Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43650
Рецензій: 85082

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Утоплений рід ч.2 Хазяїн життя р. 8

© Михайло Нечитайло, 19-11-2014
Коли Вать у минулому розпинався про свинопасів, Віктор навіть гадки не мав, що з розведенням свиней у нього не складеться.
Як витурили Вальку з клубу (змінився в сусідніх Вівдюках на посаді голова сільради і не захотів панькатися, як Вальчин дядечко, з п’яницею), Трюхані вирішили вдаритися в господарство – завели порося. А воно візьми та й здохни.
- Від голоду, - пояснив викликаний ветлікар.
- Хай Бог милує, - гомоніло село, - щоб-то на фермі робити, біля кормів день при дні огинатися, і поросята дохли з голоду?!...
- Жінка слабо вхазяйнувалася, - пояснював Віктор людям.
- Що, невже здохло? – звістка про порося була для Валі новиною.
- Сука ледача! – кричав Віктор і з виховною метою вигнав Валю на порослий  осотом город.
Три дні не випускала жінка з рук сапи – хазяйська рука, вона тверда! Але тут довелося заволочити бабі Гарасьці грядочку під просо, і Гараська дала в дяку за роботу літр самогону.
Віктор став край городу – сапає жінка. Хе-хе, слухається. Не гріх і пожаліти.
- Іди сюди! – гукнув до Валі.
- Що таке? – сердито огризнулася.
- Іди сюди! – гаркнув.
Іде.
- Пішли, відпочинеш трохи, - покликав у хату.
- Сідай, - налив.
- Пий, - припросив.
- Ох, нарешті, а то аж зморщилася вся, - простогнала Валя, і дві чарки зопалу для неї здалися майже нічим.
Сапа ще довго валялася на городі, доки її не покрив молоденький бур’ян.
Віктор вийшов, глянув на город.
- Трохи непорядок, - мовив.
Але колгоспна робота, за якою, як казав, немає коли вгору глянути, більше не дала можливості з’явитися на городі ні йому, ні Вальці.
Копання картоплі виявилося справою важкою. Длубали в бур’яні під з’їденим колорадським жуком дотла бадиллям якийсь горох, втрачали інтерес до такої праці і на початку жовтня посеред городу втратили його зовсім.
- Тьху! – сплюнула спересердя Валя і, заточившись, сіла на купу насмиканого бур’яну.
- Тьху! – сплюнув і Віктор та й врізав дружину по потилиці. – Гімно ти, а не хазяйка!
І пішов на ферму, бо там саме Іван Драч ставив на честь п’ятдесятиліття могорич.
Вірі виповнилося тої осені шість років. Якраз на дитячі іменини до Віктора після трирічної перерви приперся якогось дідька тесть і, взявши косу, побрів на город, викосив осот.
- Подохнете з голоду, алкаші, - буркнув.
Вікторові пророцтво не сподобалось, тож мав нагоду накласти тестеві цілу купу матюків, ще й завдати запотиличником на плечі.
- Оце й весь подарунок від вас дітям? – чухаючи потилицю, поцікавився тесть та й попхався на Вівдюки.
Діти вже з рік, чи може, з півтора (такі часи, що не все й у пам’ять увібгаєш) безвилазно сидять у тещі. Мати, стара Ларивониха, якось придибала, цікавилась:
- Ви хоч навідуєтесь до них, дітей тих своїх, чи потопли в горілці, що й діти не в масть?
- Таке скажете, - обурився Віктор материним словам, - та для нас дітей ніяка горілка затулити не годна.
Наступного дня вирішили з Валею доказати всьому світу, що так воно і є – рушили на Вівдюки.
- Діточки! – гукали з-за тину.
Ті вибігли, кинулися до батьків.
- Гостинці, гостинці привезли! – репетував малий Сашко.
Гостинців у батьків якраз не було, грошей мали – кіт наплакав, випили з Валею по сто грам, коржика на закуску, і то не було за що купити, які вже там гостинці.
Щоби погасити незручність, Віктор порився в кишенях, але там, окрім розсипаної махорки, нічогісінько не було.                                
Нашкріб Віктор пучку тої потерті – а що робити – та й висипав синові в долоньку.
