Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2557
Творів: 46471
Рецензій: 90669

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Напівмагічне оповідання

Марія з краю світу (закінчення)

© Ганна Іскренко, 16-11-2014
- Я не знаю, Євгене. В мене був один учень… Його сім’я поїхала звідси, коли ти ще був геть малий, так що ти його не знаєш, а він зараз важко поранений, і я навіть не знаю, на чиєму боці він бився, але це не важливо… Так от, оцей мій давній учень десь рік тому прийшов до мене, як ти тепер, тільки небо тоді було без місяця, ми говорили майже до ранку, і він сказав, що я єдиний вчитель на його життєвому шляху, який не боїться сказати учням слова «не знаю». Але насправді я до жаху боюся цих слів. Не коли сама, а коли ви, діти, дивитеся мені в очі і чекаєте на одкровення. Я не знаю, чи витримає це місце натиск великого світу. Насправді, чари вже вмирають, їх потроху убиває війна. А я тобі зараз скажу щось важливе. Може, це просто сон, але мені здається, що колись я летіла крізь сяйво і вогонь, той вогонь був дуже холодний, я була собою і в той же час чимось іншим. Мої очі були чимось більшим, ніж просто очі, вони бачили стільки всього. Які то були картини, Євгене… Мільйони граней  краси і потворності… Але жодна з них не змусила мене захотіти спинитися, перервати політ. А потім я побачила – рівнина серед лісів, море білих нарцисів, а в морі острівці жовтих, бірюзова скеля зі сходинками, скеля найтвердіша з твердих, а на сходинках – сліди немов у глині, сліди людей чи то птахів. Я бачила, що верхівка скелі схожа на кучеряву жіночу голову, бачила, що якщо піднятися на самісіньке тім’я, то побачиш два неба – синє над головою і сиве – під ногами. І я бачила, що якщо вдивитися пильно-пильно, то в глибині сивого неба можна побачити дерево, зіткане з золотого світла. Я описую тобі все словами, але коли я дивилася на все це, слів не було, я їх не знала, вони не були мені потрібні. Але я точно знала, що більше не хочу летіти. Знала, що хочу залишитися там, де у вічній тиші чутно дихання кам’яної жінки, і де неба аж два – одне над головою і одне під ногами. Отакий мені снився сон, Євгенку. Мабуть я тоді була геть дитиною. А коли виросла, життя занесло мене сюди. Я була готова до важкої роботи, до неприйняття тутешніми людьми жінки з великого міста, була готова, що так і залишуся для них імперською зайдою. Але я не була готова, що пані Степаніда поведе мене на Рівнину Сонця, а там нарциси, мокрі від дощу, вже напівзов’ялі, але все одно гарні. Я не була готова до того, що піднімуся бірюзовими сходинками і вступлю у напівстерті сліди, їх стер час, він шліфує все, навіть найтвердішу у світі скелю. Я не була готова, що в мене над головою таки буде синє небо в білих ягнятах хмар, а під ногами – сивий туман безодні, такий схожий на небо. Я стояла там уперше і розуміла – я вдома. Все, що було у моєму житті мало одну мету – привести мене сюди, на самісінький край пізнаного і каталогізованого світу. І я зрозуміла, що нікуди і ніколи звідси не піду. Правда, як я не намагалася почути дихання кам’яної жінки, нічого не виходило. Але повір мені, Євгене, в ті роки, я ще могла в найясніші дні роздивитися в безодні силует золотого дерева. Він був геть блідий, але він був. Але з кожним роком він все більше віддалявся, танув у небутті.  У первозданній чорноті. Ну от, ти дивишся на мене з таким розумінням і теплом, а у великому світі мене просто вважали б божевільною. Великий світ прийде сюди і змінить людей, зробить їх раціональними, змусить їх жертвувати красою і свободою заради доцільності і корисності. Коли єднаєш рух і гармонію, рух завжди виявляється трохи сильнішим і витісняє гармонію. Вільні ідеї привабливіші за вікову мудрість хоча б тому, що в них ще ніхто не встиг розчаруватися. І одного дня сліди на бірюзових сходинках зникнуть остаточно, а дно безодні стане таким близьким, що його можна буде роздивитися без зусиль і окулярів. І справа буде не в тому, що чари зникнуть, вони залишаться, але ми вже не зможемо їх відчувати.
- Пані Маріє, зараз я повністю вірю вам і погоджуюся з вами, але не впевнений, що так буде завтра, коли я повернуся на своє місце під сонцем.
- Я знаю. Тому давай більше не будемо про це. Я знову прошу тебе розказати, чому ти навчився в своєму інституті. Розкажи щось особливо дороге твоєму серцю.
- Знаєте, ми не стільки вивчаємо факти, скільки будуємо теорії, щоб потім критикувати їх і громити. Але одна особливо мені дорога. Вона полягає в тому, що природа всесвіту – голографічна, і таких всесвітів насправді безліч. І може в кожному з них є долина у квітках, і річка з тисячею голосів, і школа, яка пустішає з року в рік. І є мудра вчителька, і її учень, що завжди чогось шукає і не може знайти. І може, в кожному світі є країни, розділені кордонами і амбіціями політиків, і є війни, і кабінетні генерали, і мирні люди, які навіщось проливають кров таких само мирних людей.
- Якщо в кожному зі світів є такий біль, то який в них сенс?
- Я не знаю. Це ж просто теорія. А факти… Факт у тому, що наш світ рухається не по колу, як вчать у школі, а по спіралі. Він разом з усіма сонцями і планетами знову і знову повертається в одну точку, але на новому рівні. І це вже не безнадія замкнутого кола, а поступальний рух, я сподіваюся, це рух у бік гармонії.
- Чому не береш іриски? Вже не любиш їх?
- Люблю. Просто надто гострий цей смак дитинства,  я боюся, що зараз всі закони буття порушаться, час потече назад і я стану малим шибайголовою, а в такий час це було б завеликою розкішшю. А ще я хотів вам сказати, що деякі атоми, з яких ми складаємося утворилися ще в мить народження світу, найчастіше кажуть, що то був великий вибух. А інші атоми молодші – вони з’явилися під час вибуху зірок.
- Отже, все зводиться до того, що ми – просто зоряний попіл?
- Мабуть.
- Мені це подобається.
- Мені теж.
- Тобі ще чаю налити?
- Ні, мабуть не треба. Пані Маріє, я мусив би сказати вам одразу, як прийшов, не знаю, чому не зробив цього.
- Що сталося?
- Я зараз у відпустці. Довгій. Всесвіт почекає, а я поки що їжджу країною. Дуже часто буваю в гарячих точках. Намагаюся об’єктивно записувати усе, що бачу і що чую. Може, це комусь колись знадобиться.
Здригнулася, а губи всміхаються, голос ллється ніжним докором:
- То і тебе це все підхопило. А я так сподівалася, що ти навіть в такий час залишишся вірним зорям і атомам.
- Я чесно намагався. Але одного разу прокинувся, вийшов на вулицю, побачив там сотні таких людей як я, вони йшли у своїх справах і робили вигляд, що все нормально. Зі сцени хтось хрипко співав про вічне кохання. А всього за тисячу кілометрів імперські найманці вбивали наших зелених солдатиків. І я зрозумів, що не можна жити так , як раніше. Треба спуститися з небесних сфер на землю, де люди страждають і гинуть, навіть не встигнувши зрозуміти, що вони – зоряний попіл.
- Тобі не треба переді мною виправдовуватися.
- Я виправдовуюся не за те, що роблю, а за те, що цілий вечір ніяк не зберуся сказати найголовніше. Я бачив Івана. 8 днів тому. Він передав вам вітання і листа.

Вона завмерла – біла-біла, як стіна, і мабуть їй було дуже важко розтулити губи, справді знадобилася  титанічна робота, щоб зробити це і чи то сказати, чи то видихнути:

- Як він?
- Він здоровий. І повний віри. Досить худий, але це нічого, зараз всі худнуть. Ось лист. Іван просив переказати, що це лише перший з тих сотень,які він тепер буде вам надсилати.
- Добре. Він там не дуже самотній? Ну, є на кого покластися?
- Хороші люди до нього тягнуться. Він міг би мати багато справжніх друзів, якби…
- Якби хоч десь затримався надовго?
- Так.
- Розкажи, про що ви говорили.
- Думаю, він усе вам написав. Я піду.
- Я прочитаю листа, але спершу скажи, про що ви говорили.
- Про чемпіонат світу з футболу. Про те, що якась паскуда возить на передову браковані броніки. Про те, що астрологи пророкують рекордний врожай кукурудзи і велику сварку між політиками.
- Мої невиправні хлопчики… А про політиків навіщо? Вони вам ще не надокучило?
- З них легко сміятися, навіть коли на душі геть паскудно. Ну, ще Іван трохи навчив мене готувати смажену картоплю з салом і ще кілька страв для суворих і завжди зайнятих чоловіків. Смакота надзвичайна. Він сказав, що готувати вчився у найкращих і коли повернеться, то вам більше не доведеться стояти біля плити.
- Добре.

