Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44367
Рецензій: 86704

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза оповідання

Цирк

© Рудько Ігор, 19-11-2014
"Численна публіко, вельмишановні глядачі" подумав урочисто ведучий "ось воно, те, чого ви так довго чекали, і заради чого, напевно, сюди прийшли. Наш тридцять дев'ятий, і водночас – останній експонат. Попрошу усіх не боятися, не поспішати стрімголов до виходу, не думати про щось інше, та й загалом, зберігати спокій. Вони тільки виглядають страшними. Але запевняю, поза стадом ці дикуни – абсолютно безпечні... Ну що, готові здивуватися? Точно? Тоді зустрічайте нарешті людей!"
На манеж цирку вивели двох: її, достатньо молоду жінку на шостому місяці вагітності, і його, кремезного чоловіка років сорока. Повністю голих, як звірів із клітки, замурзаних багнюкою і ще чимось слизьким та без запаху. Руки у велетня були приковані важкими кайданами до ніг своєї супутниці, шию якої, немов собаці, обвивав туго затягнутий ремінець.
"Стурбовані?" запитався ведучий, споглядаючи реакцію публіки в перших рядах. "Ось вона, гордість нашої колекції. Такий чудернацький і не менш примітивний вид."
У шатрі запанувала тиша. Ніхто не думав і не рухався.
"Які ж вони, все-таки, жалюгідні створіння" замислився конферансьє "подивіться, шановні глядачі, як небагато потрібно, аби одержати над ними цілковитий контроль" і ведучий торкнувся ціпком довжелезного ланцюга: "лишень скувати разом, і все. Жодних тобі проблем. Ніякої втечі."
"Чому люди такі... різні?" здивувалась публіка.
"Ну, розумієте, вони й досі розмножуються."
Шатро умить сповнилося переляком і гнівними думками. "Та ну? Невже? Не може такого бути. Це ж огидно" захвилювалися деякі.
Із цирку непомітно вийшов перший глядач.
"Хоча не все так погано, як здається" поспішив подумати ведучий "повірте, люди навчилися ховати свою похіть за ширмою любові."
"У чому проявляється людська... л-л-л-л..?"
"Любов?"
"Так, вона."
"Романтизація хтивості переважно."
"І де ж тут поступ?" запиталась публіка.
"Їм нарешті робиться соромно."
"Ах, он воно що. Сором – це завжди добре."
"Дурні самці... до речі, ось він, чоловік" і ведучий тицьнув у заплаканого велетня ціпком "вони й надалі змушені принижувати себе перед самками. Уявляєте? Тільки тепер, отримавши найдрібніші зачини інтелекту, дещо на інший лад."
"Тобто?"
"Пишуть для них вірші, наприклад."
"Вірші?"
"Складають докупи слова так, аби воно по-інакшому звучало."
"От недоумки" обурилась публіка "з соромом чи без, а прогресу тут все одно мало."
"Ну... знаєте, якщо від найближчих предків вас різнить лише мова і здатність абстрактно мислити, то справи ваші дійсно кепські."
Хтось посміхнувся. Троє або четверо перестали хвилюватись. Решту же, здебільшого, і далі бездумно сиділи, до цих пір із жахом споглядаючи неймовірних дикунів.
"Та ви що?" здивувався ведучий "це був мій найкращий жарт за вечір."
"Нам дуже страшно, зрозумій."
"Повторюю, поодинці люди – цілком безпечні. Я ж не можу вам зараз брехати, самі знаєте..."