- Виростеш, пригодиться, - пожартував.
- Господи, все пропили, геть усе, - вдарила руками об поли стара Щучиха, - і розум, і пам’ять, і совість, і людську подобу! Дитині тютюну смердючого замість цукерки принести – це ж ким треба бути, га?! Не батьками – точно, не батьками. Ідіть геть з очей, не тривожте душу ні мені, ні дітям, ні Богу.
- І в хату не закличете? – надула губи Валя.
- А нащо? – поцікавилась стара.
- Як це нащо? – втрутився в розмову Віктор. – А обідати ми де будемо?
- Не знаю, - відповіла Щучиха та й повела Віру з Сашком до хати, покинувши рідних дітей під тином серед дороги голодними, злими й розгубленими.
- Та щоб я ще колись сюди хоч ногою?!... – гнівом плюхав Віктор на шлях. – Та ніколи!
- Може, до твоєї старої сходимо якогось борщу посьорбати? – запропонувала притлумлена неповагою рідної матері Валя.
- Ні, - заперечив Віктор, - моя ще дурніша за твою.
Зітхнули важко та й побрели назад на Соснівку.
- З моєї матері вихователь, як із цапа молочниця, - мовила Валя, топчучи польову стежку. – Думати, ніби щось може замінити дитині материнську ласку – це значить бути повним невігласом у педагогіці. Нічого, Вітьок, ми ще своє візьмемо, - гикнула.
- Угу, - хилитався позаду Вітьок, - зажатися на борщ для дітей, ні, це не мати. Не бачити у своїх дітях батьків своїх онуків – це вже й не баба, це казна-що. Тільки подумай, Валько, ти тільки подумай, кому ми доручили на виховання своїх дітей?! Жах!
Директор соснівської школи теж, видно, переймався цим питанням, бо перестрів якось Віктора.
- Дочка твоя в яку школу наступного року піде – в нашу чи Вівдюківську? – запитав.
- У Вівдюківську, - відповів Віктор.
- І чого ж так? – поцікавився директор.
- Розумієте, - змовницьки зашепотів до директора Віктор, - що я, що Валя – люди ще молоді, хатина наша невелика, тісна, дві миші по кімнаті біжать, лобами стукаються, так вузько в хаті, ну, скажіть, де нам з жінкою жити нормальною сексуальною жистю, коли в кожнім кутку стримітимуть дитячі очі. Тож і вирішили на сімейній раді – поки будуватимемо нову хату, діти будуть у діда з бабою.
- Це значить, що завжди, - усміхнувся  лукаво директор.
- Поживемо – побачимо, - обурився Віктор з лукавства директорських очей, - але без сексуальної жисті нам із жінкою ніяк, ви людина інтелігентна, начитана, сучасна, повинні це розуміти, бо інакше не директор ви школи, а неотеса третьосортний, - вколов за лукавство в очах.
Знав Віктор – покривив трохи душею перед директором, бо із «сексуальною жистю» останнім часом стало коїтися щось не те, на що мався сподіватися хазяїн життя. Валя розледачіла в гігієні – лінується митися. Тож від неї смердить, наче від здохлої тиждень тому кози, бо має недолік - як гарно вип’є, не вважає за потрібне встати з ліжка, чи де вже там зморить сон, аби піти попісяти, ллє калюжі під себе.
Віктор, коли мало, буває, прийме на душу і прагне інтимних стосунків, то аж сердиться.
- Нечупара! – кричить.
Колись навіть схопив був Валю за шкірки, виволік надвір і вкинув у калюжу під тином.
- Викисай! – мовив.
Через півгодини вийшов, а жінка, пустивши слину, хропе в тій калюжі, аж виверхні колами по воді розходяться.
- Тьху! – виматюкався Віктор, забрів у калюжу і, нічого робити, поволік жінку назад у хату.
В хаті роздивився, чи викисла трохи Валя. Вирішив, що викисла, тож, витерши слину на губах хазяйської жінки, поцілував у пориві «чуйства» сонну «бабу» і трохи пожив з нею, викислою, «нормальной сексуальной жистю».