І все розгладжувала зборки на скатертині, хоча вони, очевидно, існували лише в її уяві.
Євген все ще тримає в руці саморобний конверт – сіро-жовтий і ніби припалений, а ще чомусь важкий, хоча там немає нічого, крім скромного аркушика паперу. Замість адреси червоним маркером написано:

Босоніж біжу килимом з осіннього листя,
Наздоганяю весну.
Хтось дивиться услід.

Пані Марія нарешті бере листа обережно, ніби боїться, що від її дотику він запалає і синові слова стануть попелом. Легко провела пальцями по червоному напису. Так само вона гладила крихітного Івана по білявій голові, а малий Євген дивився з відчаєм безглуздих, ірраціональних ревнощів. А Марія тоді підіймала очі від власної дитини, дивилася в вічі учневі, вона все-все розуміла, і тому усміхалася і казала:

- Євгенку, ти не дуже зайнятий? Допоможеш скупати малого?
І сьогодні, через стільки років вона теж все-все розуміла, і схилившись над нерозкритим конвертом, промовила:
- І як же це моїх таких різних хлопчиків одночасно занесло в одну гарячу точку?
- Ми бачилися на Великому Перевалі. Там поки що спокійно. Будується табір для біженців з Огненного Окрайця. Ми з товаришем допомагали вивести з однієї гарячої точки цілий дитячий притулок. Зупинилися у таборі переночувати, а Іван там на будівництві допомагав. Він мене одразу пізнав, а я його чомусь ні.
- І як діти?
- Які?
- Ті, яких ви перевозили.
- Сподіваюся, що стерпно. Я просто не встиг сказати їм жодного теплого слова. Не запам’ятав їхніх облич. Просто рятував їх.
- Головне, що врятував. Іванові там дуже важко працюється?
- Наче не жалівся. Йому, здається, будь-яка робота дається. Казав, що, якщо вийде, затримається в тих місцях якомога довше, бо відчуває там себе дійсно потрібним.
- Всім потрібний Іван... Чому з усіх доль він вибрав саме таку?
- Я розумію, ви хвилюєтеся, і усілякі втішання тут не допоможуть. Але повірте, він чудово вміє захистити себе. А також тих, хто поряд. Не воїн, але справжній чоловік, якого шанують молодші і поважають старші.
- Це добре.
- Дякую за все. Я залишаю вас з листом.
- Це я тобі дякую. Ти не ображаєшся?
- Ну що ви… Це ви не ображайтеся.
- Навіть не думай такого. Слухай, там таки дощ пішов чи що?

За вікном справді стукотіло – густо і неспішно, рівно і затишно. Вони припали обличчями до шибок, навіщось вглядаючись в ніч, в якій, звісно, нічого розгледіти не можна було. Марія розчинила вікно, дощова терпкість наповнила кімнату, Євген простягнув руку у великий світ, ловлячи невидимі краплі. Дощ мав бути по-весняному дикий і пустотливий, а виявився по-осінньому тихим і мрійливим. Дивна злива.

Євген згадав, як дитиною любив бігати під дощем, тільки не нічним, а хоча б пізновечірнім, і краще не навесні, а в розпал літа, під босими ногами океани теплої води, на теплім болоті можна малювати химерні малюнки, яких ніхто і ніколи не побачить, вода тече з неба навмисне, щоб швиденько змивати сюрреалістичні Євгенкові шедеври. А ще з теплого болота виходять чудові метальні знаряддя, їм немає заміни у хлопчачих війнах, під зливою ідуть – вулиця на вулицю, стінка на стінку, і обов’язково треба поцілити липкою чорною бомбою в нахабне обличчя ворожого ватажка, давнього суперника, але той спритно ухиляється і необхідно швидше нахилятися до болотяної скарбниці, ліпити нову бомбу, а в цей час в тебе самого вже поцілив якийсь супостат і доводиться мститися-мститися-мститися. А вдома мама свариться і плаче, і до болю тре худе хлоп’яче тіло, а жирна мокра земля не відмивається, вона тут справді дивна. Як і усе інше.

- Якщо я не знайду тобі парасольку, підеш у моєму дощовику. Він не дуже страшний.
Пані Марія риється у бездонній шухляді, в якій завжди знаходиться майже усе.
- Та не треба нічого, я так добіжу.
- Не видумуй. Твоя мама мені не пробачить, якщо я про тебе не подбаю. Все, парасолька є. Доля врятувала тебе від носіння дощовика.

Вони виходять на ганок, Євген підсвічує ліхтариком, дощові краплі падають крізь сріблясте світло, і кожна на одну мікромить стає безцінним діамантом. Так дріботить по дахам і ґрунту вулиць, твердому, як асфальт, по листю на дереві і по тілу річки – далекої і близької одночасно. Мабуть, в такі ночі русалки не сплять. Які русалки, Господи, хіба ж це казка? Марія розкриває над Євгеном стареньку парасольку – густо-червону, як витримане вино.

- Дякую. Сестричка вам завтра поверне.
- А сам не хочеш?
- Я їду вдосвіта.
- Так швидко? Звісно, ти там потрібен. Як і всі. Тільки будь обережний.
- Я найобережніша людина у світі.
- Це добре. Пам’ятай, що Батьківщині ти потрібен живий і здоровий.
- Знаю. А ви дивіться за собою.
- Тільки цим і займаюся.

Марія не бачить, як Євген біжить під зливою, тільки вгадує. Діти люблять приходити до неї в дощ, тому вона давно просить людей дарувати їй на День народження парасольки. Можна навіть старі і трохи зламані. Іноді шухляда повна парасольками, буває вона і зовсім пуста. Час від часу парасольки повертаються, але частіше лишаються у нових хазяїв. Іван чомусь теж пішов у дощ, мабуть, це просто доля. Над сином Марія розкрила цегляно-жовту парасольку. Колір сухого осіннього листя, того, що так замріяно і зручно шелестить під ногами. Мабуть, то був поганий вибір. Більше підійшла б синя парасолька – кольору надії. Марія її довго шукала, та згадала, що комусь вже віддала. Та осінь була дуже дощова.
Євгенко, звісно, вже добіг до дому, цілує сплячу сестричку у щоку, а мама навіть і не задрімала – чекала на свого хлопчика. У них у всіх все буде добре.

Синів лист лежав на Маріїному серці - теплий-теплий.

Наступного дня виявилося, що вулиці після зливи перетворилися на рівчаки, а може, на канали, тож Край Світу ненадовго став Венецією чи навіть чимось більшим. Сліпий дід Тарас витягнув столітнього човна і поплив серед напівзанурених у воду садів, таких схожих на первісні ліси. На носі човна сидить рудий кіт Памфіл, він насправді вже не рудий, а майже сірий, він старше за будь-якого жителя села, в нього немає правого вуха і передньої лівої лапи, але цього темного, мов пізній вечір, дня його очі блищать мудро і хитро, вони все бачать, все знають. Плавають відра і лавки, посуд і ікони, а серед всього цього – стада срібнотілих риб, вони, мабуть, вирішили, що на землі знову настав благословенний кембрій, доісторичний рай  їхніх пращурів. Діти бігали у калюжах-океанах, хтось у червоних резинових чоботах з динозаврами, хтось просто босоніж, здіймаючи густий фонтан бризок. Чоловіків нема – хто на війні, хто допомагає у сусідньому Прикраю, там ще більший потоп, там хати покинули насиджені місця і плавають городами, несучи в собі переляканих людей і ягнят. Крайсвітні жінки взяли лопати, почали рити канави, щоб пустити воду з вулиць до річки.  Перегукуються, сміються, коли їхніх оголених ніг торкаються слизькі тіла безжурно пропливаючих риб.

Сьогодні буденність відступає кудись, грані між світами надтонкі, майже ілюзорні. Та час від часу падають кулями слова про вирішальну битву. Ніхто не знає, звідки прийшла ця звістка, мабуть, пролилася з важких дощових хмар. Ні, швидше впала з крил жовтих воронів. Ці хижі і смутні птахи кружляють над гротескною крайсвітньою Венецією, над людською метушнею і тривогою, вони просто кричать у обрій щось своє вороняче, мабуть, сповнене глибокого змісту. В кінці битви має бути перемога, після якої всі повернуться додому живими і здоровими. Інший фінал неможливий. Так говорять одна одній дружини, матері, сестри. Марія працювала  поряд з іншими, а може трішки попереду. Якийсь настирний карась все намагався запливти їй до чобота. Вона кусала губи і відповідала на всі питання так коротко, як тільки могла.