"Скільки вони живуть?"
"Сто років десь, не більше."
"Невже так мало?"
"Звичайно, люб'язна публіко. І коли помирають, то роблять це назавжди."
"А як же збереження сутності?"
"Людський розум ще не здатен подібного осягнути."
"Мені їх навіть жалко чомусь" подумали деякі "до речі, що у самки таке з животом?"
"Нашому цирку безмежно пощстило – вона до нас уже вагітною потрапила."
"Поясни..."
"За два місяці народиться нова людина."
"Фу! Ця жінка, значить, теж когось недавно любила?"
"Можливо. А може й ні. В них це інколи без любові трапляється."
"Настільки усе примітивно?"
"Не завжди. Існюють розумніші самки."
"А самці?"
"Дай їм можливість, і будуть паруватися аж до скону."
"Жах якийсь!"
"Краще не подумаєш."
"Наведи нам ще приклади" попрохала публіка.
"Чого?"
"Людської обмеженості."
"Їх просто безліч."
"Хоча б декілька, будь ласка."
"Хм... Вони й досі у Бога вірять" замислився ведучий.
"Та невже?"
"Декотрі щиро гадають, що не спонтанність керує Всесвітом, а якісь вищі, потойбічні сили. І це після стількох років рудиментарної цивілізації! Ну а війни? Як часто люди вбивають одне одного во ім'я того клаптика землі на якому вони народилися. Подумайте, наскільки відсталим потрібно бути, аби пишатись своєю приналежністю до певної групи осіб."
"Особливо якщо ця група – сформована абсолютно випадково" подумала публіка.
"Ну звичайно. Але чого нам іще очікувати від створінь, у яких вербальна комунікація – єдина ефективна і достатньо розвинута. З телепатією і високою математикою у них все зна-а-ачно гірше."
"Вони що, дійсно нас зараз не чують?"
"Ні... Майже чверть мільйона років комунікативні здібності людини залишаються незмінними."
Публіка пройнялась обуренням. Дехто уже підвівся з крісла і почав поволі та обережно пробиратися до виходу.
"Незважаючи на усі можливості, що постійно зичить їм матінка-природа, homo sapiens ніяк не можуть усвідомити цілковитої непотрібності мовлення."
"Важко в таке повірити. Чомусь навіть не хочеться."
"Клянусь, вони дотепер будують своїм ораторам пантеони, навчають дітей письму, і що найгірше – змушують маленьких милуватися словом."
"Таким небезпечним еволюційним атавізмом" зауважила публіка "люди хоча б здатні зрозуміти, наскільки воно сповільнює їхній теперішній розвиток?"
"Ні, не думаю."
"І в чому ж причина людського невігластва?"
"Створіння ці – надзвичайно ліниві. Їм важко навчитися новому."