Валя, щоправда, дещо споганіла нині. То ж була молодиця більш-менш – і литка під нею, як влита, і морда така, що не сором у святковий день у вікно вистромити, вулиці не зіпсує; а це… Литки де й ділись – дві цурпалки червоно-всохлі з-під спідниці стирчать; морда – один синій носюра чого вартий, який там святковий день, такою мордою серед будня людей до смерті можна перелякати. А ще як хряснеться на п’яну голову тією мордякою об землю, або ж Віктор синця хазяйського притулить – ну, не морда, а писанка, що під дощем розкисла.
Віктор аж насміхався, бувало:
- Тебе й з ферми витурили, бо корови боялися.
Валя криво усміхалася на ті жарти і тягла-співала:
- І-і-і, хазяїне мій! Годувальнику-у-у!
Віктор при таких словах вивершувався до небес і гордо розпрямляв груди, бо все-таки хоч і насильно женився, а не помилився з жінкою – і шанує, і розуміє, і цінує. Хазяїном величає, о!
А що мордою не вийшла, то хіба в морді суть. Їх, морд, ого-го, для хазяїна життя вистачить. Он Петрина, доярка, самотня жінка, теж випити мастак, але товста, аж одутла – хіба мало забігав до неї Віктор?! Або Ганна Кашукова – не дав Бог людині долі, не дав чоловіка, так і звікувала до сорока літ у самотині. Кожен крізь зуби чвиркне – подумаєш, Ганна, який з неї толк, шкарбає ще змолоду  чоботиськами своїми щодня на ферму, ні бачила нікого, ні знає нічого. А Віктор колись, жартуючи, в січці її затис, вона ж аж затрусилася. Еге, прикинув Віктор, то ти, Ганю, теж жива людина і хоч і рідко, але дещо-таки бачила. Тож, не довго думаючи, і «спожив» Ганю.
Вона ще потім і соромилась.
- Ой, що це ми зробили? – шепотіла.
Але Віктор не соромився, зайшов якогось разу прямо в Ганнину хату-халупу, і Ганя, знову ж таки соромлячись, його не прогнала. З того часу Віктор знає - як немає де похмелитися, дорога одна – до Гані. Прийме, як рідного – і напоїть, і нагодує, ще й у вікно вигляне сором’язливо, чи ніхто з сусідів зуби  з-за тину не скалить. Але сусіди зуби не скалять (там у тих сусідів, двох глухих, ледве животіючих бабусь, вони давним-давно повипадали, навіть пенька на згадку не лишивши), тож віддячує Віктор Гані за турботу – віддаровує не спожите замолоду. Аякже, хазяїн життя, він про всіх турбуватися повинен – і про одиноких, і про забутих, і про Богом зобиджених. На те й хазяїн.
Он і Гараську, Ватя на якій одного разу забачивши, геть і з хати був утік, і ту на пару з Ватем на днях «оприходував» оце Віктор – аякже, хіба можуть бути перепони на шляху в хазяїна життя?! Раз захотів – помри, а візьми! Там з тієї Гараськи, звісно, ні смаку, ні шику, один сморід, але ж не може хазяїн життя обрубкуватому Ватеві в чомусь поступитися.
Вать – друг. Як і в старі часи. Інвалід тільки. І турбота в хазяїна життя про друга-інваліда, як у батька про сина – вимогливий, строгий, але готовий і душу віддати. Он Гараська колись чотири місяці в лікарні валялася, Вать зі своїм обрубком геть занепав, місця не знаходив. Віктор, як роздушили на трьох (Валя, як завжди, була третьою) дволітрову баночку, розкис душею і пожалів Ватя.
- Бери мою, спользуйся разок, для друга не жалко, тим паче ти там уже був, - вказав на жінку, котра спала біля стільця на підлозі.
- Ге?! – аж слину пустив Вать.
- Давай, - махнув рукою Віктор, доціджуючи в чарку остатки цілющої рідини.
Ще й подумав, наскільки це цінуватиме його Валя після того, як скуштує оте недолуге смикання Ватевого обрубка, від якого ні задоволення, ні щастя, одне розчарування.
Наступного дня так і сказав жінці:
- Може, вдовольнити, бо з тим Ватем ще нерви зірвеш?
Валя тільки баньками блимнула.
- З яким Ватем, що? – перепитала нерозуміюче.