- В бабусі Ярини дах тече, вона у хаті по пояс у воді.
- Що робитимемо?
- Будемо латати дах, - Марія виливає з гумового чобота воду, пересичену чорним мулом і тугим риб’ячим запахом.
- Так чоловіків нема.
- Їх майже ніколи нема. Будемо самі латати.

Бабуся Ярина щось радісно лопоче  своєю їй одній зрозумілою мовою, слова якої, здається, складаються лише з шиплячих приголосних і ультракоротких голосних. Єдиною в хаті кімнатою граційно плавають биті часом макітри, чайники, розписані перламутром і синім, а також неоново-салатний пластиковий тазик, куплений у райцентрі років з 25 тому. Жінки тягнуть драбину і шукають черепицю, тремтять, бо холод води і повітря вже заповз їм під шкіру і у м’язи. А Марії тепло – у неї ж на серці Лист. Коли ненароджений Іван спав в неї на серці, теж було тепло. Вона тоді думала, що це найщасливіший час у її житті. Насправді Іван продовжував дарувати їй щастя щодня: коли ще крихітним пуп’янком майже не плакав і всміхався уві сні, коли зробив перший крок у неповних п’ять місяців, коли будував для комах і звірят хатки з листя і гілок, коли біг до школи, громихаючи усім вмістом синього рюкзака з Мікі-Маусом, коли на перших в своєму житті шкільних танцях вирішив прикрасити вбогу залу новорічними іграшками, хоча на дворі хнюпилася пізня осінь. А вперше завдав болю, коли на ранок після випускного поїхав у Глибокий Степ шукати легендарного теслю, який нібито умів все, та уміннями не ділився ні з ким. Для Івана відлюдькуватий майстер зробив виняток – навчив усьому, щедро, з радісною готовністю. Два роки Марія щотижня 12 годин їхала у смердючому, загрозливо стогнучому автобусі у чужий край. Радіо не замовкало, повнячи салон дикою музикою, пасажири, здається, всі були між собою родичами чи друзями і говорили на тисячах мов, яких Марія не розуміла. Мабуть, то таки були барвисті відтінки однієї-єдиної – її рідної – мови. Пейзажі за вікном, швидше за все, були гарні, але Марія якщо і дивилася на них, то одразу забувала. Її серце міцно тримав на гачку Край Світу.  

Після виснажливої подорожі, обвішана клунками з чистим одягом і домашньої їжею, вона  приходила у тимчасовий синів дім, в його монастир і печеру  - в островерху хижу, що губилася у степу, не стільки глибокому, скільки безмежному. Там не росли дерева, а деревина для виробів ніби сама з’являлася з повітря, мабуть то якісь особливі – степові - чари.  В на диво світлій і затишній хижці майстра теж все було зроблене з дерева і прикрашене різьбою. Не дерев’яною, мабуть, була лише довга глиняна люлька, яку старий курив, сидячи на троні з опилок.

- Він у тебе вдатний, дівчинко, - майстер перекочує з руки на руку паруючу картоплину, мружить хитруваті щілини очей. – Міг би стати будь-ким. Міг би перевернути з ніг на голову науку чи повести людей на останню битву добра зі злом. А замість цього сидить зі мною у цій собачій будці і чекає, доки я дозволю йому не просто дивитися, а витесати самотужки хоч ніжку для табуретки. І от як ти це дозволяєш?
- Я дозволяю йому робити те, що робить його щасливим.
- Абсолютна свобода… З якого це часу свобода дорівнює щастю? Мабуть, я цей час проспав.

Марія повзає по дахом бабусі Ярини, він жалібно і загрозливо хрустить під важкими чоботами. Жінки з вудочками і сітками влаштували дивну рибалку: виловлюють з мулистого океану старечі речі – мельхіорові ложки і вузлики з насінням, квітчасті спідниці у картатих латках і альбоми з фронтовими фотографіями. Альбоми намокли, а фотографії ні, бо святині не мокнуть. Бабуся щасливо дякує вже не своєю мовою, а майже людською, якимось дивом розтоплює мокру піч, на вогонь кладе темний від диму і часу казанок з вином і квітчасту емальовану каструлю з водою, розтирає у макітрі темний позаторішній мед з чорним перцем. Коли все буде змішано в щербатих глиняних чашах, жінки вип’ють пекучо-солодкий напій і застуда не насмілиться навіть дивитися у їхній бік. Принаймні, так вважається. Марія не надто вірить у ці ліки, їй миліші рідні трави, але під лагідним і уважним поглядом старенької робить кілька ковтків. Меду замало, він загубився у концентрованій суміші кислоти і гіркоти. Гірко-кисле і гаряче котиться до самого серця. Жінки говорять про щось пусте, та все визирають у шибки, ніби когось чи чогось чекаючи. Марія стала до вікна спиною, вдивляється, як грають відблиски вогню у рештках вина на денці старенького казанка. Руді відблиски легко ковзають поверхнею  густо-червоної винної ночі, повнять її мінливими бурштиновими відтінками. Так сонце грало в червоних зорях на Павловій формі, святковій імперській формі, якою він так наївно і по-дитячому пишався. Марія клала його руку на свій ще плаский живіт, тихо промовляла: «Може, залишишся?». Ніколи і нікого не просила про таке, навіть того єдиного, кого любила кожною молекулою свого єства, а Павла благала, бо на серці в неї вже спав Іван, і у нього мав бути живий батько. Хіба втримаєш того, хто всією душею хоче піти?

- Пані Маріє, я книжки з бібліотеки порятувала, майже всі. Вони у мене вдома.
- Дякую тобі.

Вона навіть не подумала, що вода може знищити всі нечисленні скарби шкільної бібліотеки. Що з нею діється?

Бабуся Ярина пропонує ще й молока, ну хіба ж їй відмовиш, старшим не відмовляють. І хто повірить, що пані Марії іноді дуже важко щось робити просто з ввічливості?

Синові слова написані олівцем на зім’ятій сторінці шкільного зошита, вибиті на серці, вшиті у пам’ять суворою ниткою.

«Доброго вам здоров’я, моя люба, моя прекрасна мамо. Пробачте, що так довго не писав, а якщо і писав, то лише дрібниці і нісенітниці.  Змучив вас, так? Тепер все буде інакше. Обіцяю. Тепер я розкажу вам все.

Моє мовчання почалося і скінчилося з одного і то і того ж міста. Колись я мріяв показати його вам, не тільки його, а і всю нашу країну, а потім сталося жахливе, прийшло таке сум’яття, що я просто не міг до вас говорити. Не міг попелом і кров’ю реальності заплямувати чистоту вашого світу. Насправді, я писав вам – майже щодня, коли видавалася вільна хвилька і можна будо знайти ручку чи олівця. А коли не було ні того, ні іншого, писав паличкою по землі. А потім стирав. А писане на папері спалював. Бо у тих листах я не був сином, гідним такої матері, як ви.

Ця чорна смуга відчаю почалася з Сонця. Ви чули про це місто на острові, де найдовше у країні літо і де можуть запросто запросити незнайомця на сімейну вечерю просто тому, що в нього веселі чи навпаки – сумні очі? Коли я приїхав туди, біля кожного дому розпускалися гранатові дерева. На деревах розвівалися наші святі прапори, це було ніби свято, вплетене в буденність, і я ненадовго забув, що зовсім близько війна. Я бачив світлі лиця сонцевських хлопців і дівчаток, чув їхні полум’яні слова, відчував їхню тверду готовність дбати про Вітчизну. Один хороший хлопець став моїм другом, він обережно сказав мені, що в цьому райському місці є люди, яким Імперія дорожча за Вільну Землю. Їх мало, вони збираються на Горі Лабіринтів, там, де за легендою колись жило чудовисько з головою орла і тілом ведмедя. Було боляче таке чути, я хотів поговорити з цими людьми. В інших містах я говорив з прихильниками Імперії і іноді навіть вдавалося до них достукатися.

Справи покликали мене з Сонця, я відклав благі наміри на щасливе потім. А коли повернувся, вулиці спорожніли, ніби майже всі люди кудись поховалися або просто вмерли. Я питав в рідких перехожих, що трапилося, і вони позирали на мене порожніми дикими очима. Я кинувся шукати свого друга і на березі Фіалкового моря побачив натовп. У людей були виснажені обличчя і скривавлені руки. Ніби після битви. Деяких я знав і спитав, що сталося. Вони сказали, що прихильники Імперії прийшли до саду, де молодь молилася за країну і почали вбивати. Вони сказали, що мого друга забито до смерті. Вони сказали, що імперців вже покарано. Вони сміялися і плакали. Я пішов туди, звідки вони тікали, мене вів запах смерті. Знайшов Гору Лабіринтів, увійшов до печери. Те що я побачив… Мамо, простіть, але в ту мить я пожалкував, що ви мене народили. Краще не жити, ніж побачити таке. Вже потім, коли туман безумства розвіявся над містом і люди змогли говорити, я дізнався, як все було.