"Жах! Жах!" міркували гуртом присутні "відсталість. Примітивізм... Складають вірші... Вірять у Бога... Вбивають одне одного... Варвари. Дикуни. Жах!"
"Я бачу, більшість слабкодухих уже покинула приміщення" замислився раптом конферансьє "самі не здогадуються, що за дивовижний спектакль вони зараз пропустять... Флейту сюди. Флейту!"
Невеликого зросту помічник повагом вийшов з-за куліс. Він положив музичний інструмент на пісок перед чоловіком і низько вклонився ведучому.    
"Каюсь" подумав той "я збрехав. Щось хороше й нове людям таки вдалося придумати. Можливо навіть геніальне. Так, їхня надмірна любов побалакати, виявляється, дала свій побічний, але аж надто прекрасний ефект (дуже незвична у них будова гортані – ми так, на жаль, не зможемо). Називається воно в людей спів. Повірте, чогось подібного ви дійсно ніколи не чули... Приготуйтеся, шановні глядачі. Вся гама почуттів промайне зараз у вашій свідомості. Ні, я не жартую. Уже скоро ви будете плакати і сміятись водночас... Ну як, готові пізнати щось по-справжньому незабутнє? Точно? Тоді починаємо!"
Він дмухнув у свисток і чоловік одразу притулив флейту до губ. Ре, до, сі, сі, ля, соль, ля, ля, ля, ля, фа дієз, ре...
Жінка мовчала.
"Анно" звернувся до неї музикант "прошу тебе, співай."
Вона похитала головою і міцно зціпила зуби "я так більше не можу, зрозумій."
"Твій непослух уже нічого не змінить."
"Я хочу померти, Максиме. Якщо ти відмовляєшся мене вбити, то краще хай це зроблять вони."
Ведучий кивнув комусь невидимому за кулісами, і вагітну щосили затрясло. Несамовитий біль збив жінку з ніг. Вона впала долілиць і схопилася руками за нашийник.
"Не турбуйтеся, поважна публіко. Це жодним чином не зашкодить плодові."
"Точно?"
"Так. Самка останнім часом слухатися не хоче, от і доводиться подекуди стимулювати їй нервову систему."
"Анно!" вигукнув чоловік "та заспівай ти їм нарешті щось, благаю."
Вона поволі випросталась і змахнула з кволих плечей пісок.
"Розумієте" подумав ведучий "біль – найкращий стимул для таких ось нерозумних створінь."
Ре, до, сі, сі, ля, соль, ля, ля, ля, ля, фа дієз, ре...
Ще один заряд. Жінка вдруге звалилася додолу і вдарилась потилицею об щось тверде. Її волосся, а незабаром й пісок під ним зробилися темно-червоними.
"Невже це кров?" здивувалась публіка.
"Скоріш за все."
"Як бридко!"
"Розумію вас."
"А хіба жінці не занадто боляче?"
"Ми ж не хочемо, щоби вона повернулась у хлів, так нічого нам сьогодні не виконавши. Правда?"
Глядачі не відповідали.
Вагітна вклякла на побиті коліна, простягнула руки догори, буцімто Марія перед розіп'ятим сином, і почала голосно молитися: "Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться Ім'я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя..." Третій заряд болю. Значно сильніший, аніж два попередні. Жінка миттєво втратила свідомість і бухнулась на холодний пісок.
"Анно!" чоловік мерщій схилився над непритомною "потрібно співати, чуєш?" він поцілував її в чоло і тихесенько, аби ніхто бува не підслухав, пообіцяв: "ми обов'язково втечемо. Клянусь. Якщо не сьогодні вечором, то завтра. Зрозуміла, Ганнусю? Якомога далі від цього кошмару. Можливо навіть... додому..."
Публіка гуртом покидала цирк. Усі думали про жахливих людей і були безмежно стурбованими їхньою примітивністю. Дехто жалкував за непочутим співом.
"Анно, дівчинко моя, скажи щось."
"Ну-ну, втекти вони захотіли" подумав ведучий "помічнику, ходи сюди. Запхай цих людей назад у клітку... Фінал мені весь зіпсували своєю впертістю! Операторе, можеш вмикати вчорашній запис."
Конферансьє обернувся, і не попрощавшись навіть із вельмишановною та численною публікою (а насправді – шістьма, які й досі сиділи на своїх місцях в очікуванні пісні), прожогом вийшов за куліси. Жінка-примара почала співати:

Ніч яка місячна, зоряна, ясная,
Видно, хоч голки збирай...

                                                        ***

Кілька запитань без відповідей:
1) Де, коли і якого дідька усе відбувається?
2) Хіба цирк – не занадто примітивна розвага для високої сутності?
3) Невже їм досі притаманна жорстокість?
4) Звідкіля у них взялася флейта?  

І трохи менше уточнень:
1) Думки автора не завжди співпадають із думками конферансьє.
2) Людське мислення  (логіка, ідеї, філософії, переконання... тощо) завше зоставатиметься тільки людським.
3) Юриспруденція, мабуть, також.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Росткович Олег, 23-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 21-11-2014

Весь світ - цирк, а люди експонати

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Аня, 21-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 20-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 19-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.25318002700806 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Звичайні незвичайні священики»: віра, що нас єднає
Лагідна зима. Не та, що вдовицею виє в щілинах і кидає кусні мокрого снігу в шибки. А тиха, світла і м’яка, …
Джон Ґрішем «Фірма»: інтелект одного проти могутності сотень
У молодому віці кожному хочеться усього й відразу. З роками людина розуміє, що так не буває, але до цього …
Що це за дитячі книги з різними витребеньками?
На українському книжковому ринку досить багато якісної спеціалізованої літератури для дітей. Хочемо …
Вікторія Авеярд «Багряна королева»: зрадити може будь-хто [рецензія]
У жанрі фентезі регулярно з’являються новинки, варті уваги. Одна з них — серія «Багряна королева». Дебют …