- Як з яким?! – аж підскочив Віктор і таки добре підфарбував Вальці й без того синього кінчика носа, щоб знала і пам’ятала надалі, хто на неї вилазить, бо так, чого доброго, ще й без дозволу когось пустить.
Бо було ж, було, згадала якось, сучка, дівування своє проститутське. Віктора саме на примусове лікування від алкоголізму на шість місяців відправили (ну, з хазяїна життя кожна нікчема позбиткуватися норовить – бачить, що само до такого щастя не дотягнеться, то хоч ускубнути намагається, щоб не так завидки брали), так переказували люди, що Петро Хвойда вчащав. Вчащав, бісів син! Того Петра, звісно, два вершка від горшка, при старезній матері живе, вічно замочене, закаляне ходить, бо як чарку вип’є, а випити любить, то навіть слини в собі не держить, не те, щоби щось інше; але ж однак образливо – як можна хазяїна життя проміняти на якогось задрипанця, в котрого завжди як не труси засрані зі штанів виглядають, то така ж дупа, за що й носить прізвисько Засранець. Хлопці, щоправда, розказують, що в того Петра вже й ніс навіки похилився, про інші ж частини тіла й мови немає, але чого ж він, гаспид, вчащав?
Валя клялась-божилась;
- Тільки по сто грам пили.
Але це Віктора тільки зайвий раз розізлило, бо коли він, хазяїн життя, конав і мучився, сушачи душу, на проклятому лікуванні, вона, жінка, сучка шолудива, дудлила тут, як ні в чому не бувало, первачок та брагу, ще й задрипанців усіляких пригощала. Неповага, жорстока неповага. За що й поплатилася бісова жінка десятком кіл кругом хати під супровід сокири у Вікторових руках, а що синця поставив – то це навіть не тема для розмови.
Це голова колгоспу, Поштаренко задрипаний, позбиткувався з хазяїна життя отим горе-лікуванням практично здорової людини. І головне – за що? Віктор, він дарма що чарку любить, він роботи колгоспної тримається       будь-будь. Замертво звечора впаде, але о пів на шосту ранку його група корів уже ремигатиме свій корм. Віктор знає твердо: робота – це і чарка, і шкварка, це й копійка якась на ту ж таки пляшку. І втратити роботу, втратити чарку й шкварку? Та який же хазяїн життя таке допустить?!
Вся біда лише в тім, що він, Віктор Трюхань, у зуби нікому не заглядав і не збирається заглядати. Як є, так і ріже правду-матінку межи очі. Он Іван Чунь, колега по роботі, краде в колгоспі не більше, звичайно, за Віктора, але й не менше. І все додому пре, додому – завів з півдесятка бичків, якісь там телички, свині, індики. Куди розперезався, чоловіче? Ну, інша справа, украв тої ж таки зеленої маси, загнав комусь за пляшку, хлопців пригостив і сам причастився – тут зрозуміло, хазяйнуєш у житті. А то приріс, як раб, до свого подвір’я, уткнув носа між свині та тільки сопе і пукає від натуги, мов горохом об’ївся. Ні, чоловіче добрий, будь, як усі, не розганяйся дуже, куди поперед хазяїна життя голоблі повертаєш? Хіба ж може він, той-таки хазяїн життя, коли він істинний, таке потерпіти? Та «ні в жисть»!
От і виступив Віктор на раді ферми – так і так, мовляв, куди дивиться правління колгоспу, що колгоспні корови голодні, як гаки, стоять, а в декого з «доставщиків» худоби на подвір’ї, що геть і не вміщається. Іван Чунь, він, дурнем будучи, колгоспних корівок та й конячок таки занедбав за своїми бичками – от і підтримали Віктора, турнули Чуня з ферми. Дивись, через місяць і бичків спродав, і на Віктора дметься, геть не балакає, одно ляпає поміж людей, що «алкаші захватили власть у колгоспі».