Виродки і маргінали, які вбивали людей у саду молитов, надійно поховалися, так надійно, що їх досі не можуть знайти. А весь гнів людей впав на інших. На літніх людей і підлітків. На поетів і вчителів математики. Такі люди теж ходили на Гору Лабіринтів, вони, виявляється, щиро вірили, що шлях Імперії – праведний. Вони, мов ягнята, поховалися у лабіринтах, а розлючені месники гналися за ними, заганяли усе глибше. Месники втратили розум від люті, не бачили, хто перед ними. А потім у печерах трапився обвал, який поховав більшу частину імперців. Але не всіх. Багатьох месники забили на смерть, я бачив ці тіла і не хотів бачити світ.

І з того часу я не міг вам писати. А минулого тижня знову був у Сонці, мене пригощали соковитими гранами, і місто здавалося колишнім, і світло було на обличчях молодих і зрілих. І захотілося повірити, що вони пройшли крізь пекло, але вистояли, що вони не допустять, аби трагедія повторилася. А потім я почув, як зовсім зелені підлітки говорять про якісь «імперські відбивні», вони говорили і сміялися, і раптом стало зрозуміло, що «відбивними» називають тих, кого забили у лабіринті. Діти весело говорили про смерть і казали, що якщо треба буде, то вони повторять. Пообв’язувалися нашими святими прапорами, зрештою, це нічого, так всі роблять, зараз така мода. Так, пообв’язувалися, чистотою прапорів прикрили свій бруд.

Не знаю, чи були вони серед месників, чи вбивали власноруч. Я спитав, чи розуміють вони, що говорять. Вони дивилися насмішкувато і питали, хто я такий і чому мені так болить за імперське м'ясо. Раптом стало зрозуміло, що безглуздою загибеллю кількох десятків по суті беззахисних людей вони пишаються так, ніби Сонце відбило напад багатотисячної армії вишколених імперських бойовиків. І хоча я побачив за цю війну багато темного і потворного, але саме ці душевно сліпі діти занурили мою душу у якусь безкінечну ніч відчаю. Бо навіщо ми боремося з краще майбутнє, якщо несемо в це майбутнє такий бруд?
Стараюся думати, що людей, подібних до тих дітей, не так уже й багато, принаймні, не настільки багато, щоб у відчаї опускати руки. Просто час прийняти реальність, час змиритися з тим, що люди, які ніби підтримують у цій війні праведну сторону, самі по собі бувають дуже далекими від праведності. Ось такі дурні, невчасні думки, моїй справі вони, звісно, геть не допомагають. І все це зламало печать мого мовчання, бо мені треба не просто говорити з вами, а бути почутим. Я знову, як маленька дитина, шукаю у вас відповідей на всі питання, хоча знаю, що їх у вас не може бути. А ви просто напишіть, що все буде добре. Просто скажіть, що праведних людей більше і що майбутнє належить їм. Скажіть, що ще буде час обдумати і оплакати у благословенному завтра, після перемоги, а поки війна, хай мертві сплять і живі борються.  Скажіть, що не моя вина у тому, що я не знайшов правильних слів для тих дітей і для інших, які думають так, як вони. Хоча насправді я винний, і мені з цим треба якось жити.

Я зараз на військовій базі, пишу під зорями Світанкової Землі, вони в цю пору прозоро-сині і низькі-низькі. А ще мені світить ліхтар, подарований хорошим чоловіком, і спалахи вибухів на обрії. Поруч сплять втомлені воїни, громихання пострілів їм не заважає, вони просто звикли. Я теж. Вчора приїхало поповнення – десять необстріляних хлопчиків, від 18 до 20. У тренувальному таборі вони провели тиждень і, звісно, нічому там не навчилися. От вони не можуть заснути. Ви б знали, якими травами їх напоїти і якими словами заспокоїти. Чому я не вчився у вас, поки була можливість? Один хлопець, закрився від світу навушниками, ввімкнув музику так голосно, що навіть я чую. Джаз. Ви любите джаз, мамо? Про таку музику ми з вами ніколи не говорили, це треба виправити.

Іноді серед біла дня приходять до мене легіони спогадів про наш Край Світу, наших людей і про вас, про те, як добре нам було удвох і яким усе-таки крихким і нереальним іноді видавалося мені наше відокремлене від світу щастя. Перед очима одна за одною оживають дорогі серцю дрібнички, безцінні миті, які я так легковажно забув, а вони не змирилися з забуванням, виринули саме зараз, у час, коли, здається, я можу дозволити собі лише спокій, уважність і раціональність. Згадую, як вперше на моїх очах дощ йшов крізь сонце, просто не вірилося, що таке буває, в мене в руках тоді була червона повітряна кулька, хотілося пустити її в небо політати, а вона літати не хотіла.

Згадую, як загубив у снігу зв’язані вами рукавички і так довго їх шукав, вже не надіявся знайти, і це був такий безмежний відчай, а дядько Григір проходив поруч і спитав, чого я ридаю, як теля, а коли дізнався, то почав шукати разом зі мною. Ми тоді, мабуть, цілу годину витратили, в обох вже зуб на зуб не потрапляв, і таки знайшли ті рукавички. І дядько Григір перемотував мене своїм шарфом і казав ніколи не губити важливих речей. А ще згадую, як ми з його Степаном побилися за Маринку, нам по 14 було, а їй вже 18 і вона ні на кого з нас і не думала дивитися, а ми все одно за неї билися, і опалі яблука тріщали під нашими ногами і тілами. А дядько Григір вискочив (ми ж стосунки з’ясовували просто у його садку, чемні хлопчики, так?), тож він вискочив, розлив нас відром води і кожному відміряв по стусану, і здається, мене пожалів, а Степанові врізав з усієї душі. А потім ми грілися в його кухні коло груби, він поїв нас шипшиновим чаєм і вчив вибирати жінок. Казав, що ідеальна жінка – та, заради якої хочеться стати кращим. Мамо, здається, я таку знайшов. Але про це напишу вже в наступному листі. А дядько Григір тоді малював на дошці лапаті соняшники, такі жовті, яких в життю не буває ніде і ніколи. Він орудував грубим старим пензлем, і тонкі ніжні пелюстки неіснуючих квітів ніби тремтіли на неіснуючому вітрі. І ми зі Степаном слідкували за кожним його рухом і вже не пам’ятали, за що посварилися, за що вовтузили один одного на твердих холодних яблуках.  

А ще я пам’ятаю, як вдивлявся в батькове фото і як часом мені марилося, що він на мене теж дивиться, морщить лоба, ніби намагаючись зрозуміти щось дуже важливе. Тоді я торкався його обличчя – і мара розсіювалася, світлина лишалася просто світлиною. А мені хотілося, щоб то була не мара, а правда, розумієте, мамо? Дуже хотілося.

І пам’ятаю, як опускали в могилу мого дорогого учителя. Він обнімав ніжку стола, ту, над  якою працював за хвилину до смерті. Він ніби усміхався. Ніби хотів здатися живим. Але його лице було жовтим і чужим. Я дивився, як його опускають усе нижче, і думав лише про те, що той стіл, який він майстрував, треба закінчити, бо люди чекають, у них новосілля. І якось жаль було, що така гарна охайна ніжка згниє у могилі, а мені тим часом доведеться робити нову. А ви стояли поряд, я на вас не дивився, але знав, що ви у мене вдивляєтеся. А поночі я втік на Рівнину Нарцисів, там в ту пору не було жодного нарциса, я сховався там від людей і ридав, як дурне дитя, тепер можу вам зізнатися, тепер не соромно.

А найчастіше згадую, ні, не згадую, а бачу-відчуваю, як малим чи підлітком спав, а ви схилялися близько-близько до мого вуха і видихали якісь слова. Точно знаю, що жодного звуку не було – тільки дихання, але певен, що розумів все, що ви хотіли сказати. Я навчався з них істини і свободі, навчався ніколи не бути злим або байдужим. Наші односельці це назвали б чарами, може, ви ними дійсно володієте, ми про це теж не встигли поговорити, хоча говорили, здається, про все на світі. Не дуже вірю у магію – просто під цими нереальними синіми зорями всім єством відчуваю ваше дихання, ваші слова-без слів. Але вже не розумію їх. Може, тому що виріс, може, тому що петляв стількома дорогами і десь загубив ключову частину самого себе. Іноді здається, що ви просто просите мене вижити і швидше повернутися. А часом – що благаєте лишатися розважливим і справедливим, не бігти за гучними гаслами, не молитися красномовним лідерам, а сумлінно працювати над тим, що вважаю важливим і правильним. Та що б не означали ваші беззвучні слова, завдяки ним я не почуваюся самотнім. Тільки шкодую, що не можу так само подолати кілометри і невидимим прийти у наш дім, схилитися до вас сплячої і видихнути всі свої думки і спогади, свою любов і вдячність. Але скоро я прийду, мамо. Обіцяю. А поки що цілую вашу душу і шлю аромат тисячі і одної матіоли, тут вони вже порозпускалися. Цього року їм довелося цвісти серед руїн і у попелі, але вони все одно прекрасні.

