це не голова, це той, як його… зомбі… підспідничний! – віддячив Віктор за своє, болюче.
В залі стояли суцільні овації, помережані ревищем.
- Молодець! – лунало довкола.
- Так йому, так! – кричали невдоволені Поштаренком.
- Між роги гаду! – Іван Чунь аж заслинився, геть і пробачив уже, видно, Віктора за виступ на раді ферми.
Поштаренко, червоний, як буряк, схопився з місця.
- Геть з трибуни, п’яндилиго! – ціпив кулаки.
Але зал уже не давав творити насильства над хазяїном життя.
- Хай говорить! – не вміщалося в залі, рвалося у відкриті кватирки.
Поштаренко сів, захрускотів нервово пальцями. Але коли Віктор знову вернувся до Полін, які «за волохаті агрегати (так з трибуни й сказав) виторгували півколгоспу», Поштаренко не витримав, вхопив Віктора за барки, просичав чи то в мікрофон, чи то у Вікторове вухо:
- Падлюка безсовісна!
Хотів і вдарити, але стримався.
А Віктор крикнув крізь стиснуті Поштаренком груди:
- Доки наругу терпіти будемо, люди?! Хіба в нас немає достойніших кандидатів на голову?
І цим вирішив суть справи. Далі вже цифр ніхто не слухав, далі змагалися, хто дошкульніше вкусить Поштаренка. Навіть Євген Маркович, агроном, який перед цим ледь не приспав своїм виступом весь зал, нині розповів страшну історію, як через головотяпство голови згнило два поля соломи.
Лише стара Лейбиха в інший бік потягнула.
- Майте ж совість, люди! – кричала. – Хіба ж мало нам Поштаренко добра зробив, хіба ж мало понабудовував у колгоспі?! Чого ви, як ті звірі?!
Але її засвистали, затюкали, навіть згадали, як років сорок тому тягалася вона з тодішнім головою сільради, і Лейбиха, посоромлена, обсміяна, помчала-полетіла з клубу, мов «тая горлиця общипана», як кричав Іван Чунь.
А коли на трибуну повторно вискочив зоотехнік і замість довгої та нудної тиради про заготовлені сіно і силос завів мову, що не гріх було б Поштаренка віддати й до суду, бо вгробив ферму, то всім стало ясно, що виступає новий голова.
Поштаренко пробував ще смикатися, мимрив:
- Та ми ж з тобою, Миновичу, ту ферму разом паплюжили…
Але його вже ніхто не слухав, тягли руку за Носяківським, зоотехніком, обрали врешті головою і хоч і не проголосували, щоб віддати Поштаренка до суду, але й витурили з посади зганьбленим до останньої рисочки.
Віктор кричав, як зі зборів виходили:
- Не дати машини, хай пішки йде на район!
Але люди – м’які слизняки, хоч і востаннє, а подали-таки для Поштаренка «бобика».
Віктор наблизився до колишнього голови, нахабно зазирнув у вічі.
- То що, - вишкірився, - хто хазяїн життя, га?
Поштаренко нічого не відповів, з силою хряснув дверцятами, і «бобик» закурів засніженою дорогою на район, звідки родом і де мешкав нині вже зовсім ніхто для Соснівки. Зовсім ніхто,  котрий ще якихось дві години тому був для села майже напівбогом.
- Ха-ха-ха-ха! – від душі реготав Віктор услід, як може реготати справжній хазяїн життя, перед яким віднині жодна життєва скеля, будь вона хоч сім разів Поштаренком чи й страшнішим чимось, ні дня встояти не годна.
                  
                                                        (Продовження буде).






Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 25-11-2014

Вільний від любові, як і від самого життя...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 25-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 21-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Viktoria Jichova, 21-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.40036916732788 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Андрій Крижевський «Евотон: трансформація»: Цивілізації в погоні за джерелом енергії
Незважаючи на те, що в інтернеті регулярно проводяться конкурси на фантастичні оповідання, якісної української …
Буктрейлер новинки «Чи скучила за мною твоя борода?»
Новинка видавництва Nebo BookLab Publishing — «Чи скучила за мною твоя борода?» — найніжніша і найзворушливіша …
Бог помер. Людина теж: Огляд книги «Angry Bird» Джанікашвілі
«Angry Bird» — книжка сучасного грузинського письменника Баси Джанікашвілі, яка містить лише дві п’єси: …
Назустріч власній тіні: Огляд І книги серії “Земномор’я” Ле Ґуїн
Вигаданий світ, і чарівники, і їхня школа, і дракони — але все не таке, як можна очікувати. Більш дивне, …