За «алкашів» Віктор трохи помутузувався був з Чунем на леваді, але «погулати» не зміг, то хоч боки нам’яв. І то добре. Головна помста – бичечків у Чуня нині немає, та й сам він цвяхи забиває в будівельній бригаді, а там не дуже розженешся щось потягти. От і радість хазяїну життя – все ж ближче людина до простоти, не купається в розкоші. Ще якби злодія якого направити, аби гроші бичачі з Чуня здер (у містах, Віктор десь читав, таке роблять, рекетом зоветься процедура), то й геть було б добре. Але в селі такого не зробиш, самому ж у чужу хату по гроші лізти не хочеться – пахне тюрмою, тож на цьому Віктор з Чунем і розквитався.
Так от, повертаючись до того, що Віктор Трюхань у зуби нікому не заглядає. Зловив його раз голова колгоспу з украденими кормами, викликав, відповідно, на засідання правління. Розпікав-розпікав там у хвіст і в гриву, оштрафував, а тоді взяв та й бовкнув:
- Ще хоч би додому, гад, крав, про дітей щось думав, на якусь копійку для них стягався… Але що до тебе балакати, як тобі що ті діти, що оце життя – ні в голові, ні в сраці.
Так і бовкнув на весь зал, людей не посоромившись.
А Віктор, штрафом, якого і в три пляшки не вбереш (і за що, за три навильники бур’яну?!), до краю рознервований, не витерпів, схопився.
- Що ти мелеш? – верескнув до голови, геть і на ти перейшовши. – Це в тебе це життя ні в голові, ні в сраці. Ти ж раб! Раб копійки, колгоспу цього дурного раб, штрафів пришелепуватих, які в людей від рота відриваєш! Хіба ж ти живеш? Мучишся, і світ коло себе мучиш!
Поштаренко, на диво, на крик не перейшов, а мовив спокійно, з усмішкою:
- А хто ж ти тоді, як я раб?
- Я?!... – аж захлинувся Віктор. – Я – хазяїн життя! – випалив одним духом.
Поштаренко зразу закляк, а тоді чомусь чхнув, пирснув і зареготав, аж папери на столі заворушились.
- А-а, мать, - ледь не виматюкався привселюдно, - з такими хазяями! Та який ти хазяїн, коли тином топиш?! Зомбі ти нещасний горілчаний, а не хазяїн! Тьху, хай ти сказишся з такими комедіантами!
У залі реготіли, аж за боки бралися, і Віктор, знічений, спаплюжений, але не вважаючи за потрібне опускати перед цим збіговиськом справжню хазяйську голову, гордо полишив зал, кинувши на прощання:
- Я до прокурора доберуся!
- Спершу дров на зиму привези! - вів своєї Поштаренко.
- Скінчиться колись твоє штрафування! – погрозив Віктор Поштаренкові пальцем і щосили грюкнув дверима.
Дверима грюкнув, але злість і образа на голову колгоспу від цього не пройшли. Особливо дошкуляло оте якесь незрозуміле слово «зомбі». Віктор не знав, що воно значить, та й не збирався думати над усілякими дурницями, але слово те, видно, прощати нікому не можна, дуже воно, напевно, дошкульне і зовсім не личить хазяїну життя, інакше чого б ото так реготіли в залі. Ні, подібне не прощається, тож Віктор затявся віддячити колись Поштаренкові за такий привселюдний глум.
Віддячити так, як тільки може віддячити хазяїн життя простому нікчемі. Щоби всі побачили, всі відчули, геть усі в селі – хто хазяїн, а хто отой незугарний «зомбі».
Відчули, розібралися і за хазяїном життя пішли, не за зомбі.
За хазяїном життя, бо тільки він може бути істинним поводирем у цім житті.

Але толку з того, що Віктор затявся, було мало – образа ще навіть не почала вивітрюватися з душі, як Поштаренко злигався з головою сільради (шкетом, на три роки молодшим за Віктора, але паскудним, без натяку на шанобу до хазяїв життя) і запроторив Віктора Трюханя на шість місяців у ЛТП. Віктора Трюханя?! В ЛТП?! Це не село, ця Соснівка, це кінець світу! Ні, у Вівдюках люди якісь кращі, вдумливіші.
ЛТП (лікувально-трудовий профілакторій, тьху з такими назвами, який дурень їх придумує), звісно, не рай, та й взагалі не місце для хазяїв життя. Тож Віктор ледь дочекався кінця своїх мук і мерщій, ледь прибувши в село, помчав до магазину.