Ваш завжди проблемний, але люблячий син Іван.»

Марія не помітила, як минувся день, як річкові води смиренно вернулися у свою колиску, лишивши на суші шар плодючого чорного мулу. Жінки руками збирали його до відер, гарне буде добриво, Слава Господу. Дощі – то благословення Неба, нагадування про Його любов. Марія йде додому з чоботами в руках, ноги ніби свинцем налиті. В голові чомусь одна дурна думка – завтра понеділок, а вона до нього не готова. Як і все життя.  А вночі падали зорі, ніби дитина черкала по небосхилу вогненним олівцем. І в’яли на підвіконні сніжно-білі й сонячно-жовті нарциси. Чому квіти найсолодше пахнуть за мить до смерті? Марія пише листи і вирізає дітям лелек з альбомного паперу. Прийдуть до класу – а у кожного на парті крилатий гість. Може, вирізати лелек і для дорослих дітей, загорнути в листи, вкласти у конверти, відправити у далеку даль?

Хтось стукає у двері так тихо, ніби не людина проситься, а пташка б’ється крилом. Марія сварить себе, що не відчула нічного гостя здалеку, спішить відчинити, може, це Євгенко вернувся… А на порозі, у світлі падаючих зорь, у білій, неначе святковій сорочці – Іван.

- Мамо, я вернувся.

І світ круг неї захитався, і вона схопилася за стіну, відчуваючи, що майже втрачає свідомість – від радості, від полегшення, від вдячності.

- Мамо, вам погано?

Перелякані очі хлопчика, рідні мозолисті руки підтримують, колись вона його на руках носила, а тепер все навпаки, Господи, так дивно, він вернувся, вернувся. І припавши до білої синової сорочки Марія завмерла у миті концентрованого щастя.

- Та не метушіться, я не голодний, - Іван сидить за столом, перевдягнувся в ту сорочку, яку вона так ретельно для нього берегла, в руках кусень хліба з повидлом, в очах  веселі чортики.
- Це ти так тільки думаєш. Мені краще знати, - Марія кладе на стіл тарілку з яєчнею. Мабуть, шістьох яєць таки забагато, але ж хлопчик геть схуднув. От щодня берегла для нього щось смачненьке, а саме сьогодні лишилася з порожнім холодильником. Дурна, дурна жінка…
- Та сядьте вже, поговоріть зі мною.
- Ну куди ти одразу до повидла? Спочатку несолодке, а потім солодке.
- Мамо, сядьте, а то з’їм цілу банку, - відкушує великий шматок, по-дитячому облизує губи. Марія сідає навпроти нього, ловить-вивчає очима все знайоме і незнайоме. Насправді, ніби не дуже і схуд – швидше став більш жилавим і підтягнутим. Риси обличчя, позбувшись колишньої майже хлоп’ячої ніжності стали твердими, суворими, довершеними. Марія дивується цій новій спокійній силі, цій різкій чоловічій красі. Тягнеться через стіл, торкається синова рукава. Він відкладає виделку, накриває рукою її долоню, з його погляду зникають смішинки, вони не були зовсім справжніми.
- Як ви тут були?
- Добре. Розказуй про себе.
- Та нічого розказувати. Була просто робота – важка, але потрібна. Було багато людей, про яких можна розповісти, але на це не вистачило б і тисячі ночей, а зараз вже скоро ранок, так що навіть починати немає сенсу. Так що розказувати доведеться вам.
- Ти надовго?
- На стільки, щоб ви менше за мною скучали.
- От дивна дитина, придумав таке… Як це мама може почати менше скучати? Ну гаразд, не буду про пусте. Ти на місяць?
- Мамо…
- Зрозуміла. Завтра точно скажеш, на скільки. А поки що думатиму, що на два тижні.
- Ну мамо…
- Іване, я просто повірити не можу, що ти тут. Це надто добре. Боюся, що все виявиться сном.
- Не сон, мамо, не сон.

Усміхається, все ще тримаючи той надкушений бутерброд, а в очах така надлюдська утома. Марія підходить, проводить долонею по синовому волоссю (щойно вимитому, повному пахощів м’яти),  подушечками пальців вивчає його рідні і незнайомі риси – впертість густих брів, гостроту вилиць, дитячу беззахисність маленького охайного підборіддя. Звикає до сухості обвітреної шкіри, до диму далеких згарищ, що назавжди в’ївся в до болю передчасні зморшки, його не відмити травами, не відтерти милом. У  Іванових очах – клапті незнайомих небес і віддзеркалення тисяч облич, у розкритих долонях пил і сонце доріг, які ніколи не перетинаються з краєм світу, а також зелень зім’ятих трав, пекельна чорнота мастила і ще щось. З густим металевим запахом. Марія не хоче думати, що руки її хлопчика можуть пахнути чужою кров’ю.

- Завтра на рибалку підеш?
- А хіба для неї зараз гарний час?
- Не знаю. Та яка різниця? Просто збери хлопців та посидьте з вудочками, поговоріть про своє-хлоп’яче?
- А хтось з хлопців тут ще лишився?
- Насправді ні. Але ж можна і зі старшими чоловіками. Вони будуть раді. Чи може ти їм не будеш радий? А давай організуємо прогулянку з моїми дітьми. Після уроків можна попливти у човнах або купити багацько повітряних кульок і відправити їх літати небом. Щоб хмари стали кольоровими. Ти розважишся, і діти будуть раді. Які в мене цього року дітки, Іване…
- Скільки їх?
- Мало. Але це навіть добре. Можна кожному приділити достатньо уваги. Мабуть, усі захочуть запускати червоні кульки, так що небо буде не стільки кольоровим, скільки червоним.
- Я б запустив бузкову кульку.
-  Такі рідкість. Але ми знайдемо. Мій любий, чому у тебе так тремтять плечі? Ну йди, йди до мами. Мій любий. Мій маленький.
- Я щасливий, що пройшов цей шлях. Я щасливий, знайте це.

Дитя тулиться до мами, мама обнімає дитя.

Марія прокинулася, коли сонце вже було високо. Кожну кісточку крутило. Сама винна, бо заснула сидячи. А син же де? Вона тихесенько наспівувала колискову, якої її навчила Степаніда-наставниця, свята відьма.  Іван так і задрімав, поклавши голову мамі на коліна, а вона й  незчулася, як сама впала в безодню сну. Їй же ж до школи треба бігти, а спочатку діток до автобуса вести. А якщо автобуса не буде? Якщо він не подолав вчорашні дощові океани, або поплив, підхоплений ними, у далекі далі, а другого ж не буде принаймні до кінця війни чи ще з десяток років після неї…

Кинулася прибирати зі столу. Чи захоче син снідати? Можна було б приготувати оладки. Мабуть, пішов вітатися зі знайомими липами-вербами. Чи до майстерні своєї побіг, вона увесь цей час стояла пусткою, Марія тільки час від часу протирала інструменти і клала назад, точнісінько на те місце, де господар їх покинув. А може він пішов до когось в гості, йому в будь-якій хаті раді, зараз, мабуть, сидить за чиїмось столом в оточенні дітей і стареньких, п’є тепле молоко чи ромашковий чай. Розказує про бачене і пізнане, а уважні слухачі бояться пропустити хоч слово. Іван завжди хотів сидіти за великим столом, завжди мріяв про велику родину.

Марія звертає увагу, що яєчня на тарілці неторкана. І бутерброд з повидлом навіть не надкушений. Дивно, син же їв, вона точно пам’ятає. Може, один кусень він з’їв, а інший намастив, та забувся про нього. Точно, так все і було. Треба в сусідів позичити борошна на оладки.  А що це шумить за дверима?

Марія відчиняє – а перед її домом натовп. Все село. Рідні лиця. І всі мовчать, тільки якесь немовля заплакало, тому Марія й почула. А попереду всіх стоїть він – Григір. Вітер рве його біле волосся.

- Доброго тобі дня, Маріє, - тихо говорить, так, ніби від кожного слова йому болить.
- Доброго дня. І вам, люди добрі, доброго дня. Чому ви всі тут?
- Маріє, ти зайди до хати, - Григір підходить, бере за руку у всіх на очах, хоч не робив такого вже віки й ери. – Мені треба тобі щось сказати.
- То кажи зараз. Як же я піду до хати, якщо всі добрі люди нащось прийшли до мене? Може, їм теж треба чути.
- Ні, вони вже знають. Тому і прийшли. Ну добре, може так дійсно буде краще. Сьогодні на зорі прийшли хороші люди. Тобі треба знати, що… Господи… Тобі треба знати, що Івана  вже з нами нема.

Він щось говорить дивне, неправильне. Якого Івана? Невже старенького гончаря? Він же ніби ще нівроку був, ні на що не жалівся. Але тоді натовп має бути коло його хати, а не коло її. І куди все-таки подівся її Іван?

- …ми всі з тобою. Ти тільки тримайся.
- Ти про що? Я тебе геть не розумію.

Казала й думала, що не розуміє. Але – розуміла.

Люди розступаються, дають дорогу якимось чужинцям. Похилені чубаті голови, пил на одязі. У когось подерта форма, у когось просто лахи. Один майже підліток, один старший за Григора, інші десь між ними. Ідуть до Марії та очей на неї не зводять. Вона не розуміла – знала. Ще з ночі знала.

Чужинці підходять ближче, щось несуть. Темне. Страшне.  

- Простіть нас, - старший ніби не говоре, а видихає.

Вона знала з тої миті, як вгледіла синочка на порозі. Тому і впала йому на груди майже непритомна, а хотіла думати, що від радості.

Чужинці стають на коліна, просто у чорну післядощову каламуть, так дивно – кремезні порубцьовані чоловіки  на колінах перед сивою жінкою-билиною.

- Він освітлював нам шлях, як сонце. Не раз і не два допомагав лишитися людьми. Пробачте.

Вона знала, коли обнімала його, коли він лишав на її долонях поцілунки і сльози. Знала, коли вдихала запах м’яти з його кучерів, вона перебирала їх пальцями, а вони були як повітря. Чужинці все ще тримають на плечах оте чорне, прямокутне. У Григора губи ворушаться, Марія могла б подумати, що він кричить, але ж жодного звуку не чутно. І взагалі у всьому світі немає жодного звуку, вони всі, мабуть, умерли. Насправді вона знала з тієї секунди, коли в неї на заході сонця заболіло серце, коли вона дико і розпачливо кричала у тишу і пустку. Тоді, тоді це сталося. В ту прокляту мить.

Світ став чорним і на саме його бездонне денце тихо опустилася Маріїна душа.
«Мій любий, Євгене, вибач, що в цьому листі не порадую тебе милими дрібницями нашої буденності. Все не знайду слів, щоб сказати, яке горе до нас прийшло. Маріїного Івана нема, синочку, нашого сонячного Іванка. Це вже третього хлопчика віддав наш Край Світу вашій мрії про Дуже Щасливе Майбутнє. Пробач мені, дитино, якщо мої слова гірчать, якщо вони тебе ображають. Просто щоразу, коли ховаємо чужу дитину, в мене розривається серце від болю за неї і від страху за вас, моїх малих. Та зараз річ не в цьому.

Синочку, нашу Марію теж убило, вона вже не з нами, хоч фізично жива. Після похорону вона сіла на порозі свого дому,  і очі в неї були порожні, і вся вона була нерухома, немов зламана лялька. І як зламану ляльку, Григір відніс її у кімнату і лишався з нею дотемна. А коли заклюнулися перші зорі, почав наш добрий Григір ходити від дому до дому і просив нас вийти на подвір’я, розпалити багаття і відкрити серця, щоб розділити біль Марії, бо він для неї однієї завеликий. І ми всі вийшли, і твої сестри дуже старалися, щоб наше багаття було вищим, ніж на інших подвір’ях, мабуть, з висоти пташиного лету наш Край Світу був тоді схожий на зоряне небо. І ми розкрили серця чужому болеві, як учили нас прабабки, а їх – їхні прабабки. І я відчула хвилю такого чорного, пекучого, безнадійного горя, що ледь змогла дихати. Я знала, що не маю права втратити свідомість. Знала, що зараз кожен з нашої громади відчуває те саме. А ще усвідомлювала, що на кожного з нас припадає лише крихітна краплинка того болю, який сточує нашу Марію. Як вона могла лишатися при цьому живою?

І 10 ночей ми майже не спали, палили багаття висотою до місяця і тримали душу Марії за крок до провалля. А на  11-й день Вчительку вивели на поріг, і ми її не впізнали. І ти б її не впізнав, синочку. А потім минуло трохи часу, і зараз вона ходить до магазину за буханочкою чорного хліба і витрушує килими, тобто робить вигляд, що жива, а насправді вона вже давно з Іваном. І в школу навіть знайшли нову вчительку, це було важко, а діти все бігають до Марії, носять їй квіти і ласощі, і розмовляють з нею годинами. Кажуть, що їм не треба відповіді, головне бути поряд. З нас, дорослих, такого ніхто не може, крім Григора. Нас  вистачає лише на те, щоб молитися, а ще щоб приносити їй їжу, яку вона все одно не їсть. Ми намагаємося піти з її дому якомога швидше, ніби на кожного з нас чекають якісь дуже важливі справи. Напиши мені, сину, навіть якщо думаєш, що не маєш що сказати. Напиши, яка погода за твоїм вікном і чого тобі хотілося б поїсти у той день, коли ти до нас приїдеш. Напиши, щоб мені легше було нести у серці відлуння чужого невтишимого болю.»
За три роки по Івановій смерті Вільна Земля готувалися до святкування першого Дня Примирення. Взагалі-то дехто хотів назвати це свято днем Нової Перемоги, але не прижилося – надто гіркою ціною дісталася так звана перемога.

Той день був прозоро-сонячним і прохолодним. У Краю Світу Діти  прикрашали дерева крихітними блакитними прапорцями з золотими світовими деревами. В небо раз по разу злітали кольорові кульки і повітряні змії з блискучими і райдужними хвостами. Вздовж дороги, що повільно з грунтової робиться асфальтованою, йшли хлопець і дівчина. Хлопець мав тонкий шрам через лоба і значок на грудях «Пам’ятаєм уроки війни.» Він роздивлявся навкруги з поміссю тихої радості і втомленого смутку. Дівчина мала хлоп’ячу стрижку, кругле дитяче личко і трохи напружений погляд. Так дивляться люди, які надто довго жили в небезпеці, щоб повірити у безпеку. А ще вона мала великий круглий животик.

- Привіт, Євгене! Зі святом тебе!
- І вас теж.
- Не важко бути десь, де тебе всі знають? - дівчина сором’язливо всміхається, погладжуючи животика.
- Насправді ні. Навіть приємно. Олесю, я дуже сподіваюся, що ти зробиш диво і хоча б частково повернеш пані Марію до життя.
- Не знаю… Я так хотіла побачити її, та все відкладала і ось довідкладалася. Вона як побачить мене таку, то може просто зненавидіти.
- Ні, такого не буде. Не така це людина. І хай всі кажуть, що пані Марії вже нема, що це тільки оболонка її ходе між людьми... Я знаю, що це все брехня.
- Я навіть на війні так не боялася як зараз.
- Я, мабуть, теж.

Вони йдуть вздовж річки, вода прозора-прозора, лебеді виконують дивний ритуальний танок. П’ять лебедів білих, два чорних. А десь вдалині гудуть машини – будують міст через Безодню-Без-Дна, тепер від Краю Світу до найрозвиненішого регіону країни буде всього півтори години поїздом. Або 40 хвилин  – автобусом. Повняться життям покинуті домівки – то в них повертаються колишні жителі і оселяються нові. Колишні заново вчаться бути вдома, нові у більшості своїй вірять, що тут вони ненадовго – доки не відбудуються їхні зрівняні з землею міста. Люди з далеких куточків Вільної Землі готові чекати скільки буде треба, а поки що вчаться дбати про тутешню плодючу чорну землю, звикають чути її голос і коритися її волі. Відновлюється школа, чекає дітей. Дехто каже, що дуже скоро тут з’являться речі дивні і чудернацькі, про які однак відомо всім, крім жителів Краю Світу. Речі ці називаються мобільний зв'язок і швидкісний інтернет. Правда, не всі розуміють, навіщо ці химери тут потрібні, якщо лікарня і досі стоїть пусткою, але то, мабуть, дрібниці. Просто кожен шкірою відчуває, що пішли з цього місця якісь сонні чари, які примушували час не текти рікою, а накрапати дрібним дощиком. Збулося пророцтво зі старої казки: люди Краю Світу відкрили двері серед ночі і запалили багаття чужому горю, і тепер життя змінилося – і не буде вороття. Євген каже собі, що має радіти змінам. Він і справді радіє. Тільки чого щось так стискається в грудях?