- Диви, Трюхань вилічився, - реготнув хтось біля магазину.
Віктор пристав до реготу.
- То що, скинемось? – моргав чоловікам.
Ті були не проти, і Віктор таки зумів того дня віддячити Поштаренкові і «шкету» - вони на власні очі бачили наслідки своєї діяльності.
- Вилікувався, - махнув рукою Поштаренко, зупинивши свого «бобика» біля лежачого під тином Віктора.
- Як сама людина не захоче вилікуватися, то нічого їй не допоможе, - спробував пофілософствувати «шкет», але куди «шкетам» до філософії, та й взагалі, нічого хазяям життя слухати всіляку поторочу, чи не краще просто подрімати в затишку тинів, бо для чого ж і ставляться обіч доріг оці тини.
До речі, про тини. Поштаренко на правлінні дуже, бачте, попрікав, що Віктор, мовляв, топить тином. Дурний Поштаренко! Тин Валя спалила була, як Віктор у Ватя два дні в гостях пиячив. Віктор тином не топить. Садиба йому попалася з вербами в березі, з садком добірним кругом хати. Там тільки садка на років три вистачить топити, а ще ж Віктор і вербу в березі звалив – он лежить серед городу, оборана довкіл, пагони пустила. А дров привезти?... Кгм, дров привезти. Хіба ж їх є коли і за що привезти з-за колгоспної роботи, та ще й до всього як не в ЛТП посилають, то штрафують.
І взагалі, вбитися з-за господарства, чи що? А коли ж жити? Коли хазяйнувати в житті? Ні, люди добрі, спершу треба пожити всмак, як душа бажає, а потім уже про все інше думати. Ех, та що вам, люди, пояснювати, коли ви такі тумаки в хазяйських питаннях?! Одно вшипилися, що хазяїн – це той, у кого корова в хліві мукає. Ні, дорогенькі, корови у кріпаків мукають, а в хазяїв душа ширяє, де тільки бачить. Вільна, «свобідна», нічим не зв’язана. Ото й тільки, що напитися щодень, аби ширяти вільніше, просить, ото й тільки, що еліксиру, аби її щодня поїти, не вистачає на світі, тож мусиш із-за нього, еліксиру того гарячого, тягати осоружні вила, вік би їх не бачити.
Душа – перше в хазяїна життя; про неї думка щодня з самого ранку – де б це, чим би це заросити душу? Душа – перше, а все інше потім. Так і тільки так може бути по-хазяйськи! А ви, люди, про корови, про свині – тьху!
Ще й Поштаренко дурний: - «Який ти хазяїн, коли тином топиш?» Хто його тільки на голову колгоспу обрав, як та голова у нього нічого не варить?! «Ще хоч би додому, гад, крав». Сам ти гад, ти думаєш, я додому не краду? Ще й як!
Он звозили колись сіно на кормовий двір, а там якийсь бевзь плуга покинув, і на тому плугові отакенна залізяка лише на зламаному болтикові теліпалася. Тільки ледащо останнє не вкрало б такої «дармовщинки». Інші «доставщики» (ну, куди їм, певне, до хазяїна життя) дивляться, як би сіна поцупити. Сіна й Віктор, звісно, поцупив, відтарабанив на село, вторгував баночку вогненної, а потім, трохи розговівшись, повеселівши, під’їхав знову на кормовий двір, відгвинтив-відбив від плуга залізяку, піднатужився і висадив її на підводу.
По дорозі додому чомусь стукнуло в голову, що город у нього, Віктора, вже виораний, Валя он другий місяць картоплю садить, так що шмат плуга йому нібито й ні до чого, можна комусь і загнати. Чкурнув Віктор по селу – спершу за залізяку пляшку правив, потім – чарку, потім – хоч ковток, але так і не збув товар. Наостанку майнув до Ганни Кашукової, але й вона, на що вже сором’язлива і безвідмовна, а й то запротестувала.
- Я тобі пляшку й так наллю, - мовила, - тільки змилуйся, не скидай мені цього брухту.
Пляшку Віктор узяв, думав уже завезти залізяку в тракторну бригаду, але раптом опам’ятався, що це ж буде безплатна послуга Поштаренкові, а цього він, Віктор Трюхань, допустити ніяк не міг, тож скинув залізяку в себе дома під кущем бузку. Вона, та залізяка, там уже з рік лежить, іржею, наче коржем, взялася, але нічого, хай лежить, у справжнього господаря в господарстві все колись знадобиться.
Віктор, він для себе господар будь-будь. Буває, як закінчаться у них з Валею харчі, то бере він мішечка і якщо не вп’ється передчасно до ночі, то так і чкурне по селу – в кого кролика, в кого гусочку-качечку, а хто льоха, як анархіст, відкритим покинув, то в того й клумачок картопельки а чи маринаду якогось пару баночок прихопить – от і є закусь. У Семена Довгопола колись на бідон горілки в льоху надибав – цілих сорок літрів. Сам поперти не зміг, тож мобілізував дружину і таки перетягли через усе село додому. Ледь упоралися до шести ранку, і, дякувати долі, ніхто не злапав. Ото пожили, Віктор геть і на роботу тиждень не ходив, чого раніше з ним ніколи не бувало. Віктора взагалі-то, тьху-тьху-тьху, в чужому подвір’ї ще ніхто не зловив, видно, дитячі невдачі на фронті крадійства лишилися в дитинстві. По селу, щоправда, ходять чутки, що хтось добро людське підчищає, але всі чомусь б’ють на Петра Засранця, його, кажуть, на цьому вже ловили.
Валя колись була протверезилась і буркнула:
- Господи, до чого ми вже дожилися?!
Віктор «бабі», звісно, не подивував – коси довгі, ум короткий, це ж ясно – але сам знав, що нормально вони з Валею живуть, адже з хазяїном життя люди повинні ділитися, це ж закон, а якщо не хочуть ділитися добровільно, то хто їм винен,  Віктор мусить ділити примусово. Бо хто ж і поділить вірно, як не сам хазяїн життя. Перед життям усі рівні, тут немає чого одне одного випереджати. Майте те, що й Віктор, і він до вас не полізе. Он до Петра Хвойди ні разу не ліз – і не полізе, гарантія, то теж хазяїн життя, хоч і не второпає ніяк цього та й соромить звання своїми засраними трусами. Чого до Петра лізти, як він сам по людях ходить, аби поживитися хоч би чим?!
Та що це воно лізе в голову, ну її к бісу, цю філософію. Віктор знає, що на його боці правда, бо хазяїн він є в житті – і досить цього, і що ви ще хочете.
Хазяїн всього, що це життя посилає на віку.
Всього!
Окрім смерті.
Ну, смерть – це окрема розмова… Вона, зараза, і хазяїна життя може не помилувати. Смерть – вона сильніша, тут не попреш.
Тож якщо хазяїну життя і варто чогось остерігатися на життєвім шляху, то лиш одного – смерті. Бо інше все в його владі. Абсолютно все.
Доля хазяїна життя – радіти, тішитись ним, життям своїм. Тішитись сповна кожною секундою, кожною миттю, кожним поштовхом його. Тішитись, тільки тішитись, не ремствувати, тішитись. Тішитись, тішитись, тішитись, бо живеш ти правильно, правильно, правильно.
Чуєте, люди, правильно. Чуєте?!
Якщо чуєте, то крикніть щосили, аби і я почув.

                                                        (Продовження буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Катерина Омельченко, 19-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 19-11-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 19-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.1861510276794 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Бог помер. Людина теж: Огляд книги «Angry Bird» Джанікашвілі
«Angry Bird» — книжка сучасного грузинського письменника Баси Джанікашвілі, яка містить лише дві п’єси: …
Назустріч власній тіні: Огляд І книги серії “Земномор’я” Ле Ґуїн
Вигаданий світ, і чарівники, і їхня школа, і дракони — але все не таке, як можна очікувати. Більш дивне, …
Українські книги, які читають у всьому світі
Перед вами добірка видань українських письменників, які відомі не лише в Україні, але й за кордоном. …
«Літня книжка» Туве Янссон про дитинство, втрату, буденне та неможливе
Ніжний мох під ногами, теплий вітер, непокірливе море. Самотній острівець, на якому коротають літо герої, …