-  Я дізнався, хто вона насправді. Довелося покопирсатися в паперах і побігати за людьми, але все вдалося. Типова неблагополучна родина з промислового району столиці. Мати просто безпутна, батько алкоголік. Соціальний працівник прийшла перевірити, як вони поводяться з дитиною, а батько тоді був геть не при тямі. Жбурнув мале через всю кімнату, просто диво, що воно вижило. Їй місяців сім було. Вона після того десь рік була овочем. Звісно, батьків позбавили батьківських прав. За всіма прогнозами дівча мало вікувати у лікарні для безнадійних, а воно одного дня просто заворушило ручками і засміялося. А за місяць вже бігало ніжками. От така наша пані Марія. Лікарі казали, що на ній Божа мітка. Боже благословення. Росла в притулку, була для всіх сонцем. Зрозуміло, чому потрапила сюди після училища. Сюди ж відправляли тільки тих, за кого вже зовсім нікому вступитися. Загалом більше трьох років ніхто не витримує. А вона лишилася назавжди. Щоб бути нашим сонцем. Невже цей світ не змилостивиться ще на одне чудо для такої людини?

В повітрі чомусь літає павутиння. Ніби восени. Така дивна, пізня весна. Вітер приносить з чиєїсь хати запах вертути з яблуками, Євген вдихає його з насолодою. Вдома. Нарешті вдома, хоч і не надовго. Мрійно розвівається над школою полотнище прапору. Чому стільком людям треба було загинути, щоб цей прапор став дорогим до сліз? Євген думає, що от колись легенди точилися навколо життя пані Марії, а тепер оповили життя її сина. Після нього ніхто з крайсвітніх не гинув. І не був важко поранений. Ніби взяв Іван на себе всі муки, які судилися його землякам. Найстрашніше, що його вбили навіть не імперці. Просто банда маргіналів промишляла дорогами, одна з багатьох, нічого особливого.

Іван віз на передову допомогу з тилу. Ту допомогу збирали у трьох містечках з крайньої півночі, старенькі бабусі у тремтячих руках принесли замуровані в банки сонячні помідори і криваві вишні, дівчата набили мішки невміло, але від душі зшитими майками й футболками. Все це мало доїхати до солдатів, іншого вибору не було. Принаймні, Іван, мабуть, вважав саме так. І хоч він умів достукатися словом майже до будь-кого, але тоді не зміг. Хлопчина, який їхав з ним і вижив, казав, що їм пропонували просто лишити все і забиратися.  Вони пробували опиратися, в них не вийшло. Їм обом накинули на шиї мотузки. Іван з дитинства не терпів, коли його шиї щось торкалося. Передчував? А може, все навпаки, може паніка, викликана давньою фобією і призвела до трагедії. З якоюсь ніби не своєю силою він вирвався з рук двох виродків, вихопив зброю, наставив її на ватажка, а той сміявся, ну давай, клоуне, стріляй, ти ж це зможеш. Але Іван затримався на безцінну секунду, втратив її. Бо і на порозі смерті у синьому від наколок бандиті бачив – людину. І цієї миті вистачило, щоб в Іванову спину розрядили чергу, а патруль вже підходив, запізнився на трішечки, і виродки дістали своє, врятований хлопчина марно намагався затулити долонями  десятки Іванових ран і проклинав своє  життя. Було так або приблизно так. Чи майже так.

А ще розказують люди Краю Світу, ніби в ніч перед Івановими похоронами майже всім снився один і той же сон. Буцім піднялися води Тиші і покотилися до подвір’я пані Марії, заповнили його, хлюпнули в хату. Загасили свічки і лампадки, поглинули квіти, то були нарциси, сотні білих – і один чорний. Води лагідно – як мати дитинку – підхопили Івана (труну з Іваном, з Івановим тілом, чому останнім домом людини мусить бути цей клятий ящик з дощок). Води несли  Івана у русло Тиші, у споконвічну колиску життя. І труна плила далі від берега – неначе дивний корабель чи скоріш легендарний ковчег, той теж, здається, був на вигляд усього лише ящиком з дощок. І у людських снах місяців на небі було два, а у когось навіть три і всі молодики. А коли труна-корабель опинилася в самісінькому центрі Тиші, Іван піднявся зі свого смертного сну, став на ноги, з теплою і сумною посмішкою глянув на освітлені вікна Краю Світу, стрибнув у воду і поплив – легко і швидко, ніби за межею життя став тим, ким насправді був од самого початку – прудкою рибкою девонської ери. І шлях його вів туди, де сходить сонце. А на ранок люди прокинулися і був похорон. І всі робили вигляд, що не знають, чому нарциси пахнуть річкою.

- Ось тут, Олесю.
- Ти зі мною не зайдеш?
- А хіба треба?
- Не знаю.

У якомусь пориві Євген обняв цю ледь знайому дівчину, як сестру. Більшим він не міг допомогти ні їй, ні пані Марії.

З завмиранням серця Олеся увійшла до двору (чистесенько виметеного, ні травиночки, ні квіточки). Дитина заворушилася, до цього півдня спала, аж мама хвилюватися почала, а тут – озвалася. Олеся ніжно накрила живіт долонями:

- Тобі тут подобається? Це добре.

В грудях  –  ніби камінь. Це оцими деревами лазив в дитинстві Іван, це оцей поріг береже сліди його ніг. А оце, мабуть, та сама хатинка на яблуні, про яку він стільки розказував, він там з сусідськими дітьми грав у розбійників і в астрономів.

Двері ледь відчинені, Олеся тихенько стукає, потім – як з моста в воду – заходить до хати. Там сутінки і дивно нічим – абсолютно нічим – не пахне. За столом сидить жінка в сірому, обклалася зошитами, над одним завмерла з ручкою. Їй не важко перевіряти без світла?

- Доброго дня, - Олеся дивується своєму голосу - хрипкому і аж по-щенячому тремтячому.

Жінка підводить голову:

- Доброго дня.

А от у неї голос дуже рівний і спокійний. Мабуть, аж занадто.

Підводиться, вмикає світло – блідо-жовте, непевне, – дивиться запитально. Олеся не знає, куди подіти свої руки, і ноги, і живіт теж. А ще зауважує, що Іванова мама дуже маленька і худа, з великими, просто іконними очима.

- Пробачте, що турбую. У вас є вільна хвилька?
- Хвилька є. Заходьте.

Жінка відсовує від стола стільця для Олесі.

- Ви мене не знаєте.
- Я бачу, що не знаю, але, мабуть, потрібна вам, якщо ви прийшли. Сідайте.

Олеся намагається більш-менш зручно влаштуватися на жорсткому стільці, їй це не дуже вдається, але то нічого. Помічає, що обкладинки більшості зошитів на столі прикрашені вирізаними з листівок квітами і казковими героями.  Що в кімнаті усі речі суто на своїх місцях, ніби за раз і назавжди затвердженою схемою. І що загалом це приміщення якесь нереально, неприродно чисте і охайне. Ніби тут не людина живе, а хтось безтілесний час від часу приходить, щоб у зародку вбити будь які натяки на пил чи павутиння. Іванова мама сіла на своє місце, поклала на зошити руки (зап’ястя-нитки, долоні – пожовклі листи).

- Чим я можу допомогти?

Олеся запланувала цілу промову, але змогла лише прошепотіти:

- Я знала Івана.

На обличчі літньої жінки – нічого.

- Я здогадалася. Ви б хотіли щось розказати про ваше знайомство чи щось дізнатися про його життя тут?
- Я нічого такого… Розумію, до вас багато його друзів приходить. І друзів, і знайомих. Декого я знаю, вони з таким захопленням про вас говорять. І я давно хотіла вас побачити, але не знала, чи це правильно. Чи маю я право…
- Вас щось мучить. Не треба соромитися, просто скажіть, у чому річ.
- Я просто не знала, чи правильно, що до вас приходять. Вони це з любов’ю і вдячністю, але я так не могла. І, може, взагалі не приїхала б, але мене знайшов Євген Горій, умовив… Пані Маріє, мабуть треба сказати, що Іван для мене був не просто друг.

У відповідь  знову - спокійне лице, спокійні руки. І голос такий же:

- Ви зустрічалися?
- Так! Господи… Ми думали, що коли все скінчиться… Та не важливо, що ми думали.
- Хочете чаю? В мене є лимон.
- Ні, не турбуйтеся, будь ласка.
- Я  не турбуюся. Просто зроблю чаю.

Мама Івана зникає за фіранкою, яка, мабуть, замість дверей відділяє кімнату від кухні. Олеся чує, як ллється вода, як тихо подзвонюють чашки. З відчаю в неї виривається:

- Вам допомогти?
- Ні, дякую.

Повертається з чаєм, лимоном, печивом, бубликами і ще чимось.

- Пригощайтеся.
- Ну нащо ви так багато? А в мене ж гостинець. Я про нього забула. Печені яблука. Це єдина солодка страва, яку я вмію готувати.
- Дуже гарні яблука.

Звісно, це неправда. Яблука добряче розлізлися, а їхня начинка з горіхів і родзинок схожа на щось не вельми апетитне.

- Ви не хвилюйтеся. Я рада усім друзям Івана.
- Він про мене не писав, так? Ми надовго не загадували. Тобто загадували, але кожен подумки, кожен сам собі. А вголос не казали.
- Ви так добре знали, що саме Іван не каже вголос?
Вперше в цьому спокійному (а по правді безжиттєвому) голосі промайнула якась тінь емоцій.
- Та мабуть ні. От він мене читав як книгу, а я його ні. Просто дуже хотілося б вірити, що він мав приблизно такі ж мрії, як я. Він казав, що заради мене йому хочеться стати краще. Хоча він і так найкращий, куди вже краще.
- Ясно.

Іванова мама встає, йде до кухні, повертається з кухлем, заходиться поливати калачики на вікні.

- Ви воювали?
- Була у медичному батальйоні.
- Ясно. Мабуть нелегко нести всі ці спогади. Про війну. Про те, хто в ній був правий, а хто помилявся. Про Івана. Ваш чоловік з цим легко мириться?
- У мене немає чоловіка.
- Це не дуже добре. Щоб не сталося між вами і батьком вашої дитини, це треба подолати. У дитини має бути батько.

Іванова мама вважає, що в Олесі влаштоване життя і що вона затіяла цю подорож з якоїсь дурної ностальгії, яка іноді приходить до щасливих жінок на порозі ще більшого щастя. І несправедливість такої думки просто впекла Олесине серце. І від того відповідь продзвеніла рваною злою струною.

- У мене ніколи не буде чоловіка, бо я люблю Івана. А батько дитини мертвий. Та якби і був живий, ми б зараз вже не мали нічого спільного, крім дитини. Ми взагалі один у одного просто від страшних снів ховалися, ви ж мабуть знаєте, як це буває. Ну чого ви так дивитеся? Брудною мене вважаєте? А Іван не вважав би.

Жінка стоїть спиною до вікна, обхопила себе руками.

- Я не вважаю вас брудною. Я живу так давно, що вже забула, як в молодості ховаються від страшних снів, але це ваша справа.  А ваш тон говорить про те, що вам хочеться, аби я вас засудила. Тоді  у вас був би привід виправдатися. Ніби переді мною, а насправді – перед самою собою.
І тут в Олесиному серці щось ніби зламалося з жалісним і безпомічним тріском. Вона і незчулася, як опинилася на колінах перед цією чужою жінкою, як (притримуючи однією рукою важезний живіт) припала лицем до її старенької колючої спідниці, як розридалася – гірко і нестримно, ніби в дитинстві.

- Я любила його, я б хотіла, щоб тоді мене убили, а не його. А потім хотіла мститися та не знала кому. І це нікуди не дівається, ви розумієте? А батька дитини в мене на очах убили, і я знову нічого не змогла зробити…

Олеся кричала свій біль і не одразу відчула, як жорстка долоня гладить її волосся. І голос – тихий і лагідний – як шелест очерету на літнім вітрі, шепотів:

- Ну все, все, дитино. Тобі не можна так надриватися. Тобі треба дбати про вас двох.

Вони напилися сліз і чаю. Потім знову сліз. І знову чаю.

- Він приходив до мене. Після смерті. Не лякайся, це не божевілля, а правда, яка одна мене і підтримує. Він прийшов, щоб я жила. Тому живу. Вчу дітей. А коли не зможу вчити, знайду собі щось інше. Щоб жити.
- Мені спочатку здалося, що ви на нього геть не схожі, а тепер бачу стільки спільних рис. Він називав вас своїм компасом.
- Дійсно? Я не знала. Насправді, завжди боялася, що обтяжую його. Тому завжди лишала рішення за ним. Намагалася дарувати йому свободу. Головне – свободу від мене.
- Та в нього і думки не було, що ви його обтяжуєте. Навпаки, він переживав, що недостатньо приділяв вам уваги. І що ви заради нього увесь час чимось жертвували, а він не знав, чи зможе колись гідно вам віддячити… Знаєте, я дивлюся на все це, на оцю вимучену чистоту кімнати і ніби бачу, як натужно ви працюєте, щоб жити так, як сподобалося б Івану. І так хотілося б допомогти, а не знаю як.
- Ти вже допомогла тим, що прийшла. Тебе хтось підтримує? Ну, батьки чи брати-сестри.
- Тільки друзі. Я притульська.
- Дійсно? Я теж, Олесю, я теж. Знаєш, зараз скажу щось страшне. Все життя чула на собі якусь провину. Чи не за те, що в дитинстві мала померти, але вижила. А може за щось інше. І чула в душі – такі, як я, не можуть мати сім’ю і дітей, такі не в’ють гнізд, не лишають слідів, а тільки милуються білим світом і в цьому знаходять щастя. Я одного чоловіка любила, але все з ним розірвала, бо він заслуговував на родину і дітей. Треба було просто жити самій. Але я так хотіла дитину. Відчувала, що на муки народжую, але народила. Це через мій гріх у Івана така доля.
- Ну що ви собі надумали? Який там гріх? Горе трапляється з хорошими людьми, горе – це не кара, а просто горе.

По підвіконню стрибають горобчики, щось діловито цвірінчать – мабуть, про гнізда, які треба збудувати,  і про пташенят, котрих необхідно привести у цей не дуже досконалий світ, щоб не перервалося у ньому життя.

- Батька дитини, як ви розумієте, вбили вже після війни. Коли ніби настав мир. Ми робимо вигляд, що вже мир, тільки робимо вигляд і все… Знаєте, коли я зрозуміла, що вагітна, то відчувала і вину і радість. Вже не думала, що в мене колись буде рідна людина,  а тут Небо послало… Тільки дуже боялася, що не впораюся, що не зроблю дитину щасливою. А потім Іван прийшов у мене уві сні і посипав мій живіт зорями і яблуневим цвітом. І так тепло всередині стало. Я прокинулась і зрозуміла, що перестану мучити себе страхами і просто любитиму дитину, а все інше залежить вже не від мене, а від Неба.  І ще мені здається, що в мене буде син і що в ньому живе часточка Іванової душі. Ось така я божевільна.
І знову вони пили сльози і чай. І так до присмерку.

- Лишайся в мене ночувати.
- Якщо чесно, це було б добре. В принципі, можу піти до Євгена але…
- Просто лишайся.
Вилізла на небо перша зірка.
- Олесю…
- Що?
- Можна, ти будеш моєю дочкою, а ця дитина – моїм онуком?
- Так… Господи, звісно можна…

А наступного дня було свято, і дівчата  вбралися в віночки, а юнаки – у сорочки з оберегами, і старі помолоділи, а діти запустили в небо десятки іграшкових літачків усіх кольорів райдуги, і всі казали, що такої краси Край Світу ще не бачив. І Марія вперше після своєї втрати пішла на площу, у святковий натовп. І з нею була сором’язлива дівчина, яку тут ніхто, крім Євгена, не знав. І люди цілували Марію, відмічаю в її очах щось нове і колишнє, а вона тепло стискала їм долоні і говорила:

- Гляньте, яка в мене дочка.

І діти Краю Світу - ті що жили тут з давніх-давен, і ті, що оселилися нещодавно, і ті, що приїхали лише на свято – все розуміли.

- Тепер ти дійсно повернулася, Маріє.
- Я ніколи не повернуся повністю, Григоре.
- Знаю. Я люблю тебе.
- Досі? Ти не втомився від цього?
- Ні.

Берегом Тиші старий чоловік ніс на руках стару жінку. Люди не бачили, а небо не дивувалося, бо це ж край світу, тут всяке буває.
_________________________________________________________________________________
- Бабунь, а пиріг скоро буде?
- Ще хвилин 10.
- Це довго?
- Не дуже.
- А ми з дідом Григором встигнемо до майстерні? Ми будемо ремонтувати хатку-на-яблуні, нам треба інструменти.
- Зараз ви з дідом Григором встигнете тільки помити руки, а після обіду робіть що хочете.
- А що це за квітка сьогодні розцвіла? Ну ота, що солодко пахне…
- Це матіола. Ти хіба забувся? Зараз же весна, Іване, матіола цвіте.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Край Світу...

© Михайло, 06-12-2014

[ Без назви ]

© Михайло Нечитайло, 19-11-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.86246180534363